Релігійні уявлення Давнього Єгипту

Найбільш істотною рисою культури Давнього Єгипту був її сакральний, теократичний характер, виражений у культі обожненого фараона і загробного життя, тобто у вірі в можливість безсмертя. Відомий давньогрецький історик Геродот висловив думку, що єгиптяни - найнабожніші за всіх людей.Єгиптяни вірили, що все на світі належить богам.Ці боги представлялися їм переважно як сила життя у всій її повноті. Давні єгиптяни шанували багато верховних богів. Майже усі боги мали різні імена, а деякі навіть іменувались по-різному у різні часи доби.

Єгиптяни обожнювали Сонце, а фараон вважався сином головного бога єгиптян - бога Сонця Ра. Він був царем-богом, влада якого розповсюджувалась не тільки на людей, але і на весь Всесвіт, який править не тільки своєю країною, але і усім світом.Вважалось, що фараон своєю власною персоною підтримував рівновагу світу, гармонію і справедливість у відповідності з принципами справедливості Маат, керував своєю державою, охороняючи країну від хаосу і утверджуючи бажаний богам порядок - запоруку життя і процвітання. Фараон розглядався як живийбог,що своїми магічними силами контролює щорічні розливи Нілу, допомагає землі в достатку ростити ячмінь і пшеницю. Божественність фараона - запорука добробуту, якщо цього немає - все іде прахом. Виразом обожнення влади фараона є єгипетські піраміди.

Важливу роль в житті рядових єгиптян грали місцеві божества. Єгипетський пантеон був величезний і сягав глибокої древності. Кожний регіон мав свій пантеон та культ богів, які зазвичай групувалися у тріади на чолі з одним із найважливіших богів. В кожній місцевості шанували своїх богів. Наприклад, в Геліополі це був Атум (бог вечірнього сонця), у Мемфісі – Пта(х) (творець і родоначальник усього), у Фівах – Амон (бог сонця) тощо. Кожний з богів мав свою священну тварину, що символізувала його. Це – відлуння давніх часів, коли тварин ще різко не відділяли від людських колективів, тобто в релігії стародавніх єгиптян мав місце сильний вплив тотемізму. Всі божества найбільш давнього періоду представляються звіроподібними - у вигляді сокола, бика, корови, кішки, змії, барана і т. д. У храмах знаходились “живі боги” – тварини, птахи, змії, що вважалися священними, і яких після смерті бальзамували та ховали в особливих трунах на спеціальних цвинтарях. До найбільш авторитетних тварин, що обожнювалися, відносилися: бик Апіс, корова Ісіда, баран Хнум, крокодил Себек, кішка Баст, шакал Анубіс, сокол Гор. Єгиптяни також шанували дерева і рослини, серед яких особливо виокремлювали лотос. Вони вважали, що саме з квітки лотосу вийшов бог Сонця Ра.

З часом деякі місцеві божества набували все більшого розповсюдження і починали шануватися в усій країні, що обумовлювалось піднесенням того чи іншого політично-релігійного центру в результаті приходу до влади різних династій фараонів. Але Великий пантеон богів у різних формах шанували всюди. Це були найважливіші первинні боги, від яких походили усі інші божества і люди. Осирісу поклонялись як богу вмираючої і воскресаючої природи. Він був втіленням добра і його звичайно називали добрим богом. Дружиною і сестрою Осиріса була Ісіда (Ізіда) – богиня родючості, води і вітру, часклунства і мореплавства. Вона втілювала подружню вірність і материнство - вона зазвичай зображалась як жінка з рогами корови. Син Ісіди і Осиріса був Гор – бог Сонця, що перемагає сили темряви -шанувався в образі сокола. Всюди поклонялися богині істини і порядку Маат, богині неба, любові і весілля Хатхор, богу Місяця і письма Тоту.

Дуже важливою рисою культури Давнього Єгипту був протест проти смерті, яку єгиптяни вважали ненормальністю. Єгиптяни вірили у безсмертя душі і прагнення до нього стало основою заупокійного культу. Саме на основі незгоди єгиптян з неминучістю смерті народилось віровчення, згідно якому смерть не означає кінець, а прекрасне життя може бути продовжене вічно і небіжчика чекає воскресіння.

В давньоєгипетській релігії ключове місце займала віра у загробне воздаяння: за добрі та злі справи людина буде відповідати перед судом володаря померлих - бога Осіриса. Посмертна доля людини залежить від її вчинків при житті - чи була вона справедливою, чи допомагала ближнім, чи завдавала їм болю і зла.

Ні в якій іншій релігії смерті і мертвим не присвячено стільки думок і стільки турбот, культових приписів, як в єгипетській. Віра у загробне життя пов’язувалась єгиптянами з вмираючим і воскресаючим богом Осірісом. Згідно міфу, Осіріс, будучи вбитим своїм підступним братом, воскрес і, торжествуючи над смертю, став властителем царства мертвих. Воскресіння Осіріса вважалось у єгиптян запорукою їх особистого воскресіння та безсмертя у потойбічному світі. Той, що поклоняється Осірісу, має надію розділити його долю і знов відродитися до життя після смерті. За уявленнями єгиптян, сутність людини була в нерозривній єдності її тіла, кількох душ, імені та тіні. Кожній людині були притаманні декілька найважливіших характеристик, серед яких Сах – тіло людини, Шунт – її тінь, Рен – ім’я, Ах – її привид, Ба – прояв сутності; провідну роль відігравала Ка – душа людини, її безсмертний двійник. Зі смертю, вважали єгиптяни, гине матеріальна основа людини. Нематеріальної основи смерть не стосується, душа буде жити вічно, якщо для цього буде створено необхідні умови. Основною умовою загробного життя вони вважали збереження тіла померлого. Нерідко своїм земним житлам єгиптяни приділяли менше уваги, ніж гробницям.

У потойбічному світі душа померлого може врятуватися від багатьох небезпек лише за допомогою особливих молитов та заклинань. Посмертне існування, пропуск в яке дає строгий суд Осіріса над небіжчиком, уявлялося як увічнене земне життя в усій його повноті і блиску. Цій меті слугував звичай бальзамування покійників оскільки життя у загробному світі передбачає збереження тілесного образу.

Шлях на той світ був дійсно сповнений багатьох перешкод, свідчення про які містяться, зокрема, в “Книзі мертвих”; там же даються поради, як їх уникнути за допомогою гімнів богам, магічних заклинань, за допомогою яких померлий міг знешкодити численних своїх ворогів.

Передбачалось, що, якщо шлях цей успішно пройдений, то єгиптянин потрапляв у чертог Обох істин, посередині якого сидів сам Осиріс, оточений іншими богами. Тут відбувався суд над померлим. Для цього на одну шальку терезів клали серце померлого, а на іншу – страусине перо богині істини і справедливості Маат. Кожний з богів, а їх було більше 40 ставив питання, померлий відповідав, а ваги контролювали правильність відповіді. Перелік питань та відповідей був по суті зведенням життєвих правил єгиптян. Відповіді завжди мали бути заперечними: “ ...Я не коїв зла людям... Я не мучив тварин … Я не здійснював насильства над бідним … Я не крав... Я не заздрив... Я не лицемірив... Я не брехав... Я не марнословив... Я не вчиняв перелюбу... Я не був глухим до праведної промови... Я не ображав іншого... Я не піднімав руку на слабкого... Я не був причиною сліз... Я нікого не вбивав... Я ні до кого не посилав вбивць… Я не вживав мерзенних слів... Я чистий”. Зваживши усі “за” і “проти”, Осіріс здійснював вирок. Якщо рішення було негативним, померлий повинен був закінчити своє існування в утробі страшного чудовиська Амеліт – істоти з тілом гієни і бегемота, гривою лева і пащею крокодила. Якщо ж рішення було сприятливим, померлий міг вступити в царство Осіріса.

Служіння богам здійснювали жерці, що виділилися в особливу касту. Жерці зробили великий внесок в накопичення астрономічних, математичних та медичних знань. Але головним їхнім заняттям було здійснення магічних обрядів і заклинань, що вважалися всесильними. Без них померлий не попаде в Боже царство, без них земля перестане давати плоди. Як особлива соціальна група, жрецтво сконцентрувало в своїх руках особливу владу, було досить впливовим: воно брало участь в керівництві державою, входило до близького оточення фараона, приводило до влади одні фараонські династії і скидало інші.

Релігія являла собою осередок і опору життя людини і суспільства Давнього Єгипту, завдяки якій египетська держава епохи фараонів зберігала свою стабільність впродовж трьох тисячоліть.Лише після завоювання Єгипту персами у 525 р. до н.е. та О.Македонським релігія стародавнього Єгипту поступилася місцем спочатку елліністичним культам, а потім християнству та ісламу. Єгипетська релігія згасла у кінці IV століття після нової ери.

 

Релігії народів Дворіччя

В уявленні народів Месопотамії Боги вважались покровителями царської влади, релігійний культ носив офіційно-державний характер. Проте ідея обожнення правителя в Месопотамії не набула такого розмаху як у Давньому Єгипті. Якщо єгипетські фараони вважалися богами, які безпосередньо розпоряджаються розливами Нілу і його життєтворчою силою, то в Шумері царі були тільки представниками знаті, яким боги дарували владу.

В уявленні народів Месопотамії боги мислились як людиноподібні небесні володарі світу, що встановили незмінні закони існування. В числі тих богів особливо виділялася великатрійка: боги Ану, Еа та Енліль. Слід зазначити, що зображення богів навіть в ранній період головним чином антропоморфні. На відміну від Єгипту, Месопотамія майже не знала зооморфних богів, винятком є той же Еа, що зображався як людина-риба. Майже не знала Месопотамія і культу тварин. Взагалі сліди тотемізму тут майже не відчуваються.

За уявою шумерів, життя у всесвіті управлялося божественними законами - "Ме", що визначали принципи ремесел і мистецтв, поведінку людини, її життя і смерть, управління суспільством, буття божественних істот. Все встановлено законами, непохитно і незмінно. Боги впорядкували світ і володіють нім. Вони створили людину - істоту нижчу і безправну, щоб вона своїми жертвоприношеннями служила їм.

В більш-менш остаточному вигляді Вавилонська релігія склалася в ІІ тисячолітті до н. е. З часу піднесення Вавилону на перше місце серед богів був висунутий бог Мардук, покровитель Вавилону, творець небесних світил, пір року, творин і рослин. Вінцем творіння Мардука стала людина.

Офіційне жрецтво, роль якого не була такою значною, як у Стародавньому Єгипті, займалося виправданням величі Мардука, намагалося показати його законним нащадком попередніх богів. Вони навіть намагалися створити монотеїстичне вчення, в якому верховну сходинку повинен би був зайняти тільки один бог - Мардук. Але спроба введення монотеїзму була невдалою.

Крім Мардука, вавилонсько-ассирійська релігія дуже багато уваги приділяла розробці і поширенню культу вмираючого і воскреса­ючого бога Таммуза; поширенню міфу про першу людину — Адама, втратою ним безсмертя і гріхопадіння; міфу про потоп.

Поруч із офіційним культом богів-покровителів держави зберігались й інші найдавніші культи. Це перш за все землеробський культ богів рослинності та родючості. Шанувалося жіноче божество, богиня родючості, що була відома під іменем Іштар. Як й інші подібні жіночі божества, Іштар мала й риси еротичної богині. Чоловічим доповненням Іштар був бог Думузі (більш відомий під іншою назвою — Таммуз) - уособлення рослинності. Разом із Іштар Думузі був землеробським богом, смерть та воскресіння його — це уособлення землеробського процесу.

На відміну від Єгипту, в Месопотамії релігійна система не монополізувала повністю духовне життя. Наприклад, тексти законів Хаммурапі переконують в тому, що норми права були практично вільні від релігійних уявлень і мотивацій. Навіть ми знаходимо прояв богоборчих мотивів, що пронизують епічний твір про Гільгамеша, який намагався здобути безсмертя всупереч волі богів.

На відміну від давньоєгипетських вірувань у вавилонській релігії уявлення про загробне життя були досить невизначені. Одним з божественних законів "Ме" встановлено, що доля людини - хвороби, ворожнеча, смерть, а після смерті - вічне і безрадісне перебування в похмурому підземному царстві мертвих будь-якої надії. Ідеї загробної віддяки вавилонська релігія не знала. Навіть уявлення про неоднаковість долі душ у країні мертвих були, на відміну від єгипетської релігії, не розроблені. Вся релігія народів Месопотамії була орієнтована на земне життя, вона не обіцяла людині нагороди або втіхи у потойбічному світі. Якщо люди смертні і ніколи не повертаються з царства мертвих, то природа безсмертна і щорічно народжує нове життя, немовби воскрешає його після мертвої зимової сплячки. Взаємозв’язок життя і смерті, вмирання і воскресіння втілений в безсмертних богах, в одному з головних міфів - про смерть і воскресіння Думузи (Таммуза).

Як і в стародавньому Єгипті жерці - професійні культові служителі у храмах - монополізували знання, які були необхідні для ведення організованого іригаційно-землеробського господарства. Тому у Вавилоні дуже рано розвинулась астрономічна наука, що не поступалася єгипетській. Спостерігання вели жерці з висоти їхніх башт-храмів. Жерці розділили між богами у систематичному порядку окремі зірки та інші небесні явища: відбулася астралізація богів, зокрема відбулося ототожнення Мардука з Юпітером, Іштар – з Венерою. Якраз з Вавилону цей звичай називати зірки та планети іменами богів перейшов до греків, від них — до римлян, і римські (латинські) імена богів збереглися у назвах цих планет до наших днів. За розташуванням небесних світил жерці визначали волю богів. Вавілон є батьківщиною астрології. Це астральне орієнтування релігії Вавилона вплинуло й на створення календаря, 12-ричної системи вимірювання часу, яка пізніше була успадкована європейцями.

Великий розвиток у вавілонян отримали вірування, в яких діяли численні нижчі злі духи-демони - винуватці хвороб і нещасть, які обрушуються на людину, яким повинні були протистояти магія і мистецтво мантики. Для боротьби із ними жерці склали багато заклинань. Для захисту від злих духів, крім численних заклинальних формул, широко вживалися амулети-апотропеї (обереги). Вавилонська демонологія, магічні обряди та заклинання, астрологія мали вплив на більш пізні релігії, включаючи християнську, і цей вплив був ще надто відчутним в середньовіковій Європі.

Сильно розвинута була у Вавилоні система мантики -різноманітних гадань. Серед жерців були особливі спеціалісти-гадальники (бару); до них звертались за пророкуваннями не тільки приватні особи, але й царі.

 

Релігія Давньої Греції

Для релігії Стародавньої Греції харак­терним був політеїзм з розвиненою міфологією та олімпійською ієрар­хією богів. Релігія стародавніх греків почалася з міфології і знайшла свій кращий вираз в міфології. Своє класичне завершення олімпійська релігія отримує в кінці VI- початку V століття до н.е.

Олімпійські боги не вважалися творцями світу, а захопили його у готовому вигляді, під час боротьби з титанами, світ сам по собі вічний і не потребує творця. Спосіб життя богів мало чим відрізнявся від людського. Вони фізично тотожні людям, мають всі людські якості, в тому числі і негативні. Головна відмінність небожителів полягала в їх­ньому безсмерті та надприродній могутності. Доля людей, їх життя і смерть повністю перебували в руках тих чи інших богів. Антропоморфне уявлення греків про своїх богів неминуче викликало відповідне ставлення до них - в їх очах боги були зрозумілі і близькі людиноподібні істоти.

Олімпійський пантеон очолює отець всіх богів і людей Зевс, ім’я якого означає "сяюче небо". Він живе на горі Олімп, всі боги цілком підкорялися йому. Окрім Зевса, до олімпійського пантеону належать: Гера - головна з богинь, дружина Зевса, покровителька заміжніх жінок і дітей, родинного життя, подружньої вірності; Посейдон - володар моря і покровитель мореплавства; Афіна - богиня мудрості, покровителька наук та мистецтва; Артеміда – богиня полювання, покровителька тварин та породіль; Аполлон - покровитель мистецтва та наук; Асклепій - бог-цілитель; Пан - бог пастухів; Афродіта - богиня кохання та краси; Арес - бог війни; Гефест - бог земного вогню і ковальського ремесла; Гестія - богиня сімейного вогнища; Гермес - бог торгівлі; Діонісій - бог виноградарства та виноробства.; Феміда - богиня правосуддя; Немезіда - покарання; Ніка - богиня перемоги.

Поруч з олімпійським пантеоном богів виникає значна кількість міфічних героїв, які приборкують чудовиська, що шкодять людям. Одночасно розвивається ідея людини як богоборця, що готовий сперечатися з богами, викликати їх на змагання тощо. Найбільш яскравим виразом такого підходу стає формування образу героя – напівбога за своїм походженням. Найбільш яскравим виразом такого підходу стає формування образу героя – напівбога за своїм походженням. Тільки в Греції має місце досягнення героєм безсмертя (Геракл), лише тут герої користувались досить високим культовим престижем.

Давньогрецька релігійна свідомість пронизана ідеєю порядку, міри і гармонії, і в той же час в нього вторгалося протилежне начало, що було втілене в образах богів Аполлона і Діоніса. Тому світ Зевса і великих героїв – це світ, котрий засновується не на дисгармонії і жаху, а на порядку, гармонії, красі. Найтяжчі гріхи перед лицем богів – перевищення людиною рамок міри. Боги карають тих, хто посягає на гармонію, встановлену їх владою, на ту розумну впорядкованість, котра виражена в понятті “космос”. Згідно уявленням греків, боги здатні проявляти довготерпіння і карають смертних лише тоді, коли ті порушують межі необхідної поведінки; гординя людей може привести до смерті.

В античній міфології досить виразно розроблена ідея людини. Люди од самого початку вважались повністю включеними у космічний організм. Людина наділялась безсмертною душею, тіло для якої було лише тимчасовим місцезнаходженням. Давньогрецька релігія не приділяла особливої уваги моральним проблемам, потойбічної винагороди для неї не існувало, майже не розвинена ідея загробного воздаяння.Особливо караються лише злочинці. Посмертна доля людини в класичній культурі Еллади незавидна, пере­бування у царстві Аїда було жалюгідним. Якщо за життя людину супроводжують численні біди, то і після смерті душі людей бродять у підземному царстві Аїда у вигляді блідих тіней.

Життя людини од самого початку визначається долею, котру символізують три мойри. Доля – людський вимір вселенського закону, що виражається поняттям Діке – Справедливості. Зевс також наділив людей почуттям справедливості, що відрізняють людей від тварин. Основний обов’язок людини – бути справедливим і виконувати ритуал.

У Давній Греції, на відміну від Давнього Єгипту, жерці не були відособленою привілейованою кастою і фактично знаходились в положенні держаних службовців, що підкорялися законам, обов’язковим і для інших громадян. Вони не навчали релігії, не створювали богословських праць, але мали певний вплив в суспільстві.

Спілкування з богами підчас богослужінь в греків зумов­лювалось сприйняттям їх як могутніх, але зрозумілих істот, що в обмін на жертвоприношення повинні були виконувати прохання тих, хто молився. Жерці здійснювали обряд жертвоприношення, перед початком якого одягались в білий одяг і омивали руки в солоній воді.

Виховані на суворому дотриманні законів і норм, стародавні греки ретельно ставилися до виконання культових положень, які у греків були порівняно прості. В культ входили жертвоприношення- простою формою жертви було проливання на землю або у вогонь вина з чаші в їжу богам; покладання вінків на вівтарі, прикрашення ними статуй богів, співи священних гімнів чи молитов; панафінеї- відправа громадського культу, яка сприймалась як справа державного значення; найбільш важливі з цих обрядів приймали характер загальнонародних урочистостей і свят.

Жертвоприношення могли бути безкровними - овочі, фрукти, хліб тощо і кривавими – тварини, а іноді, хоча й дуже рідко - люди. Вони здійснюватися як у храмах, так й поза ними; жертовні вівтарі зводились у греків вдома; наприклад, до богині Гестії грек міг безпосередньо звертатися, роблячи безкровні жертви біля свого домашнього вогнища.

Як особлива форма служіння богам сприймались спортивні змагання. Уявлення греків про богів як про істот, подібних до людей, але більш досконалих, диктувало прагнення уподібнюватися ним й в досконалості тіл. Вважалося, що боги радіють, коли бачать людей, здорових та сильних. Головним спортивним святом Стародавньої Греції були Олімпійські ігри, під час яких укладався всезагальний мир й навіть літочислення у Греції йшло за Олімпіадами (починаючи з 776 р. до н.е.). Крім Олімпіад, найбільш відомими були Німейські, Піфійські та Істмійські спортивні ігри.

Одним з найважливіших обов’язків жерців було також пророкування майбутнього. Особливим вшануванням в греків користувалися святилища оракули, в яких боги через жерців давали прямі відповіді на запи­тання людей. Найбільшою славою користувався святилище Аполлона в Дельфах, біля підніжжя гори Парнас. Дельфійські жерці і оракули Аполлона мали великий авторитет, могли втручатися в державні справи і серйозно впливати на події.

Біля ущелини в скелі, звідки виходили одурманюючі випари, на тринозі сиділа жриця Аполлона піфія, втрачаючи свідомість, вона починала промовляти незв’язні слова, які вважалися віщуванням самого бога, а жерці вже по-своєму тлумачили сказане для відвідувачів. Піфія могла дати відповідь на будь-яке запитання стосовно майбутнього і до неї та до жерців храму часто звертались правителі Греції та інших країн і народів.

В елліністичну епоху полісна релігія спочатку витісняється різними релігійно-містичними течіями і філософськими вченнями, а з появою християнства релігія стародавніх греків остаточно відкидається.