Специфіка ісламського права. ОСОБЛИВОСТІ.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Специфіка ісламського права. ОСОБЛИВОСТІ.



Ісламське право є унікальним як за своєю суттю, так і за своїм змістом, володіючи низкою специфічних особливостей, які дозволяють відрізнити його від інших правових систем.

Перш за все, це общинний характер ісламського права, який полягає в тому, що мусульманин, незалежно від місця свого проживання, повинен дотримуватися норм ісламського права через свою належність до ісламської общини, ісламської релігії. Ісламське право, що виникло спочатку як система норм, що регулюють взаємини всередині ісламської общини, з розширенням меж халіфату і утвердженням ісламу поширює свою дію на нові території, стаючи великою правовою системою. Проте воно стає не територіальним, а общинним правом, що сприяє подальшому об'єднанню мусульман незалежно від місця їх знаходження.

Ще одна особливість ісламського права полягає в тому, що воно вважається одним із найбільш значних явищ у серед­ньовічній цивілізації на Сході. Ця правова система із часом набула світового значення. Ісламське право є складовою іслам­ської цивілізації, яка продовжує існувати не тільки на величезній території (території ісламських держав), але й у рамках общин мусульман, які знаходяться за межами ісламського світу. Це оз­начає, що навіть після падіння Арабського халіфату ісламське право не втратило свого значення. Воно одержало «друге життя», було і є діючим правом.

Ісламське право, з погляду його походження, необхідно роз­глядати не як результат діяльності людини, державних органів, а як божественне одкровення, що дароване Аллахом через Пророка Мухаммада. Згідно з ісламсько-правовою доктриною, для ісламської філософії права основоположним є розуміння того, що єдиним джерелом права є Аллах, який дарував своє право людині.

Особливістю ісламської концепції права, що випливає з поперед­ньої, є його релігійна основа. Як справедливо стверджує Б. Луїс, якщо необхідно хоч би частково зрозуміти те, що відбулося в ісламському світі у минулому і відбувається зараз, необхідно виз­нати, що релігійний чинник є загальним і центральним елементом у житті мусульманських народів, у тому числі і правовому. Крім того,

для мусульман релігія традиційно «складає основу основ їх іден­тичності і лояльності»1.

Правильне розуміння ісламської концепції права повинне ба­зуватися на такій аксіомі: ісламське право охоплюється рамками ісламу, тоді як іслам не вичерпується рамками ісламського права. Отже, суть і зміст ісламської концепції права цілком і повністю ґрунтуються на ісламі. Іслам містить таку систему норм і прин­ципів, яка регулює та визначає спосіб життя і поведінку людей, які сповідують цю релігію, у всіх її проявах, у тому числі і правових.

Звідси випливає наступна особливість ісламського права, що полягає в поєднанні в ньому релігійного і юридичного начал, що позначилося на специфіці його джерел і структурі, механізмі дії і праворозумінні. Дана особливість виявляється й у тому, що для реалізації правової норми необхідна її відповідність не тільки основоположним правовим, але й релігійним принципам, тому іс­ламські правознавці, як правило, є також і теологами.

Особливістю ісламської концепції права є універсальність сфери його регулювання. Воно виступає як всеосяжний інстру­мент нормативного регулювання всіх без винятку сторін суспіль­ного життя і особистого статусу мусульманина. На цій основі можна зробити висновок, що сфери, які регулюються ісламським правом, ширші, ніж сфери регулювання світського права, оскільки ісламське право охоплює не тільки правові, але й усі інші аспекти життя мусульман — моральні, релігійні та ін.

Особливістю ісламського права є й те, що виконання його норм випливає зі свідомості мусульманина і здійснюється тільки в наказовій формі, з дотриманням усіх сторін ритуалу. Воно за­безпечується також колективною відповідальністю ісламської громади за поведінку кожного члена общини і індивідуальним зв'язком мусульманина з Аллахом.

Ще однією особливістю ісламського права, що відрізняє його від церковного права, є державна санкціонованість його норм. Це означає, що реалізація норм ісламського права забезпечується не тільки їх релігійним авторитетом, але й примусовою силою ісламської держави.

Як особливість ісламського права також можна виділити й ісламсько-правовий характер ісламської держави. Це означає, що держава в цілому, а також усі ЇЇ органи і посадові особи, здійснюють свою діяльність у рамках, визначених ісламським правом. Злиття світського і духовного начал в єдине ціле сприяло абсолютизації релігійного авторитету, з одного боку, і зниженню значення адміністративно-бюрократичної ієрархії — з іншого. Будь-який чиновник завжди й у всьому повинен був погоджувати свої дії з приписами ісламського права.

Суттєвою рисою ісламського права є його тісна взаємодія з місцевими традиціями і звичаями. Як відзначав Р. Давид, чис­ленні ісламські суспільства, в яких визнають як один із символів віри досконалість і авторитет ісламського права, могли існувати століттями і продовжують існувати, головним чином, керуючись звичаєм1.

Для розуміння специфіки ісламського права важливим є роз­межування понять «шаріат» і «фікх». Шаріат є чимось цілим, загальним, а фікх виступає як його частина, а саме — юридична складова. Шаріат оцінює різні життєві обставини з релігійної точки зору на підставі тлумачення положень Корану і Сунни, їх інтерпретації щодо практичного життя суспільства, а фікх наповнює цю оцінку юридичним змістом. Діалектичне співвідно­шення шаріату і фікха показує підлегле становище юридичної складової (фікха) щодо шаріату. Про це свідчить релігійна при­рода ісламського права.

Отже, ісламське право є різновидом релігійних правових систем, головною особливістю якого є общинний характер, який означає, що сфера дії ісламського права поширюється залежно від належності до ісламської общини.

 

 

81. Джерела ісламського права

Концепція джерел ісламського права, як найбільш розроблена частина в ісламській доктрині права, має низку особливостей, що відрізняють її від концепції джерел інших правових систем

персонального і територіального характеру. Ці особливості вияв­ляються її такому:

— у їх релігійному характері, який полягає в тому, що осно­
воположними джерелами ісламського права виступають основні
джерела ісламської релігії;

у тому, що основоположні норми, які складають фундамент системи джерел ісламського права, мають божественне начало, оскільки закріплені в Корані і Сунні;

- - у тому, що дана концепція не виключає існування пози­
тивного права на базі основоположних джерел і допускає фор­
мування на їх основі інших джерел, які мають характер похідних,
додаткових і малих щодо основних.

Концепція джерел ісламського права обумовлює застосування такої класифікації його джерел, яка б охопила не тільки основопо­ложні і похідні, але й решту джерел, які відіграють значну роль у реалізації норм ісламського права. Отже, доцільно класифікувати джерела ісламського права на такі групи.

До першої групи входять основоположні джерела — Коран і Сунна, що мають в ієрархії джерел найвищу силу і цінність. Вони мають божественне походження і на цій основі мають надіс-торичний характер та, отже, не можуть братися під сумнів.

Коран як головне джерело ісламського права вважається ані книгою права, ані кодексом, а є релігійним, філософським, ідео­логічним і моральним підґрунтям ісламського права і держави, початком у процесі їх формування і розвитку.

Коран посилався пророку Мухаммаду з 610 р. — початку його пророцтва — і аж до його смерті в 632 p., тобто про­тягом приблизно двадцяти трьох років. Коран складається з 114 сур (розділів) різних за обсягом, розділений на ЗО рівних джюс (частин), кожна з яких, у свою чергу, ділиться на дві хизб (час­тини), які також розділені, але вже на руби (чотири частини) і 6219 аятів (віршів)1. Приписи Корану, що мають регулятивний ха­рактер, утворюють джерело ісламського права, кодекс поведінки кожного мусульманина від народження до смерті. Вони є тим критерієм, який дозволяє відрізняти в будь-якій сфері життя іс­тинне від хибного, добре від поганого та халал (дозволене) від

харам (забороненого). Корану властиві ті якості, яких позбавлені всі інші закони, складені людьми, — він не може бути виправле­ний, змінений. Тому ахкам (приписи) Корану залишаються незмінними протягом останніх майже 1400 років, тобто з часу його появи.

Тільки невелика частина аятів Корану містить нормативно-пра­вові положення, оскільки більшість з них стосується релігійних пи­тань, точну кількість яких важко встановити внаслідок нерозділь­ності ісламського права і релігії. Вони переважно розглядають питання шлюбу, полігамії, посагу, аліментів, прав і обов'язків подружжя, розлучення, заповіту, спадкування, договорів, позик, застави, судочинства та ін.

Сунна уточнює приписи Корану і містить вислови, рішення і дії Пророка Мухаммада, а також вислови і рішення його спод­вижників, схвалені ним. Крім деталізації і роз'яснень положень Корану, Сунна містить нові положення, що регулюють життя мусульман. Головною вимогою до таких нових положень є їх несуперечність Корану.

Вислови сподвижників Пророка Мухаммада також входять у поняття Сунни як джерела права, що вносять чіткість до різних аспектів ісламського права, оскільки сподвижники знаходилися поряд із Пророком і знали суть або ж передісторію різних проблем.

Сунна розповідає про буття і поведінку Пророка як приклад для керівництва дій віруючих. Вона стала підсумком тлумачення Корану в перші десятиліття після смерті Мухаммада, що прово­дилося найавторитетнішими в мусульманському світі богословами і юристами, відобразила політичну і релігійну боротьбу навколо його спадщини.

На відміну від Корану, що містить божественні одкровення, Сунна виступає як збірник традицій, що стосуються дій і висло­вів самого Мухаммада, відтворених і оброблених відомими в VII—IX ст. в період становлення і розвитку мусульманського права богословами і юристами. Зміст Сунни складають визнані достовірними хадиси, кожен з яких є переказом про вчинки і вислови Пророка Мухаммада.

Сунна, так само як і Коран, не містить нормативних положень, чітких вказівок на права і обов'язки сторін.

Друга група джерел ісламського права включає іджму і кіяс, які називаються похідними, оскільки вони є такими від двох перших джерел, і відображають процес доктринальної розробки ісламського права. їх авторитет також не береться під сумнів. Деякі дослідники ісламського права до них зараховують і ідж-тихад.

Іджма вважається третім за значенням джерелом ісламського права. Це узгоджена думка ісламських правознавців і богословів з релігійних і правових питаннях, що вимагають практичного за­стосування положень Корану і Сунни.

Ісламсько-правова доктрина виробила незмінний принцип, згідно з яким будь-яке узгоджене рішення в рамках іджми не може змінювати або скасувати положення, що містяться в Корані або Сунні. Слід підкреслити особливості юридичної сили іджми залежно від її характеру: якщо яка-небудь іджма спирається на тексти Корану і Сунни, вона не може бути скасована згодом іншою одностайною думкою; якщо ж іджма ґрунтується тільки на суспільних інтересах, вона може бути скасована в подальшому, якщо цього вимагає суспільний добробут.

Кіяс являє собою судження за аналогією, засноване на детальному вивченні Корану і Сунни, і охоплює безліч проблем, що виникають у процесі правового регулювання життя мусуль­ман.

Суть кіясу полягає в застосуванні тих чи інших установлених Кораном, Сунною або іджмою приписів до нових, не передбачених цими джерелами права випадків, тобто при тлумаченні закону му­сульманські юристи вдаються до міркування, намагаються поєд­нувати божественне одкровення з розумом людини.

Міркування за аналогією можна розглядати тільки як спосіб тлумачення і застосування права. Стосовно мусульманського права в науковій літературі, указується на обмежений характер аналогії. За допомогою судження за аналогією найчастіше можна знайти рішення, виходячи з існуючих норм права, що застосо­вується лише до даного конкретного випадку. Проте не можна сподіватися пристосувати до сучасності за допомогою цього ме­тоду всю систему мусульманського права.

Третю групу джерел ісламського права можна назвати додатковими, оскільки вони регулюють правові відносини,

не врегульовані основоположними і похідними джерелами. Вони виступають як результат існування ісламської общини і правот-ворчої діяльності ісламських держав. До цієї групи входять такі джерела.

Фетва являє собою усні і письмові судження авторитетних теологів і правознавців на рішення світської влади, що прий­маються з питань соціального життя, а також тлумачать різні положення, що містяться в основних джерелах права, але мають загального характеру. Це офіційна думка, свого роду вердикт з якого-небудь релігійно-правового або соціального питання, що ви­носиться авторитетними релігійними діячами у відповідь на запит судді або іншої особи.

Фетва виноситься усно або оформляється у вигляді спеціаль­ного документа і може служити, підставою для судового рішення або для вибору стороною, що здійснює запит, певних дій. Часто фетви є формою реакції ісламських теологів-правознавців на події суспільно-політичного і культурного життя, що викликають спори як в ісламському світі, так і за його межами.

Урф (звичай) і адат (звичаєва практика) як джерела права за­требувані в тому випадку, якщо відсутні приписи Корану і Сунни з конкретного питання. Головна вимога, що висувається до них, — це повна відповідність основним принципам ісламського права. Якщо які-небудь із них суперечать будь-якому принципу ісламсь­кого права, вони втрачають юридичну силу. Ті ж, які узгоджу­ються з ним, фактично розширюють сферу його застосування і доповнюють його.

Згідно з доктриною ісламського права, держава в особі прави­теля, або ж у пізніший час — парламенту, не може творити право, бути законодавцем. Основи ісламського права створюються лише самим Аллахом і його Пророком Мухаммадом. Що ж до прави­теля, то він, дотримуючи права, видає лише адміністративні акти і стежить за правильним здійсненням правосуддя. Це не означає, що закони, укази халіфів або інші нормативні акти держави не використовувалися як джерела ісламського права. Проте в кла­сичному ісламському праві ці види джерел мали другорядне зна­чення. У той час держава виконувала свою правотворчу функцію переважно через санкціонування норм, сформульованих судовою практикою і правовою доктриною.

Фермани — це укази глави ісламської держави, які видаються для вирішення різних питань державного і суспільного життя. Правитель в ісламських країнах традиційно мав величезну владу, у зв'язку із чим видані ним акти завжди мали велике значення. Проте ухвалення всіх його актів повинне було здійснюватися з дотриманням основних принципів ісламу.

Таким чином, до класичного ісламського права непридатне за­хідне позитивістське розуміння джерел права як офіційних пись­мових документів, виданих від імені держави, в яких фіксується зміст окремих норм, інститути» і галузей права, що виступають офіційною, тобто визнаною державою формою вираження права.

 

82. 83. 84. Структура ісламського права

Специфіка ісламського права виражається і через його струк­туру, що відрізняється низкою істотних рис:

— унікальність структури виявляється, перш за все, в її сис­
темно-генетичному зв'язку з основоположними джерелами іслам­
ського права — Кораном і Сунною;

— в основних правових нормах ісламського права містяться
правила поведінки, установлені Аллахом-законодавцем, що ре­
гулюють різні сторони життя мусульман;

— божественна воля в них виражена або прямо, за допомогою
божественного одкровення, закріпленого в Корані, або побічно
— у формі висновку, сформульованого в рамках доктринальної
розробки ісламського права, тобто якщо правові норми мають
інше походження (законодавче), то головною вимогою до них є
відповідність основоположним нормам;

до її особливостей належать архаїчність і відсутність певної систематизації, що пояснюється середньовічним походженням

Структура ісламського прана характеризується своєрідністю еіііииідпошешія публічно правових і приватно-правових галузей права. Аналогічно розділенню основних галузей на приватне і пуб­лічне право в даній структурі умовно можна виділити два основні правові масиви (правові угрупування), навколо яких об'єднується решта груп правових норм публічного і приватного характеру Щодо суспільних відносин, що входять до сфери регулювання галузей, які традиційно відносяться до приватного права, то в структурі ісламського права багато з них входить у правовий масив, що йменується «правом особистого статусу». Це питання шлюбу, розлучення, матеріального забезпечення сім'ї, відно­шення між батьками і дітьми, заповіту, опіки, піклування, обме­ження правоздатності та ін. Решта правових відносин, наприклад інститут права власності, інститут договору, інститут вакфа та ін., також входять до сфери приватного права, хоча і не включаються в даний правовий масив, проте мають безпосереднє відношення до нього.

Що стосується сфери публічного права, то в структурі іслам­ського права центральним є «право владних норм», яке зазвичай використовується для позначення галузі державного права, проте даний правовий масив за своїм значенням і змістом більший, ніж указана галузь. Навколо нього об'єднуються такі групи правових норм, як ісламське міжнародне право, ісламське військове право, ісламське деліктне право, ісламське трудове право та ін.

Указані правові масиви (правові угрупування) — «право особис­того статусу» і «право владних норм», за своїм змістом, значенням і структурою більші, ніж звичайна галузь права. Разом із тим, вони не претендують на статус правових спільнот, аналогічно при­ватному і публічному праву, які об'єднали б окремі галузі права.

Важливе значення в рамках структури ісламського права має правосуб'єктність, тобто правоздатність і дієздатність. Згідно з ісламським правом, усі мусульмани є правоздатними з моменту народження, і лише в трьох випадках допускається втрата право­здатності: при природній смерті; при передбачуваній смерті (у разі безвісної відсутності); коли суд сам виносить рішення про част­кову правоздатність (позбавлення власності, розірвання шлюбу).

На думку більшості знавців ісламського права, дієздат­ними вважаються особи, які досягли повноліття і усвідомлюють свої дії. Повноліття для чоловіків наставало в 15 років, а для жінок — у 9 років1. Ісламське право знає поділ недієздатних

на повністю недієздатних і обмежено дієздатних (наприклад психічно хворі). У Сунні виділяються три категорії людей, які належать до недієздатних, чиї дії залишаються безкарними. Це спляча людина, поки вона не прокинеться; божевільна людина, поки до неї не повернеться розум; і дитя, яке не досягло зрі­лості.

Незважаючи на своєрідність структури ісламського права, доцільно розглядати її через основні галузі і інститути.

Сімейно-правові відносини регулюються нормами, об'єднаними н інститути шлюбу, розлучення, а також зобов'язання після роз­лучення.

Поняття шлюбу визначається як укладення договору між чо­ловіком і жінкою для створення сім'ї і формування здорового союзу і отримання задоволення один від одного. Обмеженого шлюбного віку не існує. Особи, які досягли повноліття, можуть укласти шлюбний договір за власним бажанням, без втручання оіп ку її ін, а також вимагати розірвання шлюбу, укладеного без

1X111.1)1 ПОДИ.

Діиіюлиі іі.си розлучення, хоча це і не заохочується Аллахом. Ісламські1 прано легально розробило зобов'язання після розлу­чення ofmx сторін, одним з яких є утримання дітей з метою забез-печс-ння для них виховання, освіти і збереження їхньої гідності.

Спадкове право регулює питання, пов'язані з майновими пра­вами і обов'язками, що залишилися після померлого, у рамках якого визнається передача спадку двома шляхами — за заповітом і згідно із законом. Ісламське право не дає спадкодавцеві повної свободи при заповіті свого майна. Заповідач може заповідати будь-кому тільки і/З свого майна, а 2/3 він повинен розподілити на підставі закону між законними спадкоємцями. Спадок розподі­ляється таким чином: на витрати з поховання померлого (вони повинні відповідати соціальному становищу і проводитися без марнотратства, але і без скупості); на сплату безперечних боргів померлого; одна третина майна йде на задоволення духовного заповіту; майно, що залишилося, ділиться між спадкоємцями.

Спадкоємцями вважаються родичі чоловічої статі до п'ятого коліна по чоловічій лінії і до третього по жіночій, а жіночої статі до третього коліна по чоловічій і жіночій лініях, включаючи інідних братів і сестер.Цивільно-правові відносини регулюються в рамках таких пра­вових інститутів.

В ісламському праві власність розглядається як одна з ос­новних цінностей разом із релігією, людським життям, потомс­твом і розумом, без чого існування людини неможливе. Разом із тим, повне право власності на все, що існує у світі, належить тільки Аллаху (а через нього й усій ісламській общині). Людина виступає лише як довірчий власник наявних в його розпорядженні багатств і благ. Інститут права власності, що розглядає право власності як вічне і необмежене, включає право розпорядження річчю і користування її плодами, при якому власникові, яким міг бути тільки мусульманин, належить право користування, во­лодіння, розпорядження і право отримання доходів.

Інститут договірного права розглядає договір як угоду двох сторін, за допомогою якої вони беруть на себе взаємні зобов'язання з приводу певного предмета, що включає не тільки приватноправову, але й публічно-правову сфери. Зокрема, дія да­ного інституту поширюється і на правителя держави, який при вступі на посаду укладає байа (договір) з ісламською общаною в особі її представників, в якому передбачені права і обов'язки глави держави і віруючих один щодо одного. Найважливішим принципом даного інституту є вільне волевиявлення сторін при укладенні договору. Не менш важливим є принцип дотримання договору, заснований на положеннях Корану і Сунни.

Інститут вакфу регулює питання невідчужуваного майна, при­значеного для певної добродійної мети, право власності на яке за волевиявленням засновника вакфу обмежене користуванням всім або частиною доходу або продукта. Для управління вакфом призначають мутавалі, тобто керівника вакфом. В епоху Омей-ядів було вперше створене управління, що займається наглядом і управлінням вакфами.

Торгово-правові відносини регулюються нормами, в ос­нову яких покладено принцип свободи торгівлі, що передбачає невтручання з боку держави до даної сфери. Ісламська держава не повинна втручатися в ринковий механізм установлення цін. За ісламським правом ніхто не може обмежувати свободу торгівлі, і вартість товару регулюється попитом ринку. Ісламське право забороняє монополію в будь-якому вигляді. Згідно з хадисом,

«той, хто монополізує, є грішником»1. Правитель мав право при мушувати тих, хто монополізує які-небудь товари, продавати їх із нормальним прибутком, що не приносить шкоди ані продавцеві, ані покупцеві.

Державне право регулює питання, пов'язані з функціону­ванням ісламської держави, порядок формування її основних ор­ганів, перш за все, глива держави — халіфа.

Концепція держави в різних релігійних правових школах займає різне місце. Уявлення шиїтів про владу, що відстоюють її виключно сакральний характер, відрізняються цим від суннітськоі теорії, мають свою специфіку, яка полягає в тому, що питання структури держави розглядаються в тісному зв'язку із загальною концепцією влади і розробляє широке коло інших проблем, що прямо стосується політики, демократії, політичного режиму правління.

Згідно з ісламською концепцією держави, основне призначення лі'рж.'іии ро иляд.к гід'н ісламським правом у взаємозв'язку всіх її орі.ппі! і ори і и .її її і їх діяльності на здійснення її розпоряджень.

Нк.і.. ісішм п дсрж.іниі' npnito ісламських, за своїм походженням

ніс пі і V гін і норм, нлдас- йому особливе політичне і правове зна­чення. Дану групу норм називають ще галуззю владних норм. Хоча, як уявляється, право владних норм за своїм обсягом і змістом ширше, ніж галузь державного права.

Ісламське міжнародне право складається із сукупності норм, що регулюють не тільки взаємини ісламських держав із неіслам-ськими, але й самих мусульман як індивідів із немусульманами. Дину галузь об'єднувала у своєму складі як норми міжнародно-правового характеру, так і окремі внутрідержавні юридичні розпо­рядження. Характерним є те, що друга група норм регламентувала ряд внутрішніх функцій ісламської держави як суверенної полі­тичної організації суспільства. Вона доповнювала галузь владних норм.

Заслуговує уваги розділення світу на декілька груп:

— Дар аль-Іслам (Світ ісламу), куди входить вся територія ісламських держав, на яку поширюється юрисдикція ісламського права;

— Дар аль-Харб (Світ війни), куди входять території неіслам-
ських держав, з якими ісламські держави перебувають у стані
війни;

— Дар аль-Агд (Світ договору), куди входить територія, над
якою мусульмани не встановили свій контроль, але мають домо­
вленості'.

Ісламське військове право складається із сукупності правових наказів, що містяться в основних джерелах ісламського права, а також розроблених ісламсько-правовою доктриною, що регулюють питання правил ведення війни і застосування військової сили ісламською державою як проти інших держав, так і всередині ісламської держави. Поняття «ісламське військове право» не є синонімом поняття «джихад». Джихад часто розглядається як «священна війна» проти невірних, тоді як дійсне значення цього слова відображає боротьбу за віру і віддачу всіх сил заради поши­рення і торжества ісламу не тільки за допомогою військової сили. Ісламське військове право детально розробило також правила поведінки армій у воєнний період. Гак від мусульман, які брали участь у війні, потрібно було не привласнювати чуже майно, не одурювати, не зраджувати, не калічити, не вбивати неповнолітніх, людей похилого віку і жінок тощо2.

Формування ісламського права відбувалося в умовах заро­дження і розвитку феодальних відносин, тому воно не могло ігнорувати питання земельних відносин. Земельно-правові від­носини регулюються нормами, що встановлюють право власності на землю, а також зрошування землі. Усі землі ділилися на три види. Перший вид — це свята земля, що складається з Мекки і території, що прилягає до неї, які понині є недоторканними. Другий вид — це землі, що є власністю ісламської держави, але населення яких користувалося спадковим правом володіння або користування землею. До них належали завойовані мусульманами землі, жителі яких уклали з переможцями договір, за яким во­лодіють землею до тих пір, поки платять харадж (повинність).

Під час переходу цієї землі з власності держави до мусульманина, вона не звільнялася від повинності. Власник такої землі мусуль­манин також не звільняється від сплати закату (обов'язкові доб­родійні виплати). Третій вид — це землі, що були власністю населення. При цьому право земельної власності ґрунтується на володінні. Власники землі платять тільки закат з вирощеної про­дукції, розмір якого складав і/Ю.

Трудові відносини регулюються нормами, направленими на організацію праці, в яких встановлено основні права й обов'язки працівників і працедавців. Говорячи про права працівників, іс­ламське право визначає певні правила, які регулюють відносини між працедавцем і працівниками, які повинні бути засновані на принципах братерства, рівності і захисту людської гідності.

Згідно із Сунною, працедавець зобов'язаний оплачувати роботу працівника: «Є три категорії людей, яким я буду супротивником в Судний День: людина, яка присягнулася моїм ім'ям виконати яку-небудь обіцянку, потім порушила її, і людина, яка продала вільну людину за раба..., і людина, яка найняла працівника за плату, не дала оплату за виконану роботу»1. Ісламське право також забороняє обтяжувати працівників такими роботами, яких вони не можуть виконати. Проте, якщо необхідно виконувати які-небудь важкі роботи, то роботодавцеві необхідно допома­гати працівникам або матеріально шляхом підвищення оплати праці, або фізично шляхом надання допомоги у виконанні цих робіт.

Ісламське деліктне право направлене, перш за все, на запобі­гання відступам від норм, установлених ісламським правом, які кваліфікуються як порушення волі Аллаха. У Корані передбачено заборони на найрізноманітніші форми порушення соціально-правових і сімейно-побутових відносин. Реалізація норм ісламського деліктного права забезпечується не тільки примусовою силою к ісламської держави, але й карається релігійним засудженням.

Ісламське деліктне право включає декілька найбільш небез­печних злочинів, суворі покарання за які передбачені в Ко­рані і Сумні. Основна маса норм ісламського деліктного права

направлена на запобігання злочинам у сфері приватного права, які стосуються прав і інтересів окремих осіб. Усі злочини діляться на такі групи:

— худуд Аллах (кордони аллаха), куди входить чітко виз­
начений список злочинів, на які є вказівка в Корані і за які
обов'язково настає специфічне покарання, застосування якого не
повинне залежати від волі офіційних властей або приватних осіб
(наприклад віровідступництво, вживання вина або інших алко­
гольних напоїв);

— джинайят, куди входять ті протиправні дії, які розгляда­
лися як посягання на права окремих осіб. До джинайяту нале­
жать убивство, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень тощо;

— тазір, куди включаються протиправні дії, не передбачені
законом, проте вони караються в судовому порядку за допомогою
виправних покарань через їх суперечність суспільним інтересам.
Це такі дії: несплата закату, недотримання посту, легкі тілесні
ушкодження, образа, хуліганство, обважування, обмірювання, ха­
барництво, розтрата державних коштів, азартні ігри тощо.

Таким чином, структура ісламського права складається з сукупності норм, що регулюють різні сфери суспільного життя мусульман, а також їх взаємини з немусульманами, володіє низкою специфічних особливостей, що випливають із самої суті ісламського права.

 

 

85. Роль ісламського права у формуванні і функціонуванні правових систем ісламських держав

Необхідно розмежовувати два близькі, але нетотожні по­няття: «ісламське право» і «правова система ісламських держав». Ісламське право є, як уже наголошувалося, правом ісламської общини, тобто дотримання його норм розраховане на людей, які сповідають іслам, незалежно від місця мешкання. Правові сис­теми ісламських держав мають територіальний характер. Норми, що містяться в правових системах національного права, розра­ховані на всіх громадян, які проживають на території ісламської держави незалежно від релігійної належностіУ жодній національній правовій системі ісламських держав норми класичного ісламського права не функціонують у чистому вигляді. Вони доповнюються за допомогою звичаїв, договорів, угод, адміністративних рішень та інших нормативних актів, що містять норми позитивного права, а також на основі запозичень правових положень в інших правових систем.

Для правових систем сучасних ісламських держав характерний дуалізм права, який полягає в одночасному співіснуванні пра­вових норм, різних за змістом і специфікою, — норм класичного ісламського права і норм, запозичених з інших правових систем, що дозволяє пристосувати правові системи сучасних ісламських держав до економічного і соціально-політичного середовища, що постійно змінюється. Більше того, у теперішній час спостері­гається тенденція розширення і посилення дуалізму, що поясню­ється багатьма обставинами, серед яких можна назвати, по-перше, ускладнення соціально-економічних, політичних відносин у су­спільному житті, які вже не можуть регулюватися тільки релігій­ними нормами і догмами; по-друге, міжнародна співпраця, що розвивається.

Напрями дії ісламського права і правових систем ісламських держав різні. Складно провести чітку межу між сферами їх дії. Як правило, норми ісламського права охоплюють переважно від­носини особистого статусу, але можуть і виходити за ці рамки, включаючи цивільні, конституційні, адміністративні і кримінальні відносини. Останнє характерне для країн Аравійського півос­трова.

Разом із тим, класичне ісламське право як і раніше є визна­чальним у функціонуванні правових систем ісламських держав. Це виявляється в такому.

Конституційно закріплене визнання ісламу як державної релігії. Одним із таких конституційних положень, що існують у 28 державах та відображає вплив ісламських інститутів і норм на державне право й одночасно виступає правовою ос­новою такого впливу, є визнання ісламу державною релігією. Такі положення містяться в конституціях Йорданії, Об'єднаних Арабських Еміратів, Тунісу, Катару, Пакистану та ін. Так, згідно з Конституцією Афганістану 2004 p., іслам має статус офіційної державної релігії. Також закріплюється норма про те, що не може

бути прийнятий жоден закон, що суперечить священній релігії ісламу1.

Функціонує ісламський інститут шури — дорадчості, у рамках якого порівнюється діяльність держави з основоположними при­нципами ісламського права. Інститут шури надає народу мож­ливість брати участь у виробленні найважливіших державних рі­шень. З юридичної точки зору вирішення шури може і не нести обов'язкового характеру, проте жоден правитель, як показує практика, не ігнорує їх через її релігійний і суспільний авто­ритет.

Виходячи з елементного складу поняття правової системи, можна виявити вплив класичного ісламського права на всі скла­дові структури правової системи ісламських держав, хоча і ви­являється це різною мірою. Класичне ісламське право визначає правовий менталітет, правову свідомість, правову культуру і пра-вореалізацію в цих державах. Воно відіграє визначальну роль у формуванні не тільки змістовних елементів правової системи, але й формальних. Як змістовні елементи необхідно розглядати, перш за все, правову ідеологію, під якою маються на увазі основопо­ложні принципи, що визначають усі сфери правової реальності в суспільстві. Правова ідеологія, що панує в ісламських державах, має суто релігійний характер, оскільки бере свій початок, перш за все, в основоположних джерелах ісламської релігії і ісламського права — Корані і Сунні, а також вона була сформульована в ході доктринального розроблення ісламського права.

Розглядаючи динаміку співвідношення класичного ісламського права і правових систем ісламських держав, доцільно, залежно від ступеня впливу класичного ісламського права на формування і функціонування правових систем вищезгаданих держав, на­вести таку класифікацію правових систем сучасних ісламських держав.

Перша група об'єднує правові системи тих ісламських держав, в яких формування і функціонування правових систем відбувається під прямим впливом принципів і норм класичного ісламського права, що справляє глибокий вплив не тільки на регулювання

у сфері приватного права, але й на публічне право, наприклад на конституційне законодавство і на форму правління, що склалася в даній державі. Вона була сприйнята такими державами, як Саудівська Аравія, Іран і Пакистан, де запроваджується в життя головна вимога ісламської концепції права, тобто повна відповід­ність усіх чинних норм усіх галузей права основоположним при­нципам класичного ісламського права.

Правові системи сучасних ісламських держав, що входять до другої групи, характеризуються більш помірним підходом до застосування норм класичного ісламс<



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.80.3.192 (0.037 с.)