Особливості судової системи США

Судова система США є дворівневою: вона включає систему федеральних судів, а також судові системи 50 штатів, федераль­ного округу Колумбія і чотирьох залежних територій. Суди кожної із систем діють відносно самостійно і незалежно. На відміну від більшості федеральних держав, де федеральні суди лише очо­люють судову систему, специфіка американської судової системи полягає в тому, що федеральні суди в багатьох випадках висту­пають як суди першої інстанції.

Федеральні суди дуже різноманітні, до компетенції яких вхо­дить, перш за все, розгляд кримінальних справ про злочини, пере­дбачені федеральним законодавством, цивільних справ по позовах до федеральних властей і по спорах, що виникають у зв'язку із застосуванням федеральних законів, або між громадянами, які проживають у різних державах, якщо при цьому сума позову перевищує 10 тисяч доларів¹.

Федеральні суди, у свою чергу, діляться на дві групи. Перша група — традиційні федеральні суди (їх називають федеральними судами загального права). Вони діють як окружні суди; їхні рі­шення можна оскаржити до апеляційних судів, рішення яких, у свою чергу, можуть бути оскаржені до Верховного суду США. Існує близько ста окружних судів, в яких працює близько 500 суддів; багато судів має по декілька відділень і налічує до 20 суддів. Судді розглядають справи, як правило, одноособово; але по деяких рідкісних категоріях справ діють колегії з трьох суддів². Верховний суд США складається з голови і 8 членів суду. Вони призначаються президентом і затверджуються Сенатом довічно. Сенат висуває багато вимог до затвердження саме суддів Верховного суду. Ретельно перевіряються не тільки професійна підготовка, але й політичні погляди.

Верховний суд працює в сесійному порядку. Керує роботою Верховного суду голова на підставі федерального законодавства і правил, прийнятих самим судом. Особливу роль у діяльності Вер­ховного суду відіграє Генеральний соліситор, який призначається президентом при узгодженні з відома Сенату для представлення у федеральних судах інтересів Сполучених Штатів.

До компетенції Верховного суду США входить: розгляд справ по спорах між двома і більше штатів по позовах, в яких однією зі сторін є посли іноземних держав (по першій інстанції); розгляд скарг на вирішення нижчих федеральних судів і судів штатів, якщо вони стосуються «федеральних питань»; прохань про скасу­вання ухвали будь-якого суду, що суперечить Конституції США, законам штату або актам Конгресу США, тобто Верховний суд США виконує роль конституційного суду.

Федеральні апеляційні суди (діє 13 апеляційних судів) роз­глядають апеляції на рішення районних федеральних судів, за ви­нятком тих справ, які підвідомчі Верховному суду США. Крім цього апеляційні суди переглядають ухвали судів по податкових справах і рішення незалежних агентств, наділених квазісудовими функціями.

Судді федеральних апеляційних судів призначаються прези­дентом при узгодженні з відома Сенату довічно. їх чисельний склад коливається від 4 до 23 суддів. За розпорядженням Вер­ховного суду його голова і судді на час перерви в роботі суду мо­жуть бути тимчасово відряджені до окружних апеляційних судів. Діяльністю останніх керують головні судді, які призначаються на 7-річний строк із числа суддів не старше 70 років, які мають найбільший стаж перебування на посаді.

В апеляційних судах справи розглядаються, як правило, коле­гією з трьох суддів, які засідають у головних містах, за якими вони закріплені. Вони виконують роль проміжної інстанції між Верховним судом США та окружними судами.

Районні федеральні суди (існують 89 таких судів) діють у всіх штатах, члени яких призначаються президентом за порадою і з

відома Сенату довічно. До складу районних федеральних судів вхо­дять залежно від кількості судових справ від 1 до 27 суддів. Діяль­ністю цих судів керують голови (за наявності у складі суду не менше трьох суддів), які призначаються на 7-річний строк із числа суддів не старше 70 років, які мають найбільший стаж перебування на посаді.

Окружний суд є основною ланкою федеральної судової сис­теми. Залежно від кордонів між штатами, територію США розді­лено на округи. Окружні суди розглядають цивільні і кримінальні справи по першій інстанції, а також до їхньої компетенції входить розгляд скарг на дії адміністративних органів. Один раз на рік його засідання має проходити в районі округу.

Друга група федеральних судів — спеціальні федеральні суди, установлені на підставі різних законів: суди деяких тери­торій і округів; суди, що розглядають справи, пов'язані з відпові­дальністю держави (палата претензій); суди, що розглядають по­даткові, митні і патентні справи. У деяких із цих судів виключна компетенція (наприклад суд по зовнішній торгівлі), але в ряді випадків позивач має вибір¹.

Судова система штатів має свою систему судів. Кожен штат має свою власну судову систему. В одних штатах судова сис­тема складається з двох ступенів, в інших (приблизно у третині штатів) — з трьох.

Суд, що очолює судову систему в 39 штатах, називається Верховним судом, а в решті штатів має інші найменування (апе­ляційний суд). Різноманітні спеціальні суди можуть існувати як у галузі цивільного, так і в галузі кримінального права.

На території ряду штатів діють суди проміжної юрисдикції, створені для розгляду скарг на вироки і рішення судів першої інстанції та інших судових установ. Іноді в штатах створюється окремий кримінальний апеляційний суд. У ряді випадків суди проміжної юрисдикції функціонують на правах апеляційних відді­лень верховного суду штату. До їх складу входять від 10 до 50 суддів. Слухання справ зазвичай проводять колегії з трьох суддів.

Основна ланка судової системи штатів — суди загальної юрисдикції, які виступають під різними назвами: у штаті Нью-Йорк — це верховні суди, у штаті Каліфорнія — вищі суди, але найчастіше вони називаються окружними судами. Як правило, вони розглядають по першій інстанції кримінальні справи по всіх злочинах, передбачених законодавством відповідного штату, окрім малозначних кримінальних злочинів, і цивільні справи з будь-якою сумою позову, окрім тих категорій справ, для розгляду яких ство­рено спеціалізовані суди.

У кожному штаті діють суди обмеженої юрисдикції, які роз­глядають справи про малозначні злочини, що караються штра­фами або короткостроковим позбавленням волі, а також цивільні справи з невеликою сумою позову, найчастіше до 1000 доларів. Вони носять назви муніципальних, міських, поліцейських судів, іноді судів графств, судів загальних сесій.

У багатьох штатах або самостійно, або при окружних судах діють також суди спеціальної юрисдикції, що розглядають справи щодо податків, по земельних спорах, у справах про спад­кування, по претензіях до влади штатів, про порушення правил дорожнього руху і ін¹.

Інститут адміністративної юстиції в США виконує найваж­ливішу роль у реалізації конституційних прав громадян. Згідно американською правовою доктриною, під терміном «адміністра­тивна юстиція» розуміються всі органи і посадові особи, які виконують квазісудові функції з розгляду і вирішення спорів, що виникають у зв'язку з діяльністю виконавчої влади. Практично всі органи виконавчої влади виконують в тій чи іншій мірі квазісудові функції. Такі повноваження встановлюються, головним чином, ак­тами, що визначають діяльність органів виконавчої влади. Крім цього, є достатня кількість законів, що регламентують порядок вирішення квазісудових спорів з окремих питань (трудових, тор­гових, ліцензійних, податкових і т. ін.)².

Юрисдикція органів адміністративної юстиції в США зводиться до вирішення спорів між громадянами і органами виконавчої влади по фактах ухвалення правил, наказів, а також дії або бездіяль­ності органу виконавчої влади.

 

 

110. Формування латиноамериканського права

Біля витоків латиноамериканського права стояли погляди і звичаї корінного населення — індіанців, які проживали на території Латинської Америки, — позначилися на його правових процесах.

У більшості держав Латинської Америки правові системи сформувалися на основі чотирьох правових культур: індіанської, іспанської, французької та англо-американської. Великий арген­тинський письменник Хорхе Луїс Борхес писав: «Самі аргентинці визнають, що знаходять свою подібність, швидше в гаучо (етнічна група, що утворилася в XVI—XVII ст., займається скотарством¹), ніж у військовому, і цим відрізняються від північноамериканців і багатьох європейців. Для аргентинців держава — абстракція, вона безособова, вони відчувають себе індивідами, а не громадя­нами, що несуть обов'язки. Нерідко крадіжка суспільного навіть не здається злочином, бо воно нічиє»².

Засновник філософії «латиноамериканської сутності» Л. Сеа, прагнучи осмислити специфіку латиноамериканської цивілізації в загальносвітовому контексті й у ряді споріднених із нею цивілі­зацій, виділяє проблему ідентичності як центральну для народів, що усвідомлюють своє маргінальне становище. Мексиканський філософ бачить визначальні риси цього цивілізаційного типу в тому, що соціокультурні спільності відносяться до нього, зай­маючи периферійне становище в структурі «світової» історії, поданої західним світом, всіляко прагнуть відстояти свою само­бутність і право на історичну творчість перед лице «центрів» цього світу³. Породженням цієї цивілізації і є латиноамериканське право.

 

В історії становлення і еволюції права в Латинській Америці необхідно виділити три періоди:

— перший період пов'язано з формуванням правових засад,
що заклали основи латиноамериканського права (X—XV ст.);

— другий період пов'язано з колонізацією території Латинської
Америки (XV — початок XIX ст.);

— третій період пов'язано з формуванням національних пра­
вових систем після завоювання незалежності (початок XIX ст.
— до теперішнього часу).

Перший період формування латиноамериканського права пов'язано із зародженням правових засад, основою яких висту­пила соціонормативна система корінного населення — індіанців, що збереглася частково до цих пір, особливо у сфері організації і діяльності сільських громад.

Темп розвитку соціальних відносин у племен, що проживали на території Латинської Америки, був повільнішим, ніж в Європі. Суспільство і, відповідно, право у племен майя, інків, ацтеків і деяких інших народів, що проживали на території Латинської Америки до колоніального завоювання європейцями, нагадувало ранньорабовласницькі, де велику роль відіграла община і общинне виробництво. До XVI ст. процес відмирання родоплемінного ладу в деяких суспільствах ще не завершився (наприклад іспанські колонізатори застали на Юкатані глибоку соціальну диферен­ціацію). Але в цілому суспільний розвиток різних племен (напри­клад розташованих у долині Мехіко) відбувався украй нерівно­мірно, і багато з них зберігали в основному родоплемінний устрій. До моменту своєї появи в долині Мехіко в другій половині XIII ст. ацтеки зберігали ще такий устрій. У 1325 р. під час заснування Теночтітлана, що став згодом столицею ацтекської держави, в ацтеків були численні роди, які об'єднувалися в чотири фратрії і склали одне плем'я. Тобто до моменту колонізації в цих племен склалося ранньорабовласницьке суспільство, в якому зберігалися пережитки родоплемінних відносин.

Після X ст. на Юкатані існували окремі міста-держави. Деякі з них (Майяпан, Уксмал, Чичен-Іца) змогли добитися панування над іншими містами-державами, але ця влада була неміцною. Міжусобні війни, що посилилися в XV ст., призвели до її роз­паду. Система управління в різних містах-державах в основному була однотипною. На чолі кожної держави в майя стояв вождь (халачвінік), в інків — верховний інка (сапа-інка), в ацтеків — правитель (тлакатекухтлі), в руках яких було зосереджено всю верховну владу, яка була спадковою і після смерті вождя переходила до старшого сина (якщо померлий не мав сина або він був молодий, то правління в державі здійснював його брат. Якщо ж не було брата, то жерці і знать обирали нового прави­теля).

Держава інків була розташована на величезній території і, підпорядкувавши безліч різних племен, при слабких еконо­мічних зв'язках між окремими її частинами було суто політичним об'єднанням. Сама держава інків називалася Тауантінсуйу, що в перекладі означає: чотири сполучені області.

Найважливішим джерелом права в цих племен у період ста­новлення їх державних засад були правові звичаї. Разом із тим, розвиток суспільства вимагав також закріплення нових відносин за допомогою державних настанов. Зокрема формування монар­хічної влади супроводжувалося поступовим розвитком законо­давчих повноважень верховного правителя, а також правотвор-чістю підлеглих йому посадових осіб.

Необхідно відзначити, що право в цих суспільствах було тісно переплетене з моральними і релігійними нормами й уявленнями, які нерідко відставали від соціального розвитку та не дозволяли законодавству вносити різкі зміни до усталеної системи правових відносин. Відсутність розвиненого і всеосяжного законодавства, з одного боку, і недостатня гнучкість звичаєвого права, з іншого, призвели до того, що з розвитком судових функцій державної влади самі судді, виходячи з конкретної ситуації, керуючись суд­дівським розсудом, створили правові норми.

Для розуміння суті найдавнішого права Латинської Америки найбільший інтерес викликають норми, що регулюють власність, договірні і шлюбно-сімейні відносини. Розвиток приватної влас­ності і майнової нерівності в майя, ацтеків і інків було закріплено в праві. У цих суспільствах, крім приватної власності, існувала державна, громадська власність на землю.

Договірні відносини, пов'язані з розвитком обміну і майнової нерівності, також знайшли закріплення в правових нормах. Мінова

 

торгівля свідчить про значну поширеність договору міни і купівлі-продажу. Як одиниця обміну часто виступали зерна какао, пір'я тощо. В ацтеків при продажі раба була необхідна присутність двох свідків і згода самого раба, якщо він не мав особливого ошийника за втечу або непокору.

Регулювання шлюбно-сімейних відносин у цих суспільствах не було одноманітним. Сім'я в цих суспільствах була переважно моногамною. В ацтеків чоловік міг мати декілька дружин і на­ложниць, але перша дружина вважалася старшою. В інків багато­женство допускалося тільки для верховного правителя і знаті.

Шлюб укладався після досягнення певного віку (в ацтеків 20 років для чоловіків, 16 — для жінок) у вигляді урочистої про­цедури, що мала і юридичне, і релігійне значення. При укладенні шлюбу визначався посаг нареченої, а наречений робив подарунки майбутньому тестеві.

Кримінально-правові відносини в стародавніх державних утво­реннях Латинської Америки відрізнялися простотою і суворістю, що виражалися в тому, що правопорушення спричиняло визна­чене і дуже суворе покарання. Покарання тісно перепліталися з етично-релігійними санкціями.

Основними видами злочинів в ацтеків були: богохульство, чак­лунство, зрада, бунт проти влади, привласнення відмітних знаків посадових осіб, викрадання вільних людей, пияцтво, наклеп та ін. В інків злочинами (крім указаних вище) вважалися повстання, зрада, непокора адміністрації, зокрема, наказам старости, зни­щення мостів, подорож без дозволу, аборт, лжесвідчення, пи­яцтво і ін.

Наступний період розвитку латиноамериканського права був пов'язаний з колонізацією Латинської Америки Португалією і Іспанією. Цей процес супроводжувався знищенням їхніх правових засад і правових звичаїв. Основу колоніального права в Латинській Америці склало феодальне право Іспанії і Португалії.

Після відкриття Америки в 1492 р. Іспанія і Португалія стали сильними державами Західної Європи і аж до XVII ст. утримували першість у колонізації цього континенту. У супер­ництві між цими двома католицькими монархіями сфери впливу у світі ділилися за посередництва Ватикану і закріплювалися серією договорів. Для долі Нового Світу вирішальне значення мав

тордесильяський договір 1494 p., який встановив кордон між майбутніми іспанськими і португальськими володіннями таким чином, що відкрита пізніше Бразилія дісталася Португалії. Решта Південної Америки, уся Центральна Америки і Карибський басейн, значна частина південних штатів сучасних США опини­лися під владою Іспанії. У XVII ст. зміцнілі Голландія, Франція та Англія почали тіснити іспанських і португальських колонізаторів¹.

Таким чином, протягом чотирьох століть з XV до початку XIX ст. територія Латинської Америки була колонією Іспанії, Португалії і частково Франції, і, відповідно, на цій території діяло колоніальне право. Зокрема з 1537 р. в Іспанській Америці було поширено за­конодавство Кастилії — найбільшої історичної області Іспанії, що включало безліч збірників, які переважно походили з римського права і законодавства вестготів. Так королівська седула 1530 р. вказала, що на Іспанську Америку поширюються закони Кастилії.

У 1567 р. було видано зібрання законів у дев'яти томах — «Новий звід», — що регулювало основні галузі права в Іспанії і на території колоній. Колоніальні судові органи часто виносили ухвали, посилаючись на доктрини римського і канонічного права.

На території Бразилії, колонізованої Португалією, діяли збір­ники законів португальських королів — ордонанси королів Альфонсів III і IV кінця XIV — початку XV ст.ст., ордонанси Філіпа 1603 р.

Установивши в Латинській Америці новий соціальний і пра­вовий порядок, колонізатори зіткнулися зі стійкістю деяких тра­диційних інститутів (громада і громадське землекористування і т. ін.). У результаті вони були вимушені санкціонувати чинність індіанських правових і до правових норм. Деякі з них були вклю­чені в колоніальне право. Наприклад було узаконень подушну подать з індіанців — трибуто.

У спеціальному акті іспанського короля 1555 р. наказува­лося дотримувати закони і добрі звичаї, які з давніх часів ін­діанці використовували для свого управління, але за неодмінної умови, що вони не суперечать священній релігії і законам. У колоніальній Мексиці норми, що діяли в цей період,
іспанське і новоіспанське законодавство, «індіанське право» і право індіанців — поступово склали єдиний правовий корпус¹. Це було характерне для всієї Латинської Америки.

У XVI ст. у зв'язку з нагромадженням у колоніях величезного правового матеріалу, почали з'являтися компіляції законів, що мали неофіційний характер. У 1556 р. було підготовлено збірник законів, що діяли в Новій Іспанії.

Таким чином, у колоніальний період поступово існуючі раніше звичаї і традиції стародавніх народів, що населяли Латинську Аме­рику, видозмінювалися і обмежувалися колоніальним правом.

Наступний етап розвитку латиноамериканського права пов'язано з формуванням самостійних національних правових систем, зумовленим проголошенням незалежності держав. Так Чилі стала незалежною в 1810 г.; Бразилія була проголошена незалежною імперією в 1822 р., а в 1889 р. — незалежною рес­публікою. Після визвольної війни проти колонізаторів у 1889 р. було утворено Федеральну Республіку Аргентина.

У цей період колоніальне право за допомогою кодифікації замінювалося національним правом. Кодекси складалися на ос­нові європейських моделей, з одного боку, а з іншого — врахо­вувалися особливості латиноамериканського суспільства. Процес кодифікації тривав достатньо довго, але його початкові моменти пов'язані з двома найважливішими документами нормативного і доктринального характеру.

По-перше, це Цивільний кодекс Чилі, який був підготовлений за дорученням уряду відомим венесуельським юристом А. Белло. Робота над цим документом почалася в 1846 р. і завершилася в 1855 р. Його автор розробив унікальну модель кодифікації, яка полягала в тому, що за основу було взято положення римського права, іспанської середньовічної кодифікації 1263 р. і Французь­кого цивільного кодексу, а також було враховано національні особливості політичного, економічного і культурного життя не тільки Чилі, але всієї Латинської Америки.

Чилійський цивільний кодекс, що використав разом із фран­цузьким і іспанським правом німецьке законодавство (Германське

цивільне уложення), був найповнішим і всесторонньо розробленим кодексом цивільного права другої половини XIX ст. Він складався зі вступу і чотирьох книг. Перша книга присвячувалася особам і питанням сімейного права. На відміну від кодексу Наполеона, ЦК Чилі передбачав уже поняття юридичної особи (два види: това­риства з метою наживи і корпорації, або установи, що не пере­слідували корисливих цілей) і присвятив деякі статті визначенню їхнього правового статусу. ЦК Чилі на декілька років раніше ЦК Італії висунув принцип рівності в цивільних правах чилійських громадян і іноземців. Вплив канонічного середньовічного права виявлявся в тому, що шлюб розглядався не як договір, а як церковне таїнство. Розірвання шлюбів практично не допускалося. Головуючу роль у сім'ї відігравав чоловік і батько. Повноліття у галузі цивільних прав під впливом іспанського права наставало лише з 25 років. Друга книга «Про майно» закріплювала право приватної власності та інші речові права. Власність визначалася як реальне право на тілесну річ із метою користування і роз­порядження нею на свій розсуд, але за умови, що це право не суперечить законам або праву іншої особи. Третя книга кодексу присвячувалася спадкуванню, яке значно спрощувалося в порів­нянні зі старим іспанським режимом спадкування. Четверта книга була присвячена регулюванню питань зобов'язального права.

По-друге, це класична праця бразильського вченого-юриста Тексейра де Фрейтаса про кодифікацію і систематизацію права, в якій було викладено латиноамериканську концепцію кодифі­кації, побудовану, з одного боку, на підставі сприйняття євро­пейської основи кодифікації, а з іншого — на сприйнятті власних правових традицій.

Вищезгадані розробки законодавчого і доктринального харак­теру послужили класичною моделлю подальшої кодифікації на ла­тиноамериканському континенті. Зокрема, були прийняті цивільні кодекси Аргентини, Еквадору, Колумбії, Панами, Нікарагуа та ін.

Слідом за кодифікацією цивільного права відбулося ухвалення кодексів в інших галузях права. Так у 1874 р. було прийнято Кримінальний кодекс Чилі за зразком Кримінального кодексу Іспанії 1870 р. з максимальним урахуванням національних особ­ливостей. У 1859 р. в Аргентині було прийнято Торговий кодекс, а в 1886 р. — Кримінальний кодекс.

 

Сильний вплив на формування правових систем держав Ла­тинської Америки у XX ст. справило становлення військових диктаторських режимів. Це характеризується, перш за все, ослабленням процесу кодифікації і посиленням ролі делегованого законодавства, яким сильно обмежується правотворча діяльність парламентів, відбувається обмеження основних прав і свобод людини і, нарешті, встановлюється жорсткий державний конт­роль над політичною, економічною і соціальною сферою життя суспільства.

 

111. Специфіка латиноамериканського права.

У визначенні місця латиноамериканського права на правовій карті світу в сучасній компаративістиці немає єдиної думки. Якщо одні компаративісти відносять правові системи держав Латинської Америки до романо-германської правової сім'ї, то інші виділяють їх у самостійну групу серед інших правових сімей су­часного світу. Латиноамериканське право, запозичивши багато правових положень у романо-германського і загального права, точніше американського права, виступає як самостійна правова сім'я змішаного типу.

Таким чином, найважливіша специфіка латиноамериканського права полягає в його змішаному характері, який виражається в тому, що правові системи держав Латинської Америки багато в чому побудовані на основі романо-германських моделей (це особ­ливо виявляється у сфері приватного права), а також моделей правового будівництва в рамках загального права (це очевидно у сфері публічного права).

Латиноамериканське право, як і романо-германське право, — це кодифіковане право, причому кодекси побудовано за єв­ропейським зразком з урахуванням національних особливостей. Кодифікація закріпила політичну незалежність і сприяла станов­ленню розвиненого національного законодавства. Запозичення ко­дифікації романо-германського права вело до побудови аналогічної структури права і системи джерел, що виявилося в абстрактному характері викладення норм права і сприйнятті юридичної техніки в континентального права. То стосується сфери публічного права, особливо конституцій­ного права, то його побудовано за зразком правової системи США. Це виявляється в тому, що конституції цих держав запозичували американську форму правління, тобто президентську республіку, та інші державні інститути. Головна причина цього запозичення полягає в тому, що на момент проголошення незалежності в ряді провідних країн Латинської Америки, зокрема Чилі, Бра­зилії, Аргентині, Конституція США була єдиною писаною чинною конституцією республікансько-президентської форми правління.

Латиноамериканський федералізм, один із найстаріших у світі, вплинув на формування і функціонування правових систем цих держав. З XIX ст. після завоювання незалежності 15 держав Центральної і Південної Америки випробували на своєму досвіді федеральну форму державного устрою, але до теперішнього часу залишилися тільки чотири федеральні держави: Аргентина, Бра­зилія, Венесуела і Мексика. Причому федеральна форма утвер­дилась у цих державах як наслідок перемоги федералістів над унітаристами.

Однією з причин створення федерацій у Латинській Америці став, як наголошувалося раніше, є вплив Конституції США на латиноамериканський конституціоналізм. Цьому процесу сприяла внутрішньополітична ситуація у створюваних незалежних дер­жавах. Необхідно відзначити, що на перших етапах формування цих федерацій центральний уряд вимушений був іти на значну децентралізацію державного управління з метою створення і збе­реження єдності і цілісності цих держав. На подальших етапах розвитку федерального устрою в державах Латинської Америки ситуація змінюється у бік централізації державного управління, що зумовлювало звуження повноважень суб'єктів федерацій. Наприклад, бюджет суб'єкта федерації прямо контролюється цен­тральним урядом у прибутковій і витратній частинах, а межі такого контролю можуть бути досить обширними.

Принципи побудови і функціонування судової системи держав Латинської Америки також запозичені з правової системи США, що особливо виявляється в діяльності і структурі верховних судів цих держав. Проте судовий прецедент у системі джерел права в правових системах цих держав не виступає як основне джерело, аналогічно американському праву.

У латиноамериканських державах функціонує інститут судо­вого контролю конституційності законодавства, запозичений у романо-германського права, відрізняючись від американської мо­делі судового конституційного контролю.

Правові системи держав Латинської Америки традиційно пе­ребувають під впливом католицької церкви. Це знаходить свій прояв на конституційному рівні. Зокрема в Конституції Аргентини визнається пріоритет конкордатів¹ над національним законом². Це пояснюється, перш за все, тим, що абсолютна більшість на­селення цих держав (понад 90%) сповідує католицизм. Відсутня єдина система взаємин церкви і держави. Вони будуються по-різному: якщо в одних державах проголошується нейтралітет у відношенні між ними, то в інших існує офіційний союз церкви з публічною владою; по-третє, державу обмежує діяльність церкви за допомогою спеціальних законів, аж до її підконтрольності спе­ціальному законодавству.

Розглядаючи правові системи держав Латинської Америки, не­обхідно звернути увагу на особливе місце і роль армії як інституту держави. Армія в цих державах уважається повноправним учас­ником у регулюванні політичних питань життя суспільства. Більше того, вирішальна участь армії у розв'язанні політичних проблем у латиноамериканських державах є загальновизнаним фактом. У державах Латинської Америки традиційно армія розгляда­лася як єдиний гарант стабільності державно-правового життя і ефективного засобу вирішення соціально-економічних конф­ліктів суспільства, особливо в період гострих політичних криз. Політична нестабільність ставила армію у виняткове становище, робила її часто арбітром у політичних конфліктах. Армія не вва­жала себе зв'язаною конституцією.

Особливістю сучасного етапу розвитку латиноамериканських держав є спроби координації їх діяльності в політичній, економіч­ній, культурній, соціальній сферах суспільного життя. Для

досягнення цих цілей проводиться правова політика, спрямована на гармонізацію законодавства й уніфікацію правових норм як засобів зближення їхніх правових систем.

Розглядаючи тенденції розвитку латиноамериканського права, необхідно відзначити, що Латинська Америка сьогодні звіль­няється від пасивного наслідування іноземних політико-правових моделей. Набирає силу тенденція заснування і розвитку де­ржавно-правових і суспільно-політичних інститутів національного походження. Тексти конституцій стали конкретніші і враховують соціально-економічні умови, а також політичну обстановку у світі взагалі і в Латинській Америці зокрема¹.

Таким чином, сучасні правові системи латиноамериканських держав характеризуються двома тенденціями:

— посиленням інтеграції в рамках латиноамериканського кон­
тиненту, тобто вироблення загальних підходів у вирішенні різних
проблем;

— включенням держав цього регіону у формування єдиного
політичного, економічного, торгового і правового простору в мас­
штабах усього американського континенту, яке раніше охоплю­
вало тільки США, Канаду і Мексику.