Національна держава і громадянське суспільство

Саме поняття «суверенна національна держава» містить у собі чіткий взаємозв'язок складових елементів «суверенна» і «національна», що характеризують сис­темну сукупність якостей даного державного устрою,

Виходячи з досвіду світового національно-державного будівництва і актів міжнародного співтовариства, що фіксують і закріплюють суверенність національних, дер­жавних і особистих прав, під суверенітетом слід розумі­ти сукупність повновладдя нації і прав, які гарантують незалежність особи. Суверенітет нації відбивається на­самперед у можливостях її вільного політичного само­визначення, в правах нації на територію, що історично склалася і яку вона займає споконвіку, її природні ре­сурси і копалини, а також у верховенстві її законодав­ства та обраної державної влади, у національному гро­мадянстві. Суверенітет людини відбивається в реаль­них правах на життя і незалежність світогляду, гаранті­ях проти насильства і голоду, захисті самостійності осо­би в цілому. Як бачимо, суверенітет взагалі, що поділя­ється на суверенітет нації і суверенітет особи, – не просто родове поняття щодо цих двох окремих видів суве­ренітету, а неподільна синкретична сукупність суверені­тету нації і особи, коли і нація вільно самовизначається, і особа не боїться за життя і незалежність світогляду.

У політико-філософських теоріях ідея національної держави виникає як доповнення до ідеї правової дер­жави. Якщо ліберально-демократична програма, обсто­юючи рівність громадянських прав людини, не розв'я­зує питання про рівність прав кожного народу, зокрема про його право на державне самовизначення, то націо­нальна ідея тим і відрізняється від ліберальної, що на­магається вирішити не лише проблему правової рівності людей різних національностей, а й проблему рівності націй у розумінні їхнього права на самостійний еконо­мічний, політичний і культурний розвиток. Інакше ка­жучи, національна держава, що захищає територіальну єдність і політичну цілісність нації й гарантує їй розви­ток національного ринку та збереження національної культури, не може не бути водночас правовою, демокра­тичною державою і не захищати інтереси приватної особи, її політичні й економічні свободи, тобто такою, що га­рантує суверенітет особи.

Якщо подивитися з цієї точки зору на процес ста­новлення і розвитку правових, демократичних гарантій з боку держави щодо людини, індивіда як необхідних умов для формування національної держави, то в істо­ричному плані можна виділити кілька періодів

Перший період (XVI- XVIII ст.) – загроза фізичній безпеці індивіда, тобто загроза індивідуального насиль­ства Мета держави визначається тим, що вона гаран­тує безпеку життя і власності. Для досягнення мети держава має відповідні засоби: поліцію, суди, «держав­ну монополію» на владу

Другий період (з кінця XVIII ст.) – загроза індиві­ду з боку держави, деспотизму, тоталітаризму. Мета держави – безпека індивіда від загрози самої держави, тобто свобода і рівність. Засоби досягнення мети: пра­ва людини, принцип розподілу влади, право громадян на спротив незаконній реалізації державної влади.

Третій період (XX ст.) – загроза індивіду, що вихо­дить з економічної нерівності і вільного ринку. Мета держави – соціальна справедливість Засобами її досягнен­ня є система правового забезпечення соціальної справед­ливості, контроль, спрямований проти зловживань ринку.

У національній державі кінця XX ст. мають бути ознаки всіх цих трьох періодів. Адже часткове поєднан­ня правових, демократичних і соціальних характерис­тик державного устрою відбувається саме в національ­но-державному утворенні. Саме нація дістає гаранто­вані можливості для свого розвитку як суверенного суб'єкта світового співтовариства тільки у правовій, де­мократичній і соціальній державі. З одного боку, для того, щоб демократія виникла, утвердилась і набула ста­більності, вже має існувати народ, який усвідомлює себе як певну єдність 3 іншого боку, для того щоб виникло те, що ми називаємо нацією, а не просто етносом, необхідна поява демократичних інституцій, демократичної свідо­мості, а також громадянина, який усвідомлює себе і час­тиною цілого, і індивідуальністю.

Загальними і головними гарантіями, що забезпечу­ють суверенітет і автономію індивіда, є конституціоналізм як відкрита форма демократизації, соціалізації і раціона­лізації держави. Саме конституціоналізмом, сутністю якого є самоуправління індивідів, завершується еволю­ція державності до держави. Передумова конституціо­налізму – індивідуалізація суспільного життя, а сту­пінь його розвитку можна визначити відношенням до правових і соціальних умов життєдіяльності кожної лю­дини. На цю обставину постійно звертали увагу видат­ні діячі української культури і науки, зокрема В. Винниченко, який підкреслював, що справа національного виз­волення неминуче пов'язується зі справою соціальною.

Саме тому слід констатувати, що в Україні тільки починається процес переходу від проголошеної націо­нальної державності до будівництва національної дер­жави, оскільки всім нам належить пройти, пережити не­легкий період становлення і зміцнення конкретних та ефективних гарантій соціального забезпечення життє­діяльності людини, що пов'язується насамперед з роз­робкою і прийняттям своєї національної Конституції та формуванням громадянського суспільства і рішучими кроками у реформуванні економіки країни.

Громадянське суспільство. Вище ми з'ясували, що національна держава завжди більшою чи меншою мірою – є виразником загальної волі своїх громадян Якщо ця «загальна воля» торкається тільки кола пи­тань, які мають справді загальногромадянський інтерес (захист країни від зовнішньої загрози, підтримка ста­більного економічного розвитку тощо), і в той же час забезпечує вільне вирішення громадянами їхніх при­ватних проблем, то перед нами, з одного бику, демокра­тична держава, а з іншого – громадянське суспільство. Якщо ж держава поширює свою волю на всі сфери життєдіяльності людини і різко обмежує громадянське суспільство, – перед нами тоталітарний устрій, який ро­бить спробу поставити у «рамки» не тільки суспільне, а й приватне життя, дозволяючи одне, караючи інше, забо­роняючи трете.

Зміст поняття громадянського суспільства включає всю сукупність неполітичних (недержавних) відносин у суспільстві, тобто економічні, моральні, культурно-ду­ховні, релігійні, національні. Громадянське суспіль­ство – це сфера спонтанного самовиявлення вільних індивідів і асоціацій та організацій громадян, які добро­вільно сформувалися і захищені законом від прямого втручання та довільної регламентації з боку – органів державної влади.

Економічною основою громадянського суспільства є власність в усій багатоманітності її форм, насамперед Приватна, кооперативна, асоційована, колективна тощо. Вона забезпечує реальну економічну свободу, без якої не може бути ні політичної, ні соціальної свободи. І чим розвинутіше громадянське суспільство, тим ефективні­ша соціальна забезпеченість індивіда, тим ширші його можливості для самореалізації в різних сферах суспіль­ного життя.

Громадянське суспільство – це постійно функціо­нуюча організація людей, об'єднаних навколо самостійно обраних моральних і політичних цілей, на яку держава, незважаючи на її владні орієнтації, не може справляти свого підпорядковуючого впливу Воно гарантує зако­ном кожній людині вільний вибір свого економічного буття, утверджує пріоритет прав людини, виключає монополію однієї ідеології, одного світогляду, гарантує свободу совісті. В політичному житті таке суспільство надає всім громадянам реальні можливості для участі в державних і суспільних справах. Тут держава і грома­дянин пов'язані взаємною відповідальністю за верхо­венство демократично прийнятих законів, за долю своєї Батьківщини.

Які ж перспективи громадянського суспільства в Україні? Як відомо, в Конституції Української держави є певні положення, що стосуються теми громадянського суспільства і держави. Головними засадами, на яких має ґрунтуватися громадянське суспільство, є свобода, рівноправність, самоорганізація і саморегулювання. Держава ж підпорядковується служінню громадян­ському суспільству і спрямовує свою діяльність на га­рантування рівних можливостей для всіх як основи соці­альної справедливості.

Реально в Україні вже є громадянське суспільство:

за кількістю політичних партій і громадських органі­зацій ми, певне, не поступаємося найдемократичнішим країнам світу; у нас є порівняно розвинута публічна сфера, продекларована свобода приватної власності і ри­нок «втягує» все нові й нові прошарки населення Склад­ніше справа виглядає, на нашу думку, і головним – етносом громадянського суспільства, громадянином, орі­єнтованим на високі моральні цінності та зразки пове­дінки. На жаль, у суспільстві, з одного боку, ще панує право сильного і жадоба до зиску за будь-яку ціну, з іншого – політична апатія, утриманська свідомість, праг­нення до повернення під владу «сильної руки». Отже, створення громадянського суспільства в Україні потре­бує насамперед морального відродження, реконструкції почуття солідарності і відновлення людської гідності. Іншого шляху, мабуть, немає.

Формування політичних партій у сучасному ро­зумінні відбувалося наприкінці XVIII – XIX ст, з ви­никненням у результаті буржуазних революцій парла­ментів і парламентаризму як форми й принципу орга­нізації та здійснення державної влади.

Створення парламенту вимагало організації меха­нізму виборів, обумовлювало групування депутатів з метою ефективної реалізації на парламентському форумі своїх спільних цілей. Власне, ці потреби й викликали появу партій як необхідного елемента організації полі­тичного життя перших парламентських держав.

Передісторією партій вважається етап аристократич­ного угруповання, а зріла її форма виступає вже як масова організація. Паралельно з виникненням. масових партій відбувається формування основних ідеологічних доктрин, характерних і для сучасних партійних систем. Це ідеології консерватизму, лібералізму, соціал-демократизму та комунізму

Сучасні суспільні науки по-різному трактують по­няття політичної партії: як своєрідний інститут, визна­чальною рисою якого є особлива структура і організа­ція; як об'єднання людей, що визнають одну і і у ж пар­тійну програму; як громадські організації, що ставлять за мету завоювання влади для свого керівництва; як засіб активізації участі громадян у формуванні політи­ки держави. Багато дослідників вважають, що визна­чальним фактором діяльності політичних партій є їхня виборча функція – проведення виборів, вплив на елек-торат з метою завоювання державної влади.

Найважливіші риси, що характеризують суть партії, виділив американський вчений Дж. Ла Паламбара. Будь-яка партія, вважає він, по-перше, є носієм ідеології або принаймні відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу й людини. Історичний досвід свідчить, що ідеологічно­го вакууму в політизованому суспільстві бути не може Про це свідчить, наприклад, крах рабовласництва, а потім буржуазні революції, що відбувалися вже під знамена­ми буржуазно-демократичної і революційно-демократич­ної ідеології. І кожного разу ідеологія породжується не самим рухом, не самою партією, що виходить із свого «здорового глузду», а вноситься в партію інтелектуала­ми-ідеологами, що поділяють її кінцеву мету.

По-друге, будь-яка партія ставить за мету завоювання влади в ім'я здійснення своїх програмних завдань, котрі можуть передбачити в окремих випадках навіть кардинальну зміну соціально-економічного ладу, а в інших – його коригування в інтересах певних верств суспільства. Такі повороти, наприклад, відбувалися в країнах Західної Європи, коли влада переходила від соціалістів (соціал-демократів, лейбористів) до неоконсерваторів і навпаки.

Нині в Україні почався якісно новий етап форму­вання багатопартійності Життєздатність кожної партії, її масовість і стосунки в політичній системі залежати­муть від того, наскільки її ідейно-програмні настанови і практична діяльність сприятимуть здійсненню радикаль­них політичних і соціально-економічних реформ щодо утвердження незалежної, демократичної України, у фор­муванні громадянського суспільства, наскільки врахо­вані економічний, соціальний та ідейний плюралізм суспільства.

Зрештою, багатопартійність не зводиться до набору партій, який існує в країнах з демократичним режимом. Україна, мабуть, не зможе обминути. загальної тенденції поступового «угрупування» партій, доки не сформуєть­ся зріле громадянське суспільство, в якому домінува­тимуть дві основні партії або два блоки партій Іншими словами, поки не сформуються інші компоненти демо­кратичної політичної системи, насамперед могутній се­редній клас, а місце нинішньої конфронтаційної свідо­мості не займе толерантна консенсусна свідомість, партій­ні пристрасті, інтереси і суперечності ще довгий час не зможуть об'єднатися в ім'я демократичного, стабільно­го і прогресивного розвитку Української держави, за­можного, спокійною і впевненого життя її громадян.