Структура сучасного японського права

Процес вестернізації торкнувся також і структури японського права. Вона побудована за ієрархічним принципом викладення

нормативного матеріалу. Для неї характерна галузева кла­сифікація, тобто регулювання правових відносин по галузях. Виділяється цивільне, торгове, конституційне, адміністративне, трудове право, право соціального забезпечення, кримінальне, кримінально-процесуальне право та ін.

Структура японського права визнає поділ права на публічне і приватне, що зумовлено сприйняттям японським правом традицій романо-германського права. До галузей публічного права нале­жать конституційне, адміністративне, кримінальне, процесуальне право та ін., до приватного — цивільне, торгове та ін. Проте даний поділ для японського права не має великого практичного значення. Крім того, з'явилися нові галузі, які не укладаються в рамки подібного традиційного розділення права, — це трудове, господарське право та ін.

Для японського права характерний дуалізм приватного права, що виражається в тому, що через рік після прийняття Цивільного кодексу в 1898 р. в 1899 г був прийнятий Торговий кодекс.

У Японії під терміном «цивільне право» в широкому розумінні розуміється «право громадянського суспільства». Дане поняття указує на позитивну сторону права громадянського суспільства. Сфера, що охоплюється цим поняттям, не збігається з сферою дії цивільного права в сучасному його розумінні.

Цивільно-правові відносини в Японії як і раніше регулюються Цивільним кодексом, прийнятим ще в 1898 p., хоча до нього було внесено велику кількість змін, а також законами, що регулюють різні цивільно-правові інститути. Серйозні зміни, внесені до ЦК Японії, стосуються змісту регулювання цивільно-правових від­носин у зв'язку з модернізацією законодавства після прийняття Конституції Японії 1946 р. Цивільний кодекс складається із за­гальної частини і чотирьох розділів, що стосуються правовідносин у галузі речового, зобов'язального, сімейного і спадкового права.

Сімейно-правові відносини регулюються, як уже наголошу­валося, цивільним законодавством. Після прийняття Конституції 1946 р. було змінено багато положень ЦК 1898 p., що стосуються питань сімейно-правових відносин. Зокрема, нове законодавство закріпило рівноправ'я подружжя шляхом скасування статті, що не визнає дієздатність дружини. Також було спрощено проце­дуру укладення шлюбу і розлучення. За згодою сторін достатньо

подати заяву про розлучення до відповідного муніципалітету. У випадку відсутності згоди однієї сторони справа вирішується в судовому порядку.

Згідно із законодавством, що регулює сімейно-правові від­носини, мінімальний шлюбний вік чоловіків складає 18 років, а жінок — 16 років, причому при укладенні шлюбу особам, що не досягли 26 років, потрібна згода батьків.

Торгово-правові відносини як і раніше регулюються Торговим кодексом 1899 р. Крім того, багато положень, що стосуються регулювання питань торгового права, містяться в численних за­конах, які були прийняті пізніше. Зокрема, це закони про ліцензії, про торгові знаки, про авторське право 1899 р. і закони про оренду землі і оренду житла 1921 р. Після прийняття Конституції 1946 р. відбуваються подальші зміни у сфері законодавчого забез­печення торгово-правових відносин. Було прийнято нові закони, які привели старе законодавство у відповідність до норм нової конституції. Це закони про оборот цінних паперів 1948 р., про відновлення компаній 1952 р. та ін.

Торгове право Японії слід розглядати як сукупність норм, що регулюють діяльність товариств, які діють у різних сферах життя суспільства, переважно це акціонерні суспільства.

Конституційне право Японії склалося, перш за все, на ос­нові прийняття двох конституцій — Конституції Мейдзі 1889 р. і чинної Конституції 1946 р.

Більшість японських учених розділяє процес прийняття Кон­ституції 1946 р. на два етапи. Перший етап — з моменту ухва­лення умов Потсдамської декларації 1945 р. до 1946 p., коли штаб союзників передав японській стороні так званий «проект Макартура». У цей же час японський уряд самостійно працював над своїм проектом Основного закону. Другий етап настав після того, як було отримано «проект Макартура» і почалося своєрідне змагання між урядом Японії і штабом союзників. Проект Консти­туції Японії був розроблений американськими юристами, резуль­татом якого стало прийняття нової Конституції Японії.

Конституція Японії закріпила такі основні принципи: 1) принцип пацифізму, згідно з яким «японський народ завжди відмовляється від війни як способу здійснення державного суверенітету, а також від застосування збройної сили як засобу вирішення міжнародних

спорів», Японія «ніколи надалі не створюватиме сухопутні, морські і військово-повітряні сили, так само як і інші види військового потенціалу. Право держави на ведення війни не визнається»¹;

2) принцип народного суверенітету, що виявляється в тому, що
«державна влада ґрунтується на священній довірі народу, право
на яке виходить від народу, а владні повноваження здійснюються
представниками народу і блага якої використовуються народом»;

3) принципи основних прав і свобод. Також Конституція Японії
проголосила право держави на оборону, а також право активного
внеску в забезпеченні миру в усьому світі.

На основі Конституції Японії в 1947—1948 pp. парламент Японії прийняв такі закони: статут імператорського сім'ї, закон про парламент, закони про вибори в палату представників і па­лату радників, закон про Кабінет Міністрів, закон про організацію державної адміністрації.

Трудові відносини почали регулюватися, в основному, після прийняття Конституції 1946 p., яка містить цілий ряд нових поло­жень, що регулюють трудові відносини. У 1947 р. було прийнято закон про трудові стандарти, який встановив певні стандарти щодо умов праці, зокрема тривалість робочого дня не повинна перевищувати 8 годин, а робочого тижня — 48 годин. Тривалість наднормових робіт усіх категорій робітників не повинна пере­вищувати 120 годин. Відносно наднормових робіт жінок закон встановлює, що їх тривалість не повинна перевищувати в день 2 годин, у тиждень — 6 годин.

Заробітна плата робітників і службовців в основному залежить від їхнього віку, освіти, безперервного стажу роботи на даному підприємстві, спеціальності і досвіду роботи.

У 1949 р. було прийнято закон про профспілки. Профспілки Японії об'єднують більше 12 млн. осіб. Закон про профспілки не допускає звільнення або несприятливого поводження адмініст­рації підприємства з робітниками внаслідок їх членства в проф­спілці, вступу до профспілки, прагнень створити профспілку або дозволеної законом діяльності профспілки.

Особливе місце в структурі сучасного японського права займає законодавство, яке регулює охорону навколишнього середо­вища. Першим таким законодавчим актом був закон про забруд­нення промисловими відходами 1958 р. У 1962 р. було прийнято найважливіший закон про контроль кількості диму і сажі, що викидаються в навколишнє середовище. Серед інших законів можна згадати основний закон про забруднення навколишнього середовища 1968 р.

Регулювання кримінально-правових і кримінально-процесу­альних відносин має давні традиції. В основному, всі пам'ятки японського права містять положення, що регулюють саме кримі­нально-правові відносини. Кримінальний кодекс 1870 р. є резуль­татом систематизації всіх існуючих норм в цій галузі. Прийняті в 1882 р. Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси є спробою модернізації кримінального права і процесу та були орієнтовані на німецьку модель регулювання кримінальних і кримінально-процесуальних відносин. У контексті модернізації японського права під впливом правової системи США в 1948 р. було прийнято новий КПК, також було прийнято закон про су­довий устрій і Закон про адвокатуру 1949 р.

У сучасній історії японського права неодноразово робилися спроби реформування кримінального і кримінально-процесуаль­ного права і законодавства, проте вони не увінчалися успіхом.

Останнім часом в Японії приділяється значна увага правовому регулюванню інформаційних відносин, незважаючи на те, що країна давно знаходиться на передових рубежах у розробленні комп'ютерних і інформаційних технологій. Так, починаючи з 1999 p., було прийнято нормативно-правові акти, що стали основою інфор­маційно-телекомунікаційного суспільства та сформували окрему галузь японського законодавства — інформаційне право (у 1999 р. було прийнято найважливіший закон «Про доступ до інформації, що перебуває у веденні адміністративних органів влади» № 42, у 2000 р. — закон «Про формування передового інформаційного і телекомунікаційного мережевого суспільства», що містить основні принципи розвитку інформаційного суспільства Японії, в 2005 р. — закон «Про захист персональної інформації»).

 

65. Судова система Японії

Характеризуючи судову систему Японії, необхідно відзначити, що в діючій судовій процедурі переплітаються елементи мину­лого, пов'язані перш за все з інквізиційним процесом, в якому вирішальна роль належить визнанню обвинуваченого, та елементи запозичення з англо-американської системи судочинства, де всі­ляко підкреслюється змагальний характер судового процесу і зовні неупереджена позиція суддів.¹

Імператор уважається вищою судовою владою, від імені якого правосуддя здійснює Державна рада. Імператорові належить право помилування і амністії, затвердження смертних вироків, прийому апеляцій на незадовільні за змістом рішення Державної ради.

Сучасна судова система Японії склалася в результаті реформ, проведених після прийняття Конституції Японії в 1946 p., і має структуру, що включає Верховний суд, який очолює всю судову систему; вищі суди, які розташовані у великих містах і висту­пають як суди апеляційної інстанції по цивільних і кримінальних справах; територіальні суди, що функціонують у центрі 47 пре­фектур (багато з них має відділення в інших містах), розглядають по першій інстанції більшість кримінальних і цивільних справ. Також існують сімейні суди, що прирівняні за своїм статусом до територіальних судів, виконують функції примирення і вино­сять рішення у справах, пов'язаних із сімейно-правовими відно­синами. Нижча судова інстанція — це первинні суди (близько 600), що розглядають цивільні справи з невеликою сумою по­зову, і кримінальні справи, покарання по яких передбачено у вигляді штрафу і по деяких категоріях справ — позбавлення волі до трьох років. Усі справи розглядаються суддею одноособово. Усі судді призначаються на десять років із правом повторного обрання.

Інституту присяжних засідателів у сучасній японській су­довій системі не існує, хоча в 1923 р. даний інститут у законо­давчому порядку було введено, але незабаром було скасовано, оскільки переважна більшість осіб, що мали право на розгляд

їх справи за участю присяжних, відмовлялася скористатися ним, оскільки винесений судом присяжних вирок, згідно з установ­леним правилом, не можна було вже оскаржити до вищого суду. Конституція 1946 р. і подальші законодавчі акти не містять по­ложень про суд присяжних.

Конституційний контроль, тобто перевірка всіх законодавчих або адміністративних актів на предмет їх відповідності консти­туції, здійснюється не тільки Верховним судом, але й нижчими судами, деякі з яких неодноразово впродовж останніх десятиліть виносили ухвали про визнання неконституційними найважливіших урядових рішень.

З 1947 р. в Японії відсутня система адміністративної юстиції, і всі скарги на дії адміністративних органів розглядаються по першій інстанції територіальними судами як специфічний вид цивільного судочинства.

Незважаючи на сучасну структуру і механізм функціонування, примирливий характер залишається головною характерною рисою японського судочинства, яка пов'язана з конфуціанською етикою.

Згідно з японською правовою культурою, японським мен­талітетом звернення до суду вважається ознакою соціального неблагополуччя. Необхідно відзначити, що звернення до суду для задоволення своїх претензій мало відрізняється в право­свідомості японців від здирства. На думку японців, поняття суб'єктивного права знеособлює людські відносини. У разі порушення суб'єктивних прав постраждалі всіляко прагнуть уникнути втручання судді і звертаються до послуг досвідченого посередника для реалізації своїх вимог. Тобто перевага віддається традиційній формі примирливого посередництва при вирішенні суперечок.

Виділяють дві основні сфери для найбільш ефективного засто­сування примирливого посередництва вирішення спорів: спори з відшкодування збитків при дорожньо-транспортних подіях і сі­мейні спори. Відповідно існують два типи судової процедури: цивільне примирення і сімейне примирення.

Сучасне японське право разом із судовою процедурою надає сторонам можливість вибрати спеціальну, закріплену цивільно-процесуальним кодексом Японії, процедуру примирення.

Орган, що здійснює цивільне примирення, — комісія прими­рення, до якої входять у теперішній час два примирителі, що призначаються з числа пересічних громадян (присутність юристів і експертів залежить від природи спорів).

Комісії по примиренню існують па території всієї Японії при судах відповідного рівня і діють на підставі «Правил процедури примирення по цивільних справах».

Передбачаються такі види мирових угод: мирова угода на досу-довій стадії, при досягненні якої значна роль відводиться поліції; відмова від позову і мирова угода в суді, при цьому суддя сприяє примиренню; звернення сторін з проханням до суду не виносити ухвали, але створити комісію по примиренню. При цьому суддя не бере участь у засіданнях комісії, і якщо сторони не згодні з пропозиціями посередників, вони мають право протягом двох тижнів звернутися до суду, який має право вирішити спор на підставі закону або підтвердити варіант урегулювання, запропо­нований посередниками.

З кінця 1950-х pp. в Японії здійснюється інтенсифікація су­дочинства, що передбачає проведення «попередньої підготовки» за тиждень до судового розгляду: нарада судді, прокурора і ад­воката. Мета цієї наради полягає в прискоренні відправлення правосуддя. Це також сприяє укладанню мирових угод на стадії досудового розгляду.

66. Формування іудейського права

Іудейське (єврейське) право є найдавнішим релігійним правом, історія якого налічує більше 3 тис. років. Його походження і становлення, як і інших релігійних правових систем, дуже тісно пов'язане не стільки з юридичними чинниками, з подіями в пра­вовій сфері, скільки з іншими соціально-політичними подіями в житті суспільства.

Спроби періодизації історії іудаїзму робилися неодноразово. Наприклад, згідно з думкою Д. Ріда, уся історія іудаїзму підроз­діляється на п'ять періодів. Перший — епоха левітів, служи­телів релігійних культів у стародавніх євреїв, пов'язана із закін­ченням складання в 612 ст. до н. є. другозаконня (Мойсеевого закону) — законодавчої основи іудейського права. Другий період — епоха фарисеїв, представників суспільно-релігійної течії в Іудеї (II ст. до н.е. — II ст. н.е.), які виражали переважно інтереси середніх верств населення та прагнули тлумачити іудейське право з урахуванням нових соціально-економічних умов єврейсь­кого суспільства. Третій період — епоха талмудистів (тривав до кінця XVIII ст.) — відрізнявся суворістю в дотриманні правил і норм, що містяться в Талмуді. Особлива увага приділялася положенням, які перешкоджають асиміляції євреїв-єдиновірців із народами тих держав, на території яких вони проживали. Четвертий і п'ятий періоди — проміжний етап емансипації євреїв (XIX ст.) і епоха сіонізму (з початку XX ст. і по теперішній час) відповідно¹.

Ставлення до даної періодизації неоднозначне. Наприклад, М.М. Марченко вважає, що позитивною в даній періодизації є спроба упорядкувати погляди і уявлення на історію розвитку іудейського суспільства, держави і права. Негативне полягає в надмірній політизації та ідеологізації даного процесу, у під­міні одних релігійно-етичних критеріїв періодизації іудейського

суспільно-політичного і правового життя іншими, світськими за своїм характером, політико-ідеологічними критеріями¹.

Походження іудейського права пов'язане з формуванням іудаїзму як релігії, яка є попередником християнства і ісламу. Воно повністю базується на іудаїзмі. Іудаїзм виник на початку II тис. до н.е. серед давньосемітських племен Месопотамії і став національною релігією євреїв. Згідно з біблейськими переказами, поява іудаїзму пов'язана з ім'ям Авраама — вождя племінного об'єднання, що відокремилося від інших семітських племен на основі віри в єдиного бога. Переселення племені Авраама з міста Ура Халдейського за річку Євфрат, подія приблизно в 1900 р. до н.е., є точкою відліку історії єврейського народу і єврейського суспільства.

Ідейна основа іудаїзму формувалася впродовж тривалого пе­ріоду. Вона почала складатися відразу після створення єврейсь­кого суспільства, триваючи до II в. до н.е., та була релігійними поглядами і вченнями патріархів єврейського народу — Аврама, Ісаака і Іакова. Вона ґрунтується на ідеї, згідно з якою розділ роду встановлює особистий зв'язок (заповіт) з Богом своїх батьків — покровителем роду.

Іудаїзм як релігія вів постійну боротьбу за своє самоствер­дження. У цьому процесі особливу роль відіграв період правління царя Іосії (639—609 pp. до н.е.). Він провів централізацію культу навколо Єрусалимського храму і ліквідовував інші політеїстичні культові центри.

В умовах запеклої боротьби за виживання поступово єврей­ський народ перетворився на замкнуту релігійну общину. У піс-лявавілонську епоху в результаті діяльності законовчителів Єздри і Нехемії (близько 444 р. до н.е.) єврейський народ утвердився як сувора теократична замкнута община, відособлена від навколиш­нього світу. Це знайшло віддзеркалення в етнічному ізоляціонізмі, тобто в принциповій відмові від змішаних шлюбів, а також у побутовому і економічному сепаратизмі² Як відзначає Н.В. Воєводіна, подальший розвиток іудаїзму й іудейського права пов'язаний з появою найважливішої пам'ятки релігії і права Талмуда — зібрання догматичних, релігійно-етичних і правових положень іудаїзму, що склалися в II ст. до н.е. — VI ст. н.е. (найповніший Вавілонський Талмуд містить 613 настанов (систему приписів).

Період VI—XVIII ст.ст. йменується равіністичним. Розселення євреїв по країнах світу в XVII—XVIII ст. призвело до утворення великої кількості єврейських общин. Вони володіли внутрішньою автономією і очолювалися рабинами (від давн.-євр. «рабі» — «мій вчитель»). На існування єврейських національно-релігійних общин постійно впливав чинник антисемітизму — ворожого ставлення до євреїв як до нижчої і порочної раси, здібної лише до заподіяння шкоди іншим народам. Зародившись ще в Стародавньому Римі, антисемітизм у середньовічній Європі набув релігійної форми: затверджувалася ворожість іудейської релігії християнству і християнській цивілізації¹.

Наступний період історії іудаїзму й іудейського права як його складової частини почався наприкінці XVIII ст. Він пов'язаний з подіями, що відбувалися в Європі, а саме з Великою Французькою революцією, яка проголосила свободу віросповідання, що сприяло руйнуванню ізоляції іудейських общин, на які поширили свою дію юридичні акти про свободу віросповідання, завдяки чому європей­ські євреї почали користуватися правами нарівні з європейцями. У результаті цих змін склалися нові умови, що сприяли форму­ванню єврейського руху, який отримав назву «хаскали» (про­світа), пов'язану з ім'ям відомого німця єврейського походження Мозеса Мендельсона (1729—1786). У цей же період почався процес реформування іудаїзму, направлений на ослаблення ритуальних приписів і заборон та на зовнішнє зближення іудаїстського богослужіння з християнсько-протестантським. Наприкінці XIX ст. сформувалася національно-політична течія, що ставить за мету відтворення єврейської держави на історичній батьківщині єврейського народу — Палестині, яка отримала назву сіонізму (від назви гори Сіон, на якій розташовано Єрусалим). Його основоположником став автор книги «Єврейська держава» Теодор Герцль (1860—1904).

У 1897 р. відбувся І Всесвітній сіоністський конгрес, що проходив у Швейцарії, на якому було створено Всесвітню сіоніст­ську організацію. Хоча у витоках сіонізму присутній догматизм іудаїзму про «обраність єврейського народу», проте він став явищем світського політичного життя. У його рамках склалися найрізноманітніші ідейні течії — від релігійно-фундаменталіст-ських до соціалістичних¹.

Таким чином, необхідно відзначити, що розвиток іудаїзму, по­чинаючи з XIX ст. і по теперішній час, відбувається під впливом різних напрямів єврейської думки, іноді протилежних.

Перш за все, це пов'язано з течією, відомою як реформо­ваний іудаїзм, що склалася на Заході. Суть даної течії полягає в тому, що після знищення релігійної дискримінації частина євреїв почала втрачати зв'язок із традиційним єврейством, але одночасно бажаючи залишатися членами іудейської общини. Це зумовило ряд серйозних змін, що торкнулися історичних традицій іудаїзму, зокрема заміну івриту місцевою мовою, заміну суботи на неділю, рівність статі, використання в синагозі органу і хору і т. ін. Реформовані євреї зазвичай проявляють патріотизм щодо країни, в якій живуть, і розглядають Месію швидше як ідеал загального визнання Бога, ніж як людину, яка відновить панування народу Ізраїлю.

Іншою важливою течією є сіонізм, який виступає проти повної асиміляції євреїв і підкреслює особливу роль єврейської нації. У сіоністів поняття «єврейський народ» займає центральне місце в іудаїзмі. Згідно з їхньою точкою зору, Месія — це народ Ізраїлю, який повернеться на свою землю і знайде там свою єдність. Ство­рення Держави Ізраїль в 1948 р. дозволило цій тенденції повною мірою проявити себе².

Найважливіший етап у розвитку іудаїзму й іудейського права пов'язаний зі створенням Держави Ізраїль на основі резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1948 р. про скасування англійського мандата на Палестину і про створення на її території двох неза­лежних держав — єврейської і арабської.