Виміри цінностей людського буття

Основна форма, в якій функціонують цінності, – ідеал. Особливістю ідеалу є його нездійсненність. У цьому проявляється абсолютність ідеалу, його безкінеч­ність, принципова недосяжність. Саме завдяки безкінеч­ності ідеалу можлива ціннісна ієрархія, певна градація, що визначається відповідністю ідеалу; ідеал же не має ступенів.

Прийомом конструювання ідеалу є ідеалізація, що абстрагується від полярності позитивного і негативного. Ідеал є завжди мисленим запереченням існуючого недосконалого етапу дійсності, і як ідеалізоване відоб­раження мас й свої обмеження. Формуючись у запере­ченні дійсності, він до певної міри відбиває історично обмежене уявлення про бажане життя.

Ідеал є гранично вираженою цінністю, організуючим, цільовим началом людської життєдіяльності. В ідеалі риси цінності більш загострені, чіткіше виявлений мо­мент доцільності, імперативності, спонукальності. Найяс­кравіше в ідеалі виражена його закличність, імператив­ність; він виступає цементуючим началом життя, його організуючою силою, що перетворює буття людей у структурно-упорядковане ціле, цілеспрямований процес.

Свою діяльність людина будує у відповідності з нор­мативами і цінностями. Без усвідомлення людиною змісту цінностей, якими вона керується, неможливо ви­значити цілі ї'і діяльності. Саме цей суб'єктивний ас­пект вироблення цілей суспільної діяльності людей і відображається категорією ціннісної орієнтації. Ціннісні орієнтації утворюються на основі системи цінностей, які в межах даного суспільства виконують близькі функції, мають єдину систему значень і є найважливішим еле­ментом у структурі особистості. В них відображається вибіркове, суб'єктивне ставлення особистості до об'єктив­них умов її життя. Найважливішою функцією цих орієнтацій є функція регулятора зовнішньої поведінки індивіда.

В історії культури було багато систем ціннісних орієнтацій, які на основі домінуючих цінностей об'єдну­вались у типи ціннісних орієнтацій. Дослідники виділяють різні типи таких орієнтацій. Загальновизнаними є такі: етико-релігійна (етизм), образно-естетична (ес­тетизм), утилітарна ціннісна, науково-теоретична, полі­тична (етатизм) орієнтації.

Формування ціннісних орієнтацій – складова час­тина соціалізації людини, процесів виховання і самови­ховання особистості. Відповідно до ієрархії цінностей складається й ієрархія ціннісних орієнтацій особистості. Серед них орієнтації на самоствердження, самореалізацію, самодіяльність людини.

Ціннісні орієнтації мають різні ступені інтенсивності, різну часову тривалість. Одні орієнтації зникають або послаблюються, інші – посилюються, підносяться на вищі щаблі ціннісних ієрархій. У наших умовах поси­люються орієнтації нп людину, на збереження природи, на багатство. Звичайно, далеко не завжди орієнтація на багатство дає позитивні практичні результати. Цінніс­на орієнтація часто перетворюється у нездійсненну мрію.

Ціннісні орієнтації можуть сформуватись у будь-якій сфері життєдіяльності. Філософія розглядає лише ті орієнтації, що виражають сутність людини універсаль­ним чином. Ці універсальні цінності є загальнолюд­ськими властивостями людини у і»і відношенні до світу. Антропології вважають, що найглибшою основою загаль­нолюдських цінностей е такі спільні для всього люд­ського роду біологічні фактори, як наявність двох ста­тей, потреба в їжі, теплі, сексі, вікові відмінності, потреба в тривалій соціалізації дітей. Культурні універсали, зумовлені родовими ознаками людського побуту, є спіль­ними для всіх людей і всіх етносів. Співвідношення елементів загальнолюдського і національного в кожно­му етносі неповторне, що і зумовлює унікальність кож­ного суспільного утворення людей.

До таких базових, загальнолюдських цінностей на­лежать цінності добра (блага), свободи, користі, істини, правди, творчості, краси, віри. Підсумковою цінністю є благо як єдність істини, добра і міри. Благо виступало вищим життєвим орієнтиром людини, узагальнювало в собі і вищу мету її існування, і спосіб життя. Усвідом­лення себе частиною універсуму, свого неповторного буття в ньому виражалось у цінностях сенсу і свободи.

Пафос перетворення світу орієнтував людину на ко­ристь, а подолання перешкод – на цінність добра. Пі­знання об'єктивного світу і суб'єктивного світу інших людей формували цінності істини й правди. Пізнання і перетворення світу обумовлювали ставлення до світу на основі творчості. Цілісний погляд на світ обумовлю­вав, підносив людський дух до мудрості, а зв'язок з універсумом формував цінності краси і віри

Вищі цінності відображають фундаментальні відно­шення та потреби людей складають фундамент індиві­дуального світогляду. Які цінності можуть (. тати вищи­ми для людини, залежить від багатьох обставин. Що для людини найважливіше, вона з'ясовує на рівні фун­даментальної о вибору, коли визначає свою особистість Вищими цінностями можуть бути здоров'я, сім'я, ко­хання, свобода, мир, держава, праця, істина, честь, спогля­дання, творчість тощо Отже, визначення цінностей як вищих здійснюється на рівні індивідуального вибору

Порівняно зі звичайними цінностями вищі цінності мають скоріше орієнтаційний, ніж регулятивний харак­тер, в них більше споглядальності Вищі цінності – це місткі, емоційно-образні узагальнення провідних соціокультурних орієнтацій, що визначають усі сфери життя людини. До них відносяться цінності суспільного устрою, спілкування, діяльності, самозбереження, цінності осо­бистих якостей, а також загально людські цінності

Утвердження вищих цілей і цінностей вчасного життя становить сенс індивідуального існування. Потреба в сенсі фіксує потребу людини з'ясувати свою значущість у міжособових стосунках, зрозуміти своє місце в універсумі. Причетність до вищих цінностей, служіння їм дає змогу людині відчути цінність свого індивідуального буття.

Від свого початку філософія формувалась як наука про світ і про людину. Ці дві теми філософських роз­думів ішли паралельно, взаємодоповнюючи і взаємозбагачуючи одна одну. Але в критичні моменти розвитку людства чільне місце в цих роздумах займала проблема цінності людського життя, точніше, ціни життя і смерті. Як писав Альбер Камю, є лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема – проблема самогубства. Вирішити, варте чи не варте життя того. щоб його прожити, значить відповісти на фундаментальне питан­ня філософії. Все інше вторинне.

Якщо жити, то як, для чого – філософи намагалися збагнути сутність людини, причину її страждань. Ви­щою цінністю життя стародавні філософії вважали при­роду, але не ту природу, що оточує нас, не природне середовище, а плинну природу – споконвічний закон буття. Цей світовий закон Логос у Геракліта, Дао – у Лао-цзи, Апейрон – у Парменіда і т. д. Доки людина жила в замкнутому світі родової міфології, доки вся П поведінка суворо регламентувалася традиційною родо­вою мораллю, не поставало питання про індивідуальну відповідальність про відповідність життя індивіда цьо­му колективному, універсальному закону.

Та коли родова мораль «тала руйнуватися, не задо­вольняючи потреб розвинутою суспільства, набула ве­личезної ваги світоглядна проблема моральної відпові­дальності людини, проблема моральної істини. Полісна демократія, сформована на принципах земляцтва, сусід­ства, не відповідала більше вимогам економічного і со­ціального розвитку і мусила поступитися місцем грома­дянському суспільству, організованому на засадах їх вільно­го товаровиробництва, якому відповідало індивідуальне самовизначення особи. В цей час постала філософія Сократа

Він перший проголосив, що доброчинність є знан­ням Ця теза мала декілька наслідків: 1) відтепер ро­зум, а не традиція чи авторитет став суддею моральності людини; 2) спираючись на розум, людина мусила свідомо і відповідально ставитись до свого життя; 3) лю­дина змушена була виробити, сформувати свою систему цінностей, моральний кодекс, з точки зору якого оціню­вати життя світу, – і це головне.

У цьому й полягала та світоглядна революція, яку констатував Сократ: відтепер не світовий закон визна­чав спосіб життя індивіда, а особистість муси та вироби­ти і протиставити природному хаосу свій моральний закон. Сократ гранично чітко поставив перед філосо­фією нову моральну проблему, або мораль виводити із природи, і тоді загибель людськості в хаосі тваринних інстинктів неминуча, або моральний закон протистави­ти природі як свідомо визнану і раціонально обґрунтовану ідеальну норму. Як жити: за моральним ідеалом чи за звичаєвим порядком – ця дилема на довгі віки стала наріжним каменем духовності особи.

Так уперше у філософії заявила про себе ціннісна проблематика. Вихідний принцип її – співвідношення належного і дійсного. Світ людської свідомості розко­ловся на два плани: ідеальний і матеріальний А про­блема цінностей назавжди поєдналась із світом духов­ності, ідеальним виміром буття. «Я не спроможний ко­ритися нічому з усього, що в мені є, крім того переко­нання, яке після ретельної перевірки видається мені найкращим», – стверджував Сократ.

Сократ зафіксував важливу ознаку моральної пове­дінки людини: різницю між тим, чим людина е насправді і тим, що вона думає про себе, тобто між реальними мо­тивами і свідомим мотивуванням, між дійсними ціннісни­ми установками особи і вербально сформульованими цілями, оцінками своєї поведінки. Вже в XX ст. фено­менологічна психологія позначила ці дві сторони люд­ської особистості поняттями «Я» і «Самість». «Я» дефінується як джерело цілеформуючої волі, спрямованої на досягнення успіху в даних конкретних обставинах А «Самість» виражає інтенціональність (цілеспрямо­ваність) всієї особистості на здійснення максимуму по­тенційних можливостей індивіда. Вона є реалізацією його екзистенції. Таким чином, доцільність і моральність можуть суперечити одна одній. Особистого життєвого успіху людина може досягти ціною відмови від самості, від своїх найкращих потенційних якостей. Саме звідси починається суперечність загальнокорисного та належ­ного, суспільного інтересу й особистої чесності, політики і моралі, соціального блага і моральної чесноти.

Звідси для моральної свідомості випливає, що люди­на може бути кращою і важливішою, ніж те, що вона робить, і тому шлях до щастя полягає в самопізнанні, пізнанні того кращого, що є в кожному.

Нова система цінностей успадкувала набутки етич­ної думки античної філософії, переважно стоїчної та неоплатонічної, для обґрунтування релігійно-християнського світогляду. Громадянські чесноти, що століття­ми виховувались у римському суспільстві, занепали за довгі десятиріччя громадянських воєн, двірцевих пере­воротів, загального виродження інститутів державної влади. Зневіра у земній владі породжувала потяг до небесного захисника і покровителя. Людині потрібен був той всеблагий суддя, який краще за земних суддів зрозуміє її і справедливо розсудить.

Такий ідеал запропонувала християнсько-іудейська філософія Навіть злочинець міг сподіватись знайти милосердя в небесного отця. Християнство проголоси­ло, що смерті немає: «Для тебе немає іншої загибелі, крім забуття, що ти загинути не можеш» (Августин Бла­женний). Християнська релігія знімала з людини мо­ральний тягар займатись самопізнанням тепер душею людини володів Бог. Релігія суворо засудила як дия­вольське навіження раціоналістичну мораль філософів і будь-які сподівання на розум, на здатність людини власним розумом улаштувати своє життя.

Перенісши моральний ідеал у трансцендентальну сферу, християнська релігія примусила людину напру­жувати всі свої душевні сили в духовному єднанні з Богом Поки боги жили поруч з людиною, як домашні боги древніх римлян, проблеми єднання з Богом не по­ставало. Для середньовічної людини ж це стало суво­рим екзистенційним: людина, яка втрачала зв'язок з Богом, піддавалась суду інквізиції.

Обов'язкова сповідь, привселюдне каяття, щоденний духовний вишкіл людини, що здійснювався церквою з огляду на високий моральний божественний взірець, зумовили піднесення індивідуальної самосвідомості до найвищих значень, до усвідомлення самоцінності свого пізнання Бога. Так знову в боротьбі з авторитетом про себе владно заявив розум.

На початку XVI ст. церковній монополії в Західній Європі було покладено край. Багато чинників – й ідео­логічних, і політичних вимагали реформи релігійного життя, але наслідки втручання в духовну сферу вияви­лись більш далекосяжними. Суспільство розкололось на релігійні табори католиків, протестантів, лютеран, кальвіністів. Поділ населення не за національною, не за становою ознакою привів до того, що мільйони лю­дей, з думкою яких досі ніхто з політиків не рахувався, мусили задуматись: хто вони, до якого табору належать, чи істинна їхня віра, і що таке істина взагалі. Тривалі релігійні і громадянські війни зруйнували звичний по­рядок життя. Маси людей з усіх верств витись до са­мовизначення ціннісних основ свого світогляду. Все духовне і філософське життя дістало потужний поштовх до вироблення нової ціннісної парадигми

Віра в абсолютність божественною закону похитну­лась. Інститути влади, економічний порядок, станова мораль, що спирались на нього, виявили свою неспроможність. Соціальна справедливість релігійного світовлаштування піддавалась сумніву

Людській природі значною мірою властиве прагнен­ня до ідеалу, до реалізації свою ідеального проекту. «Життя взагалі не буває. Життя неминуча не­обхідність здійснити саме той проект буття, котрий і є кожним з нас. Життя в самому прямому розумінні цього слова – драма, бо воно є жорстока боротьба з речами (включаючи й наш характер), боротьба за те, щоб бути дійсно тим, що міститься в нашому проекті» (Ортега-и-Гассет X. Зстетика. Философия культурьі. – М., 1991. – С. 439).

У своєму ідеальному самопроектуванні людина має спиратись на авторитет безпомилкової і саме тому вищої інстанції Пошуки нових ціннісних детермінант збіга­ються із швидким розвитком науки.

На той час у Європі почала складатися своєрідна, поза національними державними кордонами, республі­ка вчених. Результати їхньої наукової діяльності за­безпечили такий швидкий розвиток технології, що авторитет мислення, раціонального пізнання піднявся на не­бачену досі висоту. Так, під виливом різноманітних чин­ників – і духовних, і політичних, і економічних протя­гом багатьох століть формувалось нове світовідношення - раціоналістичне.

Місце віри повільно, але неухильно посідав абсолют­ний авторитет розуму.

Уже перші кроки нового світорозуміння виявили ре­пресивну природу раціоналізму. Розумною доцільністю можна було обґрунтувати, при бажанні, все. Раціоналізм від народження ніс в собі свою ж суперечність питан­ня критерію раціонального, норми, мірила розумної дії. В релігійному світогляді критерій був позаприродний – Бог. Завдання полягало лише в тому, як витлумачити божепвенну волю або думку. В світлі божественною авторитету інші цінності буття, як істина, краса, добро, були лише віддзеркаленням божественної мудрості. Те­пер же розуч мав сам санкціонувати скою діяльність, бути критерієм самого себе, критиком самого себе.

Від Декарта бере свій початок критична функція філософії, її самоусвідомлююча інтенція. Філософи XVII--XIX ст. формулювали настінну вимогу піддава­ти критиці розуму всі духовні й інтелектуальні наста­нови, соціальні й політичні інституції. Мова йшла про те, щоб виробити чистий, рафінований образ дійсності і втілити його в життя, а відтак, мислилось, почнеться нова епоха, суспільство соціальної гармонії – «царство ро­зуму на землі».

Спрямовуючи весь свій критичний пафос на пова­лення влади закону, в даному випадку релігійного закону, усталеної норми витлумачення світу, філософи неса­мохіть збільшували ціннісний статус природного в людській культурі. Саме природна інтенція ставала тією абсолютною позитивною нормою, якої так не вистачало раціоналістичному світовідчуттю.

Успіхи природознавства, швидкий прогрес технології породжували ілюзії сцієнтизму і технократизму XX ст. поклало край і цим ілюзіям. Відкриття квантової і ре­лятивістської фізики показали, що світ не такий про­стий і зрозумілий, як це видавалось творцям класичної механіки. Екологічна криза з усією наочністю довела, що технологічний розум веде людство до загибелі

Знову на порядку денному постала проблема цінніс­них орієнтирів людства. Знову потрібно вводити безмеж­ний оптимізм людської самовпевненості в рамки етич­ного закону

Контрольні запитання

і. Що таке» цінність, ціль, ціннісна орієнтація, оцін­ка, ідеал, установка, норма, сенс життя, щастя, гуманізм, культура?

2. Як співвідносяться поняття цінності і культура?

3. Які критерії класифікації цінностей?

4. Які типи ціннісних орієнтацій?

5 Яке місце посідають цінності в структурі люд­ської діяльності?

6. У чому особливості ціннісного образу?

7. Чи може існувати людина без сенсу життя?

8. Чи однакові цінності у різних людей, від чого це залежить?

Теми рефератів

1. Проблема цінностей в історії філософії, в історії людської діяльності.

2 Проблема критерію ціннісного вибору

3. Ціннісна свідомість: зміст, тенденції розвитку.

4. Ціннісні орієнтації в структурі діяльності.

5 Класифікація цінностей.

 

 

ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ НАУКИ

Наука – це ясне пізнання істи­ни, просвітлення розуму, непо­рочна радість життя, похвала юності, старості опора, будівельниця градів, фортеця успіху в нещасті, у щасті – укріп­лення, всюди вірний і нерозлуч­ний супутник.

М. В. Ломоносов

Генезис науки

Підвищення ролі науки в суспільстві, зростання її «соціального престижу ставить високі вимоги до знань про науку. В сучасних умовах ці вимоги стрімко зростають, стимулюючи поглиблення досліджень сфери на­уки в більш повному обсязі, б єдності всіх її сторін. Такий аналіз науки передбачає звернення до її виник­нення і розвитку

Передісторія науки, поява наукового знання сягає своїм корінням у глибоке минуле. Становлення науки пов'язане з таким ступенем розвитку людського суспільства, коли був нагромаджений певний мінімум науко­вих знань і здійснювалась передача їх у різних видах практичної діяльності.

Практично зорієнтованим знанням спочатку була математика, теоретичним основам якої передували ви­моги практичної діяльності. Тому історично першим способом організації математичного знання була так звана практична математика, яка виникає в Стародав­ньому Єгипті і Месопотамії.

На відміну від практичної систематизації, найваж­ливішою особливістю теоретичного способу систематизації математичного знання с логічний доказ, тобто пе­рехід від одних положень до інших. У кінцевому підсумку це привело до якісного стрибка: утворилась чиста, або теоретична, математика. У Стародавній Греції в VI ст. до н. е. наука (насам­перед математика) існує вже як форма теоретичної свідо­мості. Античні греки, хоч і спирались на пізнавальний досвід древніх цивілізацій Сходу, однак математичні знання сприймали вже не як сукупність правил числен­ня і розрахунку, а як особливого роду ідеальне буття

Характеристику науки вперше було дано Арістотелем. Він створює науку як особливу форму знання - знання заради самого знання і в досягненні його ба­чить вищу мету людської діяльності.

Особливості Середньовіччя і насамперед виняткове становище релігії в феодальній Європі, сприяли появі іншої особливості середньовічного вчення про природу, яка не властива науці періоду античності і повністю зникла в науці Нового часу Це алегоричність і більш моралістична спрямованість середньовічних трактатів про природу. В середні віки наука виступала «служни­цею теології».

Швидкий розвиток промисловості і торгівлі, перево­рот у науковому світогляді, здійснений Коперником, який завдав першого удару по схоластичній філософії і теорії, ряд досліджень і відкриттів у галузі механіки, оптики, магнетизму, техніки, біології, висунутих вимогами прак­тичного життя, – все це було пов'язане з широким роз­витком природознавства і наочно демонструвало від­мінність нової епохи від попередньої Відтоді починаєть­ся звільнення науки від теології і формується її са­мостійність.

Успіхи природознавства епохи Відродження ство­рили нову об'єктивну основу виникнення філософського дослідження науки, а необхідність та неминучість боротьби зі схоластикою стимулювали даний процес

Подальший розвиток науки привів до синтезу орга­нічного поєднання теоретичних і емпіричних методів дослідження. Такий тип наукового пізнання характер­ний для науки Нового часу. Родоначальником нового індуктивного методу дослідження став Ф. Бекон. Наука, за Беконом, – це історичний продукт людської діяльності.

Лише у XVIII ст. завершився процес відокремлення від єдиного наукового знання таких важливих галузей природничих наук, як фізика, хімія, математика, біологія та інші. Більш чітко почав визначатися і предмет філо­софії.

Розглядаючи науку як діяльність з вироблення знань, можна виявити критерій її періодизації, що покликана виражати функції цього виробництва, причому функції соціальне орієнтовані. Виникає питання, з якою соці­альною метою продукуються наукові знання? Чи по­кликані вони брати участь у технологічному перетворенні Природи, чи у «виробництві самої людини», в розвиткові її духовного світу? Обидва ці види виробництва сприя­ють взаємному прогресові, наукові знання викори­стовуються по-різному в різні історичні епохи розвитку суспільства.

Розглядаючи такі питання, необхідно визначити ос­новну цільову орієнтацію науки в суспільстві, оскільки лише вона може служити справжнім критерієм її періо­дизації. Відповідно до цього критерію в історичному розвитку науки можна виділити три основних періоди.

1. Переважно особистісно-світоглядна орієнтація на­уки. від її виникнення до Галілея і Ньютона. Основ­ною метою наукової діяльності в соціальному плані було формування загального уявлення про світ і місце в ньо­му людини.

2. Переважно технологічна, матеріально виробнича орієнтація науки: починаючи з XVII ст. і до сучасності. Технічна орієнтація науки була за результатами рево­люційною як для техніки, так і для самої науки. Техні­ка стає «певною силою знання» і все більше залежить від успіхів наукових досліджень. Наука стає фактором виробничого процесу, який у свою чергу стає сферою її застосування.

3. Орієнтація на розвиток інтелектуального творчо­го потенціалу особистості (сучасний етап). В ході нау­ково-технічного прогресу інтелектуальний, духовний розвиток людей стає провідним фактором зростання матеріального виробництва

Все це е підставою для висновку про зміну в наш час основної цільової орієнтації науки, – про те, що вона більш чітко проявляється в тенденції як наука, орієнто­вана на розвиток інтелектуально творчого потенціалу людини.