Категорії «тип культури», «цінність», «ментальність» як основні засоби вираження

Культурної ідентифікації

Вивчаючи особливості культурної ідентифікації, сучасна культурологічна теорія використовує різноманітну термінологію, проте самими широко вживаними стали категорії «тип культури», «цінність» та „ ментальність ”.

Розгортання культурно-історичного процесу - це розгортання історії в її ціннісно-нормативному вимірі. Саме в цьому полягає корінна відмінність історії розвитку культури від розвитку природи. Фактично історія культури - це історія цінностей, ідеалів, традицій, що визначали конкретний тип культури. В сучасній культурології категорія «тип культури» символізує структуровану культурну цілісність, яка визначається системою реальних цінностей. Слід підкреслити, що категорія «тип культури» є досить невизначеною та дискусійною. Проблема культурної типології була в центрі уваги таких дослідників як М.Вебера, П.Сорокіна, Г.Зіммеля та інших.

Кожен тип культури, як історично визначене локальне утворення, є досить консервативним. Його сутнісні ознаки - норми, традиції, цінності - формуються та залишаються незмінними протягом століть. Саме цей консерватизм культури визначає її неповторність, унікальність в контексті світової культури. Щоб відчути себе представником того чи іншого типу культури, людина повинна підпорядкувати своє життя пануючим нормам та цінностям. Кожна людина є носієм культурно визначених характеристик і навпаки - кожен тип культури визначається певним типом особистості.

Спосіб життя людини як представника тієї чи іншої культури визначає конкретна система цінностей і світоглядних засад. Проблема цінностей досить глибоко розроблена у філософії і соціології, антропології і психології такими мислителями як Е. Дюркгейм, П. Сорокін, Т. Парсонс. Вони вважали категорію „цінність” стрижневою категорією усього культурологічного знання. Зокрема, відомий американський соціолог П.Сорокін на основі ціннісного підходу розробляє хвильову модель розвитку культури.

Цінність є визначальною характеристикою особистості, що освоює певну систему суспільних цінностей. Соціальні цінності відбиваються у свідомості окремої людини у вигляді ціннісних орієнтацій, які є необхідною умовою підтримки нормативного порядку в суспільстві. Засвоєння системи цінностей – основа соціалізації особистості. Але кожна людина є індивідуальність, її життя – неповторна історія пізнання і досвіду, і тому вона формує свою неповторну систему ціннісних орієнтацій, що визначає, у кінцевому підсумку, сенс її життя.

Поняття цінності вказує на культурне, суспільне чи особистісне значимість явищ і фактів дійсності. Усе розмаїття світу можна розглядати в якості предметних або об’єктних цінностей, тобто оцінюватися з погляду добра і зла, істини і неправди, прекрасного і потворного, справедливого і несправедливого тощо. До таких цінностей відносяться предмети матеріальної і духовної діяльності людей, суспільні відносини, а також включені в їхнє коло природні явища, що мають для людини позитивне значення і здатні задовольняти її різноманітні потреби. З іншого боку, в якості цінностей можуть виступати і самі критерії оцінювання явищ і фактів дійсності. Тоді говорять про суб’єктні цінності, до яких відносяться установки, оцінки, вимоги, заборони, виражені у формі норм. Кожне суспільство характеризується такими особливими найбільш фундаментальними орієнтирами і критеріями оцінювання діяльності людей, які називаються в культурології базовими цінностями.

Таким чином, цінність являє собою загальновизнану або ж широко визнану в суспільстві норму, сформовану у певній культурі, що задає зразки і стандарти поведінки і впливає на вибір між її можливими альтернативами. Фундаментальні цінності ще характеризують як розповсюджені серед членів суспільства уявлення щодо основних життєвих цілей і засобів їх досягнення.

Світ цінностей якоїсь культури ніколи не може абсолютно адекватно бути трансформованим у світ іншої культури. Як вважав О.Шпенглер, душу брахмана може зрозуміти тільки брахман. Саме ціннісні компоненти культури найважче запозичуються і піддаються зовнішнім впливам - на відміну від техніко-технологічних аспектів культури: форм організації виробництва, науки, форм управління. Ціннісне ядро будь-якої культури не можна змінити шляхом посилання на його недосконалість, невідповідність, шляхом демонстрації більш привабливих цінностей. Тому ціннісні системи різних культур слід розглядати як рівноправні.

Цінності виконують роль регулятора як на рівні суспільства в цілому (соціальні цінності), так і на рівні окремої особистості.

У переломні епохи суспільного розвитку система цінностей переживає кризу і підлягає переоцінці. Е. Дюркгейм ввів поняття аномії, яке позначає стан ціннісно-нормативного вакууму, характерного для перехідних і кризових періодів і станів у розвитку суспільства, коли старі соціальні норми перестають діяти, а нові ще не встановилися: «колишні боги старіють і вмирають, а нові не народилися».

Саме криза афінської демократії змусила Сократа поставити питання: що є благо? Це основне питання загальної теорії цінностей, або аксіології.

Проблема «Що є благо?» передбачає відповідь на питання про співвідношення духовних і матеріальних цінностей. І в історії соціально-філософської думки, починаючи з античності, розглядаються дві діаметрально протилежні концепції сенсу життя. Наприклад, школа кініків (Антисфен) вважала, що благом є те, що може вважатися нашою власністю. А що може вважатися нею? Багатство, здоров’я, життя? – Ні. Тільки внутрішня воля, сила духу є нашою власністю. Треба максимально звільнитися від зовнішнього – від прагнення до насолод, матеріального. І цим ми захистимо себе від ударів долі, ніщо не зможе нас позбавити душевного комфорту. Діоген вважав, що всі людські страждання обумовлені тим, що люди багато чого бажають, багато чого бояться, багато чому заздрять, багато на що сподіваються, не усвідомлюючи того, що в них самих є усе, що їм потрібно. Таку ж думку пізніше висловив німецький філософ А.Шопенгауер: «Те, що є в людині, набагато важливіше од того, що є у неї».

Кінічна школа спиралася на тезу Сократа: «Тільки богам властиво не відчувати потреб. А той, хто відчуває ці потреби в найменшій мірі, той подібний богам». Відомий також вислів Сократа, котрий, оглядаючи ярмарок речей, сказав: «як багато тут речей, що мені не потрібні». Ще древні на прикладі спартанців відзначали, що поки народ не знає розкоші, він не знає поразок. Подібно до того, як в армії, що обтяжена здобиччю, знижується боєздатність, так і в суспільстві, перенасиченому речами, послаблюється життєва сила.

Аналізуючи стан сучасної цивілізації, Еріх Фромм у своїй книзі «Мати чи бути?» розглядає проблему співвідношення матеріального і духовного, володіння і буття, коли матеріальні блага здобуваються ціною духовних втрат і заради матеріальних надбань люди жертвують своїми природними і духовними якостями, а справжнє життя замінюється матеріальними втіленнями і символами.

„ Ментальність ”, “менталітет” (від лат. mens – розум, мислення, душевний устрій) – це стійкий спосіб специфічного світосприйняття, характерний для великих груп людей (етносів, націй, соціальних прошарків), що обумовлює особливість способів їх реагування на явища оточуючої дійсності, поєднує людей в соціальні та історичні спільноти. Ментальність являє собою глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, що включає і позасвідоме; відносно стійку сукупність настанов і схильностей індивіда або соціальної групи, що спонукають до певного типу сприйняття, мислення та дій. Якщо картина світу існує як усвідомлене уявлення, то ментальність більшою мірою реалізується у певних формах поведінки і переживається емоційно. Вона об’єднує раціональне та інтуїтивне, суспільне та індивідуальне, усвідомлене і неусвідомлене.

Ментальність формується століттями, в залежності від традицій культури, соціальних структур і усього середовища життєдіяльності людини, і сама, в свою чергу, їх формує, виступаючи як важливий чинник культурно-історичної динаміки. Іншими словами, ментальність, з одного боку, є результатом культури і традицій, а, з іншого - сама є глибинним витоком розвитку культури.

Таким чином, ментальність являє собою душевний устрій, типовий для людей даної культури, психологічні особливості, котрі лежать в основі звичаїв і моралі людей, виявляючись в автоматизмі психологічних реакцій на типові події і ситуації. Тому не випадково, що основними дослідниками ментальності виступили спеціалісти з історичної психології. Сам же термін був введений в науковий обіг Л.Леві-Брюлем у 1922 р. в роботі “Первобытное мышление», де він виділяє дологічну і логічну ментальності. Пізні­ше французькі історики, представники “школи Анналів” Л. Февр та М. Блок вжили це поняття в іншому розумінні – як колективну психологію „гарячих суспільств” на стадії цивілізації, а також всю сукупність уявлень про світ. Вони встановили, що духовна сфера суспільства складається не тільки з філософських, політичних, релігій­них, естетичних ідей, а включає і ментальні структури, що обу­мовлюють думки, почуття, цінності і поведінку людей, виступають способами їх орієнтації в природному і соціаль­ному світі. Над проблемою ментальності плідно працював О.Шпенглер, який в якості основної характеристики “культурних організмів” розглядав унікальну “ душу культури”, її прафеномен, про що йшлося вище. Ця ж проблема розглядалась видатним політичним діячем Сенегалу Леопольдом Сенгором стосовно африканської культури, своєрідність і глибинна відмінність якої від європейської спонукали його до формулювання ідеології «негритюду”. Погляди Сенгора відображені в його роботі “ Негритюд: психология африканского негра», уривок з якої наведений для самостійного опрацювання в Першоджерелах до вивчення цієї теми. Це ж питання буде розглядатись в темі “Культура Новітньої епохи”, але під кутом зору діалогу культур.

Слід зазначити плідні дослідження в царині специфіки української ментальності відомих діячів української культури М.Костомарова, І.Нечуй-Левицького, Т.Шевченка, особливо - Д.Чижевського. Д.Чижевський виділяє основні риси психічного укладу українця, серед них - емоційність, сентименталізм, чутливість та ліризм, індивідуалізм та прагнення до свобо­ди (Д.Чижевський. Нариси з історії філософії на Україні. К., 1992).

Оскільки поняття ментальності символізує глибинний рівень масової свідомості, колективні уявлення людей, їх образ світу, цінності та зразки, які визначають думки, почуття та дії культурних індивідів, в сучасній культурологічній теорії існує плідний підхід розглядати історико–культурний процес як буття різних типів ментальностей, а саме – первісної, античної, середньовічної, ренесансної, ментальності Нового часу, сучасної.

 

Першоджерела до вивчення теми:

 

Фромм Э.Иметь или быть?

Значение различия между обладанием и бытием

Великие Учители жизни отводили альтернативе «обладание или бытие» центральное место в своих системах. Как учит Будда, для того чтобы достичь наивысший ступени человеческого развития, мы не должны стремиться обладать имуществом. Иисус учит: «Ибо кто хочет душу свою сберечь, тот потеряет ее; а кто потеряет душу свою ради Меня, тот сбережет ее. Ибо что пользы человеку приобресть весь мир, а себя самого погубить, или повредить себе?» (Евангелие от Луки, К, 24-25). Согласно учению Майстера Экхарта, ничем не обладать и сделать свое существо открытым и «незаполненным», не позволить «я» встать на своем пути – есть условие обретения духовного богатства и духовной силы. По Марксу, роскошь – такой же порок, как и нищета; цель человека быть многим, а не обладать многим.

Обладание и бытие являются двумя основны­ми способами существования человека, преобладание одного из которых определяет различия в индивидуальных характе­рах людей и типах социального характера. Под бытием я понимаю такой спо­соб существования, при котором человек и не имеет ничего, и не жаждет иметь что-либо, но счастлив, продуктивно исполь­зует свои способности, пребывает в единении со всем миром. Гёте, безмерно влюбленный в жизнь, один из выдающихся борцов против одностороннего и механистического подхода к человеку, во многих своих стихотворениях выразил свое предпочтительное отношение к бытию, а не к обладанию. Его «Фауст» – это яркое описание конфликта между бытием и об­ладанием (олицетворением последнего выступает Мефисто­фель). В небольшом стихотворении «Собственность» Гёте с величайшей простотой говорит о ценности бытия:

СОБСТВЕННОСТЬ

Я знаю, не дано ничем мне обладать,

Моя – лишь мысль, ее не удержать,

Когда в душе ей суждено родиться,

И миг счастливый – тоже мой,

Он благосклонною судьбой

Мне послан, чтоб сполна им насладиться.

Различие между бытием и обладанием не сводится к различию между Востоком и Западом. Это различие касается типов общества – одно ориентировано на человека, другое – на вещи. Ориентация на обладание – характерная особен­ность западного индустриального общества, в котором глав­ный смысл жизни состоит в погоне за деньгами, славой, вла­стью.

Под обладанием и бытием я понимаю не некие от­дельные качества субъекта, примером которых могут быть такие утверждения, как «у меня есть автомобиль» или «я бе­лый», или «я счастлив», а два основных способа существова­ния, два разных вида самоориентации и ориентации в мире, две различные структуры характера, преобладание одной из которых определяет все, что человек думает, чувствует и де­лает.

При существовании по принципу обладания мое от­ношение к миру выражается в стремлении сделать его объек­том владения и обладания, в стремлении превратить все и всех, в том числе и самого себя, в свою собственность.

Что касается бытия как способа существования, то следует различать две его формы. Одна из них является противоположностью обладания, и означает жизнелюбие и подлинную причастность к миру. Другая форма бытия – это противоположность видимости, она относится к истинной природе, истинной реальности личности или вещи в отличие от обманчивой видимости.

Осторожные, ориентированные на обладание люди получают удовольствие от безопасности, но на самом деле их положение весьма ненадежно. Люди зависят от того, что имеют: от денег, престижа, собственного «я» – иными словами, от чего-то, что вне их самих. Но что же происходит, когда люди теряют то, чем обладают? Ведь, в самом деле, все, что каждый имеет, может быть потеряно. Например, можно лишиться собственности, а с нею – что вполне вероятно – и положения в обществе, и дру­зей, и, более того, рано или поздно нам придется расстаться с жизнью, в любой момент мы можем потерять ее.

Если я – это то, что я имею, и если я теряю то, что я имею, то кто же тогда я есть? Не кто иной, как поверженный, опустошенный человек – жалкое свидетельство неправильного образа жизни. Так как я могу потерять то, что имею, я по­стоянно озабочен тем, что я потеряю то, что у меня есть. Я боюсь воров, экономических перемен, революций, болезни, смерти; боюсь любви, свободы, развития, любых изменений, всего неизвестного. Меня не покидает поэтому чувство бес­покойства, я страдаю от хронической ипохондрии, меня волнует не только состояние здоровья, но и страх потерять все, что я имею; и я становлюсь агрессивным, суровым, подозри­тельным, замкнутым, движимым потребностью иметь еще больше, чтобы чувствовать себя в большей безопасности. Ибсен дал прекрасное описание такого эгоцентричного человека в «Пер Гюнте». Герой Ибсена целиком поглощен самим со­бой; в своем крайнем эгоизме он думает, что является самим собой, только когда он удовлетворяет свои желания. В конце своей жизни он осознает, что в силу собственнической структуры существования ему так и не удалось стать самим собою, что он – пустоцвет, несостоявшийся человек, который никогда не был самим собою.

Когда человек предпочитает быть, а не иметь, он не испытывает тревоги и неуверенности, порождаемых страхом терять то, что имеешь. Если я – это то, что я есть, а не то, я имею, никто не в силах угрожать моей безопасности и лишить меня чувства идентичности. Центр моего существа находится во мне самом; мои способности быть и реализовать свои сущностные силы – это составная часть структуры моего характера, и они зависят от меня самого. Все это верно при условии естественного хода жизни и, разумеется, не относится к таким непредвиденным обстоятельствам, как внезапная болезнь, бедствия или другие суровые испытания.

В отличие от обладания, которое постепенно уменьшается по мере использования тех вещей, на которые оно опира­ется, бытие имеет тенденцию к увеличению по мере его реали­зации. (В Библии символом этого парадокса является «неопалимая купина», которая горит, но не сгорает.) Все важнейшие потенции, такие, как способность мыслить и лю­бить, способность к художественному или интеллектуальному творчеству, в течение жизни возрастают по мере их реализации. Все, что расходуется, не пропадает, и, напротив, исчезает то, что мы пытаемся сохранить. Единственная угроза моей безопасности при установке на бытие таится во мне самом: это недостаточно сильная вера в жизнь и свои творческие возможности, тенденция к регрессу; это присущая мне лень и готовность предоставить другим право распоряжаться моей судьбой. Но все эти опасности нельзя считать внутренне при­сущими бытию в том смысле, в каком опасность лишиться чего-либо составляет неотъемлемую сущность обладания.

Фромм Э. Иметь или быть? //Человек для себя. Иметь или быть? М., 1997. С.222-368.

С.Хантингтон. Столкновение цивилизаций.

В конце 1980-х коммунистический мир рухнул и международная система времен “холодной войны” стала историей. В мире после “холодной войны” наиболее важные различия между людьми уже не идеологические, политические или экономические. Это культурные различия. Народы и нации пытаются дать ответ на самый простой вопрос, с которым может столкуться человек: “Кто мы есть?”. И они отвечают традиционным образом – обратившись к понятиям, имеющим для них наибольшую важность. Люди определяют себя, используя такие понятия, как происхождение, религия, язык, история, ценности, обычаи и общественные институты. Они идентифицируют себя с культурными группами: племенами, этническими группами, религиозными общинами, нациями и – на самом широком уровне – цивилизациями. Не определившись со своей идентичностью, люди не могут использовать политику для преследования собственных интересов. Мы узнаем, кем являемся, только после того, как нам становится известно, кем мы не являемся, и только затем мы узнаем, против кого мы.

Основными игроками на поле мировой политики остаются национальные государства. Их поведение, как и в прошлом, определяется стремлением к могуществу и процветанию, но определяется оно и культурными предпочтениями, общностями и различиями. Наиболее важными группировками государств являются уже не три блока времен “холодной войны”, но, скорее, семь или восемь основных мировых цивилизаций. Не-западные общества, особенно в Южной Азии, повышают свое экономическое благосостояние и создают базис для увеличения военной мощи и политического влияния. С повышением могущества и уверенности в себе не-западные страны все больше утверждают свои собственные ценности и отвергают те, которые “навязывает” им Запад.

В этом новом мире наиболее масштабные, важные и опасные конфликты произойдут не между социальными классами, бедными и богатыми, а между народами различной культурной идентификации.

В мире после “холодной войны” культура является силой одновременно и объединяющей, и вызывающей рознь.

Философские воззрения, основополагающие ценности, социальные отношения, обычаи и общие взгляды на жизнь значительно отличаются в разных цивилизациях. Возрождение религии в большей части мира усиливает эти культурные различия. Культуры могут изменяться, и природа их влияния на политику и экономическое развитие может различаться в разные исторические периоды. И все же очевидно, что основные различия политического и экономического развития различных цивилизаций имеют корни в различии культур.

Запад есть и еще долгие годи будет оставаться самой могущественной цивилизацией. И все же его могущество по отношению к другим цивилизациям сейчас снижается. В то время как Запад пытается утвердить свои ценности и защитить свои интересы, не-западные общества стоят перед выбором. Некоторые из них предпринимают попытки подражать Западу, присоединиться к нему и слиться с ним. Другие конфуцианские и исламские общества стремятся наращивать свою экономическую и военную мощь, чтобы противостоять Западу, создавая достойный противовес. Центральной осью политики мира после “холодной войны” является, таким образом, взаимоотношение западной мощи и политики с мощью и политикой не-западных цивилизаций.

Всего в мире после “холодной войны” насчитывается семь или восемь главных цивилизаций. Характер связей между странами, общность интересов или антагонизм, определяются общностью или различием культурных корней. Важнейшие страны мира принадлежат к совершенно различным цивилизациям. Наибольшую степень вероятности перерастания в крупномасштабные войны имеют локальные конфликты между группами и государствами из различных цивилизаций. Доминирующие модели политического и экономического развития различаются от цивилизации к цивилизации. Нарастание государственной мощи смещается от давно господствующего Запада к не-западным цивилизациям. Глобальная политика стала многополюсной и полицивилизационной.

В новом мире центральным фактором, определяющим симпатии и антипатии страны, станет культурная идентичность. 1990-е годы увидели вспышку глобального кризиса идентичности. Почти везде, куда ни посмотри, люди спрашивали себя: “Кто мы такие?”, “Откуда мы?”, “Кто не с нами?”. Эти вопросы были центральными не только для народов, пытающихся построить новые национальные государства, но и для многих других

Когда приходит кризис идентичности, для людей в первую очередь имеет значение кровь и вера, религия и семья. Люди сплачиваются с теми, у кого те же корни, церковь, язык, ценности и институты и дистанцируются от тех, у кого они другие.

Идентичность на любом уровне – личности, племени, расы, цивилизации – можно определить только через отношение к другим: другому человеку, племени, расе, цивилизации. История показывает нам, что взаимоотношения между странами и другими общностями людей одной и той же цивилизации отличаются от взаимоотношений между странами или общностями из разных цивилизаций. Различные законы регулировали поведение с теми, кто “как мы” и теми “варварами”, которыми мы не являемся. Цивилизационное “мы” и внецивилизационное “они” – вот константа человеческой истории.

В современном мире усиливается национальная идентичность. Французы, немцы, бельгийцы, голландцы все чаще думают о себе как о европейцах. Китайцы по всей Восточной Азии отождествляют свои интересы с интересами китайцев, живущих “на материке”.

В то же время, общая культура стимулирует сотрудничество между государствами и группами, которые к этой культуре принадлежат, что можно видеть в возникающих моделях региональных союзов между странами, в первую очередь экономических.

С.Хантингтон. Столкновение цивилизаций. Пер. с англ. М., 2003. С.13-25, 47-60, 150-194.

План семінарського заняття:

1. Категорії: ідентифікація, культурна ідентифікація, цивілізаційна ідентичність.

2. Культурна маргінальність як прояв кризи ідентичності.

3. Цінність як фундаментальна культурологічна категорія.

4. Культурно-історичний процес як буття різних типів ментальностей.

 

Тематика рефератів і доповідей:

1. Актуалізація проблеми культурної ідентифікації в сучасну епоху.

2. Концепція “зіткнення цивілізацій” С.Гантінгтона.

3. Роль цінностей в житті людини та суспільства.

4. Національні і загальнолюдські цінності.

5. Цінності та сенс життя.

6. Духовні цінності та суспільний прогрес.

7. Ментальність та її типи.

8. Д.Чижевський про особливості української ментальності.

 

індивідуальні завдання для самостійної роботи:

1. Проаналізуйте, чим викликане загострення проблеми ідентичності в сучасну епоху.

2. Проаналізуйте зв’язок між поняттями “ідентифікація” та “ментальність”.

3. Охарактеризуйте причини відмінностей цінностей в різних культурах.

4. Проаналізуйте, як розглядалась основна проблема аксіології – «що є благо?» – в різні історичні епохи.

5. Охарактеризувати два основних типи ціннісних орієнтацій сучасної людини (за роботою Е.Фромма “Иметь или быть?»). Якому типу цінностей Ви віддаєте перевагу?

 

Тема 6: Типологія культури

Зміст теми: 1. Поняття культурної типології. 2. Основні варіанти типології: формаційна, цивілізаційна, релігійна, регіональна, парадигмальна та історична.