Схеми культурно- історичного процесу



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Схеми культурно- історичного процесу



Значний досвід дослідження сутності та визначення основних схем культурного розвитку мають культурологи, які працювали в рамках еволюціоністських і неоеволюціоністських напрямків. Теоретики еволюціонізму (Спенсер, Морган, Тайлор) розуміли культуру як сукупність процесів адаптації людей, які організувалися в суспільства, до умов їх природного існування. До основних ідей класичного еволюціонізму відносяться: спрямованість руху людського суспільства і культури від простого до складного та закономірність культурного розвитку.

Еволюційна форма культурної динаміки є послідовним ускладненням соціокультурного життя з необхідним підвищенням рівня його організації. На формування ідей еволюціонізму вплинули досягнення природничих наук, особливо біології, зокрема відкриття Ч.Дарвіном (1809-1882) еволюційних закономірностей зміни живих організмів, що привело відповідно і до формування еволюціоністської концепції культури. Найбільш яскравими представниками еволюціонізму в культурі стали Г.Спенсер (1820-1903) і Е.Тайлор (1832-1917). Спенсер у своїй фундаментальній праці “Засади соціології” здійснив системний аналіз біологічного і соціального організмів, доводячи аналогію їх зародження і розвитку, розглянув розвиток культури як частину незворотного процесу еволюції, що проявляється в ускладненні та вдосконаленні первісно примітивних культурних систем. Тайлор визначав культуру як “загальне удосконалення людського роду шляхом вищої організації окремої людини і цілого суспільства”.

Виділяють три типи еволюціоністських концепцій: однолінійну, універсальну та багатолінійну.

Концепції однолінійної еволюції реалізувалися в лінійній схемі історичного процесу, зокрема її представниками можна вважати Гердера, Г.Гегеля, К.Маркса. Філософія культури усього ХІХ століття знаходилась під великим впливом представника німецької класичної філософії Г.Гегеля (1770-1831). Він ввів поняття “світового розуму”, “світового духу”, що ототожнювався з Богом, “абсолютної культури” як кінцевої мети розвитку людства на шляху оволодіння “абсолютною ідеєю”, “абсолютним знанням”. Він визначав культуру як поступовий вияв творчої сили “світового розуму”, який проходить різні стадії самопізнання, прагнучи досягти через діалектичну боротьбу протилежностей “абсолютного знання”. До лінійної моделі історичного розвитку суспільства слід віднести також марксистську концепцію формацій, яка розглядає культурно-історичний процес як сходження від однієї формації до іншої на шляху прогресу. Таким чином, фактично лінійна модель визнає, що шлях культури – це поступальний рух від дикунства до цивілізації, в процесі якого більш складні культурні елементи заперечують існування попередніх, які характеризуються як менш досконалі. Світова культура має загальновизнану мету, що обумовлює поступовий розвиток і розквіт єдиного культурного цілого.

Ідея універсальної еволюції полягає в виявленні глобальних змін, що носять форму розвитку. Теорія багатолінійної еволюції пов’язана із визнанням можливості багатоманітних, приблизно рівноцінних напрямків соціокультурного розвитку, що значно ускладнює можливість визначення загальних законів еволюції. Еволюційні концепції мають значне коло прихильників, проте поступально-лінійний вектор розвитку не розкриває всіх механізмів культурної динаміки. Зазвичай поступально-лінійний вектор розвитку культури доповнюється фазовими або циклічними змінами, які можуть трансформуватися в розвиток по колу або в хвильовий розвиток.

Прихильники кругової моделі Дж. Віко, А.Тойнбі, О.Шпенглер та інші вважають, що суть історико-культурного руху – це круговороти, рух по колу, або існування декількох ізольованих один від одного культурних кругів. В межах цієї моделі історії дослідники культурних процесів підкреслювали схожість між соціокультурними явищами та життєвими циклами. Зокрема, повторюваність розглядається в якості основної риси існування всього живого. Історія культури – це історичне буття різноманітних культурних форм, кожна із яких є абсолютно унікальним та неповторним утворенням. Детальніше це питання буде розглянуто в розділі “Класичні теорії цивілізації”.

Хвильова модель розвитку культури була розроблена Питиримом Сорокіним (1889-1960). Він, виходячи з чуттєвого і надчуттєвого сприйняття людини, вибудовує своє розуміння соціокультурної динаміки. Беручи за основу ціннісний підхід і визначаючи у відповідності з ним культуру як “єдність…, усі складові частини якої пронизані одним основоположним принципом, виражають одну і головну цінність”, Сорокін виділяє періоди чуттєвого і надчуттєвого світосприйняття, що змінюють один одного. В залежності від того, яка цінність домінує, він поділяє усі культурні надсистеми на три типи: ідеаціональний, чуттєвий та ідеалістичний. Якщо переважає ідеаціональна культура, то вищою цінністю в ній стає Бог і віра, а до чуттєвого світу, його багатства, радощів і цінностей формується байдуже чи негативне ставлення. Прикладами такого типу є середньовічна культура, культура брахманської Індії, буддійська і лаоїстська культури, грецька культура з VIII по кінець VI століття до н.е.

У чуттєвій культурі переважає цінність почуттів: сенс має тільки те, що ми бачимо, чуємо, сприймаємо дотиком. Формування її починається в XVI столітті і досягає свого апогею в середині XX століття. Цінності релігії, моралі, інші цінності ідеаціональної культури витісняються немовби на периферію суспільної свідомості і набувають відносного характеру: вони або заперечуються, або люди до них зовсім байдужі. У такій культурі пізнання стає еквівалентом емпіричного знання, представленого природничими науками, які витісняють релігію, теологію і навіть філософію.

Ідеалістична система культури, на думку П. Сорокіна, займає серединне положення між ідеаціональною і чуттєвою. Її цінності – це цінності розуму, що раціоналізує об’єктивну реальність. Прикладом може служити західноєвропейська культура XIII—XIV сторіч, а також давньогрецька культура V – IV ст. до н.е.

Останнім часом все більш популярнимстає синергетичний підхід. Синергетика – це новий напрямок міждисциплінарних досліджень. Об’єкт синергетики - процеси самоорганізації в різних системах: фізичних, хімічних, біологічних, кліматичних тощо. Засновники синергетики - бельгійський вчений, лауреат Нобелівської премії з хімії І.Р.Пригожин та німецький фізик Г. Гакен. Синергетичний підхід застосовується і в культурології для дослідження історико–культурних реалій. Хоча застосування синергетики до інтерпретації складних феноменів культурного розвитку поки що носить характер гіпотези, проте він дає плідну можливість по-новому розкрити механізми соціокультурних змін. Згідно синергетичному підходу, культура постає перед нами у вигляді нерівноважної відкритої нелінійної самоорганізуючої системи. Нелінійність системи означає множинність шляхів її еволюції. В процесах самоорганізації виявляється амбівалентна природа хаосу, який може виступати як руйнуючим, так і творчим началом. В ситуаціях, коли система досягає певного критичного рівня, вона стає нестійкою - в ній виникає як мінімум два і більше можливих напрямків розвитку, станів-атракторів. Цей стан системи називається точкою біфуркації або поліфуркації. І.Пригожин підкреслював, що поблизу точок біфуркації випадковість, окремі малі флуктуації (випадкові відхилення) можуть відігравати досить суттєву і навіть визначальну роль у визначенні долі системи. Тобто поблизу точок біфуркації, що відкривають поліваріантність розвитку системи, вирішальну роль починає відігравати випадковість. Виходячи з такого розуміння динамічних процесів випливає, що таким складноорганізованим системам як культура, не можна нав’язувати траекторії їх еволюції. Синергетика формує уявлення про альтернативність, поліваріантність шляхів розвитку складних систем. Це потенційно дає можливість вибору таких варіантів подальшого розвитку культури, які відповідали б цілям і інтересам людства і не були б згубними для природи.

Таким чином, якщо у ХІХ столітті конструктивною основою світогляду виступала біологічна наука (на її основі, наприклад, сформувався еволюціоністський погляд на культуру), то сьогодні подібну роль виконують математичні моделі, що розробляються в рамках синергетики. Вони вносять нове розуміння у можливості поведінки складноорганізованих систем, в тому числі і культури, і можливих способів управління ними. Синергетичні ідеї при дослідженні історико-культурного процесу застосував Ю. Лотман (у своїй роботі “Культура и взрыв»).

Оригінальна інтерпретація культурної динаміки представлена теоретиками постмодерністської традиції. Постмодерністська модель соціокультурних процесів ґрунтується на ідеї невпорядкованого розповсюдження культурних процесів, які за своєю суттю позбавлені напрямку і регулярності: це своєрідний „рух бажання”. Для них динаміка культури не є зростанням або розвитком, а принципово відмінним типом руху, який можна позначити терміном “ризома”. Термін “ризома” як образ постмодерністської культури був запозичений з ботаніки, де він означає певний спосіб росту рослин, що відрізняється як від розгалуження стебел з єдиного кореня (метафора системного, впорядкованого розвитку культурних процесів), так і від “пучкоподібного” кореня. Ризома – це невпорядковане розповсюдження множинності, що не має певного переважаючого напрямку, а йде вбік, вгору, назад, без жодної регулярності, яка б давала можливість передбачити наступний рух.

Представлені схеми історичного процесу не можуть забезпечити пояснення всіх історико-культурних феноменів, проте дають загальне розуміння історії та розглядаються як методологічне підґрунтя для вивчення культурно-історичного розвитку

 

Першоджерела до вивчення теми:

К.Маркс. Экономическо-философские

рукописи 1844 года.

Родовая жизнь как у человека, так и у животного физически состоит в том, что человек (как и животное) живет неорганической природой, и чем универсальнее человек по сравнению с животным, тем универсальнее сфера той неорганической природы, которой он живет. Подобно тому как в теоретическом отношении растения, животные, камни, воздух, свет и т.д. являются частью человеческого сознания, отчасти в качестве объ­ектов естествознания, отчасти в качестве объектов искусства, являются его неорганической природой, духовной пищей, которую он предвари­тельно должен приготовить, чтобы ее можно было вкусить и перева­рить, – так и в практическом отношении они составляют часть челове­ческой жизни и человеческой деятельности. Физически человек живет только этими продуктами природы, будь то в форме пищи, отопления, одежды, жилища и т.д. Практически универсальность человека прояв­ляется именно в той универсальности, которая всю природу превращает в его неорганическое тело, поскольку она служит, во-первых, непосред­ственным жизненным средством для человека, а во-вторых, материей, предметом и орудием его жизнедеятельности. Природа есть неоргани­ческое тело человека, а именно – природа в той мере, в какой сама она не есть человеческое тело. Человек живет природой. Это значит, что природа есть его тело, с которым человек должен оставаться в про­цессе постоянного общения, чтобы не умереть. Что физическая и духов­ная жизнь человека неразрывно связана с природой, означает не что иное, как то, что природа неразрывно связана с самой собой, ибо человек есть часть природы.

Отчужденный труд человека, отчуждая от него 1) природу, 2) его само­го, его собственную деятельную функцию, его жизнедеятельность, тем самым отчуждает от человека род. он превращает для человека родовую жизнь в средство для поддержания индивидуальной жизни. Во-первых, он отчуждает родовую жизнь и индивидуальную жизнь, а во-вторых, де­лает индивидуальную жизнь, взятую в ее абстрактной форме, целью родовой жизни, тоже в ее абстрактной и отчужденной форме.

Дело в том, что, во-первых, сам труд, сама жизнедеятетельность, сама производственная жизнь оказываются для человека лишь средством для удовлетворения одной его потребности, потребности в сохранении физического существования. А производственная жизнь и есть родовая жизнь. Это есть жизнь, порождающая жизнь. В характере жизнедеятельности заключается весь характер данного вида, его родовой характер, а свободная сознательная деятельность как раз и составляет родовой харак­тер человека. Сама жизнь оказывается лишь средством к жизни.

Животное непосредственно тождественно со своей жизнедеятельностью. Оно не отличает себя от своей жизнедеятельности. Оно есть эта жизнедеятельность. Человек же делает самое свою жизнедеятель­ность предметом своей воли и своего сознания. Его жизнедеятель­ность – сознательная. Это не есть такая определенность, с которой он непосредственно сливается воедино. Сознательная жизнедеятельность непосредственно отличает человека от животной жизнедеятельности. Именно лишь в силу этого он есть родовое существо. Или можно сказать еще так: он есть сознательное существо, т.е. его собственная жизнь яв­ляется для него предметом именно лишь потому, что он есть родовое существо. Только в силу этого его деятельность есть свободная деятель­ность. Отчужденный труд переворачивает это отношение таким образом, что человек именно потому, что он есть существо сознательное, превра­щает свою жизнедеятельность, свою сущность только лишь в средство для поддержания своего существования.

Практическое созидание предметного мира, переработка неоргани­ческой природы есть самоутверждение человека как сознательного – родового существа, т.е. такого существа, которое относится к роду как своей собственной сущности или к самому себе как к родовому существу. Животное, правда, тоже производит. Оно строит себе гнездо или жилище, как это делают пчела, бобер, муравей и т.д. Но животное производит лишь то, в чем непосредственно нуждается оно само или его детеныш; оно производит односторонне, тогда как человек производит универсаль­но; оно производит лишь под властью непосредственной физической потребности, между тем как человек производит даже будучи свободен от физической потребности, и в истинном смысле слова только тогда и производит, когда он свободен от нее, животное производит только самого себя, тогда как человек воспроизводит всю природу, продукт животного непосредственным образом связан с его физическим организмом, тогда как человек свободно противостоит своему продукту. Животное строит только сообразно мерке и потребности того вида, к которому оно при­надлежит, тогда как человек умеет производить по меркам любого вида и всюду он умеет прилагать к предмету присущую мерку; в силу этого человек строит также и по законам красоты.

Маркс К.. Энгельс Ф. Соч. Т. 42. С. 167—169.

 

Л. Мамфорд. Техника и природа человека

Цель работы – подвергнуть сомнению как исходные посылки, так и прогнозы, на которых основана наша приверженность к существующей форме технического и научного прогресса как цели самой по себе. Особо считаю необходимым бросить тень сомнения на общепринятые теории фундаментальной природы человека, неявно в течение прошлого столетия лежавшие в основе нашей постоянной переоценки роли орудий и машин в человеческой экономике. Мы не сможем понять роли, которую играла в человеческом развитии техника, без более глубокого понимания природы человека, хотя само это понимание в течение последнего века потеряло ясность, будучи обусловлено социальной средой, в которой неожиданно распространи­лась масса новых механических изобретений, сметая многие древние процессы и институты и изменяя само наше представление как о человеческих пределах, так и о технических возможностях.

Более чем в течение века человека обыкновенно определяли как животное, использующее орудия труда. Многие антропологи, приковывая внимание к сохранившимся каменным артефактам, беспричинно приписывают развитие высшего человеческого интеллекта созданию и использованию орудий труда.

Вторая ошибка в интерпретации природы человека менее простительна: это существующая тенденция датировать доисторическими временами непреодолимый интерес современного человека к орудиям, машинам, техническому мастерству. Орудия и оружие древнего человека были такими же, как и у других приматов – его зубы, когти, кулаки, – так было в течение долгого времени до тех пор, пока он не научился создавать каменные орудия, более функциональные и эффективные, чем эти органы. Я полагаю, что возможность выжить без инородных орудий дала древнему человеку достаточное время для развития тех нематериальных элементов его культуры, которые в конечном счете значительно обогатили его технологию.

Антропологи, рассматривая с самого начала изготовление орудий как центральный момент в палеолитической экономике, недооценили или пренебрегли массой устройств (менее динамичных, но не менее искусных и оригинальных), в использовании и изготовлении которых многие другие виды в течение долгого времени оставались значительно более изобретательными, чем человек. Все еще существует устаревшая тенденция приписывать орудиям и машинам в технологии и совершенно пренебрегать не менее важной ролью различных приспособлений. Такой взгляд на вещи оставляет без внимания роль контейнеров: горнов, ям для хранения, хижин, горшков, ловушек, корзин, бункеров, загонов для скота, а позже рвов, резервуаров, каналов, городов. Эти статические компоненты всегда играют важную роль в технологии, не меньшую и в наши дни, с ее высоковольтными трансформаторами, гигантскими химическими ретортами, атомными ре­акторами.

Из любого исчерпывающего определения техники должно бы следо­вать, что многие насекомые, птицы, млекопитающие сделали значительно более радикальные новшества в изготовлении контейнеров, чем достигли в изготовлении орудии предки человека до появления homo sapiens: при­мем во внимание сложные гнезда и домики, бобровые плотины, геометрические ульи, урбаноидные муравейники и термитники. Короче говоря, если техническое умение было бы достаточным для определения актив­ного человеческого интеллекта, то человек долгое время рассматривался бы как безнадежный неудачник по сравнению со многими другими видами. Последствия такого подхода должны быть ясны: а именно, не было ничего уникально человеческого в древней технологии до той поры, пока она не оказалась видоизмененной лингвистическими символами, социальной ор­ганизацией и эстетическими замыслами. На этой стадии производство символов резко обогнало производство орудий и в свою очередь способ­ствовало развитию более ярко выраженной технической способности.

В таком случае, я полагаю, в начале своего развития человеческая раса достигла особого положения не только на основе своей способности использования и производства орудий. Древний человек обладал значительно более важным и ценным качест­вом, которое расширяло весь его технический горизонт: тело, которое не создано для какого-либо одного рода деятельности, именно благодаря своей необычайной лабильности и пластичности более эффективно при использовании как своего расширяющегося внешнего окружения, так и одинаково богатых внутренних психических ресурсов.

Благодаря чрезмерно развитому, постоянно активному мозгу человек обладал большей умственной энергией, чем ему необходимо было для выживания на чисто животном уровне. И он был, естественно, вынужден давать выход этой энергии не только при добывании пищи и размножении, но и в тех способах жизнедеятельности, которые превращали эту энергию непосредственно и творчески в соответствующие культурные, т.е. сим­волические, формы. Даже рука не была просто мозолистым рабочим орудием: она прижимала ребенка к груди, делала важные жесты или выражала в упорядоченном танце и совместном ритуале некоторые иным образом невыразимые чувства жизни или смерти. Орудийная техника и наша производная машинная техника являются лишь специализированными фрагментами биотехники: и под биотехникой понимается все необходимое человеку для жизни.

На основе такой интерпретации вполне можно оставить открытым вопрос, происходят ли стандартизированные образцы и повторяющийся порядок единственным из производства орудий. А разве не происходят они в такой же мере, а может быть даже более из форм ритуала, песни и танца – форм, которые существуют в развитом состоянии среди примитивных народов, часто даже в более совершенной и законченной форме, чем их орудия. В действительности существуют распространенные данные, что ритуальная точность церемонии значительно ранее предшествовала механической точности в работе; и что даже жесткое разделение труда появляется впервые благодаря специализации в обрядовых службах. Эти факты могли бы помочь объяснить, почему примитивные народы, которым быстро надоедают чисто механические народы, способные улучшить их физическое благосостояние, будут тем не менее повторять значимый для них ритуал вновь и вновь, часто вплоть до изнеможения. Тот факт, что техника обязана игре и игре с игрушками, мифу и фантазии, магическому обряду и религиозно-механическому запоминанию все еще должен быть в достаточной степени осознан, хотя Й.Хейзинга с homo ludens (человек играющий) зашел так далеко, что рассматривает саму игру как формирующий элемент всей культуры…

При таком подходе возникновение языка – напряженная кульминация более элементарных человеческих форм выражения и передачи зна­чения – было несравнимо более важным для дальнейшего человечес­кого развития, чем обработка горы ручных топоров. Рассматривать человека как главным образом изготавливающее ору­дия животное – это значит пропустить основные главы человеческой предыстории, которые фактически были решающими этапами развития.

В противовес стереотипу, в котором доминировало орудие труда, данная точка зрения утверждает, что человек является главным образом использующим ум, производящим символы, самосовершенствующимся животным; и основной акцент всей его деятельности – его собственный организм. Пока человек не сделал нечто из самого себя, он мало что мог сделать в окружающем его мире.

По: Новая технократическая волна на Западе. Составитель П.С.Гуревич. М., 1986. С.225-230

 

3. Фрейд. Будущее одной иллюзии

Человеческая культура охватывает, во-первых, все накопленные людьми знания и умения, позволяющие им овладевать силами природы и взять у нее блага для удовлетворения человеческих потребностей, а во-вторых, все институты, необходимые для упорядочения человеческих взаимоотношений и особенно для дележа добываемых благ. Как бы мало ни были способны люди к изолированному существованию, они тем не менее ощущают жертвы, требуемые от них культурой ради возможности совместной жизни, как гнетущий груз.

Всякая культура вынуждена строиться на принуждении и запрете влечений. Люди обладают двумя распространенными свойствами, ответственными за то, что институты культуры могут поддерживаться лишь известной мерой насилия, а именно: люди, во-первых, не имеют спонтанной любви к труду и, во-вторых, доводы разума бессильны против их страстей.

С изумлением и тревогой мы обнаруживаем, что громадное число людей повинуются соответствующим культурным запретам лишь под давлением внешнего принуждения, то есть только там, где нарушение запрета грозит наказанием, и только до тех пор пока угроза реальна.

Культура, оставляющая столь большое число участников неудовлетворенными и толкающая их на бунт, не имеет перспектив на длительное существование и не заслуживает его.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.36.32 (0.01 с.)