Філософські основи китайського праворозуміння

Китайська цивілізація є однією з найдавніших на Землі і налічує декілька тисячоліть. Різноманітне китайське праворозуміння, яке формує основу далекосхідного права, також сягає своїм корінням у глибину століть.

Китайське праворозуміння сформувалося під впливом філо­софських концепцій даосизму, конфуціанства і легізму — най­більш впливових течій суспільно-політичної думки Стародавнього Китаю.

Даосизм як релігійно-філософська система сформувався на ру­бежі VI ст. до н.е. Його основоположниками вважаються Лао цзи (VII—VI ст. до н.е.) і Дао де цзин (IV—III ст. до н.е.).

Згідно з даосизмом, у світі крім дао (шлях) — прояв небесної волі, існує дао — природний хід речей, природна закономірність, тобто існує дао, яке визначає закони неба, природи і суспіль­ства. І тим самим дао, з одного боку, розуміється як загальний закон природи, як першопричина всього сущого, як джерело всіх явищ матеріального і духовного життя, а з іншого — виступає як природне право безпосередньої дії, в якій бездіяльності, тобто утриманню від активних дій, відводиться суттєва роль.

Заклик до пасивності, згідно з філософією даосизму, вихо­дить із пріоритетності природного перед суспільним, соціальним. Недіяння за даосизмом — це засудження антинародної активності можновладців і їх заклик утриматися від утисків народу. Завдання людини, згідно зі вченням даосизму, полягає в пізнанні дао, пов'язаного з перебуванням людини на шляху при­родності, що зумовлює гармонію світу і як наслідок — злиття людини з природою.

Держава також повинна управлятися не законами, створених людиною, нехай навіть дуже мудрою, а «природним законом», який однаковий як для справ небесних, так і справ земних. Тому складні закони і заборони уявляються не тільки зайвим прикра­шанням, але можуть привести державу до краху. Тут можливий лише один шлях — безумовне слідування природному закону дао.

На процес формування китайського права визначальним чином вплинуло вчення Конфуція (551—479 pp. до н.е.), погляди якого описано в книзі «Лунь Юй», в якій записані його бесіди і вислови.

Конфуціанство, сприймаючи патріархальну концепцію дер­жави, є протилежним даосизму вченням. Це виявляється, перш за все, у негативному ставленні до бездіяльності, до чого за­кликав даосизм. Конфуціанство розрізняє світ природи і світ лю­дини, між якими існує велика різниця. Світ природи управляється вічними законами природи, проте вони не управляють безпосе­редньо світом людини. Світ людини повинен прагнути до гармонії зі світом природи, і для досягнення такої гармонії він повинен формувати правила гармонійної поведінки¹.

Іншими словами, згідно з даною правовою доктриною, основне призначення права полягає в тому, щоб сприяти досягненню гармонії і компромісу в суспільстві. І навіть конкретні рішення обов'язково повинні відповідати принципам справедливості і гуманізму.

Конфуціанська філософська концепція складається з 13 ка­нонів, загальний обсяг яких з коментарями досягає 40 томів. Найважливішими з них є канони «Сишу» («Чотирикнижжя») і «Уцзін» («П'ятикнижжя»), в яких включені твори основополож­ників конфуціанства.

Згідно з конфуціанством, суспільні відносини є частиною сус­пільної думки. Тим самим підкреслюється другорядність регу­лювання суспільних відносин перед вічними законами природи.

Унаслідок чого, можна говорити про переважання норм моралі перед правовими нормами.

Таким чином, у старокитайському суспільстві під впливом кон­фуціанства склалася атмосфера недовіри до права, навіть негатив­ного ставлення до закону. Конфуцій закликав будувати взаємини людей на основі моралі, засадах доброчесності, учив, що управ­ляти повинні люди, а не закони.

Згідно з конфуціанським вченням, необхідно формувати внут­рішній світ людини, її мораль, сприяючи тому, щоб вона на себе брала зобов'язання, які продиктовані її соціальним становищем і забезпечують її добру і мудру поведінку в суспільстві. Ця обста­вина визначає місце людини в сім'ї, колективі, суспільстві. Таким чином, не позитивне право, а конфуціанська мораль є основою поведінки людини в суспільстві.

На думку деяких сучасних китайських правознавців, конфу­ціанська мораль у своїй основі — політична, її цікавить не стільки індивід і його душа, скільки соціальні інститути, суспільство в цілому, причому суспільство, ієрархічне за своєю природою, в якому кожному відводиться чітко визначене місце відповідно до його соціального статусу¹.

Конфуціанство аж до XX ст. визначало не тільки ставлення на­селення до держави і права, але формувало й формує спосіб життя і мислення китайців аж до нашого часу. Воно упродовж більше 2000 років було визнаною ідеологічною основою не тільки китай­ської державності, але й китайського суспільства в цілому.

У III ст. до н.е. сформувався відмінний від попередніх кон­цепцій підхід до ролі права в суспільному житті — легістський. Видатним теоретиком легізму вважається Шан Янь (IV ст. до н.е.). Згідно з легістською концепцією, влада повинна ґрунтуватися не стільки на доброчесності правителів, скільки на правлінні законів. Легісти вважали, що жорсткі закони є єдиним способом регулю­вання відносин держави і її населення.

Основна ідея даної концепції полягала в рівності всіх перед за­коном, наслідком чого стала ідея роздачі титулів не за народженням, а за реальними заслугами, згідно із якою будь-яка проста людина

 

Іншими словами, школа легістів виступала за рівність усіх перед законом і вважала, що все суспільне життя підлягає регулюванню з б мала право брати участь в управлінні державними справами. оку позитивного права (фа), яке виступає як стандарт і мірило поведінки людини.

Прихильники легізму вважали, що організація суспільного управління повинна забезпечуватися суворими покараннями. Вони проповідували ідею даремності і неможливості існування людей поза рамками жорстких покарань і виходили з обов'язковості пре­вентивних заходів і колективної відповідальності, що забезпечують «хороше управління», відмовлялися визнавати наявність якого-не-будь зв'язку між мірою покарання і тяжкістю вчиненого злочину. Жорстоко карати, на їхню думку, слід навіть за найменше по­рушення наказів правителя. Проповідуючи своєрідну «рівність» перед законом, невідворотність покарань за вчинені злочини, легісти прагнули позбавити знать, чиновників різних князівств спадкових привілеїв в ім'я централізації влади. Не випадково крайнє посилювання покарань, вимогу їх невідворотності було прямо пов'язано з розвитком поняття злочину проти держави.

Китайський філософ Шень Дао (близько 395 — близько 315 до н.е.), спочатку близький до даосизму, згодом почав про­повідувати «пошану до закону» і «повагу до владної сили». З його ім'ям пов'язують висунення на перший план категорії «ши» («владна сила»), що поєднує поняття «влада» і «сила» та дає змістовне наповнення формальному закону. Згідно із Шень Дао, недостатньо бути гідним, щоб підпорядковувати народ, але досить володіти владною силою, щоб підпорядковувати гідного.

Легізм був теоретичним обґрунтуванням тоталітарно-деспотич­ного управління державою і суспільством, яке першим у китай­ській теорії добилося статусу єдиної офіційної ідеології в першій централізованій імперії Цинь (221—207 до н.е.), відсунувши тим самим на задній план конфуціанство. Подібний стан речей збері­гався недовго, оскільки в кінці III ст. до н.е. імперія Цинь зане­пала.

Через багато століть під час проведення кампанії «критики Конфуція» (1973—1976) ідеологія легізму в КНР реабілітувалася, унаслідок чого легісти були офіційно оголошені прогресивними реформаторами, які боролися з консервативними конфуціанцями

за перемогу феодалізму, що зароджувався, над віджилим рабо­власництвом і ідейними попередниками маоїзму.

Таким чином, школа легістів обґрунтовувала ідею пріоритетної ролі закону, що забезпечується насильницькими заходами де­ржави. Проте дані ідеї не були сприйняті більшістю китайського народу.

Незважаючи на концептуальні відмінності між ідеями конфу­ціанства і легізму, здійснювалися спроби примирити і пом'якшити суперечності вищезгаданих філософських вчень. Видне місце в цьому процесі займає діяльність відомого філософа III ст. до н.е. Хань Фея, який виступав за доповнення законів мистецтвом управління, тобто за відмову від тяжких покарань як єдиного засобу управління суспільством і державою.

Спільною рисою конфуціанства і легізму була їх політична спрямованість, прагнення організувати життя китайського сус­пільства на «раціональних», «справедливих» засадах, але таких, що розуміються кожним із них по-різному. Вплив конфуціанства і легиіму на правосвідомість сприяв тому, що норми поведінки набули велику обов'язковість і формалізм. У результаті були систематизовані і закріплені норми конфуціанської моралі.

Таким чином, становлення філософських основ китайського права — неоднозначний процес, що відображає особливості роз­витку китайської цивілізації.

На основі вищевикладених філософських концепцій сформува­лося і китайське праворозуміння, що зумовлює негативне став­лення до права взагалі і необхідності правового регулювання суспільних відносин зокрема.

56. Історичні етапи розвитку китайського права

Становлення правової системи Китаю — це тривалий процес.

За династії Хан, у 206 р. до н.е., конфуціанство знову (після сторічного періоду панування легістської концепції) зайняло про­відну роль, і аж до революції 1911 р. залишалося офіційною ідеологією Китаю. Проте це не означає, що китайські правителі відмовилися від використання письмових джерел права, оскільки складне суспільне життя не могло бути врегульоване неписаними правилами в рамках конфуціанської концепції. Китайські правителі усвідомлювали необхідність розвитку позитивного права, оскільки воно було способом регулювання поведінки людей і повинно було відповідати моральним неписаним правилам.

Появу писаних законів у Стародавньому Китаї відносять до VI—V ст. до н.е. Одним із перших писаних законів був закон про поземельний податок, прийнятий в VI ст. до н.е. в царстві Лу, що регулював земельні відносини і встановив приватну форму землеволодіння замість общинної.

Іншим писаним законом у Китаї вважається знайдений брон­зовий триніжок із текстом «Зводу законів», що належить до VI ст. до н.е. (536 р. до н.е.), який регулював кримінальні і кримінально-процесуальні відносини. Зокрема, цим законом було встановлено такі п'ять видів покарань за злочини: таврування, відрізання носа, відрубування однієї або обох ніг, кастрація і страта, що стала найбільш поширеним покаранням.

Одним із перших зводів законів була «Книга законів царства Вей», складена на основі зібрання правових положень, при­йнятих в V—IV ст. до н.е. в окремих князівствах. Він скла­дався з б розділів: закони про злодіїв, про розбійників, про ув'язнення, про впіймання злочинців, про знаряддя, про страту і тортури.

Законотворча діяльність була продовжена в ханському Китаї в III—II ст. до н.е. «Книга законів царства Вей» була в цей час доповнена ще низкою розділів, зокрема нормами права про вій­ськову справу, про державне конярство і про фінанси.

Разом із тим, поява писаних законів не могла змінити влас­тивий всьому стародавньому праву Китаю порядок. Закони не витіснили поширені в усі часи на общинному рівні норми звичає­вого права, що регулювали різні сторони суспільних відносин, зокрема земельних.

Найважливішою подією в розвитку китайського права вва­жається складений на початку нашої ери класичний конфуціанський трактат «Лі цзи», що відобразив норми моралі, яких повинен має дотримуватись індивід, якщо хотів поводитися «правильно» в цьому розумінні, відомі як правила належної поведінки.

Правила «Лі» — це ціла система нормативних регламентів і рекомендацій, реалізація яких забезпечує необхідну стабільність

суспільства і держави. Згідно з ним соціальний статус визначав статус індивідів, тобто він прямо залежав від становища людини в суспільстві: у сім'ї, серед сусідів, у службовій ієрархії, у державі. Правила належної поведінки «Лі», з урахуванням соціального, політичного і правового статусу різних осіб, окреслювали і лінію їх поведінки, де мова йшла про відносини між всіма, у тому числі і родичами: брата з братом, сина з батьком, дружини з чоловіком. В основу цих відносин конфуціанство поклало принцип добровіль­ності і добродіяльності.

Усі відомі закони того часу офіційно називалися криміналь­ними, хоча регулювали цивільні, адміністративні і процесуальні правові відносини. Проте всі порушення, незалежно від їх юри­дичної природи, каралися кримінальними санкціями, хоча в конфуціанській філософії для вирішення спорів перевага віддавалася переконанню і вихованню, а не насильству і примушуванню.

Інші стародавні кодекси, що дійшли до нас, належать до дина­стії Тан, яка управляла Китаєм в VII ст. Ці кодекси містили роз­порядження адміністративного і кримінального характеру. Вони свідчать, що в основному вся правова практика зводилася до кримінально-правового кодексу династії Тан, розділеного на дві частини: кримінальне право «лю» і адміністративне право «лінь». Згідно зі вченням конфуціанства, було розроблено різноманітні форми позасудового вирішення спорів. Сторони конфлікту всіляко намагалися уникнути засудження з боку суспільства, вирішити конфлікт до звернення до суду. Це свідчить про те, що незва­жаючи на завоювання в XIII ст. Китаю монголами, конфуціанське вчення не втратило свого значення.

Наступний етап розвитку китайського права пов'язують із правлінням династії Цин (1644—1911). У цей період діяли два систематизовані зводи законів.

Складання першого зводу законів — Дацин Хуейдянь — було закінчено в 1646 р. і містило установлення династії Цин. Цей звід законів регулював питання державно-правових і адміністра­тивно-правових відносин, детально регламентував основні функції всіх державних органів.

Другий звід законів — Дацин Люйлі — вийшов у світ в 1746 р. Він складався з семи розділів. У першому розділі було представлено види покарань і обставини, що їхм'якшують. Решта розділів містила склади злочинів та спо­соби вирішення цивільних спорів, і при цьому кожен розділ був пов'язаний з діяльністю одного з міністерств. Найбільша кіль­кість складів злочинів містилася в розділі міністерства кримі­нальних покарань. Цей звід законів регулював також відносини в галузі цивільного і сімейного права. У зводі законів Дацин Люйлі відбилася система норм звичаєвого права, що діяли у той час у Китаї. Прикладом цьому можуть служити шлюбно-сімейні відносини, що закріплювалися договором між главами сімейств¹.

Багато положень Другого зводу законів, удосконалені напере­додні революції 1911 p., продовжували діяти до вступу в 1931 р. в силу двох останніх книг Цивільного кодексу Китайської Рес­публіки.

Перемога синьхайської революції 1911 р. ознаменувала собою новий етап в розвитку китайського права, який пов'язаний з початком його модернізації. Цей процес пов'язаний з кодифі­кацією, відповідно до європейських зразків. У 1912 р. було при­йнято Кримінальне уложення, яке в 1928 р. було модернізоване і перейменоване в Кримінальний кодекс.

У 1929—1931 pp. набув чинності Цивільний кодекс, що регу­лював питання цивільного і торгового права. У 1930 р. був при­йнятий Земельний кодекс, в 1932 р. — цивільно-процесуальний кодекс. Проте процес модернізації китайського цивільного права торкнувся тільки його зовнішньої форми.

Поворотним моментом у формуванні китайського права є про­голошення в 1949 р. Китайської Народної Республіки (КНР). У тому ж році було скасовано всі раніше видані закони і лікві­довано раніше діючу судову систему. Почалася законотворча діяльність, заснована на досвіді Радянського Союзу. У результаті цього в 1950—1951 pp. було прийнято закони, що регулювали цивільно-правові, сімейно-правові, земельно-правові відносини: про шлюб, профспілки, аграрну політику, про судову організацію і т.ін.

У 1954 р. було прийнято першу Конституцію Китаю, яка про­голосила його державою народної демократії, керованою робіт­ничим класом і заснованою на спілці робітників і селян, а також закріпила принцип соціалістичної законності. Вона складалася зі вступу і 106 статей, об'єднаних у чотири розділи.

Згідно з Конституцією 1954 p., основою політичної системи суспільства проголошувалася керівна роль Комуністичної партії Китаю. Усі громадсько-політичні партії і організації діяли тільки в рамках союзу з нею. Основна політична діяльність здійснювалася через збори народних представників у загальнодержавну струк­туру влади й управління, що об'єднали до 5,6 млн. депутатів.

Найважливіше місце серед проголошених конституцією прав займали соціальні права: право на працю, відпочинок, соціальну допомогу держави, освіту. Окрім загальнодемократичних свобод слова, друку, зборів, союзів, недоторканності особи і житла, закріплювалося традиційно важливе для китайців право на по­дання скарг в державні органи. За громадянами закріплювалися і обов'язки: дотримуватися конституції, платити податки, берегти суспільну власність.

У 1957 р. починається конфронтація між Китаєм і Радянським Союзом і в 1960 р. відбувається повний розрив відносин між ними.

У період так званого «великого стрибка» (1957—1976) полі­тична і правова система КНР зазнала сильного ідеологічного тиску. У галузі права це виявилося в розвитку нігілістичних тен­денцій, пов'язаних зі зниженням ролі представницьких органів державної влади, процесом ліквідації державних контрольних ор­ганів у сфері організації виробництва. У діяльності судових ор­ганів закони підмінялися вказівками, що містили директиви партії і її керівництва. Поширюється практика постійного відступу від букви та духу законів. Діяльність судів контролювалася партією і адміністративними органами, що свідчило про порушення конс­титуційного принципу незалежності судів.

У 1968 р. тодішній керівник Китаю Мао Цзедун ініціював розроблення нової конституції. З 1970 р. по 1973 р. спеціальна комісія розробила два проекти. Другий з них був запропонований скликаними в 1974 р. Всекитайськими зборами народних представ­ників (ВЗНП). У 1975 р. була прийнята друга Конституція КНР.

Конституція 1975 p. складалася лише з ЗО статей та була надто ідеологізована. Вона швидше нагадувала політичну декларацію, ніж нормативно-правовий акт вищої юридичної сили. Конституція закріплювала і легалізувала державно-політичні інс­титути, які сформувалися в період культурної революції.

Конституція Китаю 1975 р. була направлена на звуження пов­новажень найвищих представницьких органів державної влади. Згідно з її нормами, деякі державні інститути скасовувалися, також звужувалися повноваження Постійної комісії ВЗНП. За ВЗНП залишилося тільки право призначати прем'єра Державної ради, що стала найважливішим інститутом влади. Було вилучено положення про рівність усіх громадян перед законом, що містилося в попередній Конституції КНР 1954 p. Усі права громадян були зведені в одну статтю. Скасовувалася прокура­тура, суди ставилися під контроль ревкомів, за якими стояли військ комітети провінцій і органи безпеки.

Через ряд чинників Конституція 1975 р. практично не діяла, у зв'язку з чим пленум Центрального комітету Комуністичної партії Китаю виробив загальні перспективи реформ. У 1978 р. було прийнято третю Конституцію КНР, що зберегла ідейно-політичні засади колишнього курсу. Перед державою було поставлено за­вдання модернізації сільського господарства і промисловості на основі науково-технічних досягнень. У цих цілях було відновлені майнові і політичні права громадян. Було повністю відроджено значення ВЗНП в державній системі, ревкоми розглядалися тільки як виконавчі установи місцевих зборів.

Конституція 1978 р. була компромісним варіантом, що поєд­нував реалії нової політичної ситуації, при якій намітилася від­мова від догм марксизму-ленінізму і ідей Мао Цзедуна при збе­реженні зовнішнього нейтралітету щодо нього. Вона складалася з 60 статей, в яких було закріплено статус державних органів представницької, виконавчої влади і органів прокуратури та їх повноваження, проголошено основні права і обов'язки громадян. В основному Конституція 1978 р. відновила і модернізувала ос­новні положення Конституції 1954 p., які були скасовані Конс­титуцією 1975 р.

З 1979 р. в Китаї було проголошено новий курс, пронизаний ідеями реформ, перш за все, у галузі економіки, пов'язаний з модернізацією промисловості, сільського господарства, а також розвитком науки і техніки.

Паралельно розпочався новий етап кодифікації і розроблення нового законодавства. У 1979 р. було прийнято Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси, а також закон про змішані підприємства.

Ці зміни було зафіксовано в четвертій Конституції КНР 1982 р¹. Вона складається із вступу, чотирьох розділів, в які об'єднано 138 статей. Ця конституція остаточно закріпила процеси віднов­лення дії основних принципів сучасної держави, що розпочалися в Китаї, повною мірою утвердила соціалістичний правовий і де­ржавний устрій КНР. Проте, відповідно до програми, викладеної Ден Сяопіном в 1982 р. на XII з'їзді Комуністичної партії Китаю, це «соціалізм із китайською специфікою». «Специфіка» в програмі модернізації розумілася як співпраця з іншими соціальними уст­роями в суспільних інтересах. Конституція закріпила суспільну і колективну власність. Разом із тим, дозволялося вести індивіду­альне господарство, вкладати особистий капітал у виробництво. Поправки до конституції, внесені до 1982 p., узаконили приватне господарство і оренду землі.

Конституція КНР 1982 p. відновила колишнє значення декларації громадських прав. У ній знайшов віддзеркалення тільки один аспект свободи думки — свобода віросповідання. Крім того, встановлю­валося, що релігійні організації і релігійна діяльність повинні бути вільні від іноземного контролю. Але хоча й проголошено свободу віросповідання, усі релігійні церемонії проходять у присутності від­повідних представників Державної Ради КНР і під їх контролем.

У зв'язку з демографічною ситуацією в Китаї велика увага приділялася і приділяється регулюванню шлюбно-сімейних від­носин: з 1979 р. законодавчо було закріплено правило «одна сім'я — одна дитина», дозвіл на другу надається владою.

Конституційне регулювання зовнішньої політики побудоване на тезі: «Майбутнє Китаю тісно пов'язане з майбутнім усього світу». Проголошуються такі принципи здійснення зовнішньої політики: взаємна повага суверенітету і територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи один одного, рівність і взаємна вигода, мирне співіснування.

Актами, які розвивали конституційні положення, було розширено права державних підприємств. За Тимчасовим положенням 1983 р. підприємства отримували право використовувати у своїх потребах доходи від узятого на себе додаткового плану.

У 1986 р. було прийнято закон про іноземні підприємства. У 1986 р. було прийнято загальні положення цивільного права, у тому ж році — закон про управління землею, а в 1993 р. — закон про сільське господарство. Ці закони не проголошували приватну власність на землю, а закріпили право часткового ко­ристування землею.

Соціалістична форма організації виробництва, державне регу­лювання у вигляді планування були збережені як визначальні принципи народного господарства, хоча в 1993 р. поправками до конституції було допущено існування ринкового господарства як допоміжного засобу розвитку економіки. Недержавна форма власності у фінансовій сфері і промисловості допускається тільки у вигляді підконтрольних державі спільних підприємств і, як пра­вило, в особливих економічних зонах.

Прийняте законодавство по-новому регулює економічні відно­сини і стало правовою базою модернізації сучасного Китаю.

57. Сучасна правова система Китаю

Сучасна правова система КНР є симбіозом стародавніх правових традицій і сучасного законодавства, заснованих, з одного боку, на старокитайських філософських і правових концепціях, а з іншого — на ідеях «соціалізму з китайською специфікою» та деяких при­нципах романо-германського права. Змішаний характер китай­ської правової системи ускладнився після приєднання в 1997 р. колишньої англійської колонії Гонконг (нині провінції Сянган) до Китаю. Згідно з китайсько-британськими угодами, Сянгану надано особливий правовий статус, згідно з яким він має власну зако­нодавчу, виконавчу і судову систему, і лише питання зовнішньої політики і оборони делегуються центральним державним органам Китаю. Згідно із цими угодами, Китай підтверджує продовження

чинності на території колишнього Гонконгу близько 140 законів Великобританії. Ці обставини указують на наявність у сучасній правовій системі Китаю деяких елементів загального права¹.

Таким чином, правова система Китаю на сучасному етапі модернізована і своєю зовнішньою формою відображає романо-германську модель правового будівництва. Проте правовий мен­талітет китайців, їхня правова свідомість і правова поведінка не вписуються в романо-германську модель та залишаються в рамках традиційної конфуціанської концепції праворозуміння, де нраву в процесах суспільного розвитку відводиться не головна, а допоміжна роль. Причина цього очевидна і полягає в тому, що романо-германське право є продуктом західної цивілізації і роз­вивалося воно в рамках західної традиції права. Що стосується китайського права, то воно, як уже наголошувалося, має найдав­нішу історію і його формування й еволюція відбувалися в рамках тих історичних умов і в рамках тих філософських поглядів, які до­корінно відрізняються від західних. Сприйнята китайським правом структура романо-германського права, система його джерел, ко­дифікація, інші форми нормотворчої діяльності, а також юридична техніка, на ґрунті китайської дійсності справили великий вплив на розвиток китайського суспільства. Разом із тим, вони зазнали і східного впливу.