Основні доктрини імунітету держави

Вирішення питання про імунітет, його межі і підстави, коли він може бути наданий іноземній державі, залежить від теорії абсолютного або обмеженого імунітету, прийнятої в тій або іншій країні. В теорії і на цей час, при висвітленні цього питання, спостерігається деяка розбіжність. Ряд авторів і урядів вважають, що, беручи участь у відносинах у сфері міжнародного приватного права, держава має право на привілеї і переваги. Інша точка зору полягає в тому, що в таких відносинах держава не може посилатися на свої публічно-правові якості і повинна підкорятися загальним правилам без яких-небудь виключень.

Відповідно до принципу суверенної рівності держав іноземна держава на території іншої держави повинна користуватися судовим імунітетом, імунітетом від попередніх заходів і імунітетом від виконавчих дій (елементи теорії абсолютного імунітету).

Абсолютний імунітет означає право держави користуватися імунітетом у повному обсязі, усіма його елементами; він поширюється на будь-яку діяльність держави і будь-яку його власність. Спочатку імунітет склався і застосовувався як абсолютний. Єдине обмеження імунітету держави можливо було тільки за умови прямо вираженої його згоди.

Теорія абсолютного імунітету має ряд недоліків. Так, положення про те, що суверенітет держави може бути обмеженим є практично загальновизнаним у міжнародному публічному праві. Вступаючи в міжнародні наднаціональні організації та визнаючи обов'язковість рішень їх органів, держава обмежує свій суверенітет. Співробітництво в вирішенні будь-якої глобальної проблеми, переслідування будь-якої глобальної мети припускає відмову від приватних інтересів і привілеїв на користь загального блага. Отже, інтереси міжнародної торгівлі і розвитку інвестицій уможливлюють відмову від державного імунітету в сфері міжнародного приватного права. Визнання норми міжнародного права, відповідно до якої держави не користуються імунітетами від іноземної юрисдикції у випадку участі у відносинах приватноправового характеру, як звичайної норми, не буде суперечити загальним принципам міжнародного права.

Надання іноземній державі необмеженого імунітету являє собою відмову в правосудді для іншої сторони відносин і, таким чином, є порушенням одного з фундаментальних прав. Крім того, якщо держава бере участь у комерційній діяльності, вона тим самим добровільно відмовляється від свого імунітету.

В міру розширення функцій держави як в самій країни, так і в міжнародних відносинах, вона почала все ширше виступати як суб'єкт приватноправової діяльності і абсолютний імунітет ставав відчутною перешкодою в розвитку господарських зв'язків, оскільки контрагенти держави, по суті, позбавлялися права на судовий захист своїх майнових прав. До того ж держави починають звертатися до іноземних приватних банків за одержанням позик. У зв'язку з цим у доктрині та й у судовій практиці з'являється ідея необхідності обмеження імунітету держави. Ж. Шапіра так пояснює причини виникнення цієї концепції: "З одного боку, розвиток державного права спростив юридичні процедури ведення справи проти державних органів; з іншого боку, держава і її органи стали основними учасниками економічних відносин... Питання про державний імунітет найчастіше розглядається в судах західноєвропейських держав при виникненні суперечок підприємств із західних країн з державами третього світу... або національних підприємств із державними установами своїх власних держав. Це можна пояснити, виходячи із самої структури міжнародної торгівлі. Право західних держав було змушене враховувати необхідність захисту приватних інтересів у комерційних відносинах, що відрізняються від інших тільки державним характером одного з партнерів".

Вперше теорія обмеженого (функціонального) імунітету була зафіксована в проекті регламенту Інституту міжнародного права в 1891р. Потім її реанімування відбулося в 20-30-і роки минулого століття при розгляді справ за участю радянської держави і її власності. У цей період була укладена Брюссельська конвенція про уніфікацію деяких правил, що відносяться до імунітету державних суден 1926 р. Вона довгий час (аж до 1937 р.) не набирала сили і не зібрала значної кількості учасників. Ні СРСР, ні Україна не є її учасником. Прагнення правлячих кіл ряду держав підкорити державні судна режимові, аналогічному тому, що установлений для приватних морських суден, з підписанням даної Конвенції увінчалися успіхом. Основні положення Конвенції: "Судна разом з їхнім вантажем, що складаються з власності урядів або орендовані урядом, і службовці для торговельних цілей підкоряються в мирний час загальному морському праву і не повинні користуватися імунітетом". Конвенція допускає арешт і звернення стягнення на іноземні державні судна і вантажі, які перевозяться ними. Однак ці положення не поширюються на військові, патрульні, санітарні судна, а також судна для державних потреб. Підписаний 24 травня 1934р. Додатковий протокол до Брюссельської конвенції надав імунітет суднам, зафрахтованим державою на визначений час або рейс, за умови, що судно використовується тільки для цілей урядової або неторгової служби.

Після Другої світової війни суди держав континентальної Європи винесли низку рішень, відповідно до яких не визнавались імунітети іноземних держав у випадку здійснення їх урядами дій, що мають комерційний характер. Теорія обмеженого (функціонального) імунітету в країнах романо-германської правової системи закріплена на рівні судової практики, а в країнах англосаксонської правової системи знайшла відображення в законодавстві.

США стали першою країною, де в 1976 році був прийнятий Закон про імунітети іноземних держав, який заснований на теорії функціонального імунітету. Згодом, під впливам прикладу США, закони, що обмежують імунітет іноземної держави, були прийняті і іншими державами. Так, в 1978 році у Великобританії - Акт про імунітет держави, у 1982 році в Канаді - Акт, що надає імунітет державі в канадських судах, у 1981 році в Пакистані - Ордонанс про імунітет держави, у 1979 році в Сінгапурі - Акт про імунітет іноземної держави, у 1981 році в ПАР - Акт про імунітет іноземної держави, у 1984 році в Австралії - Акт про імунітет іноземної держави, в Аргентині в 1995 році - Закон про юрисдикційний імунітет іноземної держави в судах Аргентини. В деяких країнах, де немає спеціального законодавства про імунітет іноземної держави, судова практика дотримується теорії функціонального імунітету. Так, у спеціальних нотах держав, спрямованих Генеральному секретареві ООН у 1979-1980 роках, вказується, що в Барбадосі, Данії, Фінляндії, Греції, Норвегії, Суринамі, Німеччині застосовується теорія функціонального імунітету держави. Судова практика Франції, Австрії, Бельгії, Італії, Швейцарії, Іспанії також розділяє цю теорію.

Для судової практики цих держав велике значення має розподіл актів держави на приватні і публічні, комерційні і некомерційні. Вважається, що іноземна держава користується імунітетом тільки в тих випадках, коли вона виконує суверенні дії (acta іmperіі; de jure іmperіі), наприклад, направляє дипломатичні делегації, відкриває консульства. Якщо ж іноземна держава виконує дії комерційного характеру (acta gestіonіs) - (тобто веде торговельну діяльність (de jure gestіonіs), укладає торговельні угоди), то вона імунітетом не користується.

Теорія обмеженого імунітету не позбавлена недоліків. Так, важко дати чітке розмежування суверенних і несуверенних актів держави. Такі суперечки можливі й в інших областях, але не можна заперечувати, що існують ситуації, коли не викликає сумніву стосовно належності акта держави до приватної або публічної сфери.

Держава завжди залишається державою, навіть коли вона бере участь у міжнародних комерційних операціях. У таких випадках завжди існують політичні мотиви або ж політичні цілі.

В теперішніх умовах, коли діє і набрала силу для України з 3 червня 1999 р. (Закон України №728-XІ) Конвенція ООН з морського права від 20.12.1982 р., "загальне морське право", діють норми, що міститься в ст. 95 і 96, згідно якими повним імунітетом від юрисдикції будь-якої держави, крім держави прапора, користуються у відкритому морі військові кораблі, а також судна, що належать державі або експлуатуються нею та перебувають тільки на некомерційній державній службі.

Інший приклад теорії функціонального імунітету стосується міжнародних договорів з питань капіталовкладень. Спочатку радянський Союз, а потім і Україна уклали низку угод про захист капіталовкладень. Наприклад, це угоди з Бельгією та Люксембургом (1989 р.), Сполученим Королівством Великобританії та Північної Ірландії (1989 р.), Італією (1989р.), Китаєм (1990 р.), Кореєю (1990 р.), Нідерландами (1989 р.), Німеччиною (1989 р.), США (1992 р.), Фінляндією (1992 р.), Францією (1989 р.), Швейцарією (1990 р.) та ін. В даний час такі угоди передбачають арбітражний порядок розгляду спорів, пов'язаних з капіталовкладеннями, між державою-учасником і іноземним інвестором. При виникненні суперечки немає необхідності укладати додаткову арбітражну угоду. Сторони вправі відразу ж передати її в органи міжнародного комерційного арбітражу. Наявність такої норми означає, що держава-учасник погодилась підкоритися юрисдикції органів міжнародного комерційного арбітражу. У світлі законодавства закордонних країн, заснованого на концепції обмеженого імунітету, таке підпорядкування означає відмову держави від імунітету. Якщо проти держави буде винесене арбітражне рішення, то на її майно може бути звернене судове стягнення.