Закон єдності та боротьби протилежностей

Ще Геракліт помітив, що все в світі складається з протилежностей, їхня боротьба і визначає сенс будь-якої речі, процесу. Діючи одночасно, ці протилежності утворюють напружений стан, котрим і визначається внут­рішня гармонія речі. Геракліт пояснює цю тезу відо­мим прикладом лука. Обидва дугоподібних кінці лука намагаються розігнутися, але тятива стягує їх, і ця їхня взаємна напруженість утворює вищу єдність. Бороть­ба протилежностей є загальною, вона становить, за Ге-раклітом, справжню справедливість і є умовою існуван­ня упорядкованого космосу.

Закон єдності та боротьби протилежностей відобра­жає фундаментальну особливість об'єктивної дійсності, котра полягає п тому, що всі її предмети, явища і процеси мають суперечливі моменти тенденції, сторони, що борються і взаємодіють між собою. Для з'ясування сутнісних моментів закону необхідно розглянути ряд кате­горій, що його конкретизують. Почнемо з поняття то­тожності. Тотожність – це рівність предмета са­мому собі. Розрізняють два види тотожності: 1) то­тожність одного предмета; 2) тотожність багатьох пред­метів (процесів, явищ тощо). У реальній дійсності пред­мет завжди виступає як єдність тотожності і відмінності, які взаємодіють, даючи поштовх рухові. У будь-якому конкретному предметі тотожність і відмінність є про­тилежностями, які, взаємодіючи, зумовлюють одна одну. Взаємодія цих протилежностей, як. писав Гегель, є су­перечністю. Таке розуміння суперечності е її катего­рійним філософським визначенням.

Уявлення про джерело розвитку виходить із визнання самосуперечливості усього сутнього. В категорії «супе­речність» як взаємодії протилежностей була знайдена адекватна форма відображення у мисленні внутрішньо­го джерела руху і розвитку у природі, суспільстві і мис­ленні. У філософській літературі розрізняють поняття «джерело розвитку» і «рушійна сила розвитку». При цьому виходять з того, що існують безпосередні, внутрішні причини розвитку й опосередковані, зовнішні. Перші є джерелом розвитку, другі – рушійними силами.

Суперечності не є стабільними, їхні зміни пов'язані з набуттям у процесі свого розвитку певної специфіки. У зв'язку з цим розрізняють такі форми суперечнос­тей: 1) тотожність-відмінність; 2) відмінність; 3) суттє­ва відмінність; 4) протилежність тотожність-відмінність як зародкова «ембріональна» суперечність; відмінність як щось; суттєва відмінність як відмінність по суті; про­тилежність як нетотожність. Такі форми суперечнос­тей притаманні усім процесам розвитку.

Соціальний конфлікт – це взаємодія різних соц­іальних груп, спільностей, інтереси яких взаємно проти­лежні і не знаходять розв'язання на спільній основі. Поняття «антагонізм» дає уявлення про одну з форм суперечностей, котра. характеризується гострою, непри­миренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій, на­прямів. Ним позначають суперечності, котрі не можуть бути розв'язані в рамках того процесу, де вони виникли і розвиваються. Для цього необхідні нові основи, інші рамки. Антагонізм у суспільстві означає нерозв'язуваність соціальних суперечностей у межах старої якості Соціальні антагонізми в процесі свого розвитку прохо­дять відповідні фази: виникнення, розгортання, загос­трення, розв'язання на іншій якісній основі. У природі відбувається процес взаємознищення. Соціальні анта­гонізми не е стабільними. За певних умов вони пере­творюються на такі, що розв'язуються. Нічого подібно­го в живій природі з антагонізмами не відбувається. Взагалі соціальні антагонізми – явище унікальне, не­повторне. притаманне лише суспільству.

Закон заперечення заперечення

Закон заперечення заперечення – один із основних законів діалектики, який відображає поступальність, спадкоємність у процесі розвитку предметів і явищ об'єк­тивної дійсності. Вперше у філософії розгорнуту ха­рактеристику закону заперечення заперечення дав Гегель, але він тлумачив його з ідеалістичних позицій.

В основі закону лежить діалектичне заперечення як об'єктивний і суттєвий момент процесу розвитку. Діалектичне заперечення означає не просте знищення чи механічне відкидання старої якості, а її подолання, зняття Воно включає момент внутрішнього зв'язку зі старим, утримання та збереження позитивного, що міститься у старій якості, і тим самим становить умову подальшого розвитку, – можливість нового заперечення. Діалектичне заперечення – це насамперед зумовлена суперечливістю предмета внутрішня неминучість його якісного перетворення. Як уже зазначалося, все існую­че має свої внутрішні суперечності, які наростають, за­гострюються і зрештою досягають такого стану, коли подальший розвиток предмета стає неможливим без їхнього розв'язання. Процес розвитку відношення про­тилежностей у рамках певної суперечності має такі ета­пи: 1) вихідний стан об'єкта; 2) розгортання протилежностей, роздвоєння єдиного, перетворення об'єкта – набуття нового якісного стану (перше заперечення), поява нових протилежностей; 3) розгортання нових протилежностей, роздвоєння єдиного (як нової якості), перетворення об'єкта – набуття нової якості (друге заперечення), і т. д. В цьому процесі кожний з етапів виступає запереченням попереднього, а весь процес роз­витку – запереченням заперечення.

Сутність закону заперечення заперечення полягає у відображенні напрямку і форми процесу розвитку в ціло­му. Повторимо, він відображає спадкоємність як харак­терну рису процесу розвитку; бо в кожному новому сту­пені розвитку зберігається те позитивне, що було на попередній стадії розвитку. Водночас кожний новий ступінь розвитку – це не просте, механічне поєднання позитивного змісту попередніх стадій розвитку, а пе­рехід у вищу фазу розвитку, ствердження якісно нового, більш багатого змісту. Умовно процес розвитку можна зобразити у вигляді спіралі. Чому? Оскільки має місце повторюваність старого на вищій основі, то виявляється, що розвиток іде не по прямій, а начебто по спіралі, на­ближаючись з кожним циклом до старого, оскільки є повторюваність, і віддаляючись від нього, оскільки це нове.

Важливо підкреслити, що розвиток – це складний і суперечливий процес У ньому є висхідна, і низхідна лінії, і прогрес, і регрес. Нелогічно виключати регрес з розвитку. Бо регрес це теж форма розвитку, хоч і за низхідною лінією. Закон заперечення заперечення, як і інші закони діалектики, є законом будь-якого розвитку, будь-якого руху взагалі і не лише за прогресивною ви­східною лінією, а й за низхідною, регресивною.

Принципи діалектики

Принцип (від лат. рппсіртпі – начало, основа) вихідна ідея, первоначало, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорії, науки або внутрішнє переко­нання людини. ті практичні засади, котрими вона корис­тується у своєму житті. Кажуть: «принципова люди­на», тобто тверда, цілеспрямована, непідкупна, непоступ­лива; «у нього немає ніяких принципів», тобто немає стрижня, волі, переконань тощо. Принципи діалектики вихідні, об'єктивні за змістом ідеї матеріалістич­ної діалектики, що поряд із законами діалектики, кате­горіями діалектики відображають найзагальніші зако­номірності процесу розвитку предметів і явищ об'єктив­ної дійсності і виконують методологічну функцію у на­уковому і філософському пізнанні. Насамперед матері­алістична діалектика спирається на принцип матеріа­лістичного монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матеріальну основу, що матерія пер­винна і вічна, а дух вторинний. Наступний принцип – принцип єдності діалектики буття і діалектики мис­лення. Це означає, що матеріалістична діалектика ви­знає здатність мислення людини пізнати цей світ, адек­ватно відобразити його властивості. Ці принципи є ви­хідними не тільки для матеріалістичної діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому.

Принципами власне діалектики можна назвати прин­ципи загального зв'язку і загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв'язку явищ у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного досліджен­ня цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ.

Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у при­роді, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутво­рення нового, як саморозвитку матерії. У пізнанні цей принцип вимагає дослідження предметів і явищ дій­сності: а) об'єктивно, 6) у русі, в) у розвитку, г) у саморусі, д) у саморозвитку, тобто через дослідження супе­речностей цих предметів і явищ, розвитку цих супе­речностей і, таким чином, з'ясування внутрішніх дже­рел руху і розвитку. Це означає, що діалектика вихо­дить із визнання того факту, що предмети і явища ма­ють у своїй основі протилежності, існують через єдність цих протилежностей. Узагальнюючи можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності і боротьби суперечностей, на принципи переходу кількісних змін у якісні, на принцип заперечення заперечення. Як бачи­мо, у філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фун­даментальні принципи і буття, і усвідомлення об'єктив­ної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають також причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні – це і прин­ципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо. В даній темі ми обмежуємося лише основоположними принципами діалектики як теорії розвитку у зв'язку з її основними законами.

Категорії діалектики

З'ясовуючи закони діалектики, ми користувались такими поняттями, як зв'язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення тощо. Ці поняття у діалектиці базові і мають статус категорій. Що відображають такі категорії?

У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв'язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об'єктивній дій­сності. Ці загальні ознаки з'ясовуються людьми в про­цесі пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності, і це має для людини важливе значення. Людина може висловити свої думки багатьма способами (звуками, ма­люнками, знаками, фарбами, мімікою, жестами, готовими виробами і т. ін.). Однак універсальним засобом вира­ження думки є мова. І чим духовно багатша людина, тим багатшою, розвиненішою, виразнішою є її мова, і, навпаки, виразна, розвинена мова свідчить про розви­неність самої людини.

Мислення – це процес відображення світу в понят­тях, категоріях, судженнях, умовиводах, концепціях, тео­ріях. 1 це відображення тим багатше, чим більше є по­нять категорій, слів, що мають узагальнення. Тому більш досконала узагальнююча мова є свідченням більш роз­виненого, обдарованого народу.

Що являють собою категорії: Категорії – це уні­версальні форми мислення, форми узагальнення реаль­ного світу, в котрих знаходять своє відображення за­гальні властивості, риси і відношення предметів об'єктивної дійсності. Для більш конкретного розуміння цього питання слід розкрити суть процесу абстрагування, що лежить в основі створення таких категорій

Абстрагування – це розумовий процес відхилення від одних властивостей речей і концентрація уваги ті інших. Людина не може ні пізнавати, ні практично дія­ти, ні спілкуватися без абстрагуючої діяльності мислен­ня. Найпростіший акт пізнання – розрізнення двох речей – вже передбачає абстрагуючу діяльність люди­ни. Якщо нам слід встановити відмінність між ними, то ми не беремо до уваги те, що є подібним, відхиляємося від нього, і, навпаки, якщо необхідно встановити, що для них є подібним, то ми відсторонюємося від того, що для них є відмінним. Це відхиляння від того чи іншого і є ілюстрацією процесу абстрагування

У категоріях діалектики фіксується, відобра­жається загальне в речах. Категорії є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування. В них фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Ска­жімо, в такій категорії, як матерія, відображаються найбільш загальні властивості навколишньої дійсності. Шляхом абстрагування в процесі пізнання від конкрет­них властивостей і концентрації уваги на більш загаль­них, аж до найзагальніших і встановлюється така най-загальніша категорія, як «матерія». Ось приблизний шлях такого абстрагування: слово «троянда» (має кон­кретну визначеність). Далі долучаємо слово «квітка». Воно охоплює всі квіти, що є в дійсності. Слово «рос­лина» включає в себе весь рослинний світ і є більш широкою абстракцією. На цьому шляху більш загаль­ним буде поняття «живе, яке включає в себе не лише весь рослинний світ, а й тваринний. Поняття «живе» має вже дуже високий рівень абстрагування. І, нарешті, поняття «матерія» фіксує у собі найзагальніше, бо у ньому зібрано все те, що існує об'єктивно, тобто поняття «матерія» має найвищий рівень узагальнення і ТОМУ має статус категорії

Кожна наука, як відомо, має свій понятійний апарат. Однак, на відміну від категорій діалектики, він може бути застосований лише до конкретної галузі знань. Скажімо, економічна наука має такі поняття, як «вартість», “прибуток», «товар», «ціна» і т. д. Категорії діалектики можуть бути застосовані в процесі пізнання у будь-яких сферах дійсності, оскільки вони фіксують найзагальніше в усіх речах, явищах і процесах об'єктивного світу. Зони мають статус всезагальності 3 цього випливає методологічне значення категорій у процесі пізнання різних сфер дійсності.

Категорії діалектики виробляються у процесі су­спільно-історичної практики людини і відображають об'єктивну дійсність у певних конкретно-історичних умовах. Зі зміною умов у процесі розвитку суспільної практики, знань змінюється і наша уява про зміст діалектичних категорій. Вони збагачуються, наповнюються новими відтінками.

Основними категоріями діалектики с буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст. необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т. ін.

Розглянемо більш детально особливості Категорій діалектики на прикладі таких категорій, як одиничне, особливе і загальне.