Філософія. Її предмет та функції

Філософія як теоретичний світогляд поряд із нау­кою, мистецтвом, мораллю, правом як формами суспіль­ної свідомості – одне з найважливіших надбань люд­ської культури. Історично так склалось, що саме філосо­фія була тією колискою, з якої виросли і наука, і мис­тецтво, і мораль, і право і набули статусу особливих про­явів людського духу та практики життєдіяльності лю­дини і суспільства.

Філософські ідеї, школи, напрями подібно до людей, які їх створили, завжди-належать до певної епохи, краї­ни. Це – аксіома. Але частина ідей, проблем, думок збері­гаються століттями і навіть тисячоліттями і не знають просторових та часових меж. Багато у філософії нале­жить (або належатиме) тільки історії. Серед багатьох причин, філософської неперервності й універсальності не малу роль відіграють внутрішня логіка розвитку філософських знань та національні традиції у формі постановки філософських проблем, підходів до їхнього вирішення.

В історії філософії склалися і у певних модифікаці­ях перманентне повторюються так звані вічні пробле­ми. Що таке людина? Що таке природа, або ширше – Всесвіт»? Який між ними зв'язок, залежність? Чи може людині пізнати себе, природу, суспільство? Які форми, методи засоби пізнання? В чому відмінність явищ і сут­ності матеріального і духовного, ідеального світу? Який з цих двох світів є основою для виникнення й існуван­ня другого світу? Чи вони незалежні один від одного? Що таке свобода? Чи є підстави для того, щоб людина і суспільство могли сподіватися на здобуття свободи? Що таке людські цінності – Істина, Добро, Мудрість, Гар­монія? Що таке життя та смерть, яке їхнє ціннісне зна­чення окремої людини і суспільства?

Це далеко не повний перелік «вічних» філософських проблем. Розвиток суспільства, пізнання висуває нові й нові фі-лософські проблеми. Під впливом нових знань і нових. духовно-культурних та соціальних умов «вічні» філософські проблеми також вирішуються по-новому.

Досвід понад двох із половиною тисяч років історії філософської думки, як і досвід розвитку філософії в XX столітті, переконує в тому, що в філософії визначив­ся ряд постійних, «інваріантних» функцій, які дають ключ до розуміння основних вимірів філософського пізнання, або ширше, – до осягнення природи, суспільства й лю­дини. Саме знання цих функцій і вимірів дає змогу розкрити механізм виникнення і розв'язання філософ­ських проблем. До функцій філософського пізнання належать світоглядна, онтологічна, гносеологічна, методологічна ціннісна та праксеологічна.

Питання про функції філософії тісно пов'язане з питанням про предмет філософії. Що таке предмет філо­софії і чим він відрізняється від предмета окремих наук, наприклад, хімії, фізики, астрономії тощо. Предмет будь-якої науки – це та сукупність явищ дійсності, яка до­сліджується цією наукою. Так, фізика досліджує влас­тивості макро- і мікротіл. Хімія досліджує речовину, властивості найменших часток речовини, особливості поєднання (сполук, сумішей тощо) різних речовин. Біо­логія вивчає світ живого, живе у всіх формах його вия­ву. Астрономія вивчає космічні тіла, їхні властивості (рух, взаємодію тощо). Тобто кожна наука досліджує певну сукупність явищ дійсності, певний спектр явищ природи. На відміну від окремих наук філософія ви­вчає не окремі сфери буття, а світ як цілісність.

Окремі науки покликані дослідити ті чи інші явища для того, щоб потім можна було використати здобуті знання для перетворення дійсності відповідно до по­треб людини. Наприклад, знання, здобуті такими на­уками, як фізика, хімія, термодинаміка, гідравліка, теп­лотехніка, аеродинаміка та ін., дозволяють будувати ав­томобілі, двигуни внутрішнього згорання, літаки, морські і річкові судна, будинки, меблі, створювати багато інших речей, необхідних для життя сучасної людини. Філосо­фія досліджує світ як цілісність, її завдання – дати найбільш загальні уявлення про світ, відповісти на за­питання: який цей світ, що лежить в його основі, кінечний він чи безкінечний, пізнаванний чи непізнаванний. що таке знання, чи є якийсь сенс існування цього світу, яке місце людини у цьому світі, як вона повинна жити, діяти? Спираючись лише на філософські знання немож­ливо побудувати ні автомобіль, ні літак, ні навіть стіл чи стілець – для цього потрібні знання точних наук або принаймні досвідне (практичне) знання. Повторимо, філософія може дати лише найбільш загальні уявлення про світ. Це теж необхідно для людства: щоб опти­мально організувати суспільне життя, треба мати пра­вильні загальні уявлення про світ, знати максимально точно принципи буття, закономірності розвитку приро­ди, суспільства, властивості самого мислення людини тощо.

Щоб правильно зрозуміти специфіку предмета філо­софії, розглянемо ще одну сторону філософського осмис­лення дійсності. Будь-яка наука завжди досліджує ті чи інші явища дійсності (природи, суспільства, мислен­ня) як об'єкти, тобто незалежно від пізнаючої людини (суб'єкта). Філософія ж вивчає світ і людину разом, всі здобуті знання вона обов'язково співвідносить із лю­диною. Інколи кажуть, що філософія вивчає суб'єктно-об'єктні відносини. І це правильно. Що таке людина? Яке її місце у світі? Як складаються її взаємовідносини з іншими людьми,, і природою тощо? Спираючись на які принципи можна досягти максимального успіху в організації суспільного життя? У чому полягають кри­терії суспільного прогресу? На ці та багато інших важ­ливих запитань може дати відповідь тільки філософія.

Історично поняття предмета філософії змінювалось. В античній філософії провідною є тенденція включення до предмета філософії не тільки специфічної філо­софської «предметності», а й усієї «предметності» об'єктів конкретного, в тому числі об'єктів виникаючого науко­вого знання. У зв'язку з цим філософія античності в своєму предметному визначенні претендувала бути нау­кою всіх наук Предметом раціонального, понятійного знання, згідно з Фомою Аквінським (1225—1274), в кінцевому рахунку є Бог.

Радикальні зміни у визначенні предмета філософії почались під впливом становлення дійсно наукового знан­ня та соціальних процесів розвитку буржуазного суспіль­ства. Наприкінці XVI – поч. XVII ст. виникає експе­риментальне природознавство і починається процес відпочкування від філософії конкретних наук – спочат­ку механіки земних та небесних тіл, астрономії та мате­матики, потім фізики, хімії, біології тощо. У визначенні предмета філософії виникає нова проблема – місце фі­лософії в системі конкретних наук, співвідношення пред­метів конкретних наук та предмета філософії. В процесі розв'язання цієї проблеми виявились дві протилежні тен­денції: одна, позитивістська, – нігілістична щодо філо­софії і її права взагалі мати свій предмет; друга, згідно з якою предмет філософії або включає як свій суттєвий елемент натурфілософію – особливе філософське вчення про природу, або як метафізика – умоглядна, спеку­лятивна філософія, не спираючись на узагальнення кон­кретних наук, в рамках свого предмета задає, окреслює предмети конкретних наук (Декарт, Лейбніц). Лише в XIX ст. вдається принципово визначити специфіку пред­метів конкретних наук та філософії. Методи філософ­ського пізнання. Метод (від гр. – шлях до­слідження чи пізнання) пізнання – це спосіб побудови та обґрунтування системи філософських та наукових знань, сукупність (послідовність) прийомів і операцій, за допомогою яких здобувається нове знання. Кожна нау­ка, кожна форма освоєння дійсності має свої методи. Найбільш відомими методами філософського пізнання є метафізика і діалектика. До XVII-XVIII ст. у філо­софії і в конкретних науках в цілому панував метафізич­ний метод філософського мислення. Термін метафізика як в історії філософії, так і нині вживається як для по­значення теоретичної або спекулятивної філософії (особ­ливо на Заході), так і для позначення філософського методу, протилежного діалектиці. З позицій метафізики і в природі, і в суспільстві, і в духовній сфері об'єкти, процеси, явища існують відокремлено, без взаємного орга­нічного зв'язку, вони не розвиваються. Хоча в них і відбу­ваються певні зміни, вони не приводять до виникнення якісно нового – «немає нічого нового під місяцем».

Діалектичний метод у філософії, на противагу ме­тафізиці визнає універсальний зв'язок усіх явищ при­родного, соціального і духовного вимірів дійсності та розвиток її. Докладніше проблему методу в філософії ми розглянемо нижче. У розумінні специфіки філо­софського осмислення дійсності суттєвими є питання про співвідношення матерії та свідомості, природи та духу. Це питання Енгельс назвав «основним питанням філософії». Визнання первинності матерії і вторинності свідомості – це визнання того, що основою світу е об'єк­тивна реальність, що саме її розвиток – умова виник­нення і розвитку свідомості.

У межах цілісної структури філософії основні функції філософії взаємопов'язані і взаємно детермі­нують одна одну. Розглянемо спочатку взаємний зв'я­зок світоглядної і онтологічної функцій філософії. Онтологія (від гр. – суще) – вчення про Буття, його сутність, форми, фундаментальні принципи та ка­тегорії. Термін онтологія введений в 1613 р. Гоклініусом. Але ще в античній філософії були розроблені різні варіанти онтології.

Характер світорозуміння, зокрема розуміння природи і сутності людини, визначається різноманітними жит тєвими позиціями, установками, спрямованістю життє­діяльності людини. Це може бути фаталістична уста­новка природа цілком і однозначно визначає і сутність, і вчинки людини, людина приречена бути маріонеткою природних сил. Це може бути волюнтаристична уста­новка: людина може бути вільною щодо природи, діяти за «законом» сваволі (своєї волі). Це може бути й установка Ф. Бекона: природу можна підкорити на основі і відповідно до пізнаних її законів. Проте безоглядна віра в самодостатність наукових знань таїть значну за­грозу безпеці людства.

За приклад може слугувати Чорнобильська ката­строфа. Одна з причин (теоретичних) технологічних катастроф полягає в тому, що природничі і технічні науки в XX ст. перебувають під гіпнозом позитивістського кредо: наука сама собі філософія і жодної «метафізи­ки» не потребує. Таким терміном, здебільшого на Заході, позначають теоретичну філософію як самостійну, раціональну галузь знання і вид світогляду.

Філософія, звичайно, – не конкретна наука, не сума наукових знань. Але наука, поряд із повсякденним знан­ням, художнім, народним і професійним мистецтвом, усіма видами правового, політичного, морального й іншого досвіду та знань – це джерело усієї філософської про­блематики У науки з філософією спільним є також те, що вони обидві ґрунтуються на теоретичному способі аргументації, мистецтві логічного оперування поняттями

У наш час зв'язок світоглядного і онтологічного вимірів філософії знаходить своє втілення в широкому використанні філософських принципів та ідей у роз­робці як конкретно-наукових (фізичної, хімічної, біоло­гічної тощо), так і загальнонаукової картин-світу.

Суттєвою функцією філософії є пізнавальна. Тео­рія пізнання, гносеологія – розділ філософії, в якому досліджуються проблеми джерела, форм, можливостей, вірогідності та істинності пізнання.

Праксеологічна функція філософії. Праксеологічний вимір філософського знання пов'язаний з аналізом і узагальненням своєрідності взаємовідносин людей і природи, окремих людей і суспільства в цілому, практики наукових спостережень, експериментів. Крім того, і великий прошарок практики окремих людей і людства в сферах діяльності, які виходять за межі раціонально­го. В тих сферах, де не тільки відносно незначну пи­тому вагу мають раціональні і наукові способи поста­новки і вирішення питань, панують спалахи емоцій, про­яви незламної волі (не тільки як у Прометея, а й як у Сізіфа), де з глибин підсвідомості виникають казкові, дивовижні музичні (як у М. Паганіні), поетичні (як у Т. Шевченка), драматичні (як у У. Шекспіра) образи.

Практика значною мірою нераціональних форм осяг­нення світу в мистецтві, в моралі, в релігії і т. д. стала основою виділення в філософському знанні таких розділів, як естетика, етика, філософія, релігія. Своєрід­не місце посідає в діяльності людей конкретно-історич­не життя людства в таких його спільнотах, як раса, пле­м'я, народ, етнос, нація. Осмислення цієї сфери в про­блематиці філософії як теоретичного світогляду спри­чинила виникнення такої галузі філософських знань, як філософія історії. А практика політичного і норма­тивно-правового життя привела до виникнення філо­софії політики і філософії права. Осмислення ж досві­ду розвитку філософії привело до виникнення історії філософії.

Складається, здавалося б, парадоксальна ситуація. З одного боку, філософія є теоретична, раціональна фор­ма світогляду. А з іншого – далеко не всі сфери прак­тичної життєдіяльності людей, які узагальнює філосо­фія, належать до теоретичної або раціональної сфери. Але парадоксу тут немає Оскільки Буття взагалі і Буття людей «різнобарвні», «мозаїчні», то теоретичність філо­софії полягає не в тому, щоб як у тиглі «переплавити» в одну сіру теоретикоподібну масу якісне багатство світу, а в тому, щоб засобами раціонального-дискурсу відтво­рити як єдність, спільні риси, зв'язок різноманітних форм світу, так і неповторну «тональність звучання» кожної струни (об'єкта, події, процесу) Всесвіту. Фактично протягом усієї історії філософії ідеал Піфагора – ви­разити Всесвіт як «гармонію сфер» – не покидав най­більш далекоглядних філософів. Це стосується і Платона, і Арістотеля, і Лейбніца, і Канта, і Гегеля

Суттєвою функцією філософського знання є мето­дологічна. Для розуміння цієї функції необхідно чітко уяснити як спільні риси, так і відмінності таких понять, як метод та методологія. Метод (від гр. – шлях дослідження, пізнання) – спосіб організації практичного і теоретичного освоєння дійсності, який обумовлено закономірностями відповідного об'єкта, су­купність правил, прийомів пізнання і перетворення дійсності. Методологія (від гр. теіігосіої шлях до­слідження, пізнання та гр. Іодої – вчення, тобто вчення про метод.

Становлення методології як зрілого і всебічного вчен­ня про принципи, методи і прийоми пізнання відбулось у філософії Нового часу в XVII-XVIII ст. в зв'язку з бурхливим розвитком науки. Відтоді розробка науко­вої методології стає центром теоретичної думки Ф. Бе­кон обґрунтовує метод індукції, Р. Декарт, Б. Спіноза та Г. В Лейбніц – метод дедукції. При цьому слід мати на увазі, що сучасна класифікація методів пізнання врахо­вує як своєрідність, так і зв'язок методів різних кон­кретних наук, емпіричного і теоретичного пізнання, загальнофілософських методів.

У загальному випадку методологічна функція філо­софії полягає не лише в тому, що саме філософія на найвищому рівні досліджує методи наукового (раціо­нального) пізнання, визначає теоретичні основи і межі працездатності тих чи інших методів. Філософське знан­ня методологічне за своєю природою. Ті чи інші філо­софські концепції з самого початку задають вихідні принципи розуміння світу або в цілому, або його окре­мих явищ. Наприклад, матеріалістичні філософські кон­цепції з самого початку спираються на визнання пер­винності природи і вторинності духу, свідомості. Філо­софські вчення, що визнають пізнаванність світу, обу­мовлюють одні принципи і методи його пізнання, агно­стичні вчення – інші Визнання наявності розвитку у світі зумовлює необхідність діалектики як методу пізнан­ня і т. ін.

І, нарешті, ще однією з функцій філософії є аксіологічна функція. Аксіологія – вчення про цінності, філо­софська теорія загальнозначущих принципів, які визна­чають вибір людьми напряму їхньої діяльності, харак­тер їхніх вчинків. Цінності як філософська категорія відображають певні сторони явищ дійсності, пов'язані з соціальною і культурною діяльністю людини і суспіль­ства. Оцінка одного й того ж явища, наприклад руйну­вання будинку, житла чи то внаслідок землетрусу, чи то під час війни, може збігатися, а може відрізнятися у людей. Але оцінка буде або позитивна, або негативна В яких би категоріях ця оцінка не проводилася, –. «істи­на і похибка», «добро і зло», «краса і огидність» тощо – завжди її основою є суб'єктні цінності.

Сукупність ціннісних орієнтацій людини – своєрід­ний маяк свідомості, котрий в разі прийняття загально­людських цінностей освітлює шлях до гуманістичних ідеалів, які виробило і вистраждало людство в процесі минулих і сучасних цивілізацій та культур. Сьогодні перед людством нагальне постала проблема його вижи­вання, вибору шляхів у майбутнє. І функція філософії в цих пошуках полягає не в тому, що вона дає готові відповіді на гострі проблеми сучасності, а в тому, що, узагальнюючи практичний, інтелектуальний і, ширше, ду­ховний досвід людства, як справжня мудрість поколінь, з одного боку, застерігає («не переступіть межі загаль­нолюдських цінностей, бо це шлях у нікуди»), а з іншо­го – пропонує («тільки спираючись на накопичений віками позитивний світоглядний, пізнавальний, методо­логічний та інший арсенал можна його збагатити, щоб вирішити нові проблеми»). Тобто філософія несе в собі не тільки знання, але й цінності.

Розглянуті раніше питання специфічності проблем та предмета філософії дають змогу з'ясувати проблему критеріїв класифікації філософських вчень на напрям­ки, течії, школи. До основних філософських напрямків належать матеріалізм та ідеалізм і меншою мірою філо­софський дуалізм. Хоча лише в філософії Нового часу розрізнення матеріалізму та ідеалізму набуло чіткого усвідомлення, але протягом усієї історії філософії саме матеріалізм та ідеалізм виявили найбільший вплив на зміст філософської думки.

Філософська школа – це філософські погляди кон­кретного історичного філософа, які підтримуються, роз­виваються певним колом філософів-послідовників Прикладом філософської школи є давньогрецька шко­ла кініків, яку заснував Антисфен, учень Горгія і Сократа. Учнем і послідовником його був Діоген із Синопа. Кініки вбачали щастя в ав тономії особи від навколишнього соціального світу. Вони закликали «вчитися у природи», «жити як тварини», відкидали релігію, мораль, право.

За своїм впливом на розвиток філософської думки проміжне місце між філософським напрямком та філо­софською школою посідає філософська течія, яка фор­мується на основі спільних програмних ідей певної, мен­шої чи більшої, кількості філософських шкіл. Так, впли­вова в західній філософії течія позитивізму об'єднує і школу першого історичного позитивізму XIX ст. О. Конта, Д. Ст. Мілля, Г. Спенсера, і школу другого позитивіз­му (кінець XIX – початок XX ст.) – емпіріокритицизму Е. Маха, Р. Авенаріуса і школу неопозитивізму Віден­ського гуртка М. Шліка, Р. Карнапа, О. Непрата та ін. у 20—30-х роках XX ст., і школу американського, насам­перед «логічного емпіризму» в 40—50—60-х роках XX ст.