Соціокультурні функції мистецтва

Проблема соціокультурних функцій мистецтва є однією з найбільш фундаментальних проблем естетики. Сутність мистецтва найбільш виразно проявляється в його функціях, ролі, яку воно виконує в суспільстві. Є різні підходи до типології функцій мистецтва. Найбільш цікавими та обґрунтованими можна вважати підходи відомих дослідників філософських проблем культури і мистецтва Юрія Борисовича Борєва та Мойсея Самійловича Кагана.

Виходячи з ролі мистецтва в житті людини та суспільства, Ю.Б.Борєв дає наступну класифікацію його функцій:

- суспільно-перетворююча (мистецтво як діяльність) – мистецтво на основі переробки життєвого матеріалу створює образи “нової дійсності”, котрі ідейно-емоційно впливають на людей, орієнтуючи їх світосприйняття, мислення та соціальну поведінку;

- пізнавально-евристична (мистецтво як знання та просвіта) – твори мистецтва завжди втілюють та несуть певне знання, формують нові горизонти бачення життя;

- прогностична (“кассандрове начало”, або мистецтво як передбачення) – у творах мистецтва часто має місце інтуїтивно-цілісне передчуття майбутнього, образно-емоційне уявлення про нього, доповнюючи або навіть випереджаючи наукове передбачення;

- інформаційно-комунікативна (мистецтво як спілкування та повідомлення) – мистецтво завжди є повідомленням та спілкуванням, воно служить засвоєнню індивідом суспільного досвіду (історичного, національного); створюючи ідеї-символи загальнолюдських цінностей, воно сприяє залученню індивідів до культурних надбань людства;

- виховна (мистецтво як катарсис) – мистецтво формує цілісну особистість, структуру відчуттів та думок людей, загальний емоційний настрій на життя; особлива дієвість мистецтва пов’язана з катарсичним впливом його на читача чи глядача, котрий співпереживає героям художнього твору, ототожнюючи себе з ними;

- сугестивна (мистецтво як навіювання) - мистецтво нерідко діє немовби гіпнотично, може формувати впевненість перед битвою, священний страх, закликати до певної дії, мобілізуючи сили та здібності людей;

- естетична – (мистецтво як формування творчого духу та ціннісних орієнтацій) - мистецтво формує чуттєвість людини, здатність бачити життя крізь призму образності, уявлень про прекрасне та потворне, формує естетичні смаки, ідеали;

- гедоністична (мистецтво як насолода) - як художня творчість, так і сприйняття художнього твору несуть людині безкорисливу радість, задоволення від відкриття та співпереживання гармонії і довершеності.

- компенсаторна (мистецтво як психотерапія) – оскільки людина не завжди має можливість реально змінити своє життя у бажаному плані, у неї виникає потреба у мистецтві як особливому засобі, що дозволяє перетворити життя символічно, ілюзорно відновити у сфері духу гармонію, втрачену чи недосяжну у реальності.

З більш детальною характеристикою цих функцій мистецтва можна ознайомитись в роботі: Ю.Борев. Эстетика. М., 2005, с.218-238.

М.С.Каган, характеризуючи два основних рівні функціонування соціокультурних систем, до яких відноситься і мистецтво, виділяє два основних рівні функціонування: зовнішній – вплив мистецтва на людину, суспільство, культуру, природу та інші сфери людської життєдіяльності та внутрішній - взаємодія підсистем самого мистецтва. Керуючись системним підходом, Каган М.С. характеризує функціональні стосунки мистецтва як складової культурного виміру людського буття по відношенню до природи, суспільства, людини, культури і до самого себе як специфічного культурного явища.

Розглянемо особливості кожної з цих функціональних орієнтацій мистецтва.

Функції мистецтва по відношенню до людини

Проблема відношення мистецтва до людини має два масштаби: історичний і біографічний. Історичний масштаб проявляється в тому, що мистецтво з самого початку виступало засобом олюднення людини – відривало її від тваринного стану, підносило над суто біологічними, утилітарними практичними потребами. Вивчення вже первісного мистецтва свідчить про те, що мистецтво од самого початку одухотворювало, облагороджувало людину, активно розвивало в ній духовні потенції. Ступінь приналежності людини до мистецтва протягом усієї історії розвитку культури характеризувала загальний рівень її духовного розвитку, рівень естетичної сприйнятливості та здатність людей не обмежуватися лише задоволенням фізіологічних потреб. Тому слід наголосити, що мистецтво по відношенню до людини здійснює функцію розвитку її духовного потенціалу. І мистецтво розвиває духовність людини цілісно, впливаючи як на почуття, так і на мислення та волю. Ця функція по відношенню до окремої особистості знаходить свій прояв у реалізації потреби людини до духовного самовизначення, до здобуття самоусвідомлення. Нездатність мистецтва задовольнити цю потребу призводить до «знеособлення» людини. Завдяки мистецтву ми здатні розширити межі власної свідомості, і відповідно - залучитися до досвіду, накопиченого людством протягом усього свого розвитку.

Потреба в мистецтві кожної окремої особистості є насамперед естетичною, оскільки виражає прагнення людини переживати радість, задоволення, насолоду від досконалості художніх творінь. Ця функція мистецтва здійснює сильний зворотний вплив на цю потребу, розвиваючи та вдосконалюючи її.

Функції мистецтва по відношенню до суспільства

У своєму відношенні до суспільства мистецтво виступає як засіб зміцнення суспільних зв’язків між людьми. Вже в первісній культурі формується складна і розгалужена система обрядів, що регулювали морально-релігійні стосунки людей. Це мисливські і землеробські танці, ритуали, обряди ініціації, весільні та похоронні церемонії, що являли собою своєрідні драматизовані дійства, що викликали до себе певне емоційне відношення. З цього часу і на протязі усієї історії людства ця художня обрядовість надавала різним соціальним відносинам естетичну привабливість, величність, поетичність. Ця суспільно-організуюча функція передбачає надання естетичного виміру соціальним діям людей, тим самим формуючи свідомість людини у відповідності з потребами і ідеалами суспільства. Серед видів мистецтв, що відповідають цим настановам, особливо слід підкреслити монументально-декоративні, побутові форми музики і танцю, що орієнтуються на безпосередню емоційну забарвленість групової поведінки людей.

Ця функція проявляється також в тому, що мистецтво задовольняє потребу духовного залучення особистості до соціуму і тим сприяє її формуванню як носія ансамблю відповідних соціальних ролей, соціалізує індивіда. Якщо тварина вже від народження одержує “правила” своєї поведінки, записані у її генетичному коді, то людина, з’являючись на світ, лише завдяки суспільству і культури формує свій світогляд, ідеали, принципи поведінки. Тобто мистецтво, як і культура в цілому, задовольняє ті потреби людей, що виходять за рамки вітальності і формує в кожному індивіді власне людські якості, прилучаючи його до роду, олюднюючи його в буквальному смислі.

Мистецтво створює образи позитивних героїв, що уособлюють модель потрібної суспільству соціальної поведінки і свідомості. Слід підкреслити, що лише реалістичне мистецтво здатне виконати цю функцію. Сучасне ж мистецтво, що орієнтується на абстрактні форми зображення, принципово не здатне на це, що дає підставу деяким дослідникам відмовляти сучасному мистецтві у здатності формувати і віддзеркалювати духовний потенціал особистості і суспільства. Так, М.С. Каган схиляється до думки, що спроби сучасного мистецтва відволіктися від вирішення цих задач - свідчення того, що ідеалом сучасного мистецтва виступає «асоціальна особистість». До обговорення цієї проблеми ми повернемося у наступних розділах.

Функції мистецтва по відношенню до природи

Мистецтво здатне впливати не лише на людину і суспільство, але й на саму природу. Воно не лише зображує природу, але і перетворює її – як в уяві, так і в реальному матеріальному бутті, прикладом чого, зокрема, виступає садово-паркове мистецтво. Мистецтво, оптимізуючи стосунки людини з природою, зображуючи її за допомогою художніх методів, вносячи в неї новий вимір краси, формує у людини естетичне відношення до природи.

Дана функція суттєво змінюється на протязі усієї історії. Наприклад, в Середньовіччі християнство культивувало зневагу до природи, а в епоху Відродження вже переважає захоплення її гармонією і величчю. Це й визначило різні підходи мистецтва по відношенню до природи. Слід зазначити, що утилітарний погляд на природу, характерний для першого етапу історії капіталістичного суспільства, що призвів до екологічної кризи, поступово змінюється усвідомленням потреби до встановлення гармонійних стосунків природи і людини. Це знайшло відображення в новій програмі художньої діяльності - екологічній естетиці.

Функції мистецтва стосовно культури

У відношенні до культури мистецтво виконує функцію її самосвідомості, здатне виступати дзеркалом культури, її автопортретом. Мистецтво здатне виступає “ кодом” кожної конкретної культури у процесі спілкування з іншими культурами. Яскраво відображаючи особливості кожної культури у її історичній, національній, соціальній модифікації, воно дозволяє розкривати “душу” певної культури усім іншим культурам, як сучасним, так і майбутнім. Через мистецтво певної епохи, іншої культури ми входимо у саме серце цієї культури і не просто її пізнаємо, а емоційно, особистісно осягаємо її, вступаючи з нею в діалог. І в ході цього спілкування через мистецтво кожна культура глибше усвідомлює себе, свою унікальність, а також схожість з іншими культурами.

Кожна людина, зазначає М.С.Каган, знає з власного досвіду, що залучення до іншої культури, далекої в історичному, етнічному або класовому відношенні, здійснюється, в першу чергу, через ворота мистецтва, увійшовши в які вона починає відчувати її своєрідність, її аромат, її неповторну чарівність. Ось чому таким важливим є мистецтво в сучасному світі, коли діалог культур стає імперативом сьогодення.

Функції мистецтва по відношенню до власних потреб

Потребою самовдосконалення обумовлена функція мистецтва стосовно самого себе, виступаючи естетичним регулятором власного розвитку. В цьому сенсі в історії мистецтва ключовим є поняття “ класика ”, яке означає визнання нащадками неминущої цінності певного етапу художнього розвитку, з якого мистецтво наступних епох черпає досвід великої естетичної сили. Окрім рівняння на класику, іншим аспектом саморегуляції мистецтва є самооновлення. Ці дві тенденції – традиціоналістська та інноваційна - завжди присутні в розвитку мистецтва.

 

Види мистецтва та основні художньо-стильові напрямки

Історично склався відносно стійкий спектр видів мистецтва: архітектура, скульптура, живопис, графіка, декоративно-прикладне мистецтво, кіномистецтво, телебачення, література. Кожний з них освоює ту чи іншу сторону багатогранного людського буття і йому притаманна своя специфічна художньо-образна мова.

Види мистецтва поділяють на: просторові (пластичні), де образ розгорнутий у просторі; часові, де образ розвивається у часі (музика, література); просторово-часові, або видовищні, де образ характеризується і тілесністю, і тривалістю (танець та ін.); образотворчі – мистецтва, що використовують знаки, схожі на реальність (живопис, скульптура та ін.); види, що використовують знаки незображувального типу, звертаючись безпосередньо до асоціативних механізмів сприйняття (архітектура, музика та ін.); синтетичні – види, де знаки носять змішаний характер (пісенне мистецтво та ін.).

Детальніше зупинимось на окремих видах мистецтва.

Архітектура, зодчество є мистецтво проектувати та зводити будинки, споруди та їх комплекси, котрі організують матеріальне просторове середовище життєдіяльності людей відповідно з призначенням, технічними можливостями, суспільно-значимими ідеями і згідно з законами краси. Засобами вираження змісту тут виступають: співвідношення об’ємів, ритм, масштаб (співмірність з людиною), пропорції, тектоніка, композиція, фактура та колір матеріалу, синтез мистецтв. Архітектура входить у сферу духовної культури, але також складає суттєву частину матеріальної культури. Склалися три основних різновиди зодчества: архітектура об’ємних споруд, ландшафтна, містобудівництво. В архітектурі образно-естетичне начало тісно пов’язане з її соціальною функцією, з історією розвитку суспільства, його світоглядними і суспільно-політичними ідеями; усе це визначає відповідний архітектурний стиль. Основними архітектурними стилями, що склалися історично, є антична ордерна архітектура, романська, готична, архітектура Відродження, бароко, класицизму, модерну, функціоналізму.

Скульптура є видом образотворчого мистецтва, твори якого мають об’ємну, фізично тривимірну форму, створюються з різних матеріалів шляхом ліплення, висікання, лиття тощо. Основними художніми засобами у скульптурі виступає побудова об’ємних фігур, постановка їх у просторі, передача поз, жестів, вибір пропорцій, фактури тощо. Розрізняють такі види скульптури: кругла скульптура, котру можна оглядати з різних сторін (статуя, група, статуетка, бюст) та рельєф – зображення на площині фону, котре може бути високим (горельєф) та низьким (барельєф); монументальна скульптура (пам’ятники, монументи) - пов’язана з архітектурним середовищем, що виражає значні суспільні ідеї; монументально-декоративна – вбрання архітектурних споруд та комплексів; станкова – призначена для інтер’єру і не прив’язана до певного архітектурного середовища; скульптура малих форм – маленькі фігурки, медальєрне мистецтво та різьба по каменю (гліптика).

Живопис є вид образотворчого мистецтва, твори якого формуються з допомогою фарб, що наносяться на тверду поверхню (основу). Головними засобами виразності тут є колір, колорит (цілісна система співвідношення тонів та відтінків кольору), світлотінь, лінія. Ідея живописного твору конкретизується у темі та сюжеті і втілюється з допомогою композиції, малюнка та кольору. Живопис може бути поліхромним або ж монохромним (відтінками одного кольору – грізайль). Основними технічними різновидами живопису виступають: живопис маслом; живопис водяними фарбами по штукатурці – сирій (фреска) та сухій (а секко); темпера – на основі яєчної, рослинної та ін. емульсій; емаль – нанесене на металеву поверхню та закріплене обпаленням склоподібне кольорове покриття; енкаустика – живопис восковими розплавленими фарбами та ін. До різновидів живопису також відносять мозаїку, що використовує кольорове каміння, смальту (кольорове непрозоре скло) та вітраж, де використовується прозоре скло.

Графіка – вид образотворчого мистецтва, що включає малюнок та засновані на ньому друковані зображення (різні види гравюри – відбитки з пластин). Графіка використовує такі засоби виразності як контурна лінія, силует, штрих, пляма, контраст білого (лист паперу) та чорного. З допомогою таких незначних засобів митець створює живу картину світу. Саме незавершеність, умовність зображення предмету, лаконізм – важливі засоби художньої виразності у графіці, які дозволяють створювати образно-виразні метафори, різко загострювати образ (графічна сатира та гротеск).

Декоративне мистецтво – галузь пластичних мистецтв, твори якої, поряд з архітектурою, художньо формують матеріальне середовище людини, вносячи в нього естетичне, ідейно-образне начало. Вирішуючи, як і архітектура, практичні та художні завдання, декоративне мистецтво належить одночасно сферам створення матеріальних та духовних цінностей. Декоративне мистецтво поділяють на: монументально-декоративне – безпосередньо пов’язане з архітектурою (архітектурний декор, розписи, рельєфи, статуї, вітражі, мозаїки тощо); мистецтво оформлення (художнє оформлення свят, експозицій тощо); декоративно-прикладне – створення художніх виробів головним чином для побуту. У тісному зв’язку з декоративно-прикладним мистецтвом знаходиться дизайн – новий різновид естетичної діяльності, що виник у XX ст. і являє собою художньо-конструктивну діяльність по оформленню предметного світу людини (зокрема предметів масового попиту) на засадах раціональної доцільності та краси.

Театр є вид мистецтва, специфічним засобом виразності якого є сценічна дія, що виникає у процесі гри актора перед публікою. Формула театру: п’єса – актор – глядач, поєднані грою. Тут життя пізнається шляхом імітації самого життя. Твори театрального мистецтва – спектаклі – створюються на основі драматичного або музично-сценічного твору. У драмі (грецьке – дія), що належить одночасно і театру, і літературі, людські конфлікти і протиріччя виражаються через послідовні дії та висловлювання персонажів. Важливі особливості театрального мистецтва: його колективний характер; особлива роль актора, який є безпосереднім носієм дійово-ігрового начала в театрі; у театрі створення образу актором відбувається на очах у глядача, що поглиблює духовний вплив на останнього (на відміну, скажімо, від кіно), тут має місце безпосередній зворотний зв’язок актора із глядачем, емоційний контакт між сценою та публікою.

Художня література, мистецтво слова – особливий вид мистецтва, у якому матеріальним носієм образності виступає мова. Літературу характеризують такі особливості: літературні образи позбавлені візуальної достовірності, література діє на фантазію, особливо активізує інтелект; через слово реальність освоюється в усій її багатоманітності, відкриваються широкі можливості осягнення внутрішнього духовного світу людей, їх спілкування. Література поділяється на два основних типи (форми): поезію та художню прозу; також виділяють три роди літератури: 1) епос – зв’язну розповідь про суспільно-важливі події минулого, об’єктивовані від особистості оповідача; 2) лірику – де первинний не об’єкт, а суб’єкт висловлювання, його ставлення до зображуваного, зміст його внутрішнього життя; 3) драму, специфіку якої складає суцільний ланцюг висловлювань персонажів, орієнтація тексту на видовищну виразність.

Музика – вид мистецтва, що виражає та відображає людське життя в звукових образах. Музика заснована на здатності людини асоціювати слухові відчуття з власними переживаннями і процесами зовнішнього світу. Музика – динамічне мистецтво, це поезія звуку. Найважливіші засоби виразності та елементи музики: ритм, тембр, мелодія, гармонія, поліфонія, інструментовка та ін. В залежності від засобів, з допомогою яких відтворюється музика, розрізняють вокальну (для голосу), інструментальну, вокально-інструментальну музику. Виділяють також різні види музики: симфонічну, оперну, камерну тощо. Музика буває одноголосна (монодія) та багатоголосна (поліфонія). Основними жанрами вокальної музики виступають пісня, хор, гімн, романс, арія, опера. До жанрів інструментальної музики належать сюїта, соната, симфонія, концерт.

Хореографія, танець - вид мистецтва, в якому основними засобами створення художнього образу є динамічні рухи та пози людського тіла, поетично осмислені та організовані в просторі і часі. Танець безпосередньо пов’язаний із музикою, утворюючи з нею єдиний музично-хореографічний образ. Музично-ритмічні виразні рухи людського тіла (доповнювані пантомімою, спеціальними костюмами та речами) дозволяють розкривати характери, почуття та думки людей. У танці особливо яскраво втілюється національний характер народу, дух епохи. Розрізняють танець побутовий (народний, бальний) та сценічний. У європейському мистецтві велика роль належить класичному танцю, система якого розроблена у XVII ст. у Франції. У XVI-XVII ст. спочатку в Італії, а потім у Франції на основі придворних танців створюється балет.

Фотомистецтво, художня фотографія - вид образотворчого мистецтва, твори якого створюються засобами фотографії. Воно склалось на рубежі XIX-XX ст., його основними засобами виразності є вибір ракурсу, композиції, емоційно-смислове використання фототехніки. Фотографічним образам сучасного фотомистецтва притаманна особлива „співжиттєвість”, вони сприймаються як об’єктивні свідчення про життя.

Кіномистецтво - вид мистецтва, твори якого формуються з допомогою кінозйомки реальних, спеціально інсценованих або відтворюваних засобами мультиплікації подій. Кіномистецтво відноситься до так званих „технічних мистецтв”. Воно виникло на основі винаходу у І895-І896 рр. кінематографа - системи фотографічного фіксування дійсності у її русі, що також дозволяло тиражувати та широко розповсюджувати аудіовізуальну інформацію. Принципові особливості кіно: демократизм мови, універсальність впливу на духовний світ людини, величезні можливості перенесення глядацького «я» за межі власного буденного життя, насолода від ілюзорної участі в самих різних подіях, присутності у житті інших людей.

Телебачення - засіб масової комунікації та екранне видовище, типологічне близьке до кіно. Воно відрізняється від кіно періодичністю зв’язку з аудиторією, камерністю середовища сприйняття, здатністю інформувати про події безпосередньо, можливістю одночасного звертання до мільйонів розрізнених глядачів. Як засіб масової комунікації ТV тяжіє до документалізму, а як екранне видовище - до образності, тобто до мистецтва у власному розумінні. Камерність телебачення дозволяє реалізувати більш довірливі стосунки між творцем та глядачем. Але, перш за все, телебачення - це ретранслятор подій реального світу та творів інших мистецтв; завдяки ТV у наш дім приходять найвищі досягнення світової культури (хоча не тільки найвищі). Телебачення радикально демократизувало та інтернаціоналізувало культурне життя.

Естрадно-циркове мистецтво носить, перш за все, розважальний характер, але також може виражати значний суспільно-політичний смисл (наприклад, сатиричне мистецтво, клоунада). Естрада - це синтетичне видовищне мистецтво, що поєднує малі формі драми, комедії, музики, а також співу, художнього читання та ін. Специфіка цирку полягає у створенні художніх образів за допомогою рухів, трюків, акторського мистецтва. Демонструючи віртуозно-вільне володіння важко освоюваними предметами (тваринами, простором, власним тілом тощо), цирковий артист творить за законом ексцентричності, розкриваючи вищі людські можливості. Обов’язковою дійовою особою цирку є клоун - комічне дзеркало часу.

Кожний вид мистецтва вносить щось особливе в естетичне освоєння світу. Нема головних і другорядних мистецтв, але в той чи інший період може набувати найбільшого значення якийсь один з видів мистецтва, який стає найбільш масовим і впливовим: наприклад, в епоху Відродження - живопис, сьогодні - телебачення.

Історичний характер мистецтва знаходить свій вираз у розмаїтті художньо-стильових форм. Мистецький стиль - це історично-обумовлена стійка образна система, що виражає певне бачення світу (умонастрій), і відповідна сукупність творчих прийомів вираження змісту, притаманні певному періоду і певним обставинам розвитку мистецтва. Стиль - це певне художнє переживання часу.

Історію світового мистецтва можна розглядати як історію художніх стилів. Виділяють стилі різного ступеню загальності: стиль окремого твору, індивідуальний стиль автора, стилі цілих епох, стилі певних напрямків, певних видів мистецтва (наприклад, архітектурні стилі) тощо. Зміна одних способів художнього мислення іншими, зміна форм, типів композицій, прийомів просторових побудов, особливості колориту взаємопов’язані і не випадкові. В рамках одного історичного художнього стилю завжди зароджується новий, а той, у свою чергу, переходить у наступний у відповідності зі специфічними особливостями історичної епохи.

Більш детальний розгляд усього розмаїття художньо-стильових форм розглядається при характеристиці відповідних культурно-історичних епох художнього розвитку - первісної, античної, середньовічної, ренесансної, нового та новітнього часу. Кожна з них представляє собою певну картину світу в уявленні людей, що характеризується певною спільністю релігійних, філософських, політичних ідей, наукових уявлень, психологічних особливостей світосприйняття, етичних і моральних норм, естетичних критеріїв життя.

 

План семінарського заняття:

1. Сутність релігії та її структура. Віра як основний духовний компонент релігії.

2. Основні функції релігії в житті людини та суспільства.

3. Мистецтво як специфічна форма духовно-практичного освоєння світу.

4. Роль мистецтва в житті людини та суспільства.

5. Основні види мистецтва.

 

Тематика рефератів та повідомлень:

1. Релігія та її місце в системі культури.

2. Віра в духовному житті людства.

3. Релігія й наука: відмінності між релігійним та науковим сприйняттям світу.

4. Релігійні сюжети та образи в літературі та мистецтві.

5. Функції релігії в житті людини та суспільства.

6. Архітектура як вид мистецтва: художня мова архітектури.

7. Живопис як вид мистецтва.

8. Музика як вид мистецтва.

9. Театральне мистецтво.

10. Художня література як вид мистецтва.

 

Індивідуальні завдання

для самостійної роботи: