Філософія в Києво-Могилянській академії,

У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою ( 1597 – 1647), вперше в Україні філософію ви­кладали окремо від теології Філософські курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використан­ням на українському грунті західної філософії у поєд­нанні із досягненнями прогресивної наукової думки

Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи наук, по­кликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, дослідити життя й доброчесність. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого на­зивали також творящою природою.

Професор академії І. Гізель (бл 1600— 1683), зокрема, описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів. Речі зовнішнього світу, діючи на органи чуття, посилають їм, на його думку, чуттєві образи. Згодом деякі професори академії заперечували теорію образів Так, Г. Кониський вважав, що відчуття виникають в органах чуття внаслідок модифікації ані­мальних духів, яка відбувається або в результаті безпо­середньої дії об'єктів, або спричиняється субстанціональ­ними потоками. Ця концепція мала на меті усунення зайвих проміжних ланок між об'єктом і суб'єктом сприй­няття

Здобуття істини мислилося викладачами Києво-Мо­гилянської академії як результат складного процесу пі­знання, здійснюваного на двох рівнях – чуттєвому і раціональному Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід.

Теофан Прокопович (1681—1736) Визнаючи важ­ливу роль чуттєвого досвіду в пізнанні істини, він нада­вав не меншого значення в її осягненні спогляданню. У його курсі філософії, на відміну від курсу І Гізеля, вже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пі­знання Т. Прокопович вважає те загальне, що повторюєть­ся, тотожне в речах, що відтворюється в поняттях. Сутність методу пізнання він визначає як віднайдення невідомого через відоме Розробкою такого методу має займатися логіка. Істинне пізнання Прокопович харак­теризує як певне, очевидне й вірогідне

Георгій Щербацький (1725—?) визначає філософію у дусі картезіанського раціоналізму Дослідний інтерес філософії при цьому спрямований на пізнання насам­перед навколишнього світу й людини. Він спирається на людський розум і керується єдиним методом. Спи­раючись на вчення Декарта, Г. Щербацький усуває традиційне розрізнення розуму й душі і (чуттєвого та ро­зумового)

Згідно з вченням філософів Києво-Могилянської академії про матерію і форму, в основі всього існуючого в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесен­ню форми перетворюється у ту чи іншу річ. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану природний рух – до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений – до цільового прагнення рушія. На зміну теорії цілісності руху, згідно з якою рух уявлявся як цілеспрямований процес, здійснюваний між двома, кінцевими межами, у філософських курсах академії з'яв­ляється механістичне розуміння руху як взаємнего переміщення ототожнюваних з матерією тіл, що відбувається за встановленими Богом законами. При цьому якісна визначеність матерії і руху поступається місцем їхнім кількісним характеристикам. Обґрунто­вується ідея невіддільності простору і часу від природ­них тіл, існування порожнечі заперечується Час роз­глядається як тривалість кожної речі.

Висловлювались оригінальні думки щодо етичних проблем Етика поділялась ними на теоретичну й прак­тичну. Теоретична етика займалася обґрунтуванням ролі людини в світі, розглядала проблеми сенсу життя, сво­боди волі, міри відповідальності за свої вчинки. Прак­тична – вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя, розробляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу люди­ну Сенс життя вбачався у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро. Можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєд­нання задоволення прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних. Так, на думку Т Прокоповича, необхідною умовою щастя є здобуття певного рівня матеріального добробуту, оскільки бідність і нестатки із щастям несумісні. Здобуття такого рівня він пов'язує з сумлінною працею, яку вважає обов'язком щодо себе, сім'ї, суспільства й держави. В основі праці, на думку вченого, лежить вигода, користь. Останню він зближує з доброчесністю і в такий спосіб дає їй позитивну мо­ральну оцінку

Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визна­ючи свободу волі, вони надавали пріоритетного значен­ня переважно розумові. Останній, на їхню думку, здійснює вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею тако­го життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя.

Вчені Києво-Могилянської академії зробили знач­ний внесок у розвиток філософії права.

Філософія Г. С. Сковороди

Видатний український філософ Г. С. Сковорода (1722-1794) був вихованцем Києво-Могилянської академії Сковорода вважав найважливішою з усіх наук науку про людину та іі щастя. Роздуми Сковороди ма­ють релігійно-філософський характер, вони спираються на головна християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щаст'я, смерть та ін Філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.

Сковорода закликав почати філософське освоєння світу з простого, пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ на істинне та тлінне, Сковорода віддає перевагу Вічності, Богу Він вважає, що розуміння віри та любові склада­ється у повсякденній необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але про­зрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідом­ленням їх мізерності. Людина не може існувати у світі поза єдністю віри і любові

Але є й інший аспект проблеми. Любов та віра да­ють змогу людині вийти за межі свого тлінного звичай­ного «Я». «Скрізь любов та віру людина пізнає себе», – твердить Сковорода. «Пізнай себе», як відомо, не вперше з'являється у філософії. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Новим у Сково­роди є те, що він вказує на необхідність пізнання при­роди людини у таких її виявах як віра, надія і любов Антиподами любові та віри у Сковороди е поняття суму, туги, нудьги, страху. Вони роблять душу людини при­реченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі – її радість, кураж.

Таким чином, Сковорода намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення.

На ґрунті об'єднання любові та віри у пізнанні лю­диною самої себе складається категорія «щастя». Щас­тя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку. Вони отриму­ють не щастя, а його привид, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г. Сковорода своїм власним життям підтверджує, що заклик «Пізнай себе» – це не тільки вираження необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка основного шляху цього пізнання Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини Прислухаю­чись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душев­ний спокій Всі заняття добрі лише тоді, коли викону­ються у відповідності з внутрішньою схильністю.

Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г. Сковорода мислить щастя досяж­ним для'всіх. Щастя є простим і за змістом, і за фор­мою. На підставі такого розуміння щастя Г Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм, а так би мовити розумна достатність), вдово­лення, яке випливає із спілкування людини з приро­дою.

Людина як мікрокосм містить у собі два начала – тлінне і нетлінне, які поєднуються у тлінному відображається нетлінне Над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі Мисль, думка – це головна точ­ка, тому її Сковорода часто називає серцем Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вва­жає Сковорода.