Суб’єкти міжнародного приватного права

Суб’єкти міжнародного приватного права

1.Види суб’єктів міжнародного приватного права.

2.Фізичні особи як суб’єкти міжнародного приватного права:

2.1.Особистий закон фізичних осіб;

2.2.Колізійне регулювання правового статусу фізичних осіб в законодавстві України;

2.3.Правовий статус іноземців та осіб без громадянства в Україні.

3.Правовий статус юридичних осіб в міжнародному приватному праві:

3.1.Особистий закон юридичної особи;

3.2.Колізійне регулювання правового статусу юридичних осіб в законодавстві України;

3.3.Заснування та діяльність іноземних юридичних осіб на території України. Представництва та філії іноземних юридичних осіб.

4.Держава як учасник міжнародних приватних відносин:

4.1.Поняття та види імунітету держави.

 

Фізичні особи

Правоздатність іноземців в Україні

Правоздатність іноземців визначається за правом держави їх перебування. В Україні іноземцям надано національний правовий режим. Згідно ст. 26 Конститу­ції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

Аналогічні норми закріплено у ст. 2 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, ч. 1 ст. 423 та ст. 424 Цивільного процесуального кодексу України, ст.ст. 24-26 Цивільного кодексу України, ст. 275 Сімейного кодексу України.

Закріплений у законодавстві національний режим щодо правоздатності іноземців має безумовний характер, тобто він надається іноземцю у кожному конкретному випадку без вимоги взаємності, незалежно від того, чи надаються такі ж права громадянам України у його державі. У той же час надання іноземцям національного режиму не означає, що вони можуть претендувати в Україні на будь-які інші права, ніж ті, що законом надані громадянам України; іноземець не може вимагати надання йому привілей чи встановлення виключень із законів України.

Законодавством України можуть встановлюватися загальні виключення щодо правоздатності іноземців:

а) відповідно до п. 4 ст. 22 Земельного кодексу України землі сільськогоспо­дарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадя­нам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним держа­вам. Прийняті ж іноземними громадянами чи особами без громадянства землі сільськогосподарського призначення у спадщину відповідно до п. 4 ст. 81 ЗК України протягом року підлягають відчуженню;

б) іноземці не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування, а також брати участь у референдумі (ст. 23 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”);

в) іноземці не можуть бути членами політичних партій України (ст. 16 вказаного Закону);

г) іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або зайняття такою діяльністю пов’язане з належністю до громадянства України (ч. 4 ст. 8 вказаного Закону). Так, наприклад, іноземець не може бути засновником фермерського господарства, оскільки згідно ст. 5 Закону України “Про фермерське господарство” таким правом наділені лише громадяни України; також тільки громадянина України може бути призначено на посаду судді (ст. 7 Закону України “Про статус суддів”) тощо.

д) на іноземців не поширюється загальний військовий обов’язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України (ст. 24 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”).

Існують відмінності у правовому статусі іноземців, які постійно проживають в Україні (іммігрантів), та іноземців, що перебувають в Україні тимчасово. Так, згідно Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” тільки іммігранти прирівнюються до громадян України у праві на трудову діяль­ність (ст. 8), на охорону здоров’я (ст. 10), на житло (ст. 12), на освіту (ст. 14). На відміну від цього іноземцям, які тимчасово перебувають на території України, ме­дична допомога надається у порядку, постановою Кабінету Міністрів України “Про надання медичної допомоги іноземним громадянам” № 1146 від 17.09.1996 р. де встановлено, що надання медичної допомоги іноземним громадянам, крім тих, які працюють у по­сольствах та консульствах іноземних держав, здійснюється за плату, якщо інше не передбачено законодавством.

Питання освіти вказаних осіб вирішуються постано­вою Кабінету Міністрів України “Про навчання іноземних громадян в Україні” № 136 від 26.02.1993 р. Навчання іноземців, які не мають постійного місця проживання на території України, є платним, якщо інше не встановлено міжнародними уго­дами України. По-різному вирішуються й питання щодо здійснення підприємницької та інвестиційної діяльності іммігрантами та особами, які тимчасово перебувають в Україні. Окрім того, як вже зазначалося, правоздатність іноземців, які тимчасово перебувають на території України, обумовлюється ціля­ми їх в’їзду, тобто обмежується категорією візи.

В окремих сферах діяльності (інвестиційній, зовнішньоторговельній, торго­вому мореплавстві) на основі міжнародних угод до прав та обов’язків іноземців застосовується переважно не національний режим, а режим найбільшого сприяння.

Слід зазначити, що у проекті Закону України “Про міжнародне приватне право” № 2274 від 09.10.2002 р. передбачено нову для нашого законодавства колізійну норму, згідно з якою виникнення та припинення правоздатності фізичної особи визначається за її особистим законом (ч. 1 ст. 15).

Особистим законом іноземця вважається:

- щодо іноземного громадянина – право країни, громадянство якої він має;

- щодо особи без громадянства – право країни, в якій ця особа має постійне місце проживання, а за його відсутності – звичайне місце перебування;

- щодо особи, яка має два та більше громадянств (біпатрида) – право краї­ни, з якою особа має найбільш тісний зв’язок;

- щодо біженця – право країни, в якій він має звичайне місце перебування.

Імунітет держави

Держави ще за стародавніх часів були учасниками міжнародних торгівельних, культурних та інших зв’язків. В часи середньовіччя вони персоніфікувались у зв’язки між монархами. Спочатку поняття імунітету означало звільнення від податей та повинностей, яке дарувалось окремим особам, станам, а іноді общинам. З початку середніх віків імунітет застосовувався до володінь короля та інших привілейованих осіб, духовенства.

В період феодалізму, коли держава не відділялась від особи монарха і коли власність держави співпадала з власністю суверена, імунітет держави був невіддільним від імунітету монарха (государя). В сучасних умовах імунітет держави навіть в монархіях ширше поняття імунітету її глави, тобто монарха.

Слово "імунітет" має походження від латинського слова "immunitas" ("immunitatis") – звільнення, позбавлення чогось. Імунітет іноземної держави полягає у не підпорядкованості держави владі іншої держави, її юрисдикції. Саме тому імунітет називають юрисдикційним імунітетом.

Імунітет держави належить відрізняти від консульського та дипломатичного імунітетів, які надаються як привілеї відповідним категоріям осіб для здійснення ними представницьких функцій на підставі норм дипломатичного та консульського права. Так, консульські конвенції, які укладають держави з метою врегулювання взаємних відносин по обміну консульськими установами та здійсненню ними своїх функцій, як правило, містять умови стосовно надання, користування та відмови, в належних випадках, консульських представників від імунітету.

Спеціальний комітет Конференції в Сан-Франциско, який було створено для розробки проекту Статуту ООН, в статті 2 дав таке тлумачення суверенітету, яке має фундаментальне значення для розуміння імунітету: "Під "суверенною рівністю" розуміється: а) держави юридично рівні; б) кожна держава користується невід'ємним правом повного суверенітету; в) особистість держави користується повагою, правом на територіальну цілісність і політичну незалежність; г) кожна держава повинна чесно виконувати свій обов'язок". З цього випливає, що жодна держава не може здійснювати стосовно іншої держави які-небудь примусові заходи, не сумісні із суверенітетом держави. Принципи суверенної рівності і поваги суверенітету закріплені в багатьох міжнародних документах, а саме: "Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відношень та співробітництва між державами у відповідності зі Статутом Організації Об'єднаних Націй" від 24 жовтня 1970р., "Заключному акті Наради з безпеки і співробітництву в Європі" від 01 серпня 1975р., "Паризької хартії для нової Європи" 21 листопада 1990р. та ін.

Для визначення імунітету важливе значення має його правове обґрунтування, його правова природа. На першому етапі становлення цього інституту суди обґрунтовували право іноземної держави на імунітет міжнародною ввічливістю - comіtas gentіum. Але вже на початку 19 століття американські суди розглядали імунітет іноземної держави як сформований міжнародно-правовий звичай. Незалежно від того чи іншого підходу із самого початку існуючої практики незалежність та суверенітет держави служили головним обґрунтуванням імунітету.

В літературі з міжнародного права принцип імунітету виводиться з рівності держав, унаслідок чого жодна держава не може претендувати на здійснення своєї юрисдикції над іншою. Тому, хоча держави мають право шукати в іноземних судах, до них, як правило, не можуть бути пред'явлені позови, якщо тільки держави з власної волі не підкоряються юрисдикції зазначених судів. Принцип судового імунітету є нормою міжнародного права, недотримання якої тягне міжнародну відповідальність держав.

Комісія міжнародного права, вивчивши судову практику і доктрину багатьох держав, дійшла висновку: "Найбільш переконливі аргументи на користь імунітету держави можна знайти в міжнародному праві, що втілено в звичаях і практиці держав, принципами суверенітету, незалежності, рівності і достоїнства держав. Усі ці поняття, можливо, взаємозалежні та в цілому складають міцну міжнародно-правову основу імунітету суверена. Імунітет походить із суверенітету. Коли двоє знаходяться в рівному положенні, один не може здійснювати суверенітет або владу над іншим: "par іn parem non habet іmperіum".

Таким чином, імунітет держави в приватноправовій сфері є наслідок, прояв, грань суверенітету: рівний над рівним не має влади взагалі, у тому числі і юрисдикції: "par іn parem non habet jurіsdіctіonen".

Висновок Комісії має принципове значення особливе при створенні національних законів про імунітет іноземних держав.

Для визначення сфери дії державного імунітету необхідно визначити, що розуміється під "державою" для цілей імунітету. Це питання носить досить спірний характер, особливо щодо суб'єктів федеративної держави. У проекті Конвенції "Юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності", який підготовлено Комісією міжнародного права та представлено Генеральній Асамблеї ООН, складові частини федеративної держави були включені в поняття "держава" і як такі користувалися імунітетом. Згодом ряд статей проекту були повернуті Комісії для перегляду, у тому числі і стаття про поняття "держава". У редакції 1999 р. поняття "держава" для цілей імунітету означає:

1) держава та її керівні органи; 2) установи та інші утворення в тій мірі, у якій вони правомочні діяти в реалізації державної влади; представники держави, що діють у цій якості; 3) складові частини федеративної держави і політичні підрозділи унітарної держави, що правомочні діяти в реалізації державної влади.

З цього видно, що імунітет поширюється на державу в цілому і на її урядові органи. Це ж стосується інших установ, але тільки в тій мірі, у якій вони правомочні здійснювати державну владу. На офіційних представників держави імунітет поширюється, якщо вони діють у цій якості. Нарешті, статус суб'єктів федерації зрівняний зі статусом політичних підрозділів унітарної держави.

Відповідно до ст.28 Європейської конвенції автономні одиниці, що входять до складу федеративної держави, не користуються імунітетом. Однак федеративна держава, приєднуючись до Конвенції, може зробити застереження про поширення права на імунітет і на суб'єктів федерації (п.2 ст.28).

Види імунітетів держави

Імунітети держави прийнято підрозділяти на різновиди:

Імунітет від дії законодавства іноземної держави. Цей вид імунітету забезпечується такими складовими частинами суверенітету, як незалежність і рівність держав. Дійсно, якщо держава незалежна, то неможливо без її згоди підкорити її дії іноземному законові. Дії держави визначаються її внутрішнім правопорядком і нормами міжнародного права, але ніяк не законами іншої держави. Звідси випливає, що в цивільно-правових відносинах держава підкоряється тільки власному законодавству, якщо вона не погодилась на інше. Внаслідок цього, при укладанні державою приватноправової угоди з іноземною фізичною або юридичною особою, у випадку, якщо сторони не визначили застосування до їх відносин відповідного права (тобто була відсутня їх явно виражена воля), договір буде регулюватися нормами даної держави.

Держава може погодитися на застосування до відповідного приватно –правового договору з її участю іншого правопорядку, ніж її власний, однак така згода повинна бути явно вираженою. При цьому мається на увазі, що автономія волі сторін у таких ситуаціях повинна трактуватися необмежено. Приватно – правове зобов'язання суверена не може підпадати під чинність іноземного закону, якщо держава не погодилася на вибір такого іноземного правопорядку. За згодою держави в угоді (договорі) можуть бути сформульовані вилучення з принципу імунітету від підпорядкування іноземному законодавству. У той же час подібні виключення з загального правила не можуть трактуватися розширено, а повинні реалізовуватися в строгій відповідності з застереженнями, зробленими безпосередньо в самій угоді.

Деякі автори виділяють крім цього ще і податковий імунітет. Однак вважається, що податковий імунітет і є частковим проявом реалізації імунітету від підпорядкування держави дії іноземних законів (у даному випадку податкового законодавства).

Показової в цьому плані є судова практика США

У 1812р. Верховний суд прийняв рішення в справі з приводу належності шхуни "Іксчейндж". Суд відмовив в позові американським громадянам, що вимагали відновити їх у правах власності на цю шхуну, яка раніше була реквізована Францією та стала частиною її морського флоту. Виносячи рішення, суддя Маршалл заявив, що хоча всі суверени мають права територіальної юрисдикції, вони не поширюють дію цих прав на інших суверенів. Довгий час це рішення вважалося керівним для американських судів.

Постійна палата міжнародного правосуддя в Гаазі 12 червня 1929р., розглядаючи справи про позики югославського та бразильського урядів ("справи про сербські і бразильські позики"), які були розміщені серед французьких громадян, визнала, що питання про силу "золотого застереження" по цих позиках підпорядковується законам Югославії і Бразилії, а не французькому законодавству, тому що "до особливостей суверенної держави відноситься те, що вона не вважається підкорившою сутність і дійсність своїх зобов'язань іншому законові, ніж своєму власному".

Таким чином, жодна держава не може вимагати від іноземної держави підпорядкування "чужому" законодавству. У силу цього, при укладанні міжнародно-правових договорів держави особливо обмовляють подібного роду аспекти своїх відносин.

Наприклад, Угода між Урядом України і Урядом Сполучених Штатів Америки про сприяння капіталовкладенням від 6 травня 1992р., визначає, що від імені США буде діяти спеціальний уповноважений орган, іменований "емітентом", - Корпорація закордонних приватних інвестицій (ОПІК), та встановлює, що: "Емітент як некомерційне агентство Уряду Сполучених Штатів Америки не підпадатиме під дію законодавства України, яке застосовується щодо комерційних організацій, що займаються страховою або фінансовою діяльністю".

Судовий імунітет. У широкому значенні слова, цей вид імунітету містить у собі:

- імунітет від пред'явлення позову в іноземному суді;

- імунітет від попередніх дій;

- імунітет від попереднього виконання рішення.

Тут необхідно відмітити, що сучасні закони про імунітет деяких держав, хоча і встановлюють обмеження імунітету, але все-таки поділяють власне юрисдикційний імунітет (тобто судовий імунітет у вузькому значенні) і імунітет від виконавчих дій. Наприклад, в актах Австралії, Великобританії, Канади презюмується, що згода іноземної держави на підпорядкування місцевій юрисдикції не означає згоди щодо застосування заходів для попереднього забезпечення і примусового виконання судового рішення.

Імунітет від пред'явлення позову прийнято іменувати судовим імунітетом у вузькому значенні слова. Цей вид імунітету означає, насамперед, непідсудність держави іноземному суду. Кожна держава має право висунути вимогу в суді іноземної держави до фізичної або юридичної особи. Однак заява позову до держави в іноземному суді, як правило, неможлива, якщо тільки сама держава не погодилася на підпорядкування юрисдикції відповідної держави. Така згода може бути виражена індивідуальним актом, тобто видано спеціальний акт до даного випадку.

Правило про непред'явлення позову в суді до іноземної держави поширюється на всі категорії позовів, будь це позови, що заявляються безпосередньо державі - іn personam (так звані – прямі позови), або непрямі позови - іn rem, коли вимога пов'язана, наприклад, з майном, що належить державі. Типовим прикладом у цьому плані є вимоги з приводу державних морських або повітряних судів.

Імунітет від попередніх дій. Відповідно до імунітету суд, що розглядає приватно - правий спір за участю іноземної держави, не вправі застосовувати будь-які заходи для попередньому забезпеченню позову, тому що такі міри носять примусовий характер. Часто заходи для забезпечення позову розглядаються і приймаються судом ще до порушення і слухання справи за участю держави. У будь-якому випадку, якщо такі міри стосуються держави і її власності (арешт державних рахунків в іноземних банках, опис майна, обмеження права держави користуватися своїм майном та ін.), то з огляду імунітету вони не припустимі.

Імунітет від примусового виконання рішень іноземного суду. Відносно держави та її власності не можуть бути застосовані будь-які примусові заходи для виконання іноземного (арбітражного) рішення органами цієї, або будь-якої іншої іноземної держави.

У ході багаторічної практики вироблені окремі виключення з цього правила, що дозволяють, у випадку відмови іноземної держави від виконання судового рішення, застосовувати примусові засоби відносно власності останньої. Однак за загальним правилом, навіть, якщо держава добровільно взяла участь в іноземному судовому процесі, рішення може бути виконане нею тільки добровільно. Іншими словами, для застосування заходів на виконання або забезпечення судового рішення суд повинен отримати окрему згоду іноземної держави.

Імунітет власності держави означає правовий режим недоторканності власності, що знаходиться на території іноземної держави. Юридичним змістом даного виду імунітету є заборона звернення стягнення і примусового вилучення майна, що належить державі. Власність користується імунітетом незалежно від наявності судового розгляду. Вона користується імунітетом навіть, якщо знаходиться у володінні особи, що не має імунітет. Це зумовлює виділення питань власності як самостійний елемент змісту імунітету, що підтверджується судовою практикою. Наприклад, в рішенні англійського суду, яке отримало визнання у світі, в справі судна "Crіstіna" (1938р.) підкреслюється, що незалежно від того, чи є суверен стороною в процесі або ні, суди не можуть виносити рішення про захоплення або затримку власності, що йому належить або знаходитися в його володінні або під його контролем. На такій позиції ґрунтуються і міжнародно-правові акти.

Однак якщо власність держави використовується в комерційних цілях, то на неї не поширюються положення про імунітет власності держави, що передбачається й у розробленому Комісією міжнародного права проекті статей про юрисдикційні імунітети держави і їхню власність, і в законах про імунітети іноземних держав, що діють у ряді держав.

У Великобританії, Канаді, США, Австралії, Сінгапуру іноземній державі не надається імунітет від виконавчих дій відносно об’єктів права власності, які використовується в торговельних цілях.

Разом з тим, до деяких об’єктів права власності іноземної держави, надається повний імунітет від попередніх заходів і виконавчих дій. Це дипломатичні і консульські приміщення та інша власність держави, яка використовується для ведення дипломатичної і консульської діяльності її представництв, консульств, спеціальних місій і т.д., імунітет яких закріплений у "Віденській конвенції про дипломатичні зносини" від 18 квітня 1961р., "Віденської конвенції про консульські зносини" від 24 квітня 1963р., "Конвенції про спеціальні місії" від 16 грудня 1969р. Застосування імунітету для цієї категорії власності, включаючи банківські рахунки, передбачено і у статті 19(1)проекту Комісії міжнародного права (Великобританія, Пакистан і ін.).

Імунітет від попередніх заходів і виконавчих дій застосовується також до об’єктів права власності, які використовуються або призначені для використання в зв'язку з військовою діяльністю або є військовими за своєю природою, або знаходяться під контролем військової влади (Канада, США, Австралія).

На відміну від інших документів з імунітету держави, у проекті Комісії міжнародного права виділені ще дві категорії власності, до яких не можуть бути застосовувані примусові заходи: власність, "яка представляє частину культурного надбання іноземної держави або частину його архівів", та не виставлена на продаж, і власність, "яка складає частину виставки об'єктів наукового, культурного або історичного значення", та не виставлена на продаж.

Режим недоторканності державної власності тісно пов'язаний з міжнародно-правовою доктриною "акта держави", відповідно до якої суди однієї держави не повинні виносити рішення щодо актів уряду іншої країни, винесені на її території. Якщо держава, придбала власність на підставі акту, прийнятого на своїй території, жоден іноземний суд не вправі обговорювати правомірність приналежності цієї власності. Імунітет власності виявляється в тому, що, якщо майно знаходиться у володінні держави, яка заявила, що воно їй належить, то ніякі органи іноземної держави не можуть перевіряти правомірність цього факту. У відомому рішенні англійського суду в справі "Лютер проти Сегора", пов'язаному з радянською націоналізацією (1921р.), було відзначено: "Якщо Красин привіз із собою ці товари в Англію й оголосив від імені свого уряду, що вони належать російському урядові, те...жоден англійський суд не може перевіряти, чи відповідає така заява дійсності. Подібне розслідування суперечило б міжнародної ввічливості у відносинах між незалежними суверенними державами".

Принцип імунітету власності іноземного суверена в літературі формулюється, наприклад так: "суд... не має юрисдикції стосовно розгляду позовів або прийняття інших процесуальних дій проти якого-небудь іноземного суверена. Ніяка позовна вимога або інша процесуальна дія не може мати місця в британському суді проти іноземного суверена, власність іноземного суверена не може бути піддана арешту або стягненню, навіть якщо йдеться про судно, зайняте торгівлею. Розрізняється два випадки: а) власність іноземної держави знаходиться в руках представника цієї держави, і останній користується судовою недоторканністю; б) власність іноземної держави знаходиться в руках третьої особи, що не користується судовою недоторканністю (імунітетом). Навіть в останньому випадку ця власність користується недоторканністю в самому повному обсязі, якщо тільки буде доведено, що вона належить суверенній державі.

Імунітет угод держави. Оскільки держава в силу імунітету вільна від примусових заходів для здійснення іноземних законів, адміністративних розпоряджень та ін., то з цього випливає, що приватноправові відносини міжнародного характеру за участю держави, зокрема, угоди, що укладаються державою з іноземними фізичними або юридичними особами, повинні регулюватися правом цієї держави, якщо тільки самі сторони не домовляться про застосування іноземного права. Це правило давно вже склалося в іноземній судовій практиці і знаходить закріплення в міжнародних договорах.

Найбільш важливим підтвердженням цього є Вашингтонська конвенція про порядок розгляду інвестиційних суперечок між державами й іноземними особами від 18 березня 1965р, яка ратифікована Законом України "Про ратифікацію Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами" від 16 березня 2000 року №1547-III. Згідно ст.42 інвестиційна суперечка за участю держави розглядається на основі права, обраного сторонами; при відсутності такого вибору - застосовується право держави, що виступає як сторона в суперечці.

Завдання.

 

1. У громадянина Польщі М. Під час перебування в туристичному круїзі в м. Одеса загострилася душевна хвороба – шизофренія. Його терміново госпіталізували. Чи можна гр.М визнати недієздатним за законодавством України?

2. Зовнішньоторговельна фірма, в статутному фонді якої власність держави переважає, провадила зовнішньоекономічну діяльність у Великобританії. За несвоєчасні розрахунки за поставлену продукцію іноземні партнери звернулися в суд з проханням забезпечити свої вимоги шляхом накладення арешту на майно фірми у Англії. Представники фірми заперечували щодо такого виду забезпечення, посилаючись на імунітет держави. Дайте аналіз ситуації.

 

3. 19-річний студент О. (гр. Аргентини) навчаючись в Україні продав перед від’їздом на батьківщину деякі речі особистого вжитку своєму сусіду по кімнаті в гуртожитку. Батьки дізнавшись про це заперечували проти такої угоди, так як за законодавством Аргентини О. був неповнолітній.

Чи можна цей договір визнати недійсним і з яких підстав?

 

Суб’єкти міжнародного приватного права

1.Види суб’єктів міжнародного приватного права.

2.Фізичні особи як суб’єкти міжнародного приватного права:

2.1.Особистий закон фізичних осіб;

2.2.Колізійне регулювання правового статусу фізичних осіб в законодавстві України;

2.3.Правовий статус іноземців та осіб без громадянства в Україні.

3.Правовий статус юридичних осіб в міжнародному приватному праві:

3.1.Особистий закон юридичної особи;

3.2.Колізійне регулювання правового статусу юридичних осіб в законодавстві України;

3.3.Заснування та діяльність іноземних юридичних осіб на території України. Представництва та філії іноземних юридичних осіб.

4.Держава як учасник міжнародних приватних відносин:

4.1.Поняття та види імунітету держави.

 

Фізичні особи