Особливості судової системи Індії

У стародавній Індії судова система складалася із царського суду і суду брахманів. Царський суд складався із самого царя і двох брахманів — знавців законів. Здійснення судової влади було пріоритетом царя. Суд брахманів складався з трьох членів, кожен з яких спеціалізувався на логіці, етимології і ритуалі.

У Законах Ману велика увага приділялася діяльності судової системи. Судові справи порушувалися за ініціативою осіб, зацікав­лених у вирішенні справи. Судочинство було неформальним і мало змагальний характер. Була відсутня чітка відмінність між цивільним і кримінальним процесом. Свідками не могли виступати діти і раби. Жінки могли притягуватися судом як свідки тільки проти жінок.

Сучасна судова система Індії до корінно відрізняється від судо­чинства, здійснюваного відповідно до норм класичного індуського права. Вона є єдиною і чітко централізованою, що базується на федеральній формі державного устрою.

Вища ланка судової системи складається з Верховного суду і високих судів штатів.

Верховний суд Індії складається з двадцяти п'яти членів, очолюється головним суддею, як правило, найстаршим за віком членом Верховного суду.

Верховний суд розглядає спори між органами центральної влади і штатів, а також між самими штатами як суд першої інс­танції. Він виступає як вищий апеляційний суд по кримінальних і цивільних справах.

Високі суди штатів виступають як суди першої інстанції по найбільш важливих справах, а також розглядають апеляції на рішення нижчих судів штатів. Вони здійснюють керівництво діяль­ністю всіх нижчих судових органів штатів.

Згідно з Конституцією Індії, члени Верховного суду призна­чаються Президентом після консультацій з головним суддею і Кабінетом міністрів. Судді штатів можуть бути призначені за дорученням Президента губернаторами. Окружні суди очолюють систему нижчих судів, що розгля­дають апеляції на рішення додаткових судів, а також виступають як суди першої інстанції по кримінальних і цивільних справах.

Нижча ланка судової системи формується із судів панчаятів у селах і народних судів у містах, що розглядають незначні цивільні і кримінальні справи та зазвичай призначають покарання у вигляді громадського осуду або незначних штрафів, і судів мунсифів, що розглядають тільки цивільні справи з незначною вартістю позову.

Наступна інстанція нижчих судів — додаткові суди, що мають необмежені повноваження по розгляду цивільних справ. Також вони розглядають апеляції на рішення судів мунсифів.

Функцію конституційного контролю в Індії виконує Верховний суд Індії. Високі суди штатів також можуть здійснювати цю фун­кцію, але остаточне рішення приймає Верховний суд Індії.

 

79. Історичні умови формування ісламського права

Всебічне вивчення генезису ісламського права можливе при визначенні основних етапів його розвитку, що відображають ло­гіку його еволюції з моменту зародження до сьогоднішнього дня. Для найповнішого вивчення історії ісламського права уявляється доцільним ниділити такі етапи:

перший етап — зародження і початковий період розвитку ісламського права (VII ст.);

— другий етап — доктринальне розроблення ісламського
права в період становлення Арабського халіфату (VII—XII ст.)

— третій етап — розвиток ісламського права в епоху
Османського халіфату (кінець XIII — перша половина XX ст.);

— четвертий етап — розвиток ісламського права в сучасний
період (друга половина XX ст. — наші дні).

Кожен з указаних етапів еволюції ісламського права харак­теризує стадії існування ісламського права як складного, комп­лексного явища в нерозривному зв'язку з ісламською релігією і цивілізацією.

Перший етап історії ісламського права пов'язаний із заро­дженням і початковим етапом розвитку ісламського права в VII ст. і збігається з початком формування ісламської релігії і цивілізації як його підґрунтя.

Виникнення ісламу пов'язане з життєдіяльністю Пророка Му-хаммада (570—632), особистість якого займає найважливіше місце як у релігійній доктрині ісламу в цілому, так і у сфері його правового прояву. Визнання Мухаммада як Пророка і посланника Аллаха є одним із двох неодмінних символів ісламської віри, а саме віра в те, що «немає ніякого божества, окрім Аллаха» і «Му-хаммад є Пророком і посланником Аллаха». Основні положення ісламу як віри, філософії і як системи права містяться у висловах Мухаммада, що є божественними одкровеннями.

Становлення ісламського права пов'язане з появою основопо­ложних джерел ісламської релігії, які одночасно є і джерелами іс­ламського права. Божественні одкровення, передані людям через

 

Пророка Мухаммада, пізніше були зібрані і складені в Коран. Основні положення Корану доходили до мусульман в усній формі — заповідях, що регулювали багато питань їх життя і віри, тому вчинки і слова Мухаммада і його сподвижників приймалися як коментарі до Корану. Ці коментарі сформували друге за значу­щістю джерело ісламського права — Суни.

Оскільки переслідування Мухаммада і його прихильників у Мецці почастішали і набували дедалі більш жорсткі форми, він почав шукати середовище, сприйнятливіше до його вчення, яке знайшов у Медіні. У 622 р. пророк Мухаммад і близько сімдесяти його послідовників, відомих як мухаджирун (мігранти), покинули Мекку і поселилися в Медіні, де були прийняті ансарами (при­хильниками). Це цілеспрямоване переселення, відоме під терміном «хіджра» (міграція), поклало початок ісламському літочисленню, і пізніше ісламський календар почав відлік часу саме з цієї події.

Таким чином, протягом десяти років, у 20-ті—30-ті pp. VII ст., було завершено організаційну перебудову ісламської общини (уми) в Медіні, в якій Мухаммад був духовним і військо­вим лідером, а також верховним суддею. Проте він так і не прийняв царського титулу.

Статут ісламської уми, відомий як конституція Медіни, розроблений у цей період, є першим політико-правовим доку­ментом ісламу, по суті, першим ісламським законодавчим актом. Він закріпив статус Мухаммада як релігійного глави ісламської уми. Конституція Медіни регулювала взаємини між мухаджиру-нами і мешканцями Медіни.

Поступово найближчі родичі і сподвижники Мухаммада кон­солідувалися в привілейовану групу, що отримала виняткове право на владу. З її лав після смерті Мухаммада почали вибирати нових лідерів ісламської общини — халіфів. Необхідно вказати на особливий характер відносин між Пророком і чотирма праведними халіфами.

Першим халіфом став Абу Бакр — перший послідовник Про­рока і його соратник. Він очолював ісламську уму лише два роки (632—634), але за такий короткий час він зробив дуже загато для становлення народженої ісламської держави. Завдяки його видатним полководницьким здібностям уся Аравія об'єдналася в межах єдиного ісламського правління. При ньому було розпочато процес поширення ісламу в Ірак і Сирію та їх подальше при­єднання до ісламської держави. На зміну йому прийшов інший найближчий соратник Мухаммада — халіф Омар. У період його правління (634—644) іслам був поширений на землі Палестини і Єгипту. Він багато зробив для організації управління в іслам­ській державі. Зокрема, він організував громадське казначейство, запровадив виплату пенсій тим, хто не тільки особливо потре­бував допомоги і сподвижникам пророка, але також й іншим мусульманам і не мусульманам.

Третім правителем після смерті Пророка Мухаммада був халіф Огмап (644-656). Він продовжив процес поширення ісламу. Однією з його найбільш істотних заслуг є виготовлення шести точних копій Корану з першого офіційного примірника і розсилка їх до різних провінцій ісламського халіфату з метою уникнення різ­ночитань, у зв'язку з чим Коран став доступний для всіх, оскільки віруючим було дозволено робити власні копії з розісланих.

Останнім із чотирьох халіфів став Алі — двоюрідний брат і зять Пророка Мухаммада. Його правління (656—661) було нетри­валим і неспокійним та закінчилося його вбивством. Мусульмани, які в цьому першому і подальших протистояннях у боротьбі за посаду халіфа підтримали Алі, згодом склали окремий напрям в ісламі, їх назвали шиїтами. Згідно з концепцією шиїтів, главою ісламської уми може бути лише нащадок Алі, оскільки успад­ковує від самого Пророка Мухаммада безгрішність у тлумаченні Корану. У теперішній час шиїтів серед мусульман меншість — за різними даним від 10 до 20%.

Другий етап історії ісламського права — це період його доктринального розроблення в епоху становлення Арабського халіфату (VII—XIII ст.). Він пов'язаний з подальшим поширенням ісламу і розвитком ісламського права. У результаті склалася над­національна імперія, що отримала назву Арабський халіфат, ос­новою якої стала єдина релігія — іслам, також були створені нові адміністративна, податкова, військова і судова системи. В історії Арабського халіфату виділяють два періоди: дамаський, або пе­ріод правління династії Омейядів (661—750), і багдадський, або період правління династії Аббасидів (750—1258).

Правителі з династії Омейядів управляли ісламською дер­жавою і суспільством, керуючись Кораном і Сунною, які тлумачили виходячи з принципу доцільності і з урахуванням місцевих особ­ливостей різних провінцій. Перший халіф Омейядської династії Муавійя переніс столицю з Медіни до Дамаска (у теперішній час столицю Сирії), що символізувало фундаментальні зміни в розвитку ісламу. Адміністративною мовою стала арабська, було установлено поштову службу і випущено перші ісламські гроші, споруджено іригаційні канали в долинах Тігру і Євфрату.

На початку VIII ст. у боротьбу з Омейядами вступив інший рід, що мав зв'язок із Пророком Мухаммадом, — Аббасиди, які скинули Омейядів. Династія Аббасидів утримувала владу близько п'ятисот років: з 750 по 1258 p., коли столицю халі­фату Багдад було захоплено монголами і повністю зруйновано. За назвою своєї столиці держава Аббасидів отримала назва Баг­дадський халіфат. Перехід влади в халіфаті від Омейядів до Аббасидів не можна розглядати як просту зміну правлячої дина­стії. Період правління Аббасидів пов'язаний з посиленням впливу ісламського права в Арабському халіфаті. Поступово починає відчуватися недостатність конкретних приписів Корану і Сунни. Головну роль у ліквідації цих прогалин і адаптації положень ука­заних джерел до вимог часу взяла на себе ісламська правова доктрина.

Таким чином, VII—IX ст. стали періодом розквіту тлумачення Корану, складання і визначення достовірності Сунни Пророка, що зумовило формування доктринальної розробки ісламського права. У результаті склався ряд правових шкіл, що зумовили подальший розвиток ісламського права і раціональне осмислення нових явищ у суспільному житті, вироблення цілого ряду абс­трактних правил.

Засновниками суннитських шкіл ісламської юриспруденції були правознавці, що працювали кожен у своєму центрі: ханіфітська, заснована Абу Ханіфою (699—767); малікітська, заснована Маліком Ібн Анасом (715—795); шафіїтська, заснована Аш-Шафії (772—820); ханбалітська, заснована Ахмадом Ібн Ханбалом (780—855). Серед шкіл шиїтів виділяється зейдитська, засно­вана Зейдом Ібн Алі (700—740), джафаритська, заснована Аль Джафарієм (помер у 765 p.).

Третій етап розвитку ісламського права охоплює подальшу його еволюцію в період існування Османського халіфату (кінець

XIII — перша половина XX ст.). За достатньо короткий період з часу свого заснування, коли імперія Османа була невеликою державою, і до середини XV ст. вона стала наймогутнішою державою світу. У XV ст. відбулася наступна хвиля ісламської експансії, що виявилася в тому, що Османська імперія розбила Візантійську імперію, підкорила Константинополь (1453 р.) і встановила панування ісламу в Пінденно-Східній Європі. Іслам отримав подальше визнання і п Азії.

Декілька століть у початковому періоді Османська імперія та ісламське право перебувало в застійному стані, проте в другій полонині XIX ст. починається період ісламської реформації.

Ці реформи були зумовлені як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками. До внутрішніх чинників можна віднести зміни в еко­номічній сфері ісламського суспільства під наростаючим впливом західноєвропейських держав. Ці зміни поставили на порядок денний формування нової правової бази, без якої стійка і перс­пективна економічна діяльність була неможлива. Було проголо­шено також принцип рівності мусульман і немусульман перед законом, що став, згідно з Паризьким трактатом 1856 p., міжна­родним зобов'язанням Османської імперії. До зовнішніх чинників можна віднести тиск західних держав, що виявився в розширенні договірних відносин між підданими Османської імперії і інозем­цями. Оскільки цивільно-правові норми базувалися на ісламсь­кому праві, це ускладнювало їх застосування при регулюванні відносин між ними.

У рамках цих реформ відбувається переоцінка джерел права в ісламській правовій системі, оскільки поступово витісняється доктрина як джерело права, а її місце займають великі кодифі­ковані акти, у галузі державного, адміністративного, кримінально-процесуального і окремих інститутів цивільного права, побудовані на рецепції європейських законодавчих зразків.

Також було прийнято низку нормативно-правових актів, що сприяли застосуванню норм класичного ісламського права при вирішенні питань, визначених новими умовами, серед яких не­обхідно особливо виділити прийнятий в 1869 р. Збірник юри­дичних настанов, що увійшов до історії під назвою «Маджалла», основним призначенням якого було зміцнення ісламського права власності і зобов'язального права.

Маджалла складалася з 1851 статті, розділених на 17 книг. Структура даного правового документа така: вступний розділ; книга 1. «Про купівлю-продаж»; книга 2. «Про найм»; книга 3. «Про поручительство»; книга 4. «Про переказ платежу (боргу)»; книга 5. «Про заставу»; книга 6. «Про довірені (на зберігання) речі»; книга 7. «Про дарування»; книга 8. «Про захоплення і знищення речі, що належить іншому»; книга 9. «Про заборону (позбавленні правоздатності), примушення і переважне право (ви­купу)»; книга 10. «Про товариства»; книга 11. «Про доручення»; книга 12. «Про мирову угоду»; книга 13. «Про визнання»; книга 14. «Про тяжбу (процес або позов)»; книга 15. «Про докази і про присягу»; книга 16. «Про присягу»; книга 17. «Про суд». Протягом подальших семи років було видано ще 15 книг, які регулювали цивільно-правові відносини'.

Найважливішою подією в правовому розвитку Османського халіфату стало набуття чинності Конституції 1876 p., що про голосила принципи особистої свободи і рівності всіх підданих, незалежно від віросповідання.

Подальший розвиток ісламського права характеризується ухваленням перших кодифікованих актів, не тільки в галузі пуб­лічного права, але й у сфері особистого статусу.

Хоча в колоніальний період на території ісламських держав і відбувався процес обмеження сфери дії ісламського права, сфери особистого статусу і взаємини між мусульманами продов­жували регулюватися ісламським правом. Наприклад, така си­туація склалася у французькому Алжирі, Марокко, Тунісі та ін. У 1876 р. в Єгипті почали діяти цивільні, а потім і торгові кодекси на зразок французьких кодексів.

Четвертий етап у розвитку ісламського права (друга поло­вина XX ст. — теперішній час) характеризується посиленням тенденцій часткового повернення правових систем деяких ісламських держав до традиційних витоків і посиленням впливу ісламу на правову ідеологію, правову культуру, правову свідо­мість громадян цих держав.

Якщо в першій половині XX ст. спостерігалося відносне ослаб­лення впливу класичної ісламсько-правової доктрини на функціо­нування правових систем ісламських держав, то в другій половині XX ст. спостерігається посилення цього впливу, що йменується ісламізацією. Хоча в цьому процесі є і винятки. Наприклад, Туреччина обрала в XX ст. світський шлях розвитку, причому не тільки у зв’язку з рецепцію європейських правових норм, але і через власний досвід, пов'язаний із довготривалою експансією Західної Європи.

Перед ісламським світом виникли певні проблеми у зв'язку і боротьбою, що широко розгорнулася навколо вибору шляху подальшого розвитку цих держав, у ході якої з'являються чис­ленні концепції так званого ісламського шляху розвитку як єдино прийнятного для країн ісламу. На їх основі отримують новий розвиток концепції «ісламської держави», «ісламського правління», «ісламської економіки» та ін. Тому друга половина XX ст. — це новий етап в історії ісламу взагалі і ісламського права зокрема. Це є. підставою для виділення цього етапу як самостійного в історії розвитку ісламського права.

Тотальна ісламізація всіх сфер життя в ісламських державах йде в розрив із процесами глобалізації, які пронизують політичну, економічну, гуманітарну, екологічну сфери життя всього людства. За таких умов питання про діалог цивілізацій стає актуальним. Уявляється глибоко символічним, що третє тисячоліття відкри­лося роком діалогу цивілізацій. Рішення про це було одностайно ухвалене в 1998 р. на 53-й сесії Генеральної Асамблеї ООН.

ЮНЕСКО також підтримала дану ініціативу і визначила як стратегічну мету на період 2002—2007 pp. тему діалогу між цивілізаціями.

Таким чином, еволюція ісламського права впродовж майже чотирнадцяти століть показує, що, незважаючи на різні періоди процвітання і застою, ісламське право було і залишається дина­мічною правовою системою, здібною до модернізації у відповідь на виклики часу.