Поняття особистого статуту організації та визначення національності юридичної особи

В міжнародному приватному праві загальновизнаним є положення про те, що кожна юридична особа належить до певної держави, національним законодавством якої визначається її особистий статут, який має екстериторіальний характер, тобто обов’язковий для визнання за кордоном. Можна сказати, що зазначене положення базується на міжнародному звичаї.

Особистий статут організації відповідає на питання чи є дана організація юридичною особою чи сукупністю фізичних осіб, не наділених такими правами, визначає порядок створення та ліквідації юридичної особи, передбачає її організаційну форму та правоздатність, вирішує долю ліквідаційного залишку тощо. Отже особистий статут відображує національну належність юридичної особи, але до цього часу не існує єдиного критерію визначення такої національної належності. На сьогодні пропонується декілька доктринальних підходів до вирішення цієї проблеми.

Теорія інкорпорації. Основний зміст теорії і самого критерію інкорпорації (засновництва) зводиться до того, що компанія належить правопорядку країни, у якій вона заснована відповідно до її законодавства. Іншими словами, компанія, утворена за британським законом буде визнаватися британською компанією в тих країнах, колізійне право яких у цій галузі будується на принципах інкорпорації. Прийнято вважати, що дана ознака визначення особистого статуту іноземної юридичної особи властива країнам, що належать до англосаксонської системи права. Дійсно, це так. Разом з тим і держави континентальної системи права у своєму законодавстві і судовій практиці активно її використовують. Російська Федерація, Бєларусь, Казахстан, Китай, Чехія, Словаччина, Нідерланди законодавчо закріпили відсилання до закону місця інкорпорації як необхідний колізійний принцип відшукання особистого статуту.

Теорія осілості. Відповідно до цієї теорії, яку іноді називають теорією «ефективного місцеперебування», - особистим статутом юридичної особи є закон тієї країни, у якій знаходиться її керівний орган (рада директорів, правління, інші виконавчі або розпорядницькі органи). У доктрині існує думка, що в цьому випадку не має значення, де здійснюється ділова активність такої юридичної особи. До числа держав, що керуються цим критерієм належить Франція, Іспанія, Бельгія, Люксембург, ФРН, Польща та більшість інших країн Європейського Союзу. Як правило, юридична адреса суб’єктів господарювання міститься в їх статутах чи інших установчих документах, тому вважається, що, керуючись нею, легко встановити приналежність даної юридичної особи до відповідного правопорядку.

Теорія центра експлуатації. Ще одним критерієм відшукання особистого статуту юридичної особи виступає місце здійснення основної діяльності. ЇЇ зміст досить простий: особистий статут юридичної особи визначається законом країни, де вона проводить господарську діяльність. Цей критерій здебільшого використовується в законодавстві та судовій практиці країн, що розвиваються, з метою оголошення «своїми» всіх утворень, що ведуть ділові операції на території даної держави. Ця теорія має певні корені політичного, юридичного, та економічного характеру. Країни, що розвиваються, зацікавлені в залученні іноземного капіталу для розвитку національного господарства і «прив'язати» їх до вітчизняного правопорядку держава може найбільш простим шляхом - саме за допомогою критерію «центра експлуатації».

Так, індійський Закон про компанії 1956 р. в особливому розділі, присвяченому іноземним компаніям, спеціально зазначає, що компанія, заснована відповідно до законів іноземної держави, може зареєструватися в Республіці Індія як «іноземна компанія, що має місцем здійснення бізнесу Індію» (ст. 591-601).

Проте огляд різних підходів законодавства та судової практики до визначення національності юридичних осіб дозволяє дійти висновку про те, що жоден з них не застосовується ізольовано від інших.

Теорія контролю. Початок використання цієї теорії має історичні корені і пов’язується в історії та науці міжнародного приватного права з періодами Першої та Другої світових війн. Під час збройних конфліктів правовий статус іноземних юридичних осіб набуває особливого значення, оскільки виникає проблема „ворожих іноземців”. Сторони конфлікту зацікавлені у припиненні будь-яких економічних зв’язків між собою. У відомому в історії циркулярі французького міністерства юстиції від 24 лютого 1916 р. вказувалося, що коли мова йде про ворожий характер юридичної особи, не можна задовольнятися дослідженням «правових форм, прийнятих компаніями: ні місцезнаходження адміністративного центра, ні інші ознаки, що визначають у цивільному праві національність юридичної особи, недостатні, тому що мова йде про те, щоб... виявити дійсний характер діяльності товариства». Ворожою, говорилося в документі, треба визнати юридичну особу, якщо її керування або її капітал у цілому або більшій частині знаходиться в руках ворожих громадян, тому що в цьому випадку за фікцією цивільного права ховаються діючі фізичні особи”

За вітчизняним законодавством в Україні теж використовуються різні критерії для поділу юридичних осіб на “своїх” і іноземних. Так, Закон від 16 квітня 1991 року “Про зовнішньоекономічну діяльність” у ст.1 визначає іноземних суб’єктів господарської діяльності як суб’єктів, що мають постійне місцезнаходження чи постійне місце проживання за межами нашої держави. Постійним місцезнаходженням при цьому вважається те місце, де знаходиться офіційно зареєстрований головний орган управління суб’єкта господарювання.

Закон України від 22 травня 1997 року “Про внесення змін до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” визначає нерезидентами юридичні особи та суб’єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо) з місцезнаходженням за межами України, які створені та здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства іншої держави. Таким чином, тут застосовуються два критерії – місця знаходження та місця заснування

В міжнародних договорах за участю України використовуються і інші критерії. Наприклад, Угода між Урядом України та Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамахірією від 21 січня 2001 року про сприяння та взаємний захист інвестицій, передбачає, що „термін "юридична особа" означає будь-які організації, зареєстровані чи засновані або інакше належним чином організовані відповідно до законодавства будь-якої з Договірних Сторін, включаючи компанії, асоціації, партнерства, корпорації та інші”. В подібній угоді України з королівством Марокко, що ратифікована 11 липня 2002 року, використовуються критерії місцезнаходження юридичної особи та контролю.

Отже підприємство, організація чи інша сукупність фізичних осіб, що одержали статус юридичної особи в одній державі, визнаються суб’єктами права і в інших. Вони підтверджують свій статус витягом з торгового, банківського чи судового реєстру тієї держави, яка надала їм цей статус, а також засновницькими документами, засвідченими в установленому порядку.

Торговельні реєстри, скажімо, в ФРН, Австрії ведуть суди, у Швейцарії – суди та адміністративні органи. Витяги з них повинні містити необхідні відомості щодо назви фірми, виду товариства чи компанії, змісту діяльності, інформацію про основний капітал, зазначення осіб, які відповідають за цю діяльність, та осіб, які мають право підпису договорів, інших документів. Витяг з реєстру, який подається в організації України, має бути засвідченим відповідно до законодавства країни його видачі, викладений українською мовою та легалізований у консульській установі України. Він може бути засвідченим в посольстві відповідної держави в Україні та легалізований в нашому Міністерстві закордонних справ.

Допуск іноземної юридичної особи до здійснення господарської чи іншої діяльності на території іншої країни і порядок такої діяльності регламентується законодавством цієї країни, тобто застосовується закон місця здійснення діяльності. Разом з тим юридична особа не може мати за кордоном більше прав, чим вона мала б за особистим статутом.

В Україні види господарської діяльності, які можуть здійснюватися іноземними суб’єктами господарювання визначені в Законі “Про зовнішньоекономічну діяльність”. До них ст.4 Закону відносить, зокрема: експорт та імпорт товарів, капіталів; надання іноземними суб’єктами господарювання суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності України виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, маркетингових, експортних, посередницьких та інших послуг, які прямо і виключно не заборонені законодавством України, та спільну підприємницьку діяльність з ними, що включає проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами; наукову, науково-технічну, науково-виробничу та іншу кооперацію; підприємницьку діяльність на території України, пов’язану з наданням ліцензій, патентів, “ноу-хау”, торговельних марок та інших нематеріальних об’єктів власності.

Іноземні суб’єкти господарювання можуть здійснювати діяльність посередників та самі займатися посередницькою діяльністю.

Законодавством України передбачаються і інші види господарської діяльності за участю “іноземного елемента”. Так, Закон України від 16 липня 1999 року “Про концесії” передбачає можливість іноземних суб’єктів господарювання – інвесторів брати участь в здійсненні діяльності по створенню (будівництву) та (або) управлінню (експлуатації) певних об’єктів державного та комунального майна на умовах договору концесії з органом виконавчої влади або відповідного органу місцевого самоврядування. Відповідно до Закону України від 14 вересня 1999 року “Про угоди про розподіл продукції” зазначені суб’єкти можуть проводити пошуки, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр за договором з Кабінетом Міністрів України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування за власний рахунок і на власний ризик з наступною компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини виробленої продукції.

 

Імунітет держави

Держави ще за стародавніх часів були учасниками міжнародних торгівельних, культурних та інших зв’язків. В часи середньовіччя вони персоніфікувались у зв’язки між монархами. Спочатку поняття імунітету означало звільнення від податей та повинностей, яке дарувалось окремим особам, станам, а іноді общинам. З початку середніх віків імунітет застосовувався до володінь короля та інших привілейованих осіб, духовенства.

В період феодалізму, коли держава не відділялась від особи монарха і коли власність держави співпадала з власністю суверена, імунітет держави був невіддільним від імунітету монарха (государя). В сучасних умовах імунітет держави навіть в монархіях ширше поняття імунітету її глави, тобто монарха.

Слово "імунітет" має походження від латинського слова "immunitas" ("immunitatis") – звільнення, позбавлення чогось. Імунітет іноземної держави полягає у не підпорядкованості держави владі іншої держави, її юрисдикції. Саме тому імунітет називають юрисдикційним імунітетом.

Імунітет держави належить відрізняти від консульського та дипломатичного імунітетів, які надаються як привілеї відповідним категоріям осіб для здійснення ними представницьких функцій на підставі норм дипломатичного та консульського права. Так, консульські конвенції, які укладають держави з метою врегулювання взаємних відносин по обміну консульськими установами та здійсненню ними своїх функцій, як правило, містять умови стосовно надання, користування та відмови, в належних випадках, консульських представників від імунітету.

Спеціальний комітет Конференції в Сан-Франциско, який було створено для розробки проекту Статуту ООН, в статті 2 дав таке тлумачення суверенітету, яке має фундаментальне значення для розуміння імунітету: "Під "суверенною рівністю" розуміється: а) держави юридично рівні; б) кожна держава користується невід'ємним правом повного суверенітету; в) особистість держави користується повагою, правом на територіальну цілісність і політичну незалежність; г) кожна держава повинна чесно виконувати свій обов'язок". З цього випливає, що жодна держава не може здійснювати стосовно іншої держави які-небудь примусові заходи, не сумісні із суверенітетом держави. Принципи суверенної рівності і поваги суверенітету закріплені в багатьох міжнародних документах, а саме: "Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відношень та співробітництва між державами у відповідності зі Статутом Організації Об'єднаних Націй" від 24 жовтня 1970р., "Заключному акті Наради з безпеки і співробітництву в Європі" від 01 серпня 1975р., "Паризької хартії для нової Європи" 21 листопада 1990р. та ін.

Для визначення імунітету важливе значення має його правове обґрунтування, його правова природа. На першому етапі становлення цього інституту суди обґрунтовували право іноземної держави на імунітет міжнародною ввічливістю - comіtas gentіum. Але вже на початку 19 століття американські суди розглядали імунітет іноземної держави як сформований міжнародно-правовий звичай. Незалежно від того чи іншого підходу із самого початку існуючої практики незалежність та суверенітет держави служили головним обґрунтуванням імунітету.

В літературі з міжнародного права принцип імунітету виводиться з рівності держав, унаслідок чого жодна держава не може претендувати на здійснення своєї юрисдикції над іншою. Тому, хоча держави мають право шукати в іноземних судах, до них, як правило, не можуть бути пред'явлені позови, якщо тільки держави з власної волі не підкоряються юрисдикції зазначених судів. Принцип судового імунітету є нормою міжнародного права, недотримання якої тягне міжнародну відповідальність держав.

Комісія міжнародного права, вивчивши судову практику і доктрину багатьох держав, дійшла висновку: "Найбільш переконливі аргументи на користь імунітету держави можна знайти в міжнародному праві, що втілено в звичаях і практиці держав, принципами суверенітету, незалежності, рівності і достоїнства держав. Усі ці поняття, можливо, взаємозалежні та в цілому складають міцну міжнародно-правову основу імунітету суверена. Імунітет походить із суверенітету. Коли двоє знаходяться в рівному положенні, один не може здійснювати суверенітет або владу над іншим: "par іn parem non habet іmperіum".

Таким чином, імунітет держави в приватноправовій сфері є наслідок, прояв, грань суверенітету: рівний над рівним не має влади взагалі, у тому числі і юрисдикції: "par іn parem non habet jurіsdіctіonen".

Висновок Комісії має принципове значення особливе при створенні національних законів про імунітет іноземних держав.

Для визначення сфери дії державного імунітету необхідно визначити, що розуміється під "державою" для цілей імунітету. Це питання носить досить спірний характер, особливо щодо суб'єктів федеративної держави. У проекті Конвенції "Юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності", який підготовлено Комісією міжнародного права та представлено Генеральній Асамблеї ООН, складові частини федеративної держави були включені в поняття "держава" і як такі користувалися імунітетом. Згодом ряд статей проекту були повернуті Комісії для перегляду, у тому числі і стаття про поняття "держава". У редакції 1999 р. поняття "держава" для цілей імунітету означає:

1) держава та її керівні органи; 2) установи та інші утворення в тій мірі, у якій вони правомочні діяти в реалізації державної влади; представники держави, що діють у цій якості; 3) складові частини федеративної держави і політичні підрозділи унітарної держави, що правомочні діяти в реалізації державної влади.

З цього видно, що імунітет поширюється на державу в цілому і на її урядові органи. Це ж стосується інших установ, але тільки в тій мірі, у якій вони правомочні здійснювати державну владу. На офіційних представників держави імунітет поширюється, якщо вони діють у цій якості. Нарешті, статус суб'єктів федерації зрівняний зі статусом політичних підрозділів унітарної держави.

Відповідно до ст.28 Європейської конвенції автономні одиниці, що входять до складу федеративної держави, не користуються імунітетом. Однак федеративна держава, приєднуючись до Конвенції, може зробити застереження про поширення права на імунітет і на суб'єктів федерації (п.2 ст.28).

Види імунітетів держави

Імунітети держави прийнято підрозділяти на різновиди:

Імунітет від дії законодавства іноземної держави. Цей вид імунітету забезпечується такими складовими частинами суверенітету, як незалежність і рівність держав. Дійсно, якщо держава незалежна, то неможливо без її згоди підкорити її дії іноземному законові. Дії держави визначаються її внутрішнім правопорядком і нормами міжнародного права, але ніяк не законами іншої держави. Звідси випливає, що в цивільно-правових відносинах держава підкоряється тільки власному законодавству, якщо вона не погодилась на інше. Внаслідок цього, при укладанні державою приватноправової угоди з іноземною фізичною або юридичною особою, у випадку, якщо сторони не визначили застосування до їх відносин відповідного права (тобто була відсутня їх явно виражена воля), договір буде регулюватися нормами даної держави.

Держава може погодитися на застосування до відповідного приватно –правового договору з її участю іншого правопорядку, ніж її власний, однак така згода повинна бути явно вираженою. При цьому мається на увазі, що автономія волі сторін у таких ситуаціях повинна трактуватися необмежено. Приватно – правове зобов'язання суверена не може підпадати під чинність іноземного закону, якщо держава не погодилася на вибір такого іноземного правопорядку. За згодою держави в угоді (договорі) можуть бути сформульовані вилучення з принципу імунітету від підпорядкування іноземному законодавству. У той же час подібні виключення з загального правила не можуть трактуватися розширено, а повинні реалізовуватися в строгій відповідності з застереженнями, зробленими безпосередньо в самій угоді.

Деякі автори виділяють крім цього ще і податковий імунітет. Однак вважається, що податковий імунітет і є частковим проявом реалізації імунітету від підпорядкування держави дії іноземних законів (у даному випадку податкового законодавства).

Показової в цьому плані є судова практика США

У 1812р. Верховний суд прийняв рішення в справі з приводу належності шхуни "Іксчейндж". Суд відмовив в позові американським громадянам, що вимагали відновити їх у правах власності на цю шхуну, яка раніше була реквізована Францією та стала частиною її морського флоту. Виносячи рішення, суддя Маршалл заявив, що хоча всі суверени мають права територіальної юрисдикції, вони не поширюють дію цих прав на інших суверенів. Довгий час це рішення вважалося керівним для американських судів.

Постійна палата міжнародного правосуддя в Гаазі 12 червня 1929р., розглядаючи справи про позики югославського та бразильського урядів ("справи про сербські і бразильські позики"), які були розміщені серед французьких громадян, визнала, що питання про силу "золотого застереження" по цих позиках підпорядковується законам Югославії і Бразилії, а не французькому законодавству, тому що "до особливостей суверенної держави відноситься те, що вона не вважається підкорившою сутність і дійсність своїх зобов'язань іншому законові, ніж своєму власному".

Таким чином, жодна держава не може вимагати від іноземної держави підпорядкування "чужому" законодавству. У силу цього, при укладанні міжнародно-правових договорів держави особливо обмовляють подібного роду аспекти своїх відносин.

Наприклад, Угода між Урядом України і Урядом Сполучених Штатів Америки про сприяння капіталовкладенням від 6 травня 1992р., визначає, що від імені США буде діяти спеціальний уповноважений орган, іменований "емітентом", - Корпорація закордонних приватних інвестицій (ОПІК), та встановлює, що: "Емітент як некомерційне агентство Уряду Сполучених Штатів Америки не підпадатиме під дію законодавства України, яке застосовується щодо комерційних організацій, що займаються страховою або фінансовою діяльністю".

Судовий імунітет. У широкому значенні слова, цей вид імунітету містить у собі:

- імунітет від пред'явлення позову в іноземному суді;

- імунітет від попередніх дій;

- імунітет від попереднього виконання рішення.

Тут необхідно відмітити, що сучасні закони про імунітет деяких держав, хоча і встановлюють обмеження імунітету, але все-таки поділяють власне юрисдикційний імунітет (тобто судовий імунітет у вузькому значенні) і імунітет від виконавчих дій. Наприклад, в актах Австралії, Великобританії, Канади презюмується, що згода іноземної держави на підпорядкування місцевій юрисдикції не означає згоди щодо застосування заходів для попереднього забезпечення і примусового виконання судового рішення.

Імунітет від пред'явлення позову прийнято іменувати судовим імунітетом у вузькому значенні слова. Цей вид імунітету означає, насамперед, непідсудність держави іноземному суду. Кожна держава має право висунути вимогу в суді іноземної держави до фізичної або юридичної особи. Однак заява позову до держави в іноземному суді, як правило, неможлива, якщо тільки сама держава не погодилася на підпорядкування юрисдикції відповідної держави. Така згода може бути виражена індивідуальним актом, тобто видано спеціальний акт до даного випадку.

Правило про непред'явлення позову в суді до іноземної держави поширюється на всі категорії позовів, будь це позови, що заявляються безпосередньо державі - іn personam (так звані – прямі позови), або непрямі позови - іn rem, коли вимога пов'язана, наприклад, з майном, що належить державі. Типовим прикладом у цьому плані є вимоги з приводу державних морських або повітряних судів.

Імунітет від попередніх дій. Відповідно до імунітету суд, що розглядає приватно - правий спір за участю іноземної держави, не вправі застосовувати будь-які заходи для попередньому забезпеченню позову, тому що такі міри носять примусовий характер. Часто заходи для забезпечення позову розглядаються і приймаються судом ще до порушення і слухання справи за участю держави. У будь-якому випадку, якщо такі міри стосуються держави і її власності (арешт державних рахунків в іноземних банках, опис майна, обмеження права держави користуватися своїм майном та ін.), то з огляду імунітету вони не припустимі.

Імунітет від примусового виконання рішень іноземного суду. Відносно держави та її власності не можуть бути застосовані будь-які примусові заходи для виконання іноземного (арбітражного) рішення органами цієї, або будь-якої іншої іноземної держави.

У ході багаторічної практики вироблені окремі виключення з цього правила, що дозволяють, у випадку відмови іноземної держави від виконання судового рішення, застосовувати примусові засоби відносно власності останньої. Однак за загальним правилом, навіть, якщо держава добровільно взяла участь в іноземному судовому процесі, рішення може бути виконане нею тільки добровільно. Іншими словами, для застосування заходів на виконання або забезпечення судового рішення суд повинен отримати окрему згоду іноземної держави.

Імунітет власності держави означає правовий режим недоторканності власності, що знаходиться на території іноземної держави. Юридичним змістом даного виду імунітету є заборона звернення стягнення і примусового вилучення майна, що належить державі. Власність користується імунітетом незалежно від наявності судового розгляду. Вона користується імунітетом навіть, якщо знаходиться у володінні особи, що не має імунітет. Це зумовлює виділення питань власності як самостійний елемент змісту імунітету, що підтверджується судовою практикою. Наприклад, в рішенні англійського суду, яке отримало визнання у світі, в справі судна "Crіstіna" (1938р.) підкреслюється, що незалежно від того, чи є суверен стороною в процесі або ні, суди не можуть виносити рішення про захоплення або затримку власності, що йому належить або знаходитися в його володінні або під його контролем. На такій позиції ґрунтуються і міжнародно-правові акти.

Однак якщо власність держави використовується в комерційних цілях, то на неї не поширюються положення про імунітет власності держави, що передбачається й у розробленому Комісією міжнародного права проекті статей про юрисдикційні імунітети держави і їхню власність, і в законах про імунітети іноземних держав, що діють у ряді держав.

У Великобританії, Канаді, США, Австралії, Сінгапуру іноземній державі не надається імунітет від виконавчих дій відносно об’єктів права власності, які використовується в торговельних цілях.

Разом з тим, до деяких об’єктів права власності іноземної держави, надається повний імунітет від попередніх заходів і виконавчих дій. Це дипломатичні і консульські приміщення та інша власність держави, яка використовується для ведення дипломатичної і консульської діяльності її представництв, консульств, спеціальних місій і т.д., імунітет яких закріплений у "Віденській конвенції про дипломатичні зносини" від 18 квітня 1961р., "Віденської конвенції про консульські зносини" від 24 квітня 1963р., "Конвенції про спеціальні місії" від 16 грудня 1969р. Застосування імунітету для цієї категорії власності, включаючи банківські рахунки, передбачено і у статті 19(1)проекту Комісії міжнародного права (Великобританія, Пакистан і ін.).

Імунітет від попередніх заходів і виконавчих дій застосовується також до об’єктів права власності, які використовуються або призначені для використання в зв'язку з військовою діяльністю або є військовими за своєю природою, або знаходяться під контролем військової влади (Канада, США, Австралія).

На відміну від інших документів з імунітету держави, у проекті Комісії міжнародного права виділені ще дві категорії власності, до яких не можуть бути застосовувані примусові заходи: власність, "яка представляє частину культурного надбання іноземної держави або частину його архівів", та не виставлена на продаж, і власність, "яка складає частину виставки об'єктів наукового, культурного або історичного значення", та не виставлена на продаж.

Режим недоторканності державної власності тісно пов'язаний з міжнародно-правовою доктриною "акта держави", відповідно до якої суди однієї держави не повинні виносити рішення щодо актів уряду іншої країни, винесені на її території. Якщо держава, придбала власність на підставі акту, прийнятого на своїй території, жоден іноземний суд не вправі обговорювати правомірність приналежності цієї власності. Імунітет власності виявляється в тому, що, якщо майно знаходиться у володінні держави, яка заявила, що воно їй належить, то ніякі органи іноземної держави не можуть перевіряти правомірність цього факту. У відомому рішенні англійського суду в справі "Лютер проти Сегора", пов'язаному з радянською націоналізацією (1921р.), було відзначено: "Якщо Красин привіз із собою ці товари в Англію й оголосив від імені свого уряду, що вони належать російському урядові, те...жоден англійський суд не може перевіряти, чи відповідає така заява дійсності. Подібне розслідування суперечило б міжнародної ввічливості у відносинах між незалежними суверенними державами".

Принцип імунітету власності іноземного суверена в літературі формулюється, наприклад так: "суд... не має юрисдикції стосовно розгляду позовів або прийняття інших процесуальних дій проти якого-небудь іноземного суверена. Ніяка позовна вимога або інша процесуальна дія не може мати місця в британському суді проти іноземного суверена, власність іноземного суверена не може бути піддана арешту або стягненню, навіть якщо йдеться про судно, зайняте торгівлею. Розрізняється два випадки: а) власність іноземної держави знаходиться в руках представника цієї держави, і останній користується судовою недоторканністю; б) власність іноземної держави знаходиться в руках третьої особи, що не користується судовою недоторканністю (імунітетом). Навіть в останньому випадку ця власність користується недоторканністю в самому повному обсязі, якщо тільки буде доведено, що вона належить суверенній державі.

Імунітет угод держави. Оскільки держава в силу імунітету вільна від примусових заходів для здійснення іноземних законів, адміністративних розпоряджень та ін., то з цього випливає, що приватноправові відносини міжнародного характеру за участю держави, зокрема, угоди, що укладаються державою з іноземними фізичними або юридичними особами, повинні регулюватися правом цієї держави, якщо тільки самі сторони не домовляться про застосування іноземного права. Це правило давно вже склалося в іноземній судовій практиці і знаходить закріплення в міжнародних договорах.

Найбільш важливим підтвердженням цього є Вашингтонська конвенція про порядок розгляду інвестиційних суперечок між державами й іноземними особами від 18 березня 1965р, яка ратифікована Законом України "Про ратифікацію Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами" від 16 березня 2000 року №1547-III. Згідно ст.42 інвестиційна суперечка за участю держави розглядається на основі права, обраного сторонами; при відсутності такого вибору - застосовується право держави, що виступає як сторона в суперечці.