Єдність матерії, руху, простору, часу

Спочатку поняття «матерія» ототожнювалось із кон­кретним матеріалом, з якого складаються тіла і предме­ти (камінь, вода, земля, дерево, глина тощо). Узагальню­ючи здобутки минулих часів, Арістотель у книзі «Мета­фізика» писав, що «більшість перших філософів вважа­ли початком усього лише матеріальні начала, а саме, те, з чого складаються всі речі, із чого, як першого, вони виникають і на що, як останнє, вони, гинучи, перетворю­ються, причому сутність хоч і залишається, але змінюється в своїх проявах, – це вони вважають елементом і по­чатком речей».

Якщо для філософів стародавнього світу матерія – це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, а кожний предмет (тіло) складається з матерії та форми як духов­ного першопочатку, то для Р. Декарта (XVII ст.) матерія – це складова частинка предмета (тіла), а саме: тіло разом з формою. Декарт визначає матерію як субстан­цію самоіснуючого буття, атрибутом якої є протяжність із її властивостями: займати певне місце, мати об'єм, бути тривимірною. І. Ньютон додає до Декартового визначен­ня матерії як субстанції ще три атрибути: протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла), інертність (па­сивність, нездатність самостійно змінювати швидкість згідно із законами динаміки); вага, зумовлена дією зако­ну всесвітньої гравітації. Причому інертність та вага потім об'єднуються ним у поняття маси, яка виступає основним атрибутом матерії і одночасно мірою її кількості. П Гольбах визначає матерію як все те, що пізнається чуттєво, при цьому джерелом чуттєвого знання є відчуття форми, кольору, смаку, звуку та ін. Він доводить розуміння ма­терії до гносеологічного узагальнення. На думку Г. Гельмгольца, матерія – це все, що існує об'єктивно (незалеж­но від свідомості людини).

Матерія як філософська категорія визначає найбільш суттєві властивості реального буття світу – пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать. цілісність, невичерпність, мінливість, системна упоряд­кованість та інше. Системність як фундаментальна вла­стивість матерії визначає методологію сучасного науко­вого пізнання Розрізняють такі структурні рівні ма­терії: неорганічний (мікро-, макро-, мегасвіти); органіч­ний (організмений, підорганізмений, понадорганізмений), соціальний (особистість, родина, плем'я, народність, на­ція, клас, суспільство, людство).

Отже, поняття матерії проходить складний шлях розвитку, постійно уточнюється, поглиблюється, збага­чується новими властивостями, відображає рівень роз­витку пізнання людиною світу.

Поширене визначення матерії як філософської кате­горії для означення об'єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях, відображається нашими відчуття­ми та свідомістю й існує незалежно від них, певною мірою є обмеженим, оскільки зосереджується на гносеологіч­них аспектах матеріального, не враховуючи притаман­ний йому онтологічний зміст.

Узагальнене визначення категорії «матерія» має ба­зуватися на тому, що це – об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і пізнаванне людиною

Рух – це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух – це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій – відносним спокій – це лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою віднос­но Землі, рухається відносно Сонця

Рух виявляється у багатьох формах. В процесі роз­витку матерії з'являються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу, його структурну організацію. У зв'язку з цим можна сказа­ти, що кожному рівню організації матерії (нежива при­рода, жива природа, суспільство) притаманна своя, вла­стива лише їй, багатоманітність форм руху Кількість форм руху безкінечна, рух невичерпний. за своєю бага­томанітністю, як і матерія.

Джерело руху – сама матерія. Матерії притаманна здатність до саморуху. Рух матерії – це процес взає­модії різних протилежностей, які є причиною зміни кон­кретних якісних станів.

Матерії притаманна також здатність до розвитку і саморозвитку. Відповідей на запитання, як світ розви­вається, існує багато: міфологічні, релігійні, наукові, не­наукові тощо. За діалектичного розуміння, розвиток – це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від старого до нового. Розвиток є універсальною влас­тивістю Всесвіту. Це саморух світу та розмаїття його проявів (природа, суспільство, пізнання тощо), самоперехід до більш високого рівня організації. Саморозви­ток світу виростає з саморуху матерії. Саморух відоб­ражає зміну світу під дією внутрішніх суперечностей.

Простір і час – це філософські категорії, за допо­могою яких позначаються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції (феномени свідо­мості). Г. Лейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір – це ім'я, яким позначається координація ре­чей одної відносно іншої. Іменем час позначається три­валість і послідовність процесів. Реально ж простору і часу немає, їх неможливо виміряти

Такі філософи як Дж. Берклі і Д. Юм розглядали простір і час як форми індивідуальної свідомості, І. Кант— як апріорні форми чуттєвого споглядання, Г. Гегель— як категорії абсолютного духа (це – ідеалістичні концепції), І. Ньютон – як вмістилища. Простір і час мисляться Ньютоном як реальності, але вони ніяким чином не «взаємодіють» із матерією, існують самі по собі. Це – метафізичне розуміння простору і часу.

Сучасна наука розглядає простір і час як форми існу­вання матерії. Кожна частинка світу має власні про­сторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору і часу.

Історична еволюція поглядів на простір і час пов'я­зана з практичною, суспільно-історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, зміню­ються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Якщо для міфологічного світогляду час ци­клічно відтворює пори року, то в межах релігійного світосприйняття час набуває стріловидної форми: відтво­рення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності

Узагальнюючи історико-філософський досвід осяг­нення категорій простору і часу, слід вказати на велику кількість їхніх визначень, неосяжне багатство все нових і нових властивостей, їхню дискусійність та гіпоте­тичність. Значна частина дослідників простору і часу (темпоралістів) солідарна в тому, що простір – це така форма існування матерії, її атрибут, яка характеризується співіснуванням об'єктів, їхньою взаємодією, протяжні­стю, структурністю та іншими ознаками. Час – це вну­трішньо пов'язана з простором і рухом об'єктивна фор­ма існування матерії, яка характеризується послідовні­стю, тривалістю, ритмами і темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів.

Матеріалізм підкреслює об'єктивний характер про­стору і часу, невіддільність від руху матерії: матерія рухається у просторі і часі. Простір і час, матерія і рух невіддільні. Ця ідея отримала підтвердження у сучасній фізиці.

Природознавство XVIII XIX ст., визначаючи об'єк­тивність простору і часу, розглядало їх, слідом за Нью­тоном, як щось відірване одне від одного і від матерії і руху. Древні атомісти і природознавці аж до XX ст. ототожнювали простір із пустотою. Він вважався одна­ковим у всіх точках і нерухомим, а час – таким, що тече рівномірно. Сучасні науки (насамперед фізика, хімія, біологія, астрономія) відкинула старі уявлення про простір як пустоту, як пусте вмістилище тіл, і про час, як єдиний для всього безкінечного Всесвіту. Головний висновок теорії відносності Ейнштейна якраз і полягає в тому, що простір і час існують не самі по собі, відірвані від матерії, а перебувають в універсальному зв'язку з нею, є сторонами єдиного і багатоманітного цілого. За­гальна теорія відносності доводить, що плин часу і про­тяжність тіл залежать від швидкості руху цих тіл і що структура чотиривимірного континууму (3 просторові координати + 1 часова координата) змінюються залеж­но від скупчення мас речовини і породжуваного ним поля тяжіння. Тепер відомо, що із наближенням швид­кості руху тіла до швидкості світла її протяжність змен­шується і плин часу теж уповільнюється: відбувається своєрідне стиснення простору і часу. Як бачимо, ці на­укові відкриття, а також відкриття неевклідових гео­метрій (М. Лобачевський, Б. Ріман) спростовують як іде­алістичні, так і метафізичні уявлення про простір і час. Сьогодні у нас немає підстав суб'єктивізувати уявлен­ня про простір і час.

Фантасти і науковці нерідко вживають вираз «бага­товимірний або одно- чи двовимірний простір». Реальний простір має три виміри (3 координати), час – один (від минулого через сучасне до майбутнього). Сучасна наука визнає простір і час взаємозалежними і використовує поняття чотиривимірний просторово-часовий континуум. Поняття багатовимірний простір має сенс лише як по­значення формально-логічних об'єктів (наприклад, за­лежність між різноманітними параметрами того чи іншо­го тіла тощо). Філософи і науковці XX ст. багато уваги приділяють дослідженню простору і часу, їхніх власти­востей, зокрема метрики, структурованості, симетрії тощо.

Контрольні запитання

і. Як формуються уявлення про світ?

2. Які теоретичні моделі світу?

3. Що таке онтологія?

4. Які форми має людське буття?

5. Розкрийте філософський зміст понять «матерія», «простір», «час», «рух».

6. Що таке духовне, психіка, свідомість?

7. Які існують проблеми створення цілісної карти­ни СВІТУ?

Теми рефератів

1. Філософський зміст проблеми буття.

2. Категорія буття: її смисл і специфіка.

3. Буття і небуття.

4. Буття і сутність.

5. Діалектика основних форм буття.

6. Проблематичність людського буття.

7. БУТТЯ СВІТУ І ЛЮДИНИ.

 

СВІДОМІСТЬ

... Що могутніше розуму? Йому – влада, сила і пануван­ня над всім Космосом. Останній сам породжує в собі силу, яка ним керує. Вона наймогутніша серед усіх інших сил природи.

 

К. Е. Ціолковський