Історичний процес як множина цивілізацій

Вперше розглянув проблему цивілізації не з позицій європоцентризму, а як проблему множинності цивілі­зацій М. Я. Данилевськнй. Він розглядає часовий рух людського суспільства як низку автономних послідов­них і співіснуючих соціальних організмів, які він нази­ває культурно-історичними типами, а на етапі зрілості – цивілізаціями. 1 хоча ці культурно-історичні типи мо­жуть не тільки змінювати один одного, а й співіснувати, проте на тому чи іншому історичному відтинку один із типів постає як панівний.

Щодо загальної кількості та назв тих культурно-істо­ричних типів, розвиток яких сягнув рівня відповідних цивілізацій і «становить зміст всесвітньої історії, Данилевський припускається деяких розбіжностей. У главі п'ятій своєї праці «Росія і Європа» мислитель нарахо­вує, відповідно до вимог «природної системи історії», десять таких типів. Цими культурно-історичними типа­ми або самобутніми цивілізаціями, розташованими у хронологічному порядку, є: 1) єгипегський, 2) китайський, 3) ассіро-вавилоно-фінікійський, халдейський, або стародавньосемітичний, 4) індійський, 5) іранський, 6) євро­пейський, 7) грецький, 8) римський, 9) новосемітичний, або аравійський, 10) германо-романськпй. або європей­ський.

До народів, що утворювали подібного штибу куль­турно-історичні типи і були рушійною силою в історії людства, Даиилевський зараховує ще два – мексикан­ський і перуанський, вважаючи, однак, що вони загину­ли насильницькою смертю і не встигли здійснити свого розорю. Перші ж десять він розглядає як такі, що вже доросли до періоду «квітування і плодоношення», тобто цивілізації. Дещо пізніше в коло, навіть у центр, роз­гляду потрапляє ще й слов'янський тип, який лише всту­пив у зазначений період розвитку.

В останній же главі, значно конкретизуючи характе­ристику слов'янського й інших «цивілізованих» типів, мислитель, проте, лишає поза увагою тип, названий ним аравійським. Тому тут у нього йдеться вже про дев'ять «цивілізованих» типів. Дещо іншими є і їхні назви.

Багато чого спільного з Даннлевським с у О. ІІІпенглера. який проте, тлумачить цивілізацію не як злет, а як омертвіння відповідної історичної культури. Загальна кількість і означення розвинутих культур у Шпенглера не збігаються з Данилевськпм. За Шпенглером їх 8. До них належать: китайська, вавилонська, єгипетська, антична (вона ж – аполлонівська, або греко-рпмська), арабська (магічна), західна (фаустівська), культура майя та російська. Залишилися, з його погляду, нерозвинути­ми перська, хетська та кечуа. Найдокладніше Шпенглер зупинився все ж на порівняльному аналізі життє­вого кола (завершальною стадією якого і є цивілізація) чотирьох культур – індійської, античної, арабської та західноєвропейської. Про це переконливо свідчать, зок­рема, його відомі таблиці синхронічних епох.

І, нарешті, А. Тойнбі, налічуючи в історії понад ЗО цивілізацій, вичленовує з них як розвинуті в перших десяти томах свого 12-томного «Дослідження історії» двадцять одну, зводячи, зрештою, чисельність їх до три­надцяти. З них донині збереглося, на його думку, лише 6: західна, візантійсько-ортодоксальна, російсько-орто­доксальна, арабська, індійська, далекосхідна (китайська, японо-корейська).

Як бачимо, вже у Данилевського, Шпенглсра і Тойнбі термін «цивілізація», крім відмінностей в епітетах, має ще й різне семантичне значення. У Данилевського – це короткий, не довше кількох століть (для римського світу, близько 400 років, для європейського – від 5. до 6 ст.) час. Протягом такого часу народи, що утворюють певний тип, виявляють переважно свої духовні потенції в усіх напрямках вияву духовної природи (не тільки щодо науки і мистецтва, а й щодо практичного здійснен­ня своїх ідеалів правди, свободи, суспільного благоустрою й особистого добробуту). Іншими словами, цивілізація – це період розкриття тих унікальних задатків, що зумов­люють своєрідність духовного світу народів і утворю­ють відповідний культурно-історичний тип, етапи інтен­сивної реалізації його духовних потенцій. Цей період, зазначає Данилевський, виснажує раз і назавжди жит­тєву силу відповідного культурно-історичного типу і більше не повертається.

Отже, за Даннлевським, цивілізація це пік розвитку культури, гребінь тієї хвилі, на який піднімається та чи інша локальна культура у широкому потоці культури все­людської (терміну «загальнолюдський» він не визнавав).

У Шпенглера ж, як відомо, цивілізація – період не розквіту, а навпаки, омертвіння певної локальної куль­тури. Кожна культура, становлячи собою специфічний організм, має, як і належить організмові, певну тривалість життя – близько тисячоліття. Вмираючи, культура пе­рероджується у цивілізацію. Афористично ущільнюю­чи шпенглерівське тлумачення цього перетворення, С. С. Аверінцев влучно характеризує його як «клімакте­ричний перехід від творчої гі до безплідності, від ста­новлення до окостеніння, від «душі» до «інтелекту», від «такту» до «напруги», під «діяння» до «роботи»

Справді, формування цивілізації відбувається, за Шпенглером, як деформація першофеномена, або внут­рішньої форми культури. Це період, коли виснажують­ся, сходять нанівець джерела творчості. З приходом цивілізації і вербальна, і образотворча мистецька творча діяльність, гадає він, вироджуються в спорт. Синхрон­но з цим у галузі етики і філософії на зміну продуку­ванню символів, які відіграють щодо культури консти­тутивну роль і утворюють її ядро, насувається холодне, рефлексивне критичне осягнення цих символів та їхнє регулятивне значення або ж навіть відвертий скепти­цизм і нігілізм.

І, нарешті, у Тойнбі цивілізація постає як термін вже не з одним, а з кількома семантичними навантаження­ми. Відповідно й працює цей термін у «плаваючому режимі», актуалізуючи те з своїх значень, якого потре­бує та чи інша пізнавальна ситуація. Попереднє ж, аб­страктне розв'язання питання про цивілізацію як ос­новну одиницю виміру («умосяжне поле») історичного процесу привело його до таких висновків:

а) умосяжні поля історичного дослідження, межі яких були приблизно встановлені з урахуванням історично­го контексту даної країни, являють собою на теперішній час суспільства з ширшою протяжністю як у просторі, так і в часі, ніж національні держави, міста-держави або довільні інші політичні союзи.

б) такі політичні союзи (національні держави, міста-держави тощо) не тільки вужчі у своїй просторовій про­тяжності, а й коротші в часовій тривалості щодо суспільств, до складу яких вони входять, як частина входить до цілого, вони є окремим виявом конкретних соціальних спільно­стей. Суспільство, а не держава є тим соціальним «атомом», на якому слід фокусувати свою увагу історикові.

в) суспільство, що включає в себе незалежні націо­нальні держави типу Великобританії, і суспільство, яке складається з міст-держав типу Афін, порівнянні одне з одним, бо являють собою суспільства одного різновиду;

г) жодне з досліджуваних суспільств не охоплює всього людства, не поширюється на всю населену Зем­лю і не має своїх ровесників серед суспільств свого різно­виду; наше західне суспільство, наприклад, не сприйма­лось як щось ціле. доки еллінське суспільство, будучи одним і першопочаткових представників суспільства даного різновиду, не досягло своєї зрілості У кожному разі повний час життя окремого суспільства не збігається з часом життя різновиду;

д) безперервність, наступність у розвитку суспільств виражені значно слабше, ніж безперервність між фаза­ми історії одного суспільства (настільки слабше, що е сенс розрізняти ці два типи безперервності)

На підставі такого розгляду цивілізації як специфіч­ного суспільства Тойнбі доходить основоположного ви­сновку щодо дослідження історії: її справжній предмет – життя суспільства, взяте як у внутрішніх, так і в зовнішніх його аспектах. Внутрішня сторона є виявом життя довільного даного суспільства в послідовності глав його історії, у сукупності всіх спільнот, що Його склада­ють. Зовнішній аспект це відносини між окремими суспільствами, розгорнуті у просторі та часі.

З позицій сучасного трактування цивілізаційного підходу, як і з позицій його традиційного варіанту, історичний процес постає насамперед не монолінійною по­слідовністю, а поліцентричним процесом розвитку і зміни таких культурно-історичних форм, як цивілізації. Але саме і тільки в рамках сучасної версії цивілізаційного підходу кожна з цивілізацій розглядається як нелінійне утворення монадного характеру.