Європейське право і право Європейського Союзу

як його складова, як упорядковані системи правових норм — результат багатовікового розвитку національних правових систем Європи, що сформувалися в процесі правотворчості національних і євро­пейських представницьких, виконавчих і судових органів влади. Тривалий і важкий процес формування і реформування європей­ського права далекий від завершення; його інтенсивність і резуль­тативність залежать значною мірою від зусиль окремих держав і європейських громадян.

З початку свого становлення європейське право базується на принципах романо-германського і загального скандинавського права. Відповідно, в рамках даного права лежать інші правові принципи, які вже не замикаються тільки на романо-германському праві, а виходять на інший рівень. Зокрема правові принципи, пов'язані із затвердженням прецеденту як джерела права, фор­мують систему джерел цього права, відмінну від романо-германсь­кого. Також дана правова система зумовлює гнучкіше ставлення національних правових систем держав — членів Європейського Співтовариства до норм міжнародного права.

Основоположний принцип європейського права — принцип прямої дії, згідно з яким його норми регулюють відносини за участі держав, органів влади і установ Євросуду, держав-членів, фізичних і юридичних осіб. Європейське право накладає обов'язки на індивідуумів, а також наділяє їх правами, які утворюють час­тину їхнього правового статусу.

Романо-германське право являє собою правову сім'ю, тобто певну сукупність національних правових систем, засновану на спільності джерел, структури права і історичного шляху його

формування. Із цього випливає, що романо-германське право не є правом прямої дії, оскільки не має свого механізму реалізації норм права, апарату контролю за виконанням розпоряджень — усе це перебуває у веденні самих національних держав.

Європейське право є складним за своєю структурою явищем, що складається з права Ради Європи і права Європейського Союзу.

Право Ради Європи як правове утворення — це сукупність пра­вових норм, що регулюють суспільні відносини, які складаються в рамках регіональної міжнародної міжурядової організації — Ради Європи. Рада Європи виникла в 1949 р. і функціонує на підставі свого Статуту. Дана організація не видає загальнообов'язкових нормативних актів і концентрує свою діяльність на питаннях за­безпечення прав і свобод людини¹.

Право Європейського Союзу — унікальний правовий феномен, що склався в ході розвитку європейської інтеграції в рамках Європейських Співтовариств і Європейського Союзу як результат реалізації наднаціональної компетенції інститутів Європейського Союзу. Право Єропейського Союзу — це специфічний право­порядок, правова система, що склалася на стику міжнародного права і внутрідержавного права держав — членів Європейського Союзу. Таким чином, право Європейського Союзу є правовим підґрунтям функціонування міждержавного об'єднання під назвою Європейський Союз.

Для європейського права і права Європейського Союзу як його складової характерне кількісне зростання його норм і роз­ширення предмета їх регулювання. У системі європейського права поступово розвивається структурна диференціація, відбувається формування власних галузей та інститутів: конституційне і ад­міністративне право, фінансове, трудове, соціальне, екологічне, антимонопольне, акціонерне, банківське, «право компаній», митне право. Разом із матеріальними нормами, право Євросуду містить велику кількість процесуальних норм, присвячених регулюванню й охороні інтелектуальної власності, ринку цінних паперів, інвес­тиційної і банківської діяльності, інституту банкрутства.

Таким чином, право Європейського Союзу виступає не як сукуп­ність національних правових систем, а як діюча правова система, у рамках якої приймаються нормативно-правові акти, регулюють суспільні відносини в тих державах, які є його членами.

У цьому і полягає принципова відмінність права Європейського Союзу від романо-германського права.

 

 

39.

40. Правова акультурація та її значення для зближення правових систем

Як відзначає Ж- Карбоньє, культурно-історичний процес роз­вивається як взаємодія розрізнених локальних культур (полілінійність) та водночас формується культурна єдність людей (однолінійність). Сьогодні багато хто стверджує про єдність світової культури, проте втрата національною культурою деяких рис під впливом акультурації не означає навіть в осяжному майбутньому втрати відмінностей між культурами взагалі і правовими куль­турами зокрема. Зрозуміло, що сучасний світ не може існувати в умовах замкнутості правових культур. Відбуваються процеси правової акультурації, тобто руйнування, подолання цієї замкну­тості, коли одна правова система може бути немов прищеплена до другої¹.Національні правові системи не існують ізольовано. Вони взаємодіють одна з одною, ведуть нескінченний культурний діалог. Правова система окремої держави зазнає постійного тиску з боку фрагментів інших правових культур, юридичних текстів, процедур і правових конструкцій. «Бомбардування» культури текстами із чужої культури призводить до нової інтерпретації і цих «зане­сених» текстів, і самого контексту «аборигенівської» культури. З такої нової інтерпретації неминуче виростають нові значенні, що реалізовуються в людській діяльності¹

Більше того, історія великих правових систем, як правило, починається із запозичення (афінське, римське, західне право і так далі). Воно може відбуватися через окремі правові інсти­тути, елементи юридичної техніки і практику правозастосовної діяльності. Має місце також запозичення правових принципів, правових ідей. Іншими словами, запозичення може бути фраг­ментарним, названим правовою акультурацієй, або глобальним, названим правовою рецепцією. Якщо при правовій акультурації відбувається запозичення правових положень, то при правовій рецепції змінюються основи правової системи взагалі.

Правову рецепцію розглядають як різновид правової акуль­турації, названу ще тотальною акультурацією або «культурною мутацією»².

Фрагментарна правова акультурація є поширеним явищем, що виникає в рамках постійного діалогу правових систем і пра­вових культур. Тотальна правова акультурація, тобто правова рецепція — це явище виняткове. її прикладом може служити рецепція римського права, на основі якої сформувалася романо-германська правова сім'я.

На думку К. Осакве порівняльне правознавство заохочує і схвалює запозичення ідей різних правових систем, складає аксіому даної дисципліни. Але перенесення ідей з однієї пра­вової системи в іншу вимагає їх ретельного аналізу на суміс­ність. Правове запозичення зовні схоже з медичною хірургічною операцією з трансплантації окремих частин людського тіла. У своїй роботі компаративіст схожий на хірурга в тому розумінні, що він бере частину чужої правової системи і «пересаджує» її у свою. Для досягнення успішного результату правовий інститут, узятий з системи «А» і перенесений в систему «Б», повинен поєднуватися із системою «Б», а не відторгатися нею. Напри­клад, перш ніж запозичити інститут суду присяжних із системи

англо-американського загального права і ввести його в континен­тально-європейську правову систему Росії, треба було зрозуміти, чи сумісний такий інститут із комплексним механізмом російсь­кого кримінально-процесуального права¹.

Правова акультурація здійснюється різними шляхами і різними засобами: за допомогою законодавства і судової практики, за до­помогою укладення договорів, а також здійснюється вченими і викладачами, відбувається на рівні юридичної науки і юридичної освіти. На цій основі виділяються: законодавча, судова, договірна і доктринальна правова акультурація.

Таким чином, сучасний світ не може існувати в умовах замкнутості правових культур. Відбуваються процеси правової акультурації, тобто взаємодії між правовими системами і правовими культурами на рівні законодавства, судової практики, юридичної науки, юри­дичної освіти та ін.