Проблема пізнання у філософії

Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовле­ний суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання. Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, законо­мірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, зако­ни його функціонування та умови й критерії його істин­ності й достовірності. Головним у теорії пізнання є пи­тання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уяв­лення) давати адекватне відображення дійсності.

Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностициз­му. Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вва­жають, що пізнання можливе лише як знання про яви­ща (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнан­ня саме сутності дійсності, яка прихована видимістю.

Проте слід зазначити, що агностицизм виявив-важ­ливу проблему гносеології – що я можу знати? Це питання стало провідним у праці Канта «Критика чис­того розуму» і досі залишається актуальним. Агности­цизм все знання зводить або до звички, пристосування, специфічної організації психічної діяльності (Юм), або до конструктивної діяльності розсудку (Кант), утилі­тарної користі (прагматизм), до прояву специфічної енергії органів чуття (Мюллер), до «символів», «ієро­гліфів» (Гельмгольц, Плеханов), до результатів угоди між вченими (конвенціоналізм), до відображення відно­шень між явищами, а не їхньої природи (Пуанкаре, Берг-сон), до правдоподібності, а не об'єктивної істинності його змісту (Поппер). Спільна ідея – знання не дає відображення сутності дійсності, а в кращому випадку обслуговує утилітарні потреби та запити людини.

Принципову можливість пізнання визнають не лише матеріалісти, а й більшість ідеалістів. Проте у вирішенні конкретних гносеологічних проблем матеріалізм і ідеа­лізм докорінно відрізняються. Ця різниця проявляєть­ся як у розумінні природи пізнання, так і в самому обґрунтуванні можливості досягнення об'єктивно істин­ного знання, а найкраще – у питанні про джерела пізнан­ня. Для ідеалізму, який заперечує існування світу неза­лежно від свідомості, пізнання уявляється як само­діяльність цієї свідомості. Свій зміст знання отримує не з об'єктивної дійсності, а з діяльності самої свідо­мості; саме вона і є джерелом пізнання.

Згідно з матеріалістичною гноселогією джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існую­ча незалежно від свідомості (як індивідуальної, так і суспільної) об'єктивна реальність. Пізнання цієї реаль­ності – це процес творчого відображення її в свідомо­сті людини. Принцип відображення виражає сутність матеріалістичного розуміння процесу пізнання. Знан­ня – це суб'єктивний образ об'єктивного світу. Проте є принципова різниця в розумінні процесу пізнання як відображення дійсності домарксистським матеріалізмом та сучасною матеріалістичною теорією пізнання.

Тривалий час матеріалістична філософія процес пізнання розглядала ізольовано від суспільно-історич­ної практики людства, виключно як пасивний спогля­дальний процес, у якому суб'єктом був окремий абстракт­ний індивід з вічними і незмінними пізнавальними здіб­ностями, заданими йому природою, а об'єктом – така ж вічна і незмінна в своїх закономірностях природа. По­дальший розвиток матеріалістичної теорії пізнання по­лягає, по-перше, в поширенні діалектики на пояснення пізнавальних процесів; по-друге, у введенні принципу практики як основного і вирішального для з'ясування сутності гносеологічних проблем та їхнього вирішення. Введення в теорію пізнання принципів діалектики і практики дало змогу застосувати до пізнання принцип історизму, зрозуміти пізнання як суспільно-історичний процес відображення дійсності в логічних формах, що виникають на основі практики; науково обґрунтувати здатність людини в своїх знаннях давати істинну кар­тину дійсності, розкрити основні закономірності проце­су пізнання, сформулювати основні принципи теорії пізнання. Сучасна наукова гносеологія ґрунтується на таких основоположеннях.

1. Принцип об'єктивності, тобто визнання об'єктив­ного існування дійсності як об'єкта пізнання, її неза­лежності від свідомості та волі суб’єкта

2. Принцип пізнаванності, тобто визнання того факту, що людські знання в принципі здатні давати адекватне відображення дійсності, її об'єктивно істинну картину; що пізнанню людини в принципі немає меж, хоч на кож­ному історичному етапі пізнання обмежене рівнем роз­витку практичної діяльності людства.

3. Принцип активного творчого відображення, тоб­то визнання того, що процес пізнавання – це ціле­спрямоване творче відображення дійсності в свідомості людини. Пізнання виявляє об'єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності і можливості, відоб­ражаючи не тільки дійсно існуючі предмети та явища, а й усі їхні можливі модифікації.

4. Принцип діалектики, тобто визнання необхідності застосування до процесу пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики.

5. Принцип практики, тобто визнання су спільно-істо­ричної предметно-чуттєвої діяльності людини, спрямо­ваної на перетворення природи, суспільства та самої себе, основою, рушійною силою, метою пізнання та критерієм істини.

6. Принцип історизму, який вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому історичному виникненні і становленні, а також через призму історичних перспек­тив їхнього розвитку, через генетичний зв'язок з інши­ми явищами та предметами дійсності.

7. Принцип конкретності істини, який наголошує, що абстрактної істини не може бути, істина завжди кон­кретна, кожне положення наукового пізнання слід роз­глядати в конкретних умовах місця та часу

Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу, можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії «суб'єкт» та «об'єкт». Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, – це реальна людина, суспіль­на істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізна­вальної діяльності і тим самим розвинула свої пізна­вальні здібності і оволоділа історично конкретними здат­ностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.

Суб'єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому. Проте слід мати на увазі, що суспільство не має надлюдських, надіндивідуальних органів пізнання. Су­спільство виступає суб'єктом пізнання опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей. Суб'єктом пізнання є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної практики. Кожна людина реалі­зує себе в пізнанні як суспільна істота.

Об'єкт пізнання – це те, на що спрямовується пізна­вальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття «об'єкт» та «об'єктивна реальнісіь» пов'язані між со­бою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом е не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання ви­ступають не, лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність вза­галі, в усій поліфонії її проявів.

Пізнання може 6\'гп спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу й ідеальних об'єктів, наприк­лад, числа, площини, абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху і т. д. Ідеальні об'єкти – це ідеальні образи об'єктивно існуючих пред­метів та явищ, які одержуються суб'єктом у результаті абстрагування та ідеалізації і які виступають замінни­ками реальних предметно-чуттєвих об'єктів. Необхід­ність виділення ідеальних об'єктів зумовлена прогресую­чим розвитком науки, все глибшим її проникненням в сутність дійсності. Об'єкт пізнання, таким чином, це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт не є чимось раз і назавжди рівним собі, він постій­но змінюється під впливом практики та пізнання, роз­ширюючись та поглиблюючись.

Сучасна матеріалістична гносеологія розглядає суб'єкт та об'єкт у діалектичному взаємозв'язку, взаємо­дії, єдності, де активною стороною є суб'єкт пізнання. Проте активність суб'єкта у пізнанні слід розуміти не в значенні творення об'єктивного світу та законів його розвитку, а в значенні творчого характеру їх відкриття та виразу мовою науки, в формуванні та розвитку форм, засобів та методів пізнавальної діяльності.

Процес пізнання можливий лише при наявності взає­модії суб'єкта та об'єкта, в якій суб'єкт є носієм діяль­ності, а об'єкт – предметом, на який вона спрямована. Результатом процесу пізнання є пізнавальний образ (суб'єктивний образ) дійсності, який є діалектичною єдністю суб'єктивного та об'єктивного. Пізнавальний образ завжди належить суб'єкту.

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філософські напрями і школи намагали­ся сформулювати своє розуміння істини. Класичне ви­значення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визна­чення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи, як матеріалісти, так і ідеа­лісти, як діалектики, так і метафізики. Це визначення істини визнавали такі різні за своїми філософськими поглядами мислителі, як Ф. Аквінський і П. Гольбах, Г. Гегель і Л. Фейєрбах, а також К. Маркс та його послідов­ники. Різняться їхні погляди і в питанні про характер відображуваної реальності та про механізм відповідності.

Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трак­тується як об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище;

по-друге, пізнання та його результат – істина нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтво­рюється в практиці. Істина – це адекватне відображен­ня об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання.

Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкрети­зує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв'язок понять: «об'єктивна істина», «абсолютна істина», «відносна істина», «конкретність істини», «заблудження». Об'єктивна істина визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ні від суб'єкта, ні від людини, ні від людства. Слід звер­нути увагу на те, що в цьому визначенні наголошується на незалежності від суб'єкта саме змісту істини. Поло­ження про об'єктивність істини не означає, що вона є елементом об'єктивного світу. Будучи результатом суб'єктивної діяльності людини, істина в той же час у своєму змісті відтворює дійсність і тим самим не зале­жить від суб'єкта.

Пізнання світу ніколи не може бути абсолютно за­вершеним, воно постійно удосконалюється, збагачуючись усе новим і новим змістом. В цьому плані будь-яке знан­ня, зафіксоване на тому чи іншому конкретно-історичному етапі, є неповним, неточним, певною мірою одно­бічним, тобто на кожному конкретно-історичному рівні розвитку пізнання ми маємо справу лише з відносною істиною. Відносна істина – це таке знання, яке в прин­ципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу. Відносна істина включає і такі моменти, які в процесі подальшого роз­витку пізнання і практики будуть змінюватись, поглиб­люватись, уточнюватись, замінюючись новими. Історич­ний процес розвитку пізнання саме в тому і полягає, що неповне, однобічне знання замінюється більш точним, всебічнішим. Проте відносність наших знань, їх неза­вершеність не означає, що в них відсутній об'єктивний зміст. У тій мірі, у якій картина світу визначається не волею і бажанням суб'єкта а реальним становищем ре­чей, вона є об'єктивною істиною.

Абсолютна істина – це такий зміст знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Абсо­лютність істини пов'язана з її об'єктивністю. Оскільки істина об'єктивна за змістом, вона одночасно є і абсо­лютною, але тільки в певних межах. Саме тому об'єктив­на істина неминуче не лише абсолютна, але одночасно і відносна, тобто вона є абсолютною лише в певних ме­жах, по відношенню до них. Самі ж ці межі визнача­ються рівнем історичного розвитку пізнавальної та прак­тичної діяльності суб'єкта. Слід зазначити, що немає і бути не може окремо абсолютної істини і окремо віднос­ної. Існує одна істина – об'єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тобто є істиною абсолютною, але відносно певних меж.

Кожна об'єктивна істина є абсолютною лише в пев­них межах, відносно до конкретних умов, перехід яких перетворює істину в її протилежність – оману. Істина і омана подібно до всіх логічних категорій, які вважа­ються полярними протилежностями, мають абсолютне значення тільки в рамках надзвичайне; обмеженої сфе­ри. Як тільки ми станемо застосовувати протилежність істини і омани поза межами зазначеної сфери, ця проти­лежність стає відносною і, значить, непридатною для точного наукового способу висловлювання.

Одним із основних принципів гносеології є принцип конкретності істини, який передбачає максимально повне і точне виявлення тих меж, у яких знання характеризу­ється об'єктивною істинністю. Незнання цих меж або ігнорування їх перетворює наші знання з істини в оману.

Омана – це такий зміст людського знання, в якому дійсність відтворюється неадекватно. Це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб'єкта. Вона має певні закономірні підстави для свого існування, будучи необхідним моментом і результатом пізнання та прак­тики, історично зумовлена

У реальному процесі пізнання омана, як і істина, є його закономірним результатом. Пізнання здійснюється через єдність та боротьбу полярних протилежностей – істини та омани. Постійне їхнє співіснування та взаємо­дія мають джерелом практику, оскільки саме вона є основою пізнання в цілому, а, значить і його результатів.

Це положення на перший погляд суперечить іншому фундаментальному положенню сучасної матеріалістич­ної гносеології про практику як критерій істини. Здавалося б, істина і тільки вона має бути продуктом вивіреного практикою процесу пізнання. Омана ж, навіть коли вона з'являється в разі нерозвинутості самого пізнання, має відразу ж виявлятися практикою виклю­чатися з подальшого функціонування в системі знання. Проте в дійсності все відбувається по-іншому.

Коли мова йде про те, що те чи інше знання підтвер­джується практикою, мають, як правило, на увазі, що діяльність здійснювана згідно з даними знаннями, дала очікуваний результат або що дане знання без супереч­ностей пояснює всі наявні факти даної теорії. Проте вся складність полягає в тому, що омана в цьому плані може бути не менш «доказовою», ніж істина. Істина, справді, несуперечливо пояснює наукові факти і, реалі-зуючись у дії, дає корисний ефект. Але це не означає, що справедливим буде і протилежне твердження: з ко­рисного ефекту неодмінно витікає істинність того чи іншого положення. Омана досить часто теж може дава­ти і дає корисний ефект, особливо, коли це не стосується суспільнозначущих цілей і потреб у їх загальноісторичному значенні.

Тобто роль практики суперечлива: вона джерело не лише істини, а й омани. Нагадаємо: практика є діяль­ністю, що перетворює світ у відповідності з потре­бами і цілями людини – це головна її функція. Прак­тика не може бути абсолютним критерієм істини, оскільки вона завжди є практикою певного історичного етапу розвитку. Але практика, яка сама є історичним проце­сом, завжди функціонує як діалектична єдність абсо­лютного та відносного. Тому практика є одночасно і абсолютним, і відносним критерієм істини, значення її в пізнанні визначається тим, що це основний і есе-загальний критерій істини, єдиний спосіб виявлення об'єктивного змісту наших знань про дійсність.

Відомо, що логічне доведення має широке і багато­гранне застосування в науковому пізнанні. Це дає підста­ви багатьом філософам стверджувати, що і логіка є кри­терієм істини. Постановка питання про логічний кри­терій істини безпосередньо пов'язана з існуванням логіч­ного доказу, можливого без звернення до практики. Звичайно, логіка виявляє помилки, коли вони є в тій чи іншій концепції, але усунення логічних помилок забез­печує лише логічну правильність висновків. Іншими словами, логічна правильність є необхідною основою наукового мислення, ефективного дослідницького пошуку, попередньої перевірки умовиводів.

На противагу раціоналізму, емпіричний напрямок у гносеології, розробляючи в принципі правильне вчення про чуттєве походження наших знань, доходить, проте, помилкового висновку, що істинність будь-яких теоре­тичних побудов може бути перевірена лише шляхом їх­нього порівняння з вихідними даними чуттєвого досвіду. Між тим історія науки свідчить, що її найвидатніші до­сягнення досить часто суперечать вихідним чуттєвим даним. 1 ця суперечність між теорією і чуттєвими дани­ми зовсім не означає помилковості ні того, ні іншого. Розв'язання цієї суперечності передбачає застосування критерію практики.

Важлива роль в процесі пізнання належить суспільно виробленим цінностям та оцінкам, в яких вира­жені певні граничні орієнтації знань, інтересів і пріори­тетів суб'єкта.

Цінності – це специфічно суспільні визначення об'єктів навколишнього світу, які виражають їхнє пози­тивне чи негативне значення для людини і суспільства (добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе в цих об'єктах). Всі різноманітні пред­мети людської діяльності, суспільні відносини і вклю­чені в їхню сферу природні процеси можуть виступати «предметними цінностями», об'єктами ціннісного відно­шення. Суб'єктивні цінності – це оцінки, установки, імперативи і нормативні уявлення, закріплені в суспіль­ній свідомості і культурі як способи і критерії, на основі яких відбувається оцінювання дійсності та діяльності людини. Цінності - це те, на що орієнтується суб'єкт у своїй пізнавальній та практичній діяльності.

Процес орієнтації на цінності пов'язаний з оцінкою. Оцінка – це сам процес і логічно втілений в оціночно­му судженні наслідок, усвідомлення позитивної чи нега­тивної значущості будь-яких явищ природи, витворів праці, форм виробничо-трудової діяльності, суспільно-історичних подій, суспільно-політичних утворень, мораль­них. вчинків, творів мистецтва, здобутків пізнання для задоволення людських потреб, інтересів, цілей суб'єкта. Спираючись на досвід оцінок (тобто, оцінок явищ, які вже відбулися), – суб'єкт має змогу оцінювати за анало­гією наявні у нього можливості подальшої діяльності і поведінки. Але оцінки можуть правильно скеровувати людей лише за умови, якщо в них адекватно усвідом­люється на емоційно-чуттєвому та раціонально-логіч­ному рівнях об'єктивне соціально-практичне значення відповідних подій і явищ, тобто коли самі оцінки істинні.

Зазначені фактори (цінності), безумовно, сприяють розрізненню істини та омани і досить часто відіграють роль покажчиків правильності шляху дослідницького пошуку, а інколи навіть стимулюють інтуїтивне осягнення істини. Їхнє значення в процесі пізнання не слід недо­оцінювати, але висока оцінка усіх цих складових проце­су пізнання все ж не може бути підставою, щоб вражати їх критерієм істини.

Критерієм істини не може бути ні свідомість суб'єк­та и будь-яких її проявах, ні предмет пізнання. Кри­терій істини може виконувати свою функцію лише в тому випадку, якщо він включається як певна дія в сам процес пізнання і в той же час підкоряється законо­мірностям дійсності. Практика і є саме таким суб'єктно-об'єктним відношенням, специфічною діяльністю, яка об'єктивує знання, втілюючи його в цілеспрямованій і доцільній зміні дійсності. В той же час практика підко­ряється об'єктивним законам самої дійсності. Ця дво­єдина природа практики і забезпечує їй функцію кри­терію істини: знання про реальний світ, втілені через практичну діяльність і дійсність, контролюються зако­нами самої цієї дійсності.

У процесі обґрунтування положень наукового пізнан­ня суб'єкт користується різноманітними засобами опо­середкованого порівняння наукових тверджень з дій­сністю: логічним доказом, принципами відповідності, простоти і несуперечності, правилами зведення склад­ного до простого і т. д. Вони лише в кінцевому рахунку зв'язані з практикою, причому досить часто через складні опосередковані ланки. Але, незважаючи на наявність багатьох факторів, що сприяють розрізненню істини та омани, саме практика з притаманною їй універсальні­стю та різноманітністю проявів є єдиним достовір­ним критерієм істини. Правда, і вона є критерієм істини лише в діалектичній єдності абсолютності та відносності, про що вже йшла мова. Проте слід зазначити, що пере­вірка істини практикою не здійснюється стихійно, без дослідницької діяльності. Практична перевірка тієї чи іншої наукової концепції, теорії (так само як і її прак­тичне застосування) можлива не завжди, а лише при певних умовах і на певному рівні розвитку пізнання, матеріального виробництва, техніки, практики взагалі і навіть через багато років, а іноді і століть