Філософський аналіз суспільства

 

Ми боїмося всього на світі, як смертні, але прагнемо всього на світі, як безсмертні.

Франсуа де Ларошфуко

 

Суспільство – надзвичайно складний і суперечли­вий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набу­ваючи все нових і нових форм. На зорі історії виникло первісне суспільство мисливців і збирачів. Пізніше його змінило рабовласницьке, згодом феодальне, капіта­лістичне, соціалістичне суспільство. Є й інші класифі­кації типів і форм суспільства (доіндустріальне, індуст­ріальне, постіндустріальне та ін.).

У межах однієї й тієї ж країни в різні періоди існу­вали різні типи суспільства.

Термін «суспільство» у філософській, економічній, соціологічній та історичній літературі має щонайменше чотири різних значення.

1. Окреме конкретне суспільство, що є самостійною одиницею історичного розвитку. Прикладом можуть бути суспільства стародавніх Афін, середньовічної Ве­неції, сучасної Болгарії, України тощо. Кожне таке су­спільство є не просто сукупністю людей, а єдиною сис­темою соціальних відносин, цілісним соціальним організ­мом. що розвивається певною мірою незалежно від інших соціальних організмів. Це дає підстави вживати для означення таких одиничних конкретних суспільств термін «соціальний організм».

2. Та чи інша конкретна сукупність соціальних орга­нізмів.

3. Сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто все людство в цілому.

4. Суспільство певного типу взагалі, наприклад, фе­одальне, індустріальне.

Уявлення про соціум як систему суспільного співжит­тя людей формувались з найдавніших часів розвитку інтелектуальної культури людства. Одними з перших вагоме слово в цій галузі сказали китайський філософ Конфуцій, античні мислителі Платон та Арістотель, їхні талановиті співвітчизники. Соціум у теоретично-філо­софській уяві стародавніх мислителів у буквальному розумінні цього слова ототожнювався з державою. Су­спільне життя не мислилось інакше, як державне. Люди­на трактувалась як політична (державна) істота (Аріс­тотель). Закономірності розвитку суспільства і держа­ви ототожнювалися. Можна сказати, що теоретики «до-нульового часу» (часу до народження Христа) виявили й описали майже всі основні елементи суспільного співжиття людей як державного. І хоч їхнє вчення має історично обумовлений характер, слід підкреслити те велике значення, яке воно мато для розвитку пізніших теоретичних конструкцій.

Мислителі середньовіччя запримітили різницю між соціумом і державою, але приховували це в релігійних містифікаціях. І тільки у творах Н. Макіавеллі держа­ва постає у вигляді однієї із складових соціуму як більш широкого і фундаментального утворення.

Державобудівники – так можна означити всіх соці­альних філософів домакіавеллівського періоду – вия­вили майже всі елементи соціуму, однак не змогли скла­сти про нього більш-менш адекватного теоретичного уяв­лення. Мислителі епохи Нового часу започаткували справу, все ж не завершили її. Як і раніше, більше ува­ги приділялось державницьким підрозділам і структу­рам. Про соціум як специфічне утворення і форму людського співжиття говорилося в приглушеному тоні, пошепки, з острахом. Внаслідок цього склалася пара­доксальна ситуація: про головний об'єкт – соціум як цілісну систему – соціальна філософія могла сказати надзвичайно мало.

Пошук теоретичних моделей, які б адекватно відтво­рювали природу і сутність соціального, історію його розвитку і механізми функціонування, триває і досі.

Поняття соціального в філософії. Соціум як історичний процес

Людство ще не знайшло більш-менш прийнятної і обґрунтованої відповіді на питання, що ж таке соціаль­не. Тому нині, як і дві тисячі років тому, над визначен­ням якості феномена соціального треба міркувати, роз­починаючи із встановлення елементарно незаперечних фактів і піднімаючись до вершин осягнення глибинних якостей його природи і суті.

Первинна якість соціального осягається через усві­домлення докорінної відмінності даного феномена від природно-тваринного світу Таку відмінність відзнача­ли майже всі філософії від Конфуція до наших сучас­ників. Вона постійно підкреслюється в художній літе­ратурі, публіцистиці, історичних, етносоціальних та інших наукових дослідженнях. Характерно, що в біологічно­му розрізі принципової різниці між людиною і тварин­ним світом немає. Тварина і людина «зроблені», і одного й того ж «матеріалу», і за однаковою «технологією» та аналогічними зразками: голова, кінцівки, внутрішні орга­ни тощо. Проте різниця між ними принципова. Люди­на і тварина – це зовсім різні істоти, як небо і земля. Між будовою кінцівок чи внутрішніх органів людини і тварини, конституцією тіла чи його співвідносними роз­мірами з науковою точністю можна знайти безліч прин­ципових відмінностей. Однак головна відмінність по­лягає в іншому: в способі життя. Тваринне життя здійснюється природним чином, тобто як існування. Людське – суспільним, соціальним як життєдіяльність.

Суспільне життя – це реальний життєвий процес людини (особи, соціальної групи, класу, суспільства), що відбувається в конкретно-історичних умовах і характеризується певною системою видів і форм діяльності як способу свідомого перетворення дійсності.

Вся філософська традиція пронизана думкою про те, що найістотнішою ознакою людської життєдіяльності є її свідомий характер. Свідомий не тільки в плані осмис­лення життєвої ситуації й пізнання довколишньої дійсності. – такий рівень свідомості притаманний навіть тваринному світу, – а й у здатності розмірковувати над зовнішніми обставинами, над своїми зв'язками з ними та з іншими людьми, над собою і своїм духом, заглиблюва­тись у себе (Х. Ортега-і-Гассет) з метою усвідомлення суті природно-суспільного й сенсу власного буття в світі.

Соціум є особливий спосіб життя людей, головними чинниками якого є свідомість, діяльність і спілкування, генетично-функціональний зв'язок між якими спричи­няє до створення відмінного від природного предметно-духовного світу культури. Якщо тварина живе в при­роді, то людина – в соціумі. У цьому зв'язку соціум постає як надприродний світ, що надбудовується над природою. Головною його ознакою є предметність. Соціум – це предметне буття людини, її існування в предметному середовищі, культурі. Звичайно, пред­метність вибудовується людською діяльністю з природ­ного матеріалу V цьому вимірі предметність є продов­женням природи. В предметах, що оточують людину як культурне середовище, немає нічого надприродного. І, разом з тим, предмети докорінно відрізняються від при­роди саме тим, що в них засобами діяльності опредметнюється внутрішнє, притаманне лише людині усвідом­лення довколишнього світу і заглиблення в себе

У процесі життєдіяльності люди вступають у певні стосунки між собою. Спілкування (взаємодія, суспільні відносини), як і діяльність, є необхідною і всезагальною умовою формування і розвитку соціальності.

У процесі спілкування люди як фізично, так і духов­но творять одне одного, тобто формують і відтворюють якісну своєрідність свого життя як суспільного У спілкуванні і через нього відбувається взаємовплив і взаємодія індивідів, виявляється і формується спільність поглядів, думок, настроїв, досягається взаєморозуміння, здійснюється передача і засвоєння манер, звичок, стилю поведінки,, створюються згуртованість і солідарність, відтворюється спосіб життя.

Діяльність і спілкування – всезагальні необхідні умови соціального. І хоч його осягнення потребує про­никнення в таємницю низки своєрідних людських фе­номенів – культури, соціальних інститутів, вибору, чут­тєвості тощо – його початок коріниться саме в діяль­ності і спілкуванні; саме вони постають тими наріжни­ми каменями, на яких зводиться будівля соціального, базується суспільство як особливий феномен дійсності, як підсистема об'єктивної реальності.

У науковому осягненні соціум розглядався насамперед як історія людської життєдіяльності. Перші істо­ричні вчення (Геродот, Фукідід, Полібій) одночасно з описом подій, фіксацією фактів намагалися виявити і проаналізувати їх чинники. Проте переважна більшість древніх історичних вчень мали описовий характер. Таке ж саме спостерігається й далі; практично аж до середи­ни XIX ст. Незважаючи на окремі спроби осягнути істо­ричний процес як цілісність (Августин Блаженний, Кон-дорсе, Гердер, Руссо, Гегель та ін.), вчення про соціум у межах історичних досліджень мали аморфний харак­тер. Перша спроба виходу за вузькі рамки історичного аналізу (зі збереженням його переваг і надбань), осмис­лення соціуму не лише в контексті історії, а й збільш широких межах діяльності та спілкування була зробле­на К. Марксом, у вченні якого суспільство постало у вигляді суспільно-економічної формації.

Матеріальне в суспільстві – це, звичайно, люди, при­родні умови їхнього життя, способи виробництва матері­альних благ, продуктивні сили й виробничі відносини. До матеріальних утворень відносять велику групу соці­альних (суспільних) відносин, державу, деякі соціальні інститути. І хоч матеріальне є завжди об'єктивним, зв'я­зок між ними в суспільстві більш складний, ніж здається на перший погляд.

Отже суспільство – це надзвичайно складний, бага­томанітний і суперечливий предмет пізнання. Визначи­ти суспільство так само важко, як матерію, природу, бут­тя тощо. Суспільство охоплює різноманітні процеси, стосунки між людьми і складається з певних соціальних інститутів. У суспільстві реалізуються різноманітні види матеріальної та духовної діяльності людей. І го­ловне, суспільство – це реальні люди, які об'єднуються в соціальні групи, нації, взаємодіють і конфліктують між собою, створюють і споживають матеріальні та духовні блага, виховують дітей, винаходять нові форми об'єднан­ня та злагоди.

Таким чином, суспільство – це реальний процес життєдіяльності людей, що має історичний характер, існує об'єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі лю­дей, хоч вони як носії свідомості й волі є головними дійовими особами суспільно-історичного процесу.

Суспільство як система і життєдіяльність людини

Зрозуміти суспільство як об'єктивний процес, пізна­ти закономірності його функціонування, розвитку – це головне завдання соціальної філософії. І хоч в історико-філософському ракурсі в розумінні суспільства є багато містифікацій, сучасне наукове уявлення про ньо­го не може бути сформоване без скрупульозного аналі­зу тих пошуків (досягнень та помилок), якими надзви­чайно багата історія соціальної філософії.

На думку Платона, суспільство є об'єднанням людей для задоволення своїх потреб і є засобом реалізації по­треби людей одне в одному. За Арістотелем, воно є втіленням притаманного від народження соціального інстинкту людини. Релігійна філософія вважала його проявом божого творіння. Просвітителі (Т. Гоббс, Ж. – Ж. Руссо, Ф. М. Вольтер) та французькі матеріалісти XVIII ст; трактували суспільство як форму суспільної угоди, Г. Гегель – як реальний процес життєдіяльності людей, що відбувається завдяки втіленню в життя абсо­лютної ідеї. І. Бентам визначає суспільство як «фіктив­не тіло, що складається з індивідуальних осіб; які роз­глядаються як його складові члени». Г. Зіммель відро­джує Платонову ідею про суспільство як засіб реаліза­ції внутрішніх спонук, потреб, мотивів індивідів. М. Вебер доповнює її тезою про «деякий мінімум взаємоорієнтацій». Е. Дюркгейм підкреслює значення розподілу праці. Т. Парсонс трактує суспільство як соціальну систему, що функціонує завдяки взаємодії людей та соці­альних інститутів. Марксистська соціальна філософія, суспільство визначає як сукупність історично обумов­лених форм спільної діяльності людей. Головною де­термінантою суспільного життя є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він обумовлює соціальний, полі­тичний та духовний процес життя. Суспільне буття визначає суспільну свідомість, а не навпаки – ось го­ловний висновок марксистської соціальної філософії.

Були спроби пояснити суспільне життя і через при­зму визначальної ролі суспільної свідомості. Як відомо, велика група філософів виходить з положення про те, що світом правлять ідеї. Найпослідовніше ця позиція проведена в філософії Платона та Гегеля

Теоретичне уявлення про соціум як систему безпосе­редньо пов'язане з аналізом головних підрозділів і сфер суспільного життя, гармонійна взаємодія яких забезпе­чує цілісність суспільства і, навпаки, – дисгармонія яких веде до суттєвих конфліктів і деформацій

Поняття «сфера суспільного життя» відбиває різно­планові процеси, стосунки, цінності, інститути, фактори як матеріальні, так і ідеальні, об'єктивні й суб'єктивні. Сфера – це реальний процес людської життєдіяльності. Діалектика сфер суспільного життя розглядається нами як реальне життя суспільства в конкретно-історичних, соціокультурних та природних вимірах.

На наш погляд, доцільно виділяти там сфери су­спільного життя:

а) матеріальна – охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили й виробничі відносини, науково-техніч­ний прогрес і технологічну революцію,

б) соціально-політична – включає. соціальні та полі­тичні стосунки людей у суспільстві – національні, гру­пові, міждержавні тощо. Саме ця сфера охоплює такі явища й процеси, як революція, реформа, еволюція, війна. В цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партія, держава, суспільні організації;

в) духовна – це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь спектр виробництва свідомості (як індивідуальної, так і суспільної), трансформації її від однієї інстанції до іншої (засоби масового інформування), перетворення в індивідуальний духовний світ людини;

г) культурно-побутова – охоплює виробництво куль­турних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім'ї, побутові проблеми (організація відпо­чинку, вільного часу), освіту, виховання тощо.

Усі сфери суспільного життя тісно взаємопов'язані, тому їх треба розглядати інше в єдності. Абсолютиза­ція якоїсь однієї сфери суспільного життя призведе до створення деформованої моделі суспільства В центрі кожної сфери, як і суспільства в цілому, має стояти лю­дина, що охоплює всі сфери життєдіяльності, єднає їх.