Виникнення і природа свідомості

У світі довкола нас немає нічого дивовижнішого і загадковішого за людський розум, інтелект, свідомість. Стало звичайним твердження: все, що існує поза нами і нашою свідомістю, є нічим іншим, як конкретними різно­видами і формами матеріального.

Ідеальні, духовні явища, які на відміну від матеріаль­них існують тільки у головах людей як похідні від мате­ріальних, як результат їхнього відображення, становлять зміст свідомості. Вони знаходять свій вияв у мові і, голов­не, в діях, діяльності людини. Мабуть, через неможли­вість об'єктивної фіксації та опису духовні, ідеальні яви­ща все ще залишаються важкозбагненними і загадковими.

Довгі тисячоліття людство шукало відповідь на пи­тання, в чому ж полягає суть феномена свідомості, яка її природа, як вона виникла і яке її призначення в світі. У історико-філософському процесі проблема свідомості набувала найрізноманітніших тлумачень.

Відомо, що ідеалізм вважає свідомість активним на­чалом матерії. Внаслідок цього свідомість наділялася надматеріальним, надприродним характером. Фактично свідомість відривалась від людини і природи, їй припи­сували самостійне, незалежне субстанціальне існування.

Згідно з дуалізмом у світі завжди існували дві са­мостійні субстанції – матерія і свідомість, незалежні одна від одної. Свідомість, як і матерія, є вічною, вона не виникала і не народжувалась. Відповідно відпадала й необхідність вирішення питання про її походження.

Близькою до дуалістичного трактування свідомості є концепція французького філософа, вченого і 6огослова П'єра Тейяра де Шардена. Він вважав, що в земній матерії була замкнута деяка маса елементарної свідомості, психічної енергії. Отже, свідомість так само пер­вісна, як і матерія. Тому не слід дивуватися, що вона пробилась на світ із темряви підсвідомості. Ніхто, у тому числі й наші предки, не помітив появи розуму на землі, «людина увійшла у світ безшумно». Свідомість виникла «між двома індивідами»: на «точковому рівні» відбулася деяка «мутація від нуля до всього». Тому. конкретний механізм розуму, свідомості, на думку Тейя­ра де Шардена, осягнути неможливо.

Значний крок у розумінні природи свідомості здійснює матеріалізм XVII—XVIII ст. Він відкидає ідеалістичні та дуалістичні уявлення про свідомість, розглядає її як пізнавальний образ, як відображення світу в мозку людини, як функцію особливим чином організованої матерії. Матеріалісти завжди шукали спільність, єдність між явищами свідомості і об'єктив­ним світом. Вони намагались духовне вивести із матері­ального як первісного, визначального щодо свідомості. Разом із тим матеріалізм минулих століть так і не зміг розкрити суспільну природу і активний характер свідо­мості.

В історії розвитку філософської думки були також вульгарно-матеріалістичні концепції, які ідеальне ото­тожнювали з матеріальним, думку – з нервово-фізіоло­гічними процесами мозку (Л. Бюхнер, Я. Молєшот, К. Фогхт). Спіноза розглядав свідомість (мислення) як всезагальну властивість, атрибут матерії, яка тільки кількісно різниться на різних рівнях її організації (гілозоїзм).

Нова епоха в розумінні генезису свідомості була пов'язана з виникненням німецької класичної філософії. Гегель впритул підійшов до проблеми соціально-істо­ричної природи свідомості, звернув увагу на різні рівні її організації; на активність і історизм. Він виходив з того, що свідомість особи (суб'єктивний дух) необхідно пов'язана з об'єктом, залежить і визначається історич­ними умовами життя.

Велика заслуга у з'ясуванні природи свідомості на­лежить позитивному знанню, яке збагачується в XIX— XX ст. досягненнями нейрофізіології (частково вчен­нями І. М. Сеченова, І. П. Павлова, Й. Прохаска, та експе­риментальної психології (в працях Е. Вебера, Г. Фехнера, В. Вундта, У. Джемсата ін.).

У марксистській концепції свідомість, по-перше, роз­глядається як функція головного мозку; по-друге, як необхідна сторона практичної діяльності людини. Свідомість виникає, функціонує і розвивається в про­цесі взаємодії людини з реальністю, на основі її чуттє­во-практичної діяльності, суспільно-історичної практи-. ки. Відображаючи об'єктивний світ, свідомість детермі­нується природним і соціальним середовищем.

Питання про походження і сутність свідомості по­в'язується з розглядом матерії, яка здатна саморухатись і саморозвиватись. Останнє зумовило можливість розуміти природу свідомості як властивість високоорганізованої матерії, як вищу форму її атрибутивної влас­тивості – відображення. Ось тут і постає необхідність послідовного історичного дослідження характеру відоб­раження як атрибуту матерії, специфіки різних форм його прояву на всіх рівнях еволюції матерії та дослі­дження свідомості як найвищої форми відображення.

Але не слід забувати, що поставлені питання є пред­метом дослідження не тільки філософії, а й природо­дослідників, психологів, кібернетиків, генетиків, соціологів та ін.

Світова філософська думка XX ст. переважну ува­гу приділяла ролі суб'єктивних факторів у існуванні та функціонуванні свідомості. Взагалі питання свідомості стає предметом постійної зосередженості й пошуку за­рубіжної філософії цієї доби. Більшість представників різних філософських шкіл підкреслювали, що в їхніх теоретичних концепціях на противагу попередній «ме­тафізиці» мова буде йти про розбудову «особливої он­тології людської свідомості та суб'єктивності».

Щодо сучасної світової філософії, то її трактування «онтології суб'єктивності і свідомості» не є однознач­ним. Представники різних філософських шкіл або опи­сували свідомість в її суттєвій «чистоті» та феноменальній виразності (Е. Гуссерль, Ж – ІЇ. Сартр), або фік­сували життя свідомості на феноменально-тілесному рівні (Ф. Ніцше, М. Мерло-Понті), або виявляли детер­мінацію свідомості через мовні (герменевтика) та інші структури несвідомого – психоаналіз, структуралізм. Останні з названих напрямків пошуку розуміння «он­тології свідомості» не були безуспішними, вони принес­ли нове знання про механізми свідомості, зумовлені при­чинними, структурними, функціональними та іншими зв'язками.

Ще на початку XX ст. родоначальник феномено­логії Гуссерль у боротьбі проти «об'єктивістського» підходу до дослідження свідомості намагався започат­кувати новий «ненатуралістичний стиль мислення», вільний від антропологізму й натуралізму. Він постій­но підкреслював, що приписувати свідомості природу, шукати реальні частинки для її визначення, це значить впадати в безглуздя, яке полягає в натуралізації того, сутність чого виключає буття у значенні природи. Така позиція забезпечила появу в його теоретичних будовах понять «трансцендентальної суб'єктивності», «чистої сві­домості». За Гуссерлем, будь-яке об'єктивне буття має в трансцендентальній суб'єктивності основи для свого буття, будь-яка істина має в трансцендентальній суб'єк­тивності основи для свого пізнавання; і якщо істина стосується самої трансцендентальної суб'єктивності, вона має ці основи тільки в трансцендентальній, суб'єктив­ності.

Це рішуче виведення Гуссерлем свідомості да межі природного порядку привело в подальшому до таких наслідків, яких він сам не міг передбачити. Так, його учень і послідовник М. Хайдегер, намагаючись очистити свідомість від різного роду «метафізичних» напласту­вань (антропологізму, об'єктивного детермінізму), в кінцевому підсумку став перед лицем загрози розчи­нення суб'єкту в «ніщо» Ще в гірше становище потра­пив один із представників екзистенціалізму Ж. – П. Сартр. Досліджуючи терміни екзистенціалізму через призму свідомості і справедливо міркуючи про те, що людське буття неможливе без звернення до свідомості, без «свідо­мого виміру» (все ніби пропущене через свідомість), він дійшов висновку, що свідомість є чистою суб'єктивні­стю, іманентністю, «вона – абсолютна». На його думку, досліджуючи свідомість, потрібно залишатися в рамках свідомості, бо вона не може вийти за свої межі для того, щоб споглядати себе збоку. А це значить, що в дослі­дженні свідомості є певна межа. Це – сфера буття, екзистенції свідомості. Необ'єктивована Свідомість, за Сартррм, не може бути описана в термінах суб'єктно-об'єктних відношень.

Таким чином, для Сартра «внутрішність соgіtо» – єдина вихідна точка у вивченні феномена свідомості. Зовнішнім факторам, що існують поза свідомістю і фор­мують її, він не надає ніякого значення. Однак, намага­ючись подолати погрішності попередньої метафізики, її ідеалізм у розумінні проблеми свідомості, Ж. – П. Сартр у своїй філософській концепції так цілком і не позба­вився її недоліків.

Для Леві-Стросса базовим у дослідженні свідомості стає несвідоме, яке не є свідомістю, але визначає її. З його точки зору, несвідоме – це об'єктивна, формальна, конструктивна за своїм характером структура. Цю вла­стивість несвідоме «отримує» завдяки тісному зв'язку своїх власних структур із мовою. Оскільки мова – це одночасно і факт культури, який відрізняє людину від тварини, і факт, завдяки якому започатковуються і утвер­джуються всі форми соціального життя, то, на думку Леві-Стросса, вона не тільки допомагає схоплювати спе­цифіку свідомості, а й виступає рушійною силою пере­ведення несвідомих структур у соціальні продукти. Мова є базисом, який слугує провідником впливу свідо­мості на соціальне життя людини. Разом із тим мова здійснює «зворотне» переведення соціальних продуктів у несвідомі структури і ІЦР глибше, у всезагальні струк­тури мозку.

Таким чином, проблема свідомості розглядається у структуралізмі через призму трьох «об'єктивностей»: структури, несвідомого, мови.

Як бачимо, проведений у загальній формі аналіз де­яких сучасних філософських концепцій свідомості свідчить про те, що їхні автори використовували метод «мисленої конструкції», формально-логічний за своїм характером Проте зміст названих концепцій свідомості свідчить про нові спроби раціоналістичного «штурму» феномену свідомості, не пов'язаного з містикою та ірра­ціоналізмом

За останні 15 - 20 років філософія свідомості в англо­мовних країнах помітно перебудувалася. Вона взяла курс на зближення з природознавством, на розробку «наукової метафізики», набула більш емпіричного, нату­ралістичного вигляду. Сьогодні дослідження філософів зосередились на співвідношенні «духу» і «тіла», фізич­них і психічних станів тощо. Багато уваги приділяєть­ся питанням, які виникають на межі філософії і мови, когнітивної психології і комп'ютерного моделювання свідомості.

Багаторівневий характер свідомості зумовлює різні підходи до неї. Вона вивчається і описується різними науками: еволюційною теорією, медициною, кібернети­кою, психологією, фізіологією, антропологією, а також певною мірою художньою літературою, мистецтвом та ін. Для філософського аналізу проблеми плідними є узагальнення сучасної антропосоціогенетики, яка ствер­джує, що проблему походження свідомості потрібно роз­глядати в єдності з проблемою виникнення людини і суспільства,

Генезис свідомості

Свідомість сучасної людини є продуктом всесвітньої історії, результатом багатовікового розвитку практич­ної і пізнавальної діяльності, багатьох поколінь людей. Але щоб її зрозуміти, необхідно з'ясувати, як вона заро­джувалась. Свідомість має не тільки свою соціальну історію, а й природну передісторію – розвиток своїх суто біологічних передумов.

Погляд на матерію як мертву, інертну та аморфну субстанцію вже давно спростований філософією і су­часною наукою. Починаючи з Епікура, а в Новий час із Спінози, матерія розглядається як причина самої себе, як causa sui. Різні форми активності матерії віртуальне присутні в самій матерії. Вони самореалізуються за­вдяки її нескінченному руху, змінам і розвитку. Сьогодні загальновизнаним є положення про те, що актив­на діяльність матерії виходить за рамки звичайних змін і звичайної взаємодії. Вона передбачає існування у ма­терії іншої властивості, спорідненої з подразливістю й відчуттями. Ця властивість матерії є нічим іншим, як властивістю відображення

Всезагальність відображення як властивості всієї матерії зумовлена універсальною взаємодією предметів і явищ. А це означає, що відображення є здатністю ма­теріальних явищ, предметів, систем у процесі взаємодії відтворювати в своїх структурах особливості інших явищ, предметів і систем.

Відображення проявляється в якісно різних формах. Кожна з них обумовлюється ступенем організації і роз­витку матерії, визначається її внутрішнім змістом. Ви­ходить, що відображальні процеси удосконалюються і ускладнюються з розвитком матерії і, треба думати, за­лежать від ускладнення типу взаємодії між складовими структурними елементами матеріальних систем. У зв'яз­ку з цим можна виділити кілька рівнів розвитку влас­тивості відображення, де кожний наступний рівень є складнішим за попередній.

До основних типів відображення сучасна наука відно­сить: 1) неорганічне відображення – пов'язане з меха­нічними, фізичними, хімічними змінами тіл; 2) органіч­не відображення – має місце в живій природі (подраз­ливість, чутливість, психіка); 3) соціальне відображен­ня – рівень існування людської свідомості.

За усіх розрізнень, притаманних даним типам відоб­раження, вони мають загальні властивості, які виявля­ються таким чином:

1) будь-який тип відображення є результатом впли­ву одного об'єкта на інший/ 2) у об'єкті, який був підда­ний дії, залишається слід, який відтворює особливості структури діючого об'єкта; 3) цей слід впливає на по­дальше функціонування та розвиток об'єкта.

Отже, відображення становить процес, результатом якого є інформаційне відтворення властивостей взаємо­діючих об'єктів. Інформація – об'єктивна сторона процесу відображення як властивості всієї матерії. Вона всезагальна. Тому будь-яка взаємодія включає в себе інформаційний процес, вона (інформаційною взаємо­дією у тому розумінні, що залишає про себе пам'ять в іншому.

Виникнення життя – найвеличніший стрибок у роз­витку матерії, пов'язаний із появою біологічних форм відображення, які містять у собі в «знятому» вигляді фізико-хімічні форми відображення, але не зводяться до них. Життя є складною формою руху матерії. Живі організми мають такі властивості, яких не існує в не­живій природі, – подразливість, розмноження, мінливість, спадковість, в основі яких лежить обмін речовин. Тому обов'язковою умовою збереженням розвитку життя є зв'язок і взаємодія організму з довкіллям. Притаманна живій природі подразливість є відповідною реакцією живого організму на вплив зовнішнього і внутрішньо­го середовища. Здебільшого вона відбувається у формі збудження і зовнішньої відповідної вибіркової реакції. Будь-яка жива істота здатна тією чи іншою мірою реа­гувати на вплив зовнішніх умов певною кількістю до­цільних дій.

Із подразливістю тісно пов'язана інша важлива вла­стивість живого організму – запам'ятовувати і збері­гати сліди подразнення. Закодовані сліди індивідуаль­ного та історичного досвіду живі організми відтворю­ють в активному ставленні до зовнішніх об'єктів, які є орієнтирами під час саморуху. Подразливість – зна­ряддя орієнтування організму в навколишньому сере­довищі, активна зміна його стану.

У подальшому розвитку матерії виникають складні за організацією матеріальні системи – нервова матерія, центральна нервова система, органи чуття, умовно-реф­лекторна діяльність, психічне відображення тощо.

Нервова система еволюціонуючи збагачує свою сис­темно-структурну організацію і відповідно функціо­нальні властивості. Поступове удосконалення нервової системи забезпечило виникнення процесів пристосуван­ня організмів до навколишнього середовища, сформува­ло властивість живих істот набувати прижиттєвого досві­ду та зберігати його в пам'яті (сліди-відображення). Вплив середовища, що повторювався із покоління в по­коління, має цілеспрямовану форму, яку в загальному вигляді називають навчанням. Навчання розглядають як фактор становлення поведінки живих організмів у онтогенезі і як фактор еволюції нервової системи. В цілому феномен навчання є найважливішим елементом всієї історії життя, це генетичне обумовлена його ознака.