Розроблення модельних законодавчих актів

Зближення правових систем держав на основі гармонізації за­конодавства здійснюється також шляхом розробленням модельних законодавчих актів, тобто схожих законодавчих актів, що приз­водить зрештою до одноманітного регулювання відносин у різних сферах суспільного життя.

Розроблення модельних законодавчих актів більшістю дослід­ників визнається як успішний і ефективний спосіб, що забезпечує зближення правових систем. Модельні законодавчі акти, на думку Ю.О. Тихомирова, виступають як своєрідний «міст» між нормами міжнародного і внутрішнього права та сприяють «вплітанню» в тканину названих нормативних систем².

Разом із тим, на думку Р. Давида, вадами модельної законо­творчості є, по-перше, можливість внесення до моделі поправок

(що цілком природно для будь-якої законодавчої процедури), а по-друге, небезпека того, що держава згодом внесе зміни до при­йнятого національного акта або взагалі від нього відмовиться. Усе це не може забезпечити вишуканої одноманітності правового ре­гулювання, і тому модельна законотворчість має лише теоретичну цінність, а багато таких проектів можуть опинитися в кошику для сміття¹.

Проте досвід інтеграційних процесів за останні десятиліття говорить про те, що модельна законотворчість має не тільки те­оретичні, але й практичні цілі, що призводять до конкретних ре­зультатів у сфері одноманітного правового регулювання в різних галузях життя суспільства.

Модельні законодавчі акти мають рекомендаційний характер і служать орієнтиром для розвитку і зближення національних законодавчих актів, в яких містяться типові норми, що дають нормативну орієнтацію для законодавця. Таким чином, вони не є обов'язковими для законодавчих органів, а покликані, перш за все, виконувати функцію певного нормативно-орієнтуючого стандарту.

Вони розробляються і приймаються міждержавними об'єднан­нями (наприклад ЄС) для держав-членів, міжнародними організа­ціями (наприклад ООН), нормотворчими органами федерації (на­приклад США) для її суб'єктів, а також ученими-правознавцями і фахівцями та мають доктринальний характер (наприклад розроб­лення в 1992 р. фахівцями Гарвардського університету «Базового світового податкового кодексу» в рамках міжнародної податкової програми).

Підготовка, розгляд і схвалення кожного модельного законо­давчого акта вимагають певних процедур їх розроблення і при­йняття. Однією з важливих умов забезпечення високої ефектив­ності і реальної результативності такого виду акта є його всебічне і послідовне наукове обґрунтування, що зумовлює використання сучасних законотворчих технологій.

Пропонований модельний законодавчий акт може бути визнаний і використаний різними державами залежно від їхніх потреб

і необхідності. Строк, обсяг і форми його застосування залежать від особливостей національних законодавств, для яких він при­значений.

Головна вимога до модельних законодавчих актів полягає в тому, щоб вони не містили принципових суперечностей із націо­нальними законодавствами, оскільки в такому разі вони зможуть знайти ґрунт для реалізації.

У січні 1995 р. Організація економічного співробітництва і розвитку, діючи в рамках програми співпраці країн колишнього СРСР, запросила всі держави СНД взяти участь у роботі груп експертів з іноземних інвестицій. У результаті було підготовлено проект модельного закону про іноземні інвестиції, побудованого на принципах національного режиму, міжнародних стандартів. Цей документ, окрім інформаційної користі, сприяв виробленню в державах СНД спільного підходу і термінології, зближенню їхніх законодавств із міжнародними стандартами.

Очевидно, що використання модельного законодавчого акта сприяє подальшому вдосконаленню національного законодавства шляхом прийняття якісніших нормативно-правових актів, що вра­ховують національну специфіку і національні інтереси з одного боку, і інтегруючі їх у глобальніші масштаби, з іншого.

Уніфікація правових норм

Уніфікація правових норм є найважливішою формою зближення правових систем і є процесом, пов'язаним зі спробами приведення різних правових систем і окремих їхніх складових частин, зокрема правових норм, до якогось спільного знаменника. На національному і регіональному рівнях ідея уніфікації йде своїм корінням в глибоку старовину. На міжнародному ж рівні уніфікація починає широко застосовуватися наприкінці XVIII ст. і в першій половині XIX ст. під прямим впливом торгових, фінансових і інших зв'язків, що швидко розширюються між різними державами.

Саме потреби юридичної практики, як відзначає П. Круз, викликані бурхливим розвитком міжнародної торгівлі в XIX ст., зумовили появу уніфікованих міжнародно-правових конвенцій, що ст трудового і торгового права, права інтелектуальної і «індуст­ріальної» власності, транспортного та деяких інших інститутів і галузей матеріального і частково процесуального права'.

Якщо на першому етапі розвитку порівняльного правознавства про уніфікацію права можна було говорити в теоретичному плані, то на подальших етапах його розвитку можна вже говорити про практичний план.

На сучасному етапі розвитку суспільства і держави практична значущість і необхідність в уніфікації права на міжнародному, регіональному і національному рівнях є завданням пріоритетним, зумовленим характером взаємозв'язку і взаємодії правових систем.

Уніфіковані правові норми або одноманітно регулюють сус­пільні відносини замість різних національних законодавств, або створюють основу для цього в рамках окремих правових систем. Вони ґрунтуються на двосторонніх або багатосторонніх міжна­родно-правових актах універсального або регіонального харак­теру: конвенціях, угодах або типових законах. Уніфіковані норми, що містяться в таких міжнародно-правових актах, направлені на їх одноманітне застосування в державах, що підписали такі акти.

Правова уніфікація може мати декілька різновидів.

На основі предмета уніфікації виділяють уніфікацію матеріаль­ного права (цивільного, сімейного, адміністративного права та ін.), і процесуального права (цивільно-процесуального, кримінально-процесуального права та ін.).

За своєю формою уніфікація права може проводитися шляхом укладення міжнародних договорів, прийняття модельних рекомен­даційних законодавчих актів, застосування примірних договорів міжнародних організацій, використання міжнародних звичаїв².

За своїми масштабами вона може охоплювати правові сис­теми держав одного регіону (АСІАН), правові системи держав у рамках міждержавних об'єднань (ЄС, СНД), може поширюватися на правові системи всіх або більшості держав світу (ООН).

осуються міжнародного приватного права, комерційного праваУніфікація правових норм у рамках відповідних угод, за своєю суттю, не може містити вичерпної регламентації сфер життя сус­пільства, оскільки, інакше, вона не може бути розрахована на велику кількість держав, що мають свої особливості.

Таким чином, уніфікація правових норм, як форма зближення правових систем, відображає процес зближення норм конкретного національного права з нормами міжнародного або регіонального права шляхом установлення єдиних норм права, що мають одно­манітне застосування в усіх державах, які є учасницями міжна­родно-правової або регіонально-правової угоди.

 

44. Імплементація норм міжнародного права в національне законодавство

Імплементація в буквальному розумінні означає забезпечення практичного результату і фактичного виконання конкретними засобами. Великий юридичний словник визначає її як фактичне здійснення міжнародних зобов'язань на внутрішньодержавному рівні шляхом трансформації міжнародно-правових норм у націо­нальні закони і підзаконні акти¹.

Даний термін отримав віддзеркалення в численних резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, міжнародних конвенціях, а також в інших нормативно-правових актах.

Імплементація норм міжнародного права в національне законо­давство розуміється як процес, що складається із сукупності про­цедур і засобів, що сприяють підвищенню ефективності реалізації цих норм. У результаті імплементації відбувається, з одного боку, запозичення положень міжнародного права (процедури, інститути, фрагменти мови, нормативно-правові акти, принципи, цінності, правові ідеї), а з іншого — трансформація національного законо­давства з метою оновлення й удосконалення норм національної правової системи.

Головна мета імплементації норм міжнародного права в націо­нальне законодавство полягає не в масштабних змінах принципів

і цінностей, на яких базується національна правова система, а в поступовій її трансформації з метою зближення правових систем.

Існуючі проблеми імплементації міжнародно-правових норм у національне законодавство слід розглядати з урахуванням умов, необхідних для нормального функціонування імплементаційного процесу, зокрема проблеми примату міжнародного права, спів­відношення національного права з міжнародним, порядок їх взає­модії. Питання про співвідношення міжнародного і національного права належить до найбільш складних, таких, що стосуються державного суверенітету. Незважаючи на це, дана проблема має давню історію. Під впливом інтеграційних процесів на сьогодні примат міжнародного права над національним законодавством визнається практично всіма державами.

Як показує практика, імплементаційний процес складається з двох рівнів — міжнародного і національного. Імплементація на міжнародному рівні полягає у виробленні міжнародних норм, що регламентують спільну організаційно-правову діяльність суб'єктів міжнародного права, направлену на здійснення цілей, закладених у міжнародних зобов'язаннях. Що стосується національного ме­ханізму імплементації міжнародно-правових норм, то він полягає у виробленні норм у рамках національного права, які встанов­люють процесуальний порядок реалізації міжнародно-правових норм, що регламентують організаційно-правову діяльність органів держави і правозастосовну практику у зв'язку з реалізацією між­народно-правових норм, направлену на фактичне виконання при­йнятих державою міжнародних зобов'язань.

Таким чином, імплементація норм міжнародного права в на­ціональне законодавство зумовлена інтеграційними процесами, характерними для сучасного світу, які вимагають одноманітних механізмів правового регулювання, що, у свою чергу, сприяє зближенню правових систем.

45. Надання міжнародної правової допомоги

Для зближення правових систем важливе значення має на­дання міжнародної правової допомоги, що є важливим елементом правової співпраці між правовими системами різних держав.

Під наданням міжнародної правової допомоги розуміються процесуальні дії, що здійснюються органами держави на підставі запитів органів іноземної держави.

Головною вимогою, яка висувається до реалізації норм даного інституту, є несуперечність внутрішньому законодавству.

Інститут надання міжнародної правової допомоги формується на базі норм, що належать до міжнародного публічного і між­народного приватного права, разом із тим він регулює питання, що стосуються цивільного права, цивільно-процесуального права, сімейного прана, адміністративного права, кримінального права, кримінально-процесуального права і т. ін.

Міжнародна правова допомога надається однією державою іншій на підставі укладеного договору між ними, а також на під­ставі домовленостей, підписаних декількома державами в рамках єдиного правового простору, нарешті, на підставі приєднання держави до різних міжнародних конвенцій. Наприклад, Конвенція ООН про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 р'. або Конвенція про боротьбу із захопленням заручників 1979 р>.

Одним із видів правової допомоги по цивільних справах є легалізація іноземних офіційних документів, тобто формальна процедура, використовувана дипломатичними або консульськими агентами держави, на території якої документ повинен бути представлений, для посвідчення достовірності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, і, в належному випадку, достовірності печатки або штампу, якими скріплено цей документ. Гаазька конвенція 1961 року, що скасовує вимоги легалізації іноземних офіційних держав, поширюється на офіційні документи, які були укладені на території однієї з держав, що домовлялися, і повинні бути подані на території іншої договірної держави.

Правова допомога з різних питань надається органами, до ком­петенції яких входить розгляд даних категорії справ, зокрема суди, органи юстиції, нотаріат та ін. Наприклад, позови до фізичних осіб, які проживають на території однієї з договірних держав, подаються до судів цієї держави (незалежно від громадянства відповідача), а позови до юридичних осіб — до судів держави, на території якої знаходиться орган управління юридичної особи, її представництво або філія. Позови про право власності й інші речові права на нерухоме майно подаються до судів за місцем знаходження даного майна.

Громадяни держав, що беруть участь у договорах про надання правової допомоги на території інших держав, користуються таким же правовим захистом, що і їх власні громадяни. Вони мають право безперешкодно звертатися до судів та інших установ, до компетенції яких належить розгляд цивільних і сімейних справ, подавати позови, порушувати клопотання, здійснювати інші про­цесуальні дії, передбачені національним законодавством і міжна­родними договорами.

Таким чином, надання міжнародної правової допомоги сприяє зближенню правових систем, оскільки воно за сучасних умов стає важливим елементом правової співпраці між державами.

46. Формування і еволюція африканського звичаєвого права

З'ясування генезису правових і державних начал в афри­канських суспільствах має принципове значення для з'ясування загальних закономірностей їх походження і первинного розвитку, вивчення їх подальшої еволюції, а також для розуміння все ще вирішального значення правових звичаїв у формуванні і функціо­нуванні правових систем сучасних африканських держав.

Своєрідність африканських соціальних структур іноді створює стереотип суспільств, де в минулому не існувало державності і права. Вивчення процесу виникнення і становлення ранніх пра­вових і державних систем в африканських суспільствах є за­вданням досить складним. Докладне ознайомлення з ними свід­чить, що цей процес має стародавню історію. Задовго до приходу колонізаторів в африканських суспільствах, разом із перехідними переддержавними суспільствами, існували держави, і соціальне життя в них регулювалося правом. Звичайно, традиційні соціальні утворення ще не були державами в їх сучасному розумінні, і, отже, прийняті в них звичаї не вважалися правом у сучасному розумінні.

У своєму розвитку звичаєве африканське право пройшло три етапи:

— перший етап — формування африканського звичаєвого
права;

— другий етап — звичаєве право в колоніальний період;

— третій етап — формування сучасних правових систем
африканських держав.

В африканських суспільствах із давніх часів панувало роздроб­лене різноманітне неписане звичаєве право, що відображало на­півфеодальний устрій життя традиційного суспільства. На ранніх етапах розвитку африканських суспільств звичай і традиція збіга­лися з правосвідомістю, і тому впродовж століть традиційним для корінного населення Африки залишалося саме звичаєве право. Зрозуміло, воно не представляло єдиного комплексу, оскількирізні етнічні групи, різні суспільства мали свої самобутні системи правових звичаїв. Разом із тим, саме різноманітні звичаї залиша­лися головним регулятором взаємин у цих суспільствах.

Вони звичайно мали усний характер. Якщо в писемності голо­вним є повідомлення, для передачі якого вона служить, а також прагнення до анонімності суспільних відносин, то усне спілку­вання, навпаки, ставить на перше місце індивідуалізацію сус­пільних відносин. Усне спілкування сприяє розвитку не тільки відносин між індивідуумами. Групи, з яких складається суспіль­ство, відіграють визначальну роль у збереженні слова: саме на них, а не на письмовий текст, покладається завдання запам'ятати послання¹.

Общинна модель структури суспільства спрямована на встанов­лення гармонії між суспільством та індивідуумом. Дія індивідуума завжди розглядаються як дії члена певної общини, відповідно, його обов'язки і права визначаються даною общиною.

Незважаючи на те, що відомості про звичаєве право раннього періоду розвитку дуже незначні, вивчення звичаєво-правових норм африканських суспільств дозволяє відновити реальні механізми регулювання суспільних відносин.

Правовий збірник XIII ст., відомий під назвою «Фетха негаст» («Правосуддя царів»), є унікальним документом, що відображає потенціал і можливості норм звичаєвого права в регулюванні складних суспільних відносин. Даний правовий документ, скла­дений в Єгипті, регулював не тільки взаємини усередині суспіль­ства, але й на основі правових традицій ісламу і християнства регулював зовнішньополітичні і зовнішньоекономічні відносини Єгипту як великого політичного і торговельного центру з мо­гутньою Візантією. Завдяки цьому в даному документі можна виявити і вплив візантійського права.

У XVI ст. в Ефіопії цей збірник було затверджено як правовий кодекс, який, разом із біблійними текстами (Старий і Новий завіт) і соборними уложениями християнської церкви, включав «книги царів» (імператорські канони), що містили правові норми і царські настанови.

Ще одною пам'яткою звичаєвого права, що дійшла до нас, є старовинні «речення» (кабари), що належали вождеві Ма­лагасійської держави Імерна (Імерн), які у своїй основі містили звичаї. Згідно із цією пам'яткою звичаєвого права, ухвалені на­родними зборами рішення ґрунтувалися на традиціях і звичаях. Ці старовинні «речення» зберігалися в усній формі, і лише в се­редині XIX ст. були записані і опубліковані мовою малаги. Згодом звичаєво-правові норми малаги систематизувалися в урядових ви­даннях, що отримали назву «кодексів».

Одним із перших таких кодексів є «Кодекс 48 статей», прий­нятий в 1828 p., що регулював деякі питання кримінально-пра­вових і цивільно-правових відносин. За ним було укладено «Кодекс 50 статей», що регулював питання адміністративного управління провінціями. У 1863 р. було прийнято ще два кодекси; один з яких містив кримінально-правові і цивільно-правові норми, другий — норми про розділ майна між сторонами і палацовою скарб­ницею в спірних випадках та інші положення.

Згодом «Кодекс малаги 101 статті», прийнятий в 1868 p., і найповніший «Кодекс 305 статей», прийнятий в 1881 p., були видані урядовою палацовою друкарнею, але були відомі лише вузькому колу чиновників. Останній з названих кодексів містив статті про політичні і кримінальні злочини, про державну владу, власність, рабів і т. п. У ньому містилася норма, що приписувала збереження неписаних народних традицій і звичаїв, яких дотри­муються і сьогодні. Вони залишаються в силі і застосовуються нарівні з письмовими законами, зібраними в даному кодексі.

За традицією до публікації правитель проголошував промову (кабар) перед народними зборами, а потім зачитувалися статті кодексів. На початку XX ст. ці документи були опубліковані фран­цузькою мовою і стали відомі в Європі.

Африканські суспільства протягом багатьох століть жили від­повідно до норм добровільно дотримуваних звичаїв, що регулювали різні сторони організації життя племен. Дотримання норм звичає­вого права забезпечувалося шанобливим ставленням до традицій предків. Кожна з численних общин мала свої традиції та звичаї. Відмінності між звичаями одного району або однієї етнічної групи були невеликими, проте вони могли стати значними поза цими межами.

Таким чином, перший етап формування традиційного афри­канського права охоплює зародження і еволюцію звичаїв як основних регуляторів суспільного життя в традиційних афри­канських суспільствах, починаючи з періоду розкладання первіс­ного суспільства.