Людина, індивід, особистість.

Що таке особистість? Особистість – це перш за все людина. Але не просто людина, а окремо взятий пред­ставник людського роду, який означується поняттям «індивід». Отже, особистість це людина, індивід, Але він являє собою одночасно і соціоприродну, і соціальну істоту. А це означає, що одиничний, окремий представ­ник людського роду втілює о собі єдність індивіда соціо-біологічного та індивіда соціального. Скажімо, природні задатки даної людини, вроджені анатомо-фізіологічні особливості її нервової системи, мозку являють собою біологічну суть індивіда. Участь же даної людини, на­приклад, у суспільно-політичному житті характеризу­ють її вже як суспільного індивіда. Зрозуміло, що відзна­чені дві сторони людського індивіда тісно пов'язані, являють собою природну основу її здібностей. Ці здіб­ності – вельми важлива умова високоефективної, про­дуктивної діяльності індивіда. Не можна відкидати ролі, наприклад, пам'яті чи музичного слуху індивіда у пев­них сферах людської діяльності. Адже природні задатки індивіда та його здібності можуть розвиватися у про­цесі пізнання (у тому числі і навчання) та практичної діяльності. Недарма генія визначають як поєднання краплини здібності та моря поту (тобто як результат напруженої праці). Якіцо людина, наприклад дитина, здорова, то шляхом виховання, самовиховання, практи­ки у неї можна сформувати найрізноманітніші як за­гальні, так і спеціальні (художні, математичні, лінгвістичні та ін.) здібності. Здібності вельми високого рівня роз­витку називають талановитістю чи геніальністю. І та­лановитій людині, і генію як індивіду властива непов­торна своєрідність якостей.

Треба враховувати, що у процесі еволюції людини її біологічна природа дедалі більше збагачувалася соці­альними компонентами. Тому точніше говорити не про біологічну і соціальну, а про «соціально-біологічну» і «соціальну» природу людини. Сутність же людини соціальна. Хоч і вона в свою чергу спирається на ще. глибший фундамент матінку-Природу.

Отже, індивід – це окремо взятий представник люд­ського роду, якому властиві неповторні природні і соці­альні якості. Поняття ж особистості акцентує увагу на соціальне значущих рисах людського індивіда. Якщо сказати коротко, то особистість – це суспільний інди­від, якому притаманні соціальне значущі риси, що утво­рюють стійку систему. Соціальне значущих якостей у індивіда багато. Особистість же являє собою певну цілісність, систему багатоманітних якостей, рис індиві­да. Ця система динамічна, рухлива і в той же час від­носно стійка. У ході історичного розвитку індивід може набувати одні та втрачати інші соціальні якості, але є якості й непроминущі. Наприклад, інтереси особистості у різних умовах можуть бути різними, але інтерес як такий притаманний їй завжди. Він є рушійною силою дій індивіда.

Бути особистістю, таким чином, – системна якість. Вона здобувається індивідом у практичній діяльності, зокрема у праці та в спілкуванні з іншими людьми. Індивід тільки тоді стає особистістю, коли його, так би мовити, залучено до суспільних відносин, до спілкуван­ня з людьми. Тому поняття особистості треба розкри­вати через практичну діяльність. Така діяльність являє собою основу формування та розвитку особистості. Чим повніше ми вивчаємо спілкування між людьми, міжосо-бові стосунки, тим глибше пізнаємо суть та структуру кожного, хто вступає в ці стосунки.

Конкретна людина, індивід, у даному випадку осо­бистість, має величезну кількість взаємопов'язаних суспільно цінних рис. Серед них – розум, мудрість, емоції, воля, рішучість, навички, вміння, установки, переконання, інтуїція, здатність до самонавіювання, самооцінки, наслі­дування, ризиковість, любов, ненависть, пристрасть, імпульсивність тощо. Ці якості мають як природні, так і соціальне значущі риси.

Щодо моральних якостей особистості, то вони носять ' тільки соціальне значущий характер. Із численних мо­ральних якостей можна виділити гуманність, людяність, доброту, милосердя, совісність, терпеливість, ввічливість, працелюбність, єдність слова та діла, уважність, подвиж­ництво, самозрсчсність, благородство, великодушність, скромність, вдячність, чесність, вимогливість до себе, по­вага до старших, сором'язливість, миролюбство, справед­ливість, вірність, відповідальність, пунктуальність, бага­то інших.

Звичайно, тим чи іншим індивідам властиві і багато негативних, аморальних якостей. До них, наприклад, можна віднести егоїзм, нігілізм, кар'єризм, користолюб­ство, тунеядство, боягузтво, святенництво, чванливість, недоброзичливість, цинізм, наклепництво, зверхність, мсти­вість, злостивість, зазнайкуватість тощо.

Багато рис особистості відносяться одночасно і до психологічних, і до моральних якостей. Наприклад, гу­манність, сильний характер, мужність. Поняття «мораль­но-психологічний клімат колективу» підкреслює, крім усього іншого, єдність моральних та психологічних яко­стей, які властиві членам даної соціальної спільноти.

Усі ці як позитивні, так і негативні соціальне зна­чущі якості є продуктом впливу суспільства, соціаль­них спільностей, окремих людей на дану особистість, а також продуктом самовиховання. Сформовані ж су­спільством і самою людиною її якості справляють вели­чезний вплив на розвиток як суспільства, так і самої особистості. Саме тому ці риси, якості особистості нази­ваються соціальне значущими.

Соціальне значущі риси індивіда певним чином ком­бінуються, взаємно посилюють чи послаблюють одна одну і надають йому ознаки неповторності. Така своєрідність особистості, її неповторність, сукупність соціальне зна­чущих відмінностей від інших людей становить її індиві­дуальність. Це відмінність кожної конкретної особи від іншої в залежності від інтелекту, характеру, темпе­раменту, потреб, інтересів, здібностей, схильностей. Зви­чайно, всі ці прояви індивідуальності певною мірою спи­раються на природну основу, на анатомо-фізіологічні задатки людини. Але попи формуються, удосконалю­ються у процесі суспільної практики, спілкування з інши­ми людьми, засвоєння індивідом соціального досвіду.

Таким чином, індивідуальність являє собою таку си­стемну якість, яка виражає неповторну, оригінальну єдність природних та соціальних рис людини.

Розвинена особистість має багато соціальних, куль­турних, моральних, естетичних, психологічних рис. її структура досить складна. Основ, що входять до скла­ду особистості, чимало. Вони певним чином ієрархізовані, або, інакше кажучи, субординовані. Над однією ос­новою надбудовується друга, над нею третя і т. д.

Почнемо з найглибшої основи – потреб людини. Це – її фундаментальна риса, неповторна суттєва ха­рактеристика. За багатством потреб, їхнім характером, способами формування та реалізації можна значною мірою судити про рівень розвитку особистості.

Потреби людей є рушійною силою розвитку як су­спільства, так і самої людини. Заради задоволення по­треб, власне, і здійснюється людська діяльність. Багато­манітність потреб сприяє виникненню та розвиткові ба­гатоманітності інших рис особистості і насамперед роз­виткові та реалізації творчого потенціалу.

Потреби становлять джерело діяльності людей. Тому суспільство або соціальна група, впливаючи на процес формування та задоволення потреб особистості, одер­жує можливість спрямовувати її життєві орієнтації та поведінку в той чи інший бік. З огляду на це такий процес може використовуватися як фактор формуван­ня свідомості та регулювання поведінки особистості.

Людські потреби історично обумовлені, визначають­ся даним історичним типом суспільних відносин, соці­альним середовищем, у якому живе особистість, систе­мою виховання даного суспільства, а також самовихо­ванням цієї особистості. Візьмемо, наприклад, суспіль­не виробництво. Воно у певному розумінні створює споживача, предмети, які відповідають даній потребі, породжує. здатність до споживання. Із розвитком вироб­ництва одні потреби зароджуються, розвиваються, інші послаблюються, зникають. Існує і зворотна залежність. Потреби, їхня якість, розміри самі діють на виробництво, стимулюють його розвиток.

У процесі розвитку суспільства відбуваються як якіс­ні, так і кількісні зміни у системі потреб. Крім потреб у їжі, одязі, житлі, відпочинку, виникають та розвиваються нові нагальні потреби – в інформації, освіті, спілкуван­ні, участі в суспільному, політичному, культурному, релі­гійному житті. Причому, зростання потреб передбачає висунення на передній план саме духовних потреб.

Задоволення потреб у певних умовах породжує нові потреби. Останні додають нових, додаткових імпульсів розвитку матеріального та духовного виробництва, по­кликаного створювати цінності, необхідні для задово­лення як старих, так і нових потреб.

Потреби людини є основою її інтересів. Категорія потреби охоплює більш широке коло явищ, ніж катего­рія інтересу. Потреби притаманні всім біологічним організмам, в тому числі й людині. Інтереси ж – тільки людині. Вони є у всіх суб'єктів: індивідів, соціальних груп, держав, суспільств, людства і т. д.

Інтереси, як і потреби, є рушійною силою діяльності, поведінки і вчинків людей. Вони, говорив Гегель, рухають народами. Тому для розуміння суті суспільних процесів, практичних дій людей, політичних програм, гасел, заяв, передвиборних обіцянок тощо треба відшукувати справжні інтереси дійових осіб. Складність цієї важ­ливої акції полягає, зокрема, у тому, що справжні інтере­си далеко не завжди правдиво зображаються їх носія­ми. Часто буває, що про інтереси одних говорять інші.

У суспільстві має місце складна взаємодія найрізно­манітніших, часто суперечливих інтересів, і її результа­ти бувають інколи несподіваними. Неодмінною умовою успішності політики, скажімо, держави, є врахування цієї взаємодії, прогнозування її наслідків.

Для розуміння складної взаємодії найрізноманітні­ших інтересів вчені класифікують їх. Інтереси можна класифікувати, наприклад, за суб'єктами, про які вже говорилося (інтерес держави, нації, сім'ї), за сферами суспільного життя (матеріальні – духовні), за значен­ням (корінні – некорінні), за тривалістю (довготри­валі – короткотривалі), за наявністю суперечностей (узгоджувані неузгоджувані, гармонійні – негар­монійні, антагоністичні – неантагоністичні) і т. д.

. Однією з істотних умов поступального розвитку су­спільства, зміцнення держави с узгодження, поєднання різноманітних інтересів, наприклад, інтересів особистості, нації, загальнолюдських інтересів. Те ж саме стосуєть­ся і міждержавних відносин (економічних, політичних та культурних). Одне із завдань державних діячів, дип­ломатів знаходити умови, відшукувати шляхи для сполучення специфічних, іноді вельми суперечливих інтересів задля спільної справи чи взаємної вигоди.

Одним із завдань формування особистості є прищеп­лення їй практичних навичок поєднувати свої інтереси з інтересами інших суб'єктів, зокрема з інтересами дер­жави. Взаємодія інтересів справляє істотний вилив на формування особистості. Але важлива також воля, рішучість цієї особистості відстоювати свої, специфічні духовні чи матеріальні інтереси. Можливості такого відстоювання часто бувають обмеженими. У всякому разі особистість має розібратися у складному плетиві інтересів, відшукати шляхи поєднання (якщо вони є) своїх інтересів та інтересів інших людей.

На основі потреб та інтересів особистості надбудо­вуються, формуються її уявлення про цінності. Кожна людина – свідомо чи несвідомо формує свою, інди­відуальну ієрархію цінностей, складає своєрідний та­бель про їхні ранги. Така ієрархія в одних людей більш-менш стабільна, в інших більш рухлива. В залежності від умов, місця і часу, конкретної життєвої ситуації осо-бистісна ієрархія цінностей може змінюватися, іноді кардинально. Одні люди не міняють своїх принципів, інші розстаються – іноді дуже легко з ними, обира­ють для себе нові, часом кардинально протилежні, прин­ципи. Відбувається переоцінка цінностей, переміщення у їхній особистісній ієрархії.

На основі особнстісної ієрархії цінностей людина може вибудовувати для себе ієрархію іншого типу – ціннісну ієрархію особистостей. Вона у своїй свідомості складає так би мовити, табель про ранги щодо інших людей. Індивід розташовує на різних поверхах своєї ціннісної ієрархії різних людей, часто беручи за кри­терій їхню роль у реалізації своїх, особистих інтересів або ж інтересів сім'ї, колективу, соціальної групи, дер­жави, суспільства, людства (наприклад, свята людина, ви­знаний вождь, лідер, духовний наставник, неформальний учитель, «ні те, ні се», друг, товариш, особистий ворог тощо). Цінності є фундаментом формування ціннісних орієнтацій особистості – складових її структури.

У відповідності з іерархізованою системою, прийня­тою даною особистістю, у неї формуються відповідні пе­реконання, установки, Принципи та ідеали життєдіяль­ності, домінанти у різноманітних діях, формуються та­кож симпатії чи антипатії, любов чи ненависть, схиль­ність чи неприязнь, вольові зусилля, рішучість боротися за позитивні для даної особистості соціальні чи куль­турні цінності.

На основі своїх цінностей та ціннісних орієнтацій суспільство, держава, нація чи інша соціальна група ро­зробляють систему соціальних норм поведінки особис­тості. Це ще один канал виливу соціуму на формуван­ня та розвиток особистості, регуляції її поведінки.

Соціальні норми – це вимоги, які ставляться суспіль­ством, державою, соціальною групою до особистості і які вона мас виконувати. Вони потрібні будь-якому су­спільству для упорядкування життя, його ефективного функціонування, налагодження необхідної взаємодії його членів.

Щоб підкреслити взаємозв'язок ціннісних і норма­тивних систем, вживають термін «ціннісно-нормативні системи». Разом з тим, слід зазначити, що у структурі різних соціальних регуляторів норма посідає підпоряд­коване місце щодо цінності. Цінність є фундаментом, підставою, джерелом норми. Вирішивши, наприклад, питання, яку цінність мас даний життєвий факт, можна формулювати відповідні соціальні норми з їхніми імпе­ративами, тобто вимогами: роби те або не роби того. Поняття цінності фіксує значення даного явища для особистості, поняття ж соціальної норми – вимоги, що їх ставить суспільство, держава чи група до неї. Специфічний зв'язок двох соціальних регуляторів, які роз­глядаються, можна побачити при аналізі дієвості норм. Чим повніше норми відповідають прийнятим цінностям, тим вони дієвіші, тим ефективніше виконують свою ре­гулятивну функцію, сильніше впливають на свідомість і поведінку особистості.

Соціальні норми (економічні, політичні, правові, мо­ральні, естетичні, релігійні) виконують регулятивну роль, визначають взірці, еталони поведінки особистості. Вони є також засобом узгодження інтересів різних індивіду­умів, їхніх груп і суспільства.

Норма може накладати певні обмеження на діяльність особистості. Однак це стосується лише норм, що забо­роняють, а також різних табу. Є іншого роду норми, які дозволяють певні види діяльності. Але слово «певні» якоюсь мірою говорить і про обмеження. Загалом же можна сказати, що одні соціальні норми спрямовані на обмеження певних дій особистості, інші – на створення можливості бажаних для суспільства дій особистості.

Суспільство, з одного боку, за допомогою своїх норм може прагнути до жорсткої, детальної регламентації дій особистості, примушувати її уникати таких вчинків, які б суперечили його інтересам. З іншого боку, воно може стимулювати такі самостійні ініціативи, дії індивіда, які б певним чином допомагали зміцнювати існуючу соці­альну систему.

Соціальні норми можуть по-різному усвідомлюва­тися і сприйматися людьми, які належать до різних соці­альних груп. Панівні соціальні спільності свої групові норми можуть видавати за загальнолюдські, загально­обов'язкові для всіх членів суспільства Інші ж верстви, відстоюючи свої специфічні інтереси, також виробля­ють свої групові норми, якими вони керуються у своєму житті і які теж можуть проголошуватися загальнолюд­ськими. Але вони не мають можливості перетворити їх у правила поведінки, обов'язкові для всіх членів даного суспільства. Усвідомлення ними своїх інтересів, ви­роблення власних норм слугують зростанню їхньої су­спільної активності.

Громадянське суспільство відповідає за зміст соці­альних норм, які воно встановлює, за їхню принципову здійсненність, їхнє практичне виконання. Члени ж та­кого суспільства зобов'язані пізнати, оцінити, засвоїти й, звичайно, виконувати вимоги норм. Демократичне суспільство та особистість мають нести обопільну відпо­відальність, у тому числі моральну, за реалізацію соці­альних норм.

Таким чином, соціальні норми – засіб формування і утвердження особистості, реалізації її творчих можли­востей, соціального контролю за її діями. Зрозуміло, що у різних країнах, у різних суспільних умовах норматив­ний контроль може бути демократичним або антидемо­кратичним, гуманним або антигуманним, гнучким чи жор­стким.

Суспільне середовище, потреби, інтереси, цінності, ціннісні орієнтації, соціальні норми, а також певним чи­ном спрямовані емоції зумовлюють формування та існу­вання життєвої позиції особистості. Життєва позиція особистості включає в себе її орієнтацію у навколишньо­му світі, у навколишньому середовищі, у тому числі ціннісну орієнтацію, її ставлення до інших людей, уста­новку і готовність до здійснення певних дій, форми і способи цього здійснення.

Процес формування життєвої позиції особистості включає в себе великий комплекс об'єктивних і суб'єк­тивних умов та процесів, серед яких – засвоєння осо­бистістю певного світогляду, різноманітних знань, ви­роблення переконань, соціальних і професійних на­вичок, розвиток міжособових відносин, прилучення її до трудової та громадсько-політичної діяльності.

Наукової класифікації життєвих позицій у філо­софській літературі поки що немає. Ллє в окремих дослі­дженнях згадуються: активна – пасивна, критична – некритична, пристосовницька, істинна – хибна, супереч­лива – несуперечлива, нова – стара, прогресивна – реакційна, мілітаристська – антимілітаристська, еконо­мічна, соціальна, політична, правова, громадянська, мо­ральна, художня, релігійна, світоглядна і т. ін. Все це різновиди життєвої позиції особистості. Можуть мати місце різні поєднання тих чи інших життєвих позицій.

Особистість за своєю суспільною природою активна, зокрема щодо своїх інтересів. Але щодо вимог інших людей справа з активністю значно ускладнюється. Під впливом суспільства, держави, традицій, громадської думки, авторитету старших, соціальної групи або Її ке­рівника, під прямим або опосередкованим тиском інших людей особистість може коригувати свою активність, спрямовувати її в русло вимог цих суб'єктів або су­спільних інститутів, пристосовувати деякі свої інтереси до інтересів інших, ставати поступливою, податливою і навіть покірною, тобто займати пасивну щодо інтересів інших життеву позицію. Таку форму вираження пози­ції особистості, для якої характерні пасивність, некритич­ність, податливість, пристосуванство щодо впливу на неї оточення, називають конформізмом. Є кілька різнови­дів конформізму. Виділимо три з них. Конформізм може виражати: 1) пристосовницьке ставлення особис­тості до вимог іншої, звичайно авторитетної, впливової особистості (особистісно-авторитарний конформізм); 2) таке ж. ставлення до вимог великої, середньої або вдалої соціальної групи, до якої вона належить (внутрішньо-груповий конформізм); 3) таке ж ставлення до вимог суспільства, його інститутів, панівних суспільних груп, держави (суспільний або соціальний конформізм).

Поняття конформізму часто зіставляють з поняттям нонконформізму. Перше фіксує пасивну життєву по­зицію особистості, друге – активну.

Особистість діє відповідно до своїх потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій, характеру і змісту своєї життєвої позиції та вимог соціальних норм.

Цілеспрямована діяльність с суттєвою, невід'ємною рисою, характеристикою людини. Без неї неможливе існування людського роду. Вона являє собою основу культури, рушійну силу розвитку суспільства, людської спільності – нації, соціальної групи, колективу, громад­ської організації, сім'ї та особистості. Тому суспільство, Соціальна спільність, індивід являють собою суб'єкти діяльності.

Відомо багато видів діяльності. Їі класифікують за різними основами. Діяльність буває практична та ду­ховна, фізична та розумова, моральна та аморальна, за­конна та незаконна, – корисна та безкорисна, прогресивна та реакційна, колективна та індивідуальна, активна та пасивна, творча та нетворча й ін. Слід відзначити різно­манітність видів людської діяльності за її сферами. Це трудова, освітня, споживча, громадська, політична, ігрова діяльність та ін. Особливо слід виділити таку форму діяльності, як спілкування. Специфіка поняття «спіл­кування» полягає в тому, що воно відображає не просто дію людей, а взаємодію між ними, і таку форму взаємо­зв'язку, яка виникає у процесі спільної дії для досяг­нення певних цілей.

Кожний з цих видів діяльності певним чином діє на особистість в цілому та формує ті чи інші її якості.

В умовах сучасного виробництва трудовий процес у більшості випадків поділений на велику кількість не­складних, рутинних, монотонних, механічно заучуваних, безкінечно повторюваних робочих операцій. Цим дося­гається досить високий рівень інтенсифікації виробниц­тва та праці. Удосконалюються різні економічні, орга­нізаційні, психологічні та інші науково обґрунтовані системи інтенсифікації виробництва.

Праця в умовах сучасного виробництва поки що не стала найвищою соціальною цінністю для особистості. Низьким є у ряді випадків і її соціальний престиж. Суспільство, намагаючись хоч якось підвищити соціаль­ний статус праці, певним чином спрямовує психологію трудівників, звертається до їхньої професійної честі, гор­дості, намагається використати їхню потребу у самови­раження через працю. На багатьох підприємствах робіт­ників залучають до участі в управлінні виробництвом, до роботи в гуртках підвищення якості продукції, вдо­сконалення трудової діяльності тощо.

Праця – в одних країнах більшою мірою, в інших меншою – є ще відчуженою, тобто виступає як само­стійна суспільна сила, що панує над робітником. Відчу­ження праці призводить до відчуження людини, її спо­собу життя, до стандартизації, уніфікації, до перетворен­ня індивіда на соціального манекена, якого виставляють як певний взірець. Воно є однією з головних умов існу­вання загального відчуження – цієї специфічної фор­ми вираження суспільних відносин.

В умовах відчуження людина знеособлена, позбавлена надійного середовища, у якому б вона змогла виявити свою індивідуальність, самоствердитися, реалізувати свої творчі потенції. За цих обставин спостерігається пасивне ставлення особистості до назрілих суспільних проблем.

Праця по-різному впливає на особистість також у залежності від її видів. По-різному на розвиток особи­стості трудівника можуть впливати фізично важка і порівняно легка, монотонна та різноманітна, кваліфіко­вана та некваліфікована праця, а також характер та рівень організації праці. А у цій сфері на виробництві ще багато серйозних недоліків. Безладність в органі­зації праці, перебої у процесі виробництва, недоліки в організації матеріально-технічного постачання, невико­нання суміжниками своїх зобов'язань, зокрема їхні Хронічні неплатежі, затримка заробітної плати – усе це не може не діяти негативно на трудівника. Беззмістов­на праця морально і психічно гнітить людину, спричи­няє десоціалізацію особистості. Особистість може найбільш повно самоствердитися, реалізувати свої по­зитивні потенції не у всякій, а саме у творчій праці.

Виховання особистості

Суспільство активно впливає на процеси формуван­ня і розвитку особистості також шляхом виховання. Виховання це процес формування у індивіда соці­альну необхідних рис. Це найбільш загальна його ха­рактеристика, яка буде доповнена у подальшому нашо­му викладі.

У ролі вихователя виступають найрізноманітніші суб'єкти: суспільство, держава, нація, суспільна група, Політична партія, громадська організація, трудовий чи військовий колектив, церква, школа, група однодумців, сім'я і т. д. Суб'єктом виховання може бути також ок­ремо взятий індивід, який справляє свій вплив на інших індивідів (член сім'ї, колективу, керівник організації, військовий командир, учитель, священнослужитель, про­повідник, пропагандист, агітатор, друг, товариш, компа­ньйон, ватажок, вождь і т. д.).

Відповідно бувають різними й об'єкти виховання (ви­ховувані). Вони різняться за віком, статтю, національні­стю, соціальним станом, освітою, професією, фахом, індивідуальними схильностями, звичками тощо. І до таких особ­ливостей різних груп людей суспільство прагне присто­сувати свою систему виховання, її форми, методи, засоби. Але суспільство намагається охопити своїм ідеологічним, виховним впливом всі верстви населення.

Специфічною і разом з тим дуже важливою формою виховання є самовиховання особистості. Тут суб'єктом і об'єктом виховання виступає одна і та ж людина. У даному разі особистість свідомо прагне виробити певні людські, зокрема моральні, вольові і фізичні якості:

Самовиховання, як правило, здійснюється паралельно з такими процесами як самоаналіз, самоспостереження, самооцінка, самоосвіта. Одне слово – разом з проце­сом самоудосконалення особистості.

Система виховання включає в себе його цілі. Най­більш загальна, так би мовити, інтегративна мета виховної діяльності суспільства полягає у тому, щоб передати но­вому поколінню людей соціальний і духовний досвід, підготувати підростаюче покоління до продуктивної пра­ці та інших видів суспільної діяльності. Якщо виховання ставить за мету формування позитивних соціальне зна­чущих рис особистості, то воно є гуманістичним, прогре­сивно спрямованим. Гуманістичне виховання прагне сформувати таку людину, яка була б високорозвиненою у духовно-культурному та фізичному відношеннях.

Окрім загальної мети виховання, є й інші, більш вузькі, конкретні цілі, що ставляться як суспільством у цілому, так і соціальними групами та окремими індивідами. Всі ці цілі так чи інакше взаємодіють між собою.

Система суспільного виховання включає у себе су­купність його взаємопов'язаних видів, які розрізняють­ся за багатьма ознаками. Серед найважливіших – такі

види діяльності людей: трудова, економічна, екологічна, правова, моральна, естетична, релігійна, фізична та інша діяльність і відповідно виховання. За. іншими ознака­ми виділяються, наприклад, сімейне, шкільне, військове виховання. У даному разі за типом суб'єкта виховання.

Окремий вид виховання може бути, так би мовити, складовою багатьох інших видів виховної діяльності. Так, патріотичне виховання здійснюється, зокрема, через трудове, правове, моральне, естетичне, художнє й інші види, виховання. Другий приклад. Формування v лю­дини працелюбності здійснюється як у процесі трудо­вого, так і у процесі морального, естетичного й інших видів виховання. Іронічна вимога «Бери лопату і вихо­вуйся» образно вказує на недопустимість однобічного, вульгарного підходу до проблем трудового виховання. Формування сумлінного, творчого ставлення до праці здійснюється комплексно через всі види і засоби вихов­ної діяльності суспільства, соціальної групи, школи, сім'ї, індивіда й інших її суб'єктів.

Реалізуючи свої інтереси і цілі, суб'єкти виховання з допомогою матеріальних, духовних та організаційних засобів впливу на людину діють на її свідомість, підсвідомість і почуття. Цим самим вони формують в особистості певний світогляд, знання, моральні, психічні та інші якості.

Виховний вплив на людину: ^– більшою чи меншою мірою – справляють усі матеріальні і духовні процеси, що відбуваються у житті індивіда.

Такий вплив здійснює, зокрема, навчання. Воно пе­реслідує таку мету: сформувати у особистості певний світогляд, знання, уміння та навички, сприяти її загаль­ному, всебічному розвиткові й т. ін. Навчання служить не тільки інтелектуальному, а й моральному, вольовому, емоціональному розвиткові особи. Тому так важливо враховувати у навчальному процесі виховні елементи.

Світогляд, знання, почуття, моральні установки та життєвий досвід особистості е тим ґрунтом, на якому формуються переконання. Наявність у людини тих чи інших переконань свідчить, що вона впевнена у своїй правоті, свідомо обрала свій життєвий шлях, розуміє суть та наслідки своєї діяльності, поведінки та вчинків.

Переконання особистості сприяють виконанню ви­мог, обраних нею суспільних та моральних ідеалів і норм, зміцнюють віру в життєвість та дієвість вироблених принципів своєї діяльності. Вони розвивають у особис­тості необхідні для життя вольові якості, наприклад, рішучість, наполегливість у досягненні поставленої мети, в подоланні перешкод, здатність мобілізуватися для ви­конання важливого завдання.

Виховні процеси можуть формувати в особистості як позитивні, так і негативні якості. Це залежить, зокрема, змісту і спрямування тих чи інших виховних процесів, їхньої взаємодії, конкретних умов, за яких живе і діє осо­бистість, від її світогляду, характеру переконань, критич­ного чи некритичного ставлення до того, ніс їй говорять, сукупності її інтересів тощо. Глибоке розуміння люди­ною соціальної ролі і механізмів здійснення виховання сприяє активному процесу формування у неї нових рис і якостей як суб'єкта громадянського суспільства.

Контрольні запитання

і. Вкажіть на співвідношення понять «людина», «індивід», «індивідуальність» та «особистість».

2. У чому виявляється роль потреб та інтересів осо­бистості для її діяльності?

3. У чому полягає значення соціальних норм у житті особистості?

4. Що таке життєва позиція особистості?

5. Назвіть основні фактори виховання особистості.

Теми рефератів

1. Проблема особистості як соціальний феномен істо­ричного поступу.

2. Діалектика взаємодії особистості та суспільства.

3. Індивід як соціоприродна і соціальна істота.

4. Потреби як фактор формування особистості.

5. Взаємодія інтересів суспільства й особистості.

6. Людина – найвища цінність суспільства.

7. Соціальні норми як фактор впливу суспільства на особистість.

8. Діяльність – основа формування особистості..

9. Сутність і мета гуманістичного виховання особи­стості.