Найважливіші характеристики складових географічної оболонки

Літосфера (камінь + куля) -верхня тверда оболонка земної кулі, до складу якої вхо­дять земна кора та верхня частина мантії. Вона сфор­мувалась близько 5 млрд. років тому. Внаслідок впли­ву атмосфери та живих організмів на літосферу виник родючий поверхневий шар земної кори — грунт, який широко використовується людиною в практичній діяль­ності, сільськогосподарському виробництві. Дія люди­ни спрямова і на глибокі шари літосфери надра, які необхідні для забезпечення сировиною різних галузей промисловості.

Атмосфера (гр. пар + куля) - це газоподібна оболонка Землі Майже 75% маси атмосфери зосереджено у НИЖНЬОМУ 10-кпометривому шарі, тобто у межах біосфери. Маса атмосфери становить одну мільйонну частину маси Землі. Атмосферне повітря складається з молекулярного азоту (78,1%), кисню (20,93%), аргону (0,98%), вуглекислого газу (0,03%) та інших газів (0,005%).^

Гідросфера (гр. Нусіог — вода + &рИаіга — куля) — це сукупність вод планети, переривчаста водна обо­лонка Землі між атмосферою і земною корою. Океани, моря, озера, річки, підземні-води та льодові покриви вкривають майже 71% земної поверхні. Водні ресурси плане­ти в рідкому, газоподібному і твердому станах станов­лять 1,6 млрд. куб. км. Це І/ 800 об'єму Землі. Гідро­сфера є досить рухливим елементом географічної обо­лонки. Вода в природі переходить з одного стану в інший і здійснює кругообіг та циркуляцію.

Біосфера (гр. життя + куля) — це сфера існування живої речовини, найскладніша при­родна підсистема географічної оболонки. Термін "біо­сфера" вперше застосував австрійський геолог Є.Зюсс (1875), називаючи ним окрему оболонку Землі, напов­нену життям. Детально вчення про біосферу розробив В.І.Вернадський - перший президент Української Ака­демії наук. У його наукових працях термін "біосфера" вперше з'явився у 1911 р. Неодноразово В.І.Вернад­ський використовував цей термін у 20-ті роки, коли чи­тав лекції в Сорбонні. У 1926 р. він видав книгу "Біо­сфера", в якій виклав вчення про біосферу як особливу сферу Землі, що включає сферу поширення живої речо­вини. Товщина біосфери на полюсах Землі близько 10 км, на екваторі - 28 км. Вона охоплює нижні шари атмосфери, всю гідросферу і літосферу — до глибини 3—11 км на суші й 0,5 - 1,0 км під дном океану. Таким чином, у біосферу включають ту частину географічної оболонки, де існують живі істоти. Маса біосфери — близько 0,05% маси Землі.

За даними науки, життя на нашій планеті зароди­лось в океані 2,5-3 млрд. років тому. З появою життя на Землі між органічним світом і неорганічною мате­рією встановився тісний взаємозв'язок, основу якого становило одержання організмами поживних речовин з неживої речовини. Живі організми справляли актив­ний вплив на всі оболонки планети, склад атмосфери, гідросфери і літосфери, що сприяло накопиченню орга­нічного матеріалу і створенню родючого поверхневого шару. Таким чином, біосфера формувалась і перетво­рювалась під впливом живої речовини.

Знання історії формування біосфери, законів, які управляють життям природних компонентів, взаємовплив живої речовини і неживої матерії, кругообіг речовин і енергії дають підстави розглядати природу як єдину

систему. Звичайно, біосфера ніколи не гіеребувала в ста­тичному стані: рослини, тварини, біогеоценози поступо­во еволюціонували, змінювали свою структуру. Зміни клімату і умов життя призводили до виникнення бага­тьох нових видів. Під впливом живої речовини зміню­валася поверхня твердої оболонки Землі.

Антропосфера, соціосфера, біотехносфера

З появою людини в історії біосфери розпочався но­вий період. Об'єднавшись у групи, роди і племена, за­стосовуючи знаряддя праці і вогонь, люди стали активно впливати на біосферу і самі пристосовуватися до умов природного середовища. Коли біологічні механізми при­стосування до нових природних умов виявлялись недо­статніми, включалися соціальні механізми, тобто люди­на змінювала природу у відповідності зі своїми потре­бами. В системі "суспільство — природа" з'явилася нова рушійна сила — антропогенний фактор. Як бачимо, система "суспільство — природа" дуже складна в струк­турному відношенні. Тому, досліджуючи цю систему, необхідно брати до уваги не тільки різноманітні зв'яз­ки і взаємодії між її елементами, а й вплив однієї взає­модії на іншу.

Для визначення тенденцій подальшого розвитку си­стеми "суспільство — природа" важливе значення ма­ють особливості суперечностей, що виникають всередині цієї системи внаслідок взаємодії її елементів. Супереч­ності між суспільством і природою виникають з появою людини і зумовлені двояким ставленням людини до при­роди. По-перше, людина є частиною природи і не тільки біологічною, а й соціальною істотою, виразником інте­ресів суспільства. По-друге, людина протистоїть при­родному середовищу, відповідно до своїх потреб змінює його разом з іншими людьми. А тому в системі суспіль­них відносин людина виступає і як елемент продуктив­них сил, і як сила природи.

Однією з суперечностей у системі "суспільство — природа" є наявність безмежних потреб розвитку су­спільства і обмежених можливостей біосфери. В про­цесі екологічної взаємодії суспільства й природи завжди виникають і будуть виникати суперечною ті, які потре­бують нових підходів та нових способів вирішення. Всі ці суперечності органічно пов'язані з економічними, соці­альними і політичними процесами.

Всю історію взаємодії суспільства і природи можна поділити на кілька періодів і етапів. У науковій літе­ратурі зустрічаються різні підходи до періодизації історії цієї взаємодії, обумовлені складністю системи "суспіль­ство — природа" і її взаємодіючих сторін.

Враховуючи, що основною формою взаємодії суспіль­ства і природи є матеріальне виробництво, частина нау­ковців розрізняють етапи такої взаємодії на основі етапів розвитку матеріального виробництва, зміни його техно­логічних способів. Виходячи з цього, виділяються три найважливіші етапи взаємодії суспільства і природи:

перший — ручного, або інструментального, виробниц­тва; другий — машинного виробництва; третій - автоматизованого виробництва.

Інші дослідники розглядають історію розвитку взає­модії суспільства і природи як історію поступового знят­тя природних обмежень у зростанні потоків речовини та енергії від природного середовища до суспільства на основі зростання й ефективного використання знань. На підставі цього перший етап в історії взаємодії природи і суспільства характеризується тим, що виробниц­тво функціонує на природній енергетичній основі. Дру­гий — пов'язується з промисловою революцією XVIII— XIX ст., тобто з переходом до штучного виробництва енергії. Третій етап охоплює науково-технічну революцію. Подолання внутрішніх обмежень у зростанні по­токів речовини і енергії у розвитку виробництва при­звело до значного розширення масштабів впливу суспіль­ства на природу. Але з'явилося нове, зовнішнє обмеження - обмежені можливості біосфери забезпечувати масштаби і темпи суспільного розвитку.

Частина дослідників в основу періодизації і взає­модії суспільства та природи кладуть поділ суспільства на п'ять суспільно-економічних формацій. Певного по­ширення набула точка зору, згідно з якою історію взаємо­дії суспільства і природи поділяють на 4 періоди: 1) при­власнення, 2) аграрний, 3) індустріальний, І) ноосферний. Ця класифікація ґрунтується на різних принципах. Перший період привласнення — ґрунтується на способах здобування засобів існування. Другий і третій відповідають домінуючому виду виробництва — сільськогосподарському чи промисловому. Четвертий період пов'язується з виникненням ноосфери.

Як бачимо, періодизація історії взаємодії суспільства і природи, назва етапів і їх кількість зумовлюються ви­хідними принципами, що кладуться авторами в основу цієї періодизації.

У праці Ф.Енгельса "Походження сім'ї, приватної власності і держави" історія суспільства ділиться на три Періоди — дикість, варварство і цивілізація. Відо­мий російський вчений Г.В.Платонов пропонує допов­нити цю періодизацію, врахувавши результати сучас­них наукових досліджень, характер і масштаби змін, що сталися у системі "суспільство — природа". Він нази­ває такі основні періоди і етапи взаємодії суспільства та природи. Перший період — біогенний, або адапта­ційний, який Енгельс називає "дикістю". Другий пері­од — техногенний. Він охоплює два етапи: "варвар­ство" і "цивілізацію", за Енгельсом. Третій період — ноогенний, або сучасний.

Для біогенного періоду характерно, що люди жили за рахунок полювання, ловлі риби, збирання і присвоєн­ня готових продуктів природи. Взаємодія людини з природою на той час носила переважно біологічний характер. Людина безпосередньо спілкувалася зі світом природи будучи частиною природних екосистем, до УМОВ існування в яких їй постійно доводилось адаптуватись. На це були розраховані і знаряддя праці. Тому характерною ознакою першого періоду в історії взаємодії суспільства і природи була домінуюча роль біотичних факторів, що дає підстави вважати цей період біоген­ним і адаптаційним.

Подальший розвиток людини і суспільства зумовив перехід від присвоєння готових продуктів природи до виробництва їх завдяки землеробству і скотарству Це означало вступ суспільства в другий, техногенний пе­ріод взаємодії з природою. Відбувалась докорінна змі­на характеру впливу людей на природу. Людина виділилася із біосфери в її специфічну частину. Перехід від господарства, що ґрунтувалося на присвоєнні, до гос­подарства, що ґрунтується на виробництві, у десятки разів підвищив продуктивність праці людини. Це був рево­люційний переворот у способі одержання засобів існу­вання. За даними вітчизняних і зарубіжних дослідників, поява господарства, що ґрунтується на виробництві, відно­ситься до 6-7 тисячоліть до нашої ери. Проведені ар­хеологами і антропологами розкопки на Близькому Сході і в Туреччині підтверджують такі висновки. В Україні землеробство вперше виникло у межиріччі Бугу та Дністра на рубежі V і IV тисячоліть до н.е. Саме до цього часу відносять створення перших землеробських общин.

Землеробство, на відміну від полювання та збирання плодів, вимагало порівняно більшої робочої сили, вдо­сконалення засобів виробництва, сприяючи тим самим зростанню населення і виникненню найпростіших форм суспільно-політичної організації.

Поступово кам'яні знаряддя праці замінювались металевими. Проводилась селекція домашніх тварин і культурних рослин.

Землеробство перетворилося в основне заняття людини. Впроваджується нова для того часу техніка, на­самперед знаряддя обробітку ґрунту і збирання вро­жаю. Люди почали здійснювати цілеспрямований вплив на природне середовище.

Впровадження більш досконалих знарядь праці знач­но підвищило її продуктивність. З'являється додатко­вий продукт, а потім і приватна власність на засоби ви­робництва. Відбувається диференціація суспільства на різні групи за майновим статусом. Техногенна револю­ція в способі виробництва призводить до виникнення класового суспільства.

Третій період в історії взаємодії суспільства і природи - ноогенний. Його назва походить від грець­кого слова поої - розум. Ноосфера - це сфера розуму Термін ноосфера вперше ввели в науку французькі вчені Е Леруа і П.Тейяр де Шарден у 20-ті роки нашо­го століття. Важлива роль у теоретичному обґрунтуванні ідеї ноосфери, а пізніше у розробці вчення про ноосферу належить видатному вченому XX ст. В І Вернадському. Спочатку він вважав, що з появою на Землі наділеної розумом живої істоти планета переходить в нову стадію своєї історії, біосфера переходить у ноо­сферу. В працях більш пізнього періоду він доходить висновку, що тільки в XX ст. біосфера перетворюється в ноосферу.

Доцільно розрізняти два поняття ноосфери. В од­ному випадку поняття ноосфери розглядається як сфе­ра виникнення й існування розуму, що дійсно виникає з біосфери. В другому випадку термін ноосфера харак­теризує виникнення такої сфери взаємодії суспільства і природи, у якій домінуюча роль належить розуму, діяль­ності людини. Розум, праця, діяльність людини пере­творюються в найбільший геологічний фактор. Ноо­сфера включає географічне середовище, геосферу, біо­сферу і людську діяльність, людський розум у всіх фор­мах його вияву: будівлі, дороги, телезв'язок, виробницт­во і обмін товарів, транспортний зв'язок, різні види елек­тростанцій, зброї, втручання у такі процеси, завдяки яким підтримується рівновага самої природи. Наприклад, втручання в генофонд рослин, тварин і самої людини, вплив на зміну клімату, зміну напрямку руху річок, рівня води у світовому океані, забруднення атмосфери і вод, ґрунтів канцерогенними речовинами, радіоактивним опроміненням тощо. Тобто людина, а точніше людство, сьогодні уже так впливає на біосферу своєю діяльністю, що сама собою без участі розуму, без цілеспрямованих і послідовних зусиль з боку людства (держав, організацій, колективів, рухів, партій) рівновага у цій сфері не може підтримуватись.

Це означає, що людство, аби забезпечити умови свого існування, зобов'язане прораховувати і передбачати на­слідки своїх дій, свого впливу як на природу, навко­лишнє середовище, так і на свою власну природу. Ось чому важливим завданням сучасної науки є подальший розвиток вчення про ноосферу. Адже нинішня антро­погенна діяльність людства може порушити той стан біосфери, який дає змогу людям жити. Подальший роз­виток нашої планети або буде спрямовуватись інтелек­том людини, або цивілізація зникне з її поверхні.

Географічне середовище.

Одним із найважливіших понять соціальної філо­софії є поняття географічного середовища. Людина живе на Землі в межах тоненької сфери, саме тут вона реалі­зує свої творчі сили. Ця зона називається географіч­ним середовищем (від грецьких Земля і описую, пишу). Географічне середовище — це сукупність предметів живої і неживої природи, залучених на дано­му етапі розвитку суспільства у процес суспільного життя і які, таким чином, є необхідними умовами існування і розвитку суспільства. До географічного середовища на­лежать земна кора із корисними копалинами, ґрунти, луки, ліси, води, болота, рослинний і тваринний світи, дороги, села, міста, нижня частина атмосфери. Тобто та частина природи, яка є об'єктом діяльності людини і насамперед виробництва. Із розвитком суспільства гео­графічне середовище розширюється, до його складу за­лучаються дно океанів, Північний і Південний, полюси, різноманітні родовища, космічний простір тощо. Змі­нюється і його роль у житті людини.

На перших етапах розвитку суспільств важливе значення мали багатий рослинний і тваринний світ, ро­дючість грунтів, сприятливий для життя людини клімат, багато інших важливих складових. І це зрозуміло, навіть життя як явище природи могло виникнути лише за спри­ятливих умов. У подальшому географічне середовище, його умови або прискорювали, або гальмували розвиток суспільства. Для порівняння можна зіставити темпи соціального розвитку народів Африки, які жили в умо­вах тропічних лісів або в пісках Сахари, Італії, Франції, Іспанії, Німеччини, якутів, евенків тощо. В даному ви­падку мова йде лише про вплив на життя людини ви­ключно природних умов.

Із розвитком суспільства географічне середовище не тільки розширюється (територіальне) у просторі, а й якісно замінюється, зокрема створюється нова природа: нові сорти дерев, рослин, нові породи тварин (методами селекції), великі площі земної поверхні займають куль­турні насадження (сади, парки, ліси), створюються нові міста, дороги, річки, озера, будуються електростанції, штучні моря тощо. Тисячі років тому земна поверхня була значно іншою, не кажучи вже про рослинний і тва­ринний світ. Ми не стверджуємо, що ці зміни на ко­ристь людству і природі, - це окреме питання. Але абсолютно однозначно, що наш сучасник живе практич­но в інших природних умовах, ніж його предок тисячу років тому на тій же території Наприклад, у великих містах сьогодні майже обов'язкові атрибути: трамвай, тролейбус, багатоповерхові будинки, асфальтові і бетонні дороги, електромережі, радіо, телебачення, телефонний зв'язок тощо. Таким чином, людина постійно змінює і вдосконалює географічне середовище у відповідності з потребами розвитку суспільства.

Закономірно, що і географічне середовище суттєво впливає на саму людину. Умови життя формують стиль і спосіб життя людей, їхню психологію) звичаї, традиції, форму одягу, специфіку харчування. Зайве перекону­вати, що за темпераментом, звичаями, традиціями, спосо­бами ведення господарства, полювання, відпочинку італійці, іспанці або грузини відрізняються від шведів і якутів.

На ранніх етапах розвитку суспільства географічне середовище відігравало провідну роль. Із розвитком виробництва, культури все більшого значення набува­ють стан економіки, виробництва, науки, техніки, освіти, культури в цілому. Для прикладу можна порівняти темпи і рівень соціального розвитку, наприклад Японії і Китаю або Німеччини і Росії.

Люди давно помітили залежність розвитку суспіль­ства від географічного середовища. Певна частина мис­лителів навіть абсолютизувала роль географічного се­редовища або окремих його елементів у житті суспіль­ства. Такі ідеї зустрічаються вже у Демокріта, Гіпократа, Геродота, Полібія, Страбона, пізніше — в окремих мислителів середньовіччя і Нового часу. Французький філософ-просвітитель Шарль Монтеск' є (1689 — 1755) вважається засновником географічного детермінізму як окремого напрямку в розвитку філософської думки. Він розвинув ідею про провідну роль географічного середо­вища, зокрема клімату в житті людей, культурі й історії народів.

Ідеї географічного детермінізму (іноді в літературі він називається географічним напрямком у соціології) розвивались французьким соціологом і економістом Анн Тюрго (1727 — 1781), англійським істориком Генрі Боклем (1821 --1862), російськими вченими і публіцистами, багатьма іншими мислителями минулого століття. Так, Ілля Мечников у своїй праці "Цивилизация й великие исторические реки", яка вперше була видана в 1889 р., доводив, що розвиток суспільства визначається фізико-географічним середовищем і насамперед гідросферою Він також, виступав проти спроб окремих вчених дати наукове обґрунтування расизму, та проти соціологів, які поширювали біологічні закони на суспільство. Критерій соціального прогресу І.Л. Мечников (брат відомого ро­сійського фізіолога І.І.Мечникова) вбачав у зростанні солідарності людей і свободи суспільства.

Яке місце належить ідеям географічного детермініз­му в історії розвитку філософської думки? Незважаю­чи на однобічність, тривалий час — аж до XIX ст. — такі концепції були прогресивними. Вони формували матеріалістичний світогляд, виступали проти містифі­кації історії з боку релігійних та інших ідеалістичних філософських систем. Із виникненням матеріалістич­них вчень про суспільство актуальність концепцій гео­графічного детермінізму втрачає свою гостроту. Але з часом ці ідеї були відроджені, дещо по-іншому витлума­чені й активно використовуються як науковцями, так і політиками.

Геополітика — це політична доктрина, яка абсолю­тизує роль географічного середовища у житті держави. Історично вона виникла як спроба дати "теоретичне" обґрунтування загарбницької політики окремих держав, посилання на життєву "необхідність" приєднати до своїх земель певну територію сусідніх держав чи здобути вихід до моря, океану або оволодіти шельфом моря чи океану, завоювати певні шляхи сполучення тощо. Аргумента­ція для виправдання таких дій завжди знаходилась.

Один із теоретичних засновників геополітики — німецький географ і етнограф Фрідріх Ратцель (1844 -1904). Він розглядав народи (держави) як живі орга­нізми, які, щоб жити, розмножуватись, мусять вести боротьбу за "життєвий простір". Саме він обґрунтував роль географічного середовища у житті народу до рівня абсолютної цінності. Але сам Ф Ратцель не був ні фа­шистом, ні шовіністом. Навпаки, дуже цінував вкладу розвиток світової культури діяльності різних народів. Але його ідеї набули широкої підтримки з боку інших геополітиків (Ю.Челлена, К.Хаусхофера, Е.Обста, О.Маулля та інших), особливо у Німеччині. Активними при­хильниками геополітики у XX ст. були А.Гітлер і Й.Сталін, багато інших політиків. Нам відомо, що і сьо­годні серед політиків деяких сусідніх держав є охочі приєднати ту чи іншу частину України і, на жаль, не тільки Крим.

Важливо зазначити, що за існування Радянського Союзу саме поняття "геополітика" тлумачилось не іна­кше, як буржуазне реакційне вчення, політична доктри­на певних кіл, що намагаються використати ідеї геогра­фічного детермінізму з метою виправдання загарбниць­ких воєн або перегляду кордонів, встановлених після другої світової війни. Із розпадом Радянського Союзу і утворенням нових незалежних держав ставлення з боку політиків до цього поняття набули широкого вжитку в нашому інформаційному полі. Тепер цей термін (геопо­літика) широко використовується у сучасній політичній термінології для позначення будь-якої політики, пов'я­заної з вирішенням головним чином територіальних питань. Тобто він поступово позбавився суто негатив­ного змісту і за практикою вживання лідерами, насам­перед наддержав, набуває нейтрального змісту. Але не­безпека абсолютизації ролі географічного середовища у житті окремих держав залишається і сьогодні. І Укра­їна цю небезпеку відчуває постійно.