Культура Давнього Китаю та Давньої Індії

Культура Давнього Китаю сформувалась у III тис. до н.е. і розвивається майже безперервно на протязі 5 тис. років. Китайський етнос створив особливий тип культури, що відрізняється від культури інших народів. Соціальна етика і адміністративна практика тут завжди відігравала більшу роль, ніж містика і індивідуалістичні пошуки спасіння. Найбільшими, загальновизнаними пророками тут вважались ті, хто вчив жити гідно, у відповідності з прийнятою нормою. Жити заради життя, а не заради блаженства на тому світі чи спасіння від страждань. Не релігія як така, а, перш за все, ритуалізована етика формувала обличчя традиційної китайської культури. Важливою рисою стародавньої китайської культури було, на відміну від європейської, не досягнення практичних цілей, а особисте самовдосконалення людини.

Характерними особливостями китайської культури виступають: традиціоналізм – орієнтація на підтримку способу життя предків, на підпорядкування індивіда соціальному порядку; релігійно-поетичне ставлення до природи, що була предметом поклоніння; китайська церемонія – наявність фіксованих норм поведінки і мислення, що склалися на основі культу древності, і які були покладені в основу нового типу міської раціональної культури; «розчиненням» релігійного начала в соціальному, що знайшло яскраве відображення в конфуціанстві. Докладніше про особливості конфуціанства див. у третьому розділі, присвяченому історичним формам релігії.

Основними видами мистецтв в Китаї виступають архітектура, література, музика, живопис, прикладне мистецтво. Уже у XV столітті до н.е. в Китаї існувала розвинена система ієрогліфічного письма, що нараховувала біла двох тисяч ієрогліфів. Надзвичайно бурхливий розвиток китайської писемності характерний для перших століть нашої ери: так у ІІ столітті число ієрогліфів складало більше 10 тис., у ІІІ столітті – більше 18 тис. Створення ієрогліфічної писемності дало можливість легко спілкуватися носіям численних мовних діалектів, що не розуміли усного мовлення, в письмовій формі. При імператорських дворах створюються великі бібліотеки. До початку І тис. до н.е. відносяться найбільш ранні пам’ятники давньокитайської літератури – “Книга пісень”, що містить біла 300 пісень і віршів, і “Книга змін”.

Широко відомі стародавні китайські монументальні споруди – Великий канал, що будувався протягом багатьох віків, та Велика китайська стіна, будівництво якої здійснюється в період об’єднання країни в єдину централізовану державу 221-207 до н.е. і яка повинна була захисники Китай від зовнішніх ворогів.

В культурному житті Китаю важливу роль відігравали буддійські монастирі, котрі були прикрашені скульптурними зображеннями Будди і буддійських божеств, імператорські палаци (у ІІІ столітті до н.е. їх було збудовано більше 700).

У VII-XVIII століттях основне місце серед інших видів мистецтва зайняв живопис, котрий відобразив преклоніння людей перед красотами Всесвіту, природи. Самостійними жанрами були “ люди ”, “ квіти-птахи ”, “ гори-води ”, що стали традиційними на багато століть.

Давнім китайцям належать багато технічних винаходів: магнітний прилад – прародич компасу, водяний млин, перший у світі сейсмограф, спідометр, папір, книгодрукування, порох, фарфор тощо.

З наук бурхливо розвивалась астрономія, математика і медицина. Так, вперше в історії людства тут був створений небесний глобус, що відтворював рух небесних тіл, складений каталог медичних книг, в яких були зібрані рецепти лікування багатьох хвороб, вперше китайці ввели поняття негативних чисел.

Культуру Стародавнього Китаю, що зберегла власну самобутність на протязі тисяч років, можна по праву віднести до “вічних цивілізацій”.

Однією з оригінальних і величних культур, що існують на нашій планеті є індо-буддійська, що сформувалась головним чином на території Індії.

Культура Давньої Індії склалась на півострові Індостан у ІІ тис. до н.е. в результаті синтезу двох традицій:

– традицій автохтонного (протодравидського) населення, що створило Хараппську цивілізацію з централізованою державою, ієрогліфічним письмом, високою культурою міського будівництва; з розвиненим духовним життям, що характеризувалось культом богині-матері, ідеями перевтілення та воздаяння (ці ідеї увійшли у більш пізні релігійно-філософські доктрини Давньої Індії – брахманізм, буддизм, індуїзм);

– традицій індоаріїв, що прийшли сюди в сер. ІІ тис. до н.е. і принесли свою мову, священні тексти – Веди, ведичну релігію багатобожжя, зайняли домінуюче положення в суспільстві.

Тисячолітня культурна традиція Індії склалась у тісному зв’язку з розвитком релігійних уявлень її народу. Ментальності народів, що відносяться до цього типу цивілізації, властива яскраво виражена своєрідність: свідомість орієнтована на ідеали і духовні цінності. Ревність релігійного пошуку, аскеза, прагнення до духовної досконалості характерні для індо-буддійської культури. Людина починає внутрішньо протиставляти себе світу, виказуючи прагнення прожити життя в якості індивідуальності: вона іде від колективу, розвиває свою суб’єктивність, стає самітником, мудрецем, шукає знання, висуває умосяжні ідеї про світовий порядок.

Індо-буддійська цивілізація відрізнялась тим, що робила акцент на вищу цінність небуття. Життя людини – це очікування звільнення від світу. Усе визначалось постулатом про вищу справедливість карми, що воздає кожному згідно його заслуг. Релігія орієнтувала на відстороненість від реальності, пасивність особистості, хоча людина й мала добиватися покращення карми шляхом самовдосконалення. Особистість не мала власної цінності. Людина уявлялась як піщинка на березі океану вічності, від неї нічого не залежало. Не випадково поширеним символом східної культури є людина у човні без керма і весел.

Звідси фаталізм, віра у напередвизначеність долі і подій як відображення відсутності можливості впливати на історичний процес. Тому прагнення до свободи було реалізовано у духовній сфері, де було можливо відсторонитися від влади земної, що і знайшло свій вираз у релігійних системах Давньої Індії: брахманізмі, буддизмі та індуїзмі. Детальніше про давньоіндійські релігійні системи див. у відповідних розділах посібника.

Цивілізації Стародавнього Сходу зробили величезний внесок до світової культури. Це були перші, по справжньому тверді кроки на шляху до опанування та осмислення навколишнього світу і усвідомлення свого місця в ньому.

 

Першоджерела до вивчення теми:

 

К.Ясперс. О мировой истории.

Ось мировой истории следует искать там, где возникли предпосылки, позволившие человеку стать таким, каков он есть; где с поразительной плодотворностью шло такое формирова­ние человеческого бытия, которое, независимо от определенного религиозного содержания, могло стать настолько убедительным – если не своей эмпирической неопровержимостью, то во всяком слу­чае некоей эмпирической основой для Запада, для Азии, для всех людей вообще, – что тем самым для всех народов были бы найдены общие рамки понимания их исторической значимости. Эту ось ми­ровой истории следует отнести, по-видимому, ко времени около 500 лет до н. э., к тому духовному процессу, который шел между 800 и 200 годами до н. э. Тогда произошел самый резкий поворот в исто­рии. Появился человек такого типа, какой сохранился и по сей день. Это время мы вкратце будем называть осевым временем.

Характеристика осевого времени

В это время происходит много необычайного. В Китае жили то­гда Конфуций и Лао-цзы, возникли все направления китайской фи­лософии, мыслили Мо-цзы, Чжуан-цзы, Ле-цзы и бесчисленное множество других. В Индии возникли Упанишады, жил Будда; в фи­лософии – в Индии, как и в Китае, – были рассмотрены все возмож­ности философского постижения действительности, вплоть до скеп­тицизма, до материализма, софистики и нигилизма; в Иране Заратустра учил о мире, где идет борьба добра со злом; в Палестине высту­пали пророки – Илия, Исайя, Иеремия и Второисайя; в Греции – это время Гомера, философов Парменида, Гераклита, Платона, трагиков, Фукидида и Архимеда. Все то, что связано с этими именами, воз­никло почти одновременно в течение немногих столетий в Китае, Индии и на Западе независимо друг от друга.

Новое, возникшее в эту эпоху в трех упомянутых культурах, сводится к тому, что человек осознает бытие в целом, самого себя и свои границы. Перед ним открывается ужас мира и собственная бес­помощность. Стоя над пропастью, он ставит радикальные вопросы, требует освобождения и спасения. Осознавая свои границы, он ста­вит перед собой высшие цели, познает абсолютность в глубинах са­мосознания и в ясности трансцендентного мира.

Все это происходило посредством рефлексии. Сознание осозна­вало сознание, мышление делало своим объектом мышление. Нача­лась духовная борьба, в ходе которой каждый пытался убедить дру­гого, сообщая ему свои идеи, обоснования, свой опыт. Испытыва­лись самые противоречивые возможности. Дискуссии, образование различных партий, расщепление духовной сферы, которая и в про­тиворечивости своих частей сохраняла их взаимообусловленность, – все это породило беспокойство и движение, граничащее с духовным хаосом.

В эту эпоху были разработаны основные категории, которыми мы мыслим по сей день, заложены основы мировых религий, и сего­дня определяющих жизнь людей. Во всех направлениях совершался переход к универсальности.

Этот процесс заставил многих пересмотреть, поставить под во­прос, подвергнуть анализу все бессознательно принятые ранее воз­зрения, обычаи и условия. Все это вовлечено в водоворот. В той ме­ре. в какой воспринятая в традиции прошлого субстанция была еще жива и действенна, ее явления прояснялись и она тем самым преоб­ражалась.

Мифологической эпохе с ее спокойной устойчивостью пришел ко­нец. Основные идеи греческих, индийских, китайских философов и Будды, мысли пророков о Боге были далеки от мифа. Началась борьба рациональности и рационально проверенного опыта против мифа (ло­госа против мифа), затем борьба за трансцендентного Бога, против де­монов, которых нет, и вызванная этическим возмущением борьба про­тив ложных образов Бога. Божество неизмеримо возвысилось посред­ством усиления этической стороны религии. Миф же стал материалом для языка, который теперь уже выражал не его исконное содержание, а нечто совсем иное, превратив его в символ.

Все эти изменения в человеческом бытии можно назвать одухотворением: твердые изначальные устои жизни начинают колебаться, покой полярностей сменяется беспокойством противоречий и антиномий. Человек уже не замкнут в себе. Он не уверен в том, что знает самого себя, и поэтому открыт для новых безграничных возможностей. Он способен теперь слышать и понимать то, о чем до этого момента никто не спрашивал и что никто не возвещал.

Впервые появились философы. Человек в качестве отдельного индивидуума отважился на то, чтобы искать опору в самом себе. Человек может теперь внутренне противопоставить себя всему миру. Он открыл в себе истоки, позволяющие ему возвыситься над миром и над самим собой. Человек выходит за пределы своего индивидуального существования, сознавая свое место в целостности бытия, он вступает на путь, пройти который он должен в качестве данной индивидуальности. Он может отказаться от всех мирских благ, уйти в пустыню, в лес, в горы; став отшельником, познать творческую силу одиночества и вернуться в мир обладателем знания, мудрецом, пророком. В осевое время произошло открытие того, что позже стало называться разумом и личностью.

То, что достигается отдельным человеком, отнюдь не становится общим достоянием. В те времена дистанция между вершинами человеческих возможностей и массой была чрезвычайно велика. Однако то. Чем становится единичный человек, косвенным образом изменяет всех людей. Человечество в целом совершает скачок.

Ясперс К. Смысл и назначение истории. М., 1991. С. 32-35.

 

План семінарського заняття:

1. Загальна характеристика давніх цивілізацій.

2. Особливості культури Давнього Єгипту.

3. Культура Давньої Месопотамії.

4. Основні культурні досягнення Давнього Китаю.

5. Культура Давньої Індії.

 

Тематика рефератів та доповідей:

1. Міфологія Давнього Єгипту.

2. Людина і світ в культурі Давнього Єгипту.

3. Таємниці єгипетських пірамід.

4. Досягнення давньоєгипетської архітектури.

5. Сім чудес древнього світу.

6. Міфологія Давньої Месопотамії.

7. Вавілонська астрологія і магія.

8. Давня Месопотамія: Портрет загиблої цивілізації.

9. Вавилон легендарний і Вавилон історичний.

10. Духовна культура Вавілонії.

11. Мистецтво Давнього Китаю.

12. Науковий геній Давнього Китаю.

13. Роль традицій в історії та культурі Давнього Китаю.

14. Класичні книги китайської освіченості.

15. Основні досягнення в сфері матеріальної, духовної та художньої культури Давньої Індії.

 

Індивідуальні завдання

для самостійної роботи:

1. Проаналізувати концепцію „осьового часу” (за роботою К.Ясперса „Смысл и назначение истории»).

2. Проаналізувати економічні та соціокультурні передумови виникнення давніх цивілізацій та їх спільні риси.

3. Проаналізувати, як світоглядні домінанти Давнього Єгипту знайшли своє відображення в образотворчому мистецтві та архітектурі.

4. Проаналізувати внесок давніх єгиптян в скарбницю світової культури.

5. Проаналізувати відмінності в ціннісно-світоглядних орієнтирах давньоєгипетської культури і культури Давньої Месопотамії.

6. Дайте характеристику основних культурних досягнень Давнього Китаю.

7. Охарактеризуйте основні положення конфуціанської етики.

8. Дати характеристику художніх традицій Давнього Китаю.

9. Дайте характеристику основних культурних досягнень Давньої Індії.

10. Проаналізувати, яке місце займає спадок Давніх цивілізацій Сходу в світовій культурі.

Тема 9. Антична культура

Зміст теми: 1. Особливості становлення античної культури. 2. Особливості культури Давньої Греції. 3. Культура елліністичної епохи. 4. Культура Давнього Риму. 5. Античне мистецтво.

 

Особливості становлення античної культури

На початку І тисячоліття до нашої ери провідна роль в суспільному розвитку переходить від давньосхідних цивілізацій до нового культурного центру, що виник в Середземномор’ї і отримав назву антична цивілізація. До античної цивілізації відносять історію і культуру Давньої Греції і Давнього Риму. Ця цивілізація базувалась на якісно інших соціально-економічних і політичних засадах, ніж цивілізації Сходу, і виявилась значно динамічнішою од них.

Античність є культурним та історичним фундаментом суча­сної Європи. Величезна культурна спадщина стародавньої Греції та Риму цілком справедливо вважається колискою європейської цивілізації. Саме античний світ заклав основи європейських філософських, правових, політичних, ху­дожніх та наукових систем, котрі виникнули набагато пізніше.

Античною традиційно називають греко-римську культуру, що розвивалась у період з ІІІ тис. до н.е. до сер. V ст. н.е. Епоха античності починається з утворення грецьких полісів – міст-держав – на початку І тисячоліття до нашої ери і завершується з падінням Римської імперії в V столітті нашої ери.

У своєму розвитку антична культура пройшла ряд етапів, виступила в різних історичних модифікаціях, представлених культурою Давньої Греції, елліністичною культурою, культурою Давнього Риму. При цьому “прелюдією” античної культури була ще більш давня крито-мікенська культура, або егейська цивілізація, котра існувала одночасно з давньосхідними культурами. Центрами цієї егейської цивілізації були Кріт та місто Мікени на півдні Греції.

Незважаючи на суттєві відмінності між культурою Давньої Греції, елліністичною і давньоримською, вони належать до одного історико-культурного комплексу, мають ряд загальних типологічних рис. Це пов’язане, перш за все, з тим, що давньогрецька та давньоримська культури формувались на базі в принципі схожих форм соціальної організації: і давньогрецький поліс, і римська „цівітас” епохи Республіки являють собою різні варіанти античної громадянської общини.

Громадянська община об’єднувала повноправних вільних громадян, кожний з яких мав право на земельну власність та на участь у вирішенні державних питань. Така форма організації соціального життя визначила шкалу основних цінностей античного суспільства:

- ідеал першочергової значимості громадянської общини як основи блага окремої людини;

- ідея верховної влади народу;

- орієнтація на земні інтереси; в античному світогляді немає ідеї бога-творця, що стоїть поза світом і встановлює незмінний та вічний світовий і соціальний порядок (як це мало місце у східних народів);

- на відміну від культур Сходу з їх теоцентризмом антична культура звернена до людини, яка знаходиться в центрі уваги філософії та мистецтва.

Суспільна свідомість античного соціуму носила в основному раціональний характер. Світ сприймався як реальний, хоча визнавалось надприродне, і це мало суттєвий вплив на різні сторони життя. Тому при характеристиці античної культури необхідно проаналізувати релігійні уявлення давніх греків і римлян. Для релігії Давньої Греції характерним є політеїзм, з розвинутою міфологією і олімпійською ієрархією богів. Вони не були творцями світу, а захопили його у готовому ви­гляді, під час боротьби з титанами. Стародавня грецька міфологія вважала, що світ сам по собі віч­ний і не потребує творця.