Єдність природного і позитивного права

Розриви між позитивним і природним правом здатні приводити до трагічних непорозумінь, що часом постають у вигляді витончених парадоксів. Одним із них пишається юриспруденція, висуваючи його як девіз. Мова йде про відому формулу римського права: «Нехай загине світ, але тріумфує право». Якщо відволіктися від наявного в ній нальоту емоційної демонстративності і спробувати проникнути в суть, то виявиться трагічний розлам у самій серцевині юридичного світовідношення.

У людської життєдіяльності в умовах цивілізації є свої цілі — світ, любов, продовження життя, істина, добро, краса. Крім цього, існують засоби, що дозволяють досягати цих цілей. Якщо світ цілей — це сфера релігії, моральності, мистецтва, тобто культура, то світ засобів — це економіка, техніка, політика, право, тобто цивілізація.

Право — це тільки засіб, інструмент, що дозволяє людям вирішувати багато соціокультурних проблем, пов'язаних із досягненням найважливіших цілей і смислів буття. Але цілі не в самому праві, а за його межами. Заслуга природного права в тому, що воно, будучи тісно пов'язаним з релігійними й етичними сферами, завжди пам'ятає про піднесені цілі людського існування. Позитивне ж право переважно інструментальне і тому схильне найчастіше забувати про ці цілі. Більше того, йому навіть властиво перетворювати засоби в цілі і тим самим відрізати себе від світу культури. Коли юристи проголошують: «Нехай загине світ, але тріумфує право», це свідчить про повне, абсолютне забуття того, в ім'я чого право існує. Якщо намірено загострити ситуацію з цим афоризмом-парадоксом, то питається, чому ж буде служити право, якщо не буде світу з його цінностями життя і культури. Буде потреба в самому праві серед руїн і попелу?

Красномовна формула римських юристів є своєрідним доказом неприпустимості відриву позитивного права від права природного. Вона доводить до абсурду логіку позитивно-правового мислення і починає нагадувати своєю парадоксальною семантикою мову Альберта Камю.

Тільки в одному відношенні ця багата на зміст формула стала реалістичною і навіть пророчою: античний світ дійсно загинув, а римське право залишилося і може тріумфувати в нових умовах романо-германської правової цивілізації.

Особливістю природно-правових вчень є універсалізація їхнього предмета, що розширюється до такої міри, що вбирає в себе усю світобудову і всю метафізичну реальність. Цю обставину апологети юридичного позитивізму ставлять за провину захисникам природно-правових вчень. А тим часом, саме вона складає силу природно-правової парадигми. Адже якщо враховувати, що світ єдиний і цілісний, що в ньому кожний атом зв'язаний міріадами невидимих ниток із усією світобудовою, то розглядати право відокремлено від того, що, не будучи правом, безпосередньо стикається з ним, впливає на нього, детермінує хід процесів, які відбуваються в ньому, можна лише на попередніх щаблях аналізу. Такою попередньою процедурою є розумові зусилля юридичного позитивізму, здійснювані за допомогою його власних пізнавальних технологій. Це нагадує положення хірурга в операційній над хворим. У момент операції, знаходячись прямо над предметом хірургічного втручання, лікар ніби забуває про все інше. Для нього існує тільки те, що він бачить у прорізі вирізу білого простирадла. Але це лише до певної міри. Будучи не тільки практиком, але й аналітиком, хірург зобов'язаний враховувати зв'язки локалізованого предмета його уваги з усіма сферами того малого космосу, або мікрокосму, яким є людина.

Слідом за позитивістським обмеженням предмета необхідний етап включення локалізованої правової реальності в широкий контекст онтологічних і метафізичних універсалій. А це відкриває шлях до простої і вічної істини: право не є суто соціальним явищем. Його не можна вважати лише похідною від соціальних детермінант. Воно, як і все суще, — породження світобудови. Його форми у своїх найбільш істотних ознаках несуть на собі відбиток космологічних і метафізичних детермінацій.

Метафізична дедукція права з універсальних принципів світопорядку дозволяє розглядати діяльність правосвідомості як логіку залучення до вищих змістів буття. Включення же права в контекст загальних визначень не заважає йому мати свою специфіку. Виведене з гранично широкої субстанціальної реальності і генетично пов'язане з нею, право обмежене функціонально. У своєму прикладному значенні воно не виходить за межі соціальної реальності.

Якщо в природно-правових вченнях переважає увага до ге-нетично-детермінаційних зв'язків права з породжуючими його початками, то в рамках юридичного позитивізму домінує функціонально-прикладна проблематика, пов'язана з тими практичними завданнями, які право покликане вирішувати в повсякденному соціальному житті. Маючи різні предмети дослідження, природно-правовий і позитивістський підходи мають один спільний об'єкт — живе право як таке. Подібно до того, що світ єдиний і являє собою субстанційно єдину реальність, яка виступає в різноманітті різних іпостасей, так і право, як самостійний мікросвіт, єдине, що не заважає йому повертатися перед допитливими поглядами дослідників своїми різними гранями.

У світлі позитивно-правового підходу вважається достатнім зовнішнє дотримання людиною приписів закону. Він не наполягає на необхідності глибинної інтеріоризації норм права в індивідуальну психіку, на їхньому змиканні і зрощуванні з моральними, релігійними або філософськими поглядами. Але для при-оодно-правових концепцій характерне прагнення до такого возз'єднання.

Розбіжність підходів тут не випадкова. За нею стоять істотні зідмінності між надсистемами цивілізації і культури, що здатні зиявлятися в найрізноманітніших сферах людського буття. Ось лише один приклад, який стосується відмінностей між театральною школою К. С. Станіславського і театром Б. Брехта. У театрі Станіславського головне завдання актора полягало в тому, щоб психологічно злитися з роллю в єдине ціле. У театрі ж Брехта подібного злиття актора з роллю не передбачалося. Навпаки, передбачалося, що завжди повинно існувати самостійне індивідуальне акторське «Я» і настільки ж автономна маска-роль, що одягається лише на певний час.

Якщо повернутися до проблеми відмінностей між цивілізацією і культурою, то можна стверджувати, що цивілізація, подібно до театру Брехта, вимагає від людей насамперед формально-рольової поведінки. їй та її інститутам, у тому числі і праву, досить того, щоб люди слухняно додержували зовнішніх нормативних вимог, носили соціальні маски законослухняності і тим самим дозволяли йти своєю ходою грандіозному історичному надспектаклю, який Бальзак назвав «людською комедією».

Інші вимоги пред'являє до людини культура, чиї методи значною мірою нагадують методи театру Станіславського. її не влаштовує раціональне роздвоєння особистості на розумове Я» і суто зовнішню соціальну маску цивілізованості. Вона — за глибинну інтеріоризацію нормативності, за те, щоб законослухняність стала для людини її «другою натурою», щоб вона природно зростала з основ її моральної свідомості, із глибин її духовного, метафізичного «Я». І в цьому її вимоги цілком збігаються з позицією природно-правової філософії.

 

АДАПТИВНА ПРИРОДА ПРАВА

Цивілізація як самоорганізовувана система має у своєму розпорядженні цілий ряд механізмів, що дозволяють їй підтримувати себе в стані динамічної рівноваги. Маючи свої власні потреби, цивілізаційна система повинна доводити їх до індивідів і змушувати їх адаптуватися до цих зовнішніх для них потреб гігантської надсистеми. Для цього й існують різні соціальні норми, у тому числі і норми права, що виконують роль своєрідного посередника між цивілізацією й індивідом.

Існуючи з часів античності, класична концепція мудрості зображувала філософа як мудреця, здатного безпосередньо вловлювати потреби цивілізаційного макрокосму. Вони поставали перед його розумовим поглядом як якісь вищі, надособисті вимоги Логосу, Номосу, Бога. Між ними й особистістю мудреця не стоять правові норми. Мудрець готовий вільно, виходячи з однієї своєї здатності до розуміння суті речей, підкорятися Логосу або Богу. Для всіх же інших, не здатних до безпосереднього умоглядного сприйняття, цивілізація виробляє систему нормативних опосередковуючих ланок, які призначені для того, щоб адаптувати поведінку звичайних людей до її надособистих потреб.

Адаптуючий вплив норм полягає в тому, що вони змушують індивідів корегувати або трансформувати свою соціальну поведінку, вибирати з усього різноманіття можливих варіантів дій насамперед належні, схвалювані з позиції моралі і права. Цивілізації необхідні не усі види можливої соціальної активності індивідів, а лише ті, які дозволяють їй перебувати в динамічно-рівноважному стані, зберігатися і розвиватися.

Виникає такий розподіл ролей: а) цивілізація виступає як система, що вимагає від своїх підсистем і елементів, щоб вони адаптувалися до умов, необхідних для її самозбереження і розвитку; б) соціальні суб'єкти (індивіди і різномасштабні групи) виступають як адаптанти, від яких вимагається, щоб вони пристосовували свою поведінку до потреб цивілізаційної системи; в) право як нормативний механізм, що здійснює взаємну адаптацію цивілізації й індивідів один до одного.

Чим складніша і змістовніша цивілізаційна система і чим більш розвинені її елементи, тим гостріша необхідність ефективних засобів згладжування тих протиріч, що неминуче виникають при зіткненні інтересів цілого і його частин. Ці протиріччя здатні набувати характеру драматичних зіткнень у тих випадках, коли держава привласнює собі права повноважного представника всієї цивілізаційної системи і намагається диктувати свої вимоги протилежній стороні, не зважаючи на її зустрічні потреби.

Ось основні варіанти можливих протиріч: 1) антагоністична взаємодія, що передбачає жорстке протистояння, перманентний конфлікт сторін, що веде до двох можливостей. У першому випадку це авторитарне придушення державою індивідуальних свобод. В другому — анархічний бунт або революційне організоване повстання проти диктату державної влади. В обох випадках події розвиваються в деструктивному напрямку, згубному для цивілізації і культури. Парадокс тут полягає в тому, що держава, покликана, здавалося б, служити цивілізаційній надсистемі, частиною якої сама є, на ділі стає джерелом дис-функціональних перешкод для цивілізованого розвитку; 2) ан-тагональна взаємодія полягає у врівноваженості владних функцій держави і лібертарних інтенцій особистості. Практичним втіленням цього варіанта стають збалансовані, взаємно адаптовані відносини правової держави і громадянського суспільства, що захищає права і свободи приватних осіб.

Форми правового механізму в цих умовах досить гнучкі і рухливі. Вони своїми регулятивними впливами допомагають взаємній адаптації і системи, і її елементів.

Одне із завдань права полягає в тому, щоб врівноважувати і приводити у функціональну відповідність протилежні силові вектори усередині цивілізаційної системи. Воно забезпечує пошук взаємоприйнятних рішень, які оберігають стан динамічної рівноваги і дозволяють системі виступати як єдине коопероване ціле, що вирішує загальні соціальні завдання.

Право вимагає від соціальних суб'єктів нормативної, законослухняної, адаптивної поведінки, пристосованої до змісту загального цивілізаційного контексту. Та обставина, що в його розпорядженні знаходяться норми і закони як найбільш ефективні засоби по адаптації індивідуальної поведінки до зовнішніх обставин, дозволяє віднести право до різновиду адаптивних механізмів.

Крім правових норм як об'єктивних ідеальних форм, що дозволяють цивілізаційній системі і соціальним суб'єктам взаємно адаптуватися один до одного, існує і суб'єктивний механізм — правосвідомість як сукупність індивідуальних здатностей, що дозволяють особистості постійно тримати під контролем цей процес взаємоадаптації. Правосвідомість являє собою своєрідний «пульт керування», куди надходить інформація з двох боків — від цивілізаційної системи з усіма її ланками і від самого суб'єкта з його інтересами, орієнтаціями, потребами. Завдання правосвідомості — вишукувати способи узгодження прагнень, що виходять від обох систем, згладжувати протиріччя, попереджати конфлікти, пропонувати варіанти можливих компромісів, а потім уже посилати команди на певні соціальні дії. Мотиваційний простір індивідуальної правосвідомості виступає полем «розумових експериментів», у ході яких виробляються і вибираються найбільш прийнятні моделі поведінки.

Чим більш зрілою є правосвідомість, тим ширше перед нею коло можливостей цивілізованого існування, тим більше воно вміщує різних форм цивілізованої поведінки, здатних задовольнити і трансгресивні домагання особистості, і зовнішні вимоги цивілізаційної системи. Загальна властивість цих форм полягає в тому, які вони включають лише ті засоби взаємоадаптації, що відповідають критеріям антагонального, договірного, взаємовигідного співіснування.

У стані правосвідомості можна виділити два щаблі — гетерономний й автономний. Гетерономія (від грец. Ьеіегоз — інший, чужий, зовнішній; потоз — закон) передбачає, що норми права виступають для особистості як щось суто зовнішнє і досить далеке до її споконвічних прагнень. Людина зобов'язана у своїй поведінці керуватися цими ззовні заданими зразками, які не є для неї її «другою натурою». Сам індивід може бути при цьому імморальним, але під тиском регулятивно-імперативних потенціалів, що містяться в правових нормах, він змушений пристосовувати свої дії до їхніх вимог.

Автономна правосвідомість теж керується вимогами цивілізаційної системи. Але ці нормативи настільки глибоко інтегровані в індивідуальне «Я» суб'єкта, що він найчастіше схильний вважати їх своїм внутрішнім надбанням. Підпорядкування їм виступає для особистості як акт вільної внутрішньої переваги. Автономія полягає тут у тому, що правосвідомість виявляється, по суті, вільною від зовнішнього примусу. Законослухняність обпирається в даному випадку не на зовнішні, а на внутрішні, і притому досить глибокі, «передправові» рівні нормативної саморегуляції морального, а інколи і релігійного характеру. З результаті виникає враження, ніби правосвідомість «само-законодіє», сама визначає для себе зміст належного і тому не потребує зовнішнього примусу. Обходячись без допомоги зовнішньої нормативно-правової регуляції, автономна правосвідомість виявляє здатність самостійно протистояти як негативним імпульсам, що йдуть із її власних «доправових» і «домораль-них» глибин, так і деструктивним, анормативним впливам зовнішнього характеру.

 

 

НОМОС ПРАВА

Цінності, якими розпоряджається суспільство, потребують того, щоб їх оберігали від зазіхань, що загрожують насильницьким перерозподілом або руйнуванням. Інструментальним засобом, за допомогою якого це робиться, є норми і закони права. Здатність права забезпечувати безпечне перебування цінностей життя, цивілізації і культури в соціальному просторі є його номос (грец. потоз — закон). «Будь-який закон, у яку б граматичну форму не був він втілений, завжди представляє собою норму або правило поведінки». Щодо номосу права, то він нормативний від початку до кінця. У ньому концентруються дисциплінарні, ауторегулятивні чинники цивілізації. Вони стискаються в лаконічні, наповнені владною силою і енергією імперативи, по змушують індивідів слухати і коритися. їхня імперативна форма виключає сумніви в їхній доцільності, передбачаючи однозначне підпорядкування.

Антична традиція представляла номос як універсальну, безособову силу, що підкоряє своїй владі відношення людей і оберігає усе краще, найбільш цінне, що є в людському житті. Гера-кліт, розрізняючи номос Божественний і номоси людські, стверджував, що останні живляться від першого, який над усім панує й усе перемагає. Людські ж номоси — це те, без чого немає і не може бути цивілізованого життя, тому людям, говорив Геракліт, треба боротися за номос як за свої стіни.

Одним із завдань філософії права є з'ясування того, яким чином універсальні закони буття (номос Божественний, у термінології Геракліта) пов'язані з людськими номосами, у тому числі і з номосом права, і як вони здійснюють регулятивний вплив на соціальне буття людей.

Цілком очевидно, що цей вплив здійснюється через ряд опосередковуючих ланок, серед яких ми бачимо релігію, моральність, мораль і право.

У праві є особливі формоутворення, завдання яких полягає в тому, щоб переадресовувати вимоги універсальних законів світопорядку окремим індивідам і змушувати їх корегувати свою поведінку щодо загальної системи соціальних взаємодій.

Було б неправильним вважати, ніби номос права тотальний і репресивний і його призначення полягає лише в тому, щоб приборкувати стихію людських емоцій і пристрастей. Директиви правового номосу не тотальні, а вибіркові. Вони не перешкоджають тим стихійним проявам людської природи, у яких відсутня деструктивна спрямованість. Лише особливо руйнівні, небезпечні для суспільства стихійні і свідомі акції зустрічають з боку правового номосу жорстку протидію заборонного характеру. Він виступає як крайній і найбільш радикальний засіб контролю за соціальною поведінкою тих індивідів, для яких виявилося недостатньо таких засобів регуляції, як звичаї, релігія і моральність.

Номос права двоїстий за способами відношення до своїх адресатів. Для тих, хто схильний добровільно, із внутрішньою готовністю відповідати його вимогам, він обмежується тим, що пропонує еталонні зразки належної соціальної поведінки за допомогою різних культурних форм. Для тих же, хто наділений іншими нахилами і не бажає прислухатися до його велінь, він знаходить засоби і способи їхнього примусу до належної поведінки. Цим номос нагадує образ долі у філософів-стоїків, яка веде покірних і тягне тих, що опираються. В обох випадках він переслідує ту саму мету — упорядкування соціальних відносин, надання їм необхідної оформленості, що вимагається для успішного розвитку людської цивілізації. В умовах плинності сущих, постійних змін у бутті людей номос дозволяє зберігати історичну наступність у перетвореннях, що відбуваються. Без надійного нормативного «кістяка» не змогла б скластися жодна локальна правова цивілізація, для живої плоті якої необхідна надійна опора. З усіх можливих форм структурування громадського життя номос орієнтує на належні форми соціального порядку, тобто на ті, які відповідають одночасно й універсальним принципам світобудови, і сутнісним властивостям людської природи, і потребам цивілізації, що розвивається, і культури. У руслі проходження за цими орієнтирами стихія взаємодії безлічі людських свобод, характерів, інтелектів, інтересів, пристрастей набуває дисциплінарно-нормативної конфігурації і стає правовою реальністю.

Правова реальність постає як сфера життєдіяльності людей, взята в тому обсязі, у якому вона підлягає нормативно-правовому регулюванню. Структурована й упорядкована під безпосереднім впливом номосу, вона постає як одна з іпостасей нормативно-ціннісного континууму «цивілізація — культура».

Правова повинність далеко не завжди виступає тільки як зовнішній примус, що вторгається в «інтер'єр» індивідуальної правосвідомості лише в особливих, критичних випадках. Практично у кожної людини є внутрішні уявлення про вимоги не убивати, не красти, не лжесвідчити тощо. Вони можуть бути замішані на вірі, соромі, страху, уявленнях про честь, потребі мати чисту совість та іншому. Зберігаючи незмінною свою суть, правова норма, подібно до міфічного Протея, здатна набувати самих різних образів в індивідуальній правосвідомості. У цьому полягає одна з причин її дієвості, оскільки безкінечна різноманітність її внутрішніх форм виступає як засіб адаптації універсальних імперативних формул до індивідуальних особливостей кожної особистості і долі. Душа, не здатна, припустімо, увібрати в себе зміст тієї або іншої заборони через повчальне моралізування старших, здатна розгорнути свої створи і встати на шлях істини після того, як вона стала свідком чиєгось подвигу або злочину, пов'язаних із вірністю закону або відступництвом від нього. Той, хто глухий до релігійних завітів, може відгукнутися на порушені струни почуттів сорому або честі. А хтось здатний утримуватися від небезпечних кроків під впливом якогось запалого в душу яскравого і сильного враження-спогаду або уроку, який уже встигло піднести життя. Тобто скільки людей, стільки і шляхів, якими номос входить у правосвідомість особистості і змушує її сформулювати для себе власні принципи своєї соціально-правової поведінки. Таким чином, він міцно влаштовується в «інтер'єрі» суб'єктивного світу особистості, сприяючи існуванню декількох різновидів правової поведінки. По-перше, це найнижчий щабель законослухняної поведінки, у якому присутній припустимий нормативно-правовий мінімум, нижче якого вже починається делінквентна область правопорушень. По-друге, це типові, середньорівневі моделі правової поведінки, що дозволяють суб'єктам взаємодіяти в такому режимі соціального співробітництва, коли жодний з учасників укладених угод не намагається порушувати юридично закріплені домовленості. І по-третє, це вищий щабель ідеальної, бездоганної соціально-правової поведінки, детермінованої не тільки зовнішніми механізмами правового регулювання, але і внутрішніми, морально-етичними мотивами: наприклад, боржник або його спадкоємці повертають великий борг у ситуації, коли через існуючі обставини у кредитора немає ніяких підтверджуючих документів, до яких він міг би апелювати в судовому порядку.

 

КОМУНІКАТИВНА ФУНКЦІЯ ПРАВА

Право виступає як одна з форм спілкування між соціальними суб'єктами. Його комунікативна функція виявляє себе в двох основних видах — як координація і як трансляція.

І. Комунікація як координація

Соціальний порядок неможливий без координації дій між різними елементами і структурними підрозділами, що входять до складу суспільної системи. Координація передбачає супідрядність різнорівневих елементів і підсистем, відношення дисципліни, субординації між ними.

Право містить у собі великий комплекс засобів, форм і способів, що дозволяють йому виступати в якості особливої комунікативної системи, яка обслуговує міжсуб'єктні відносини. У тих випадках, коли соціальні взаємодії між суб'єктами підпорядковуються конкретним правовим нормам, треба говорити про виникнення правових відносин між ними. Правові відносини передбачають, що сторони готові використовувати імперативно-регулятивний і примусовий потенціал правових вимог для вирішення взаємноважливих практичних завдань. Без екстеріоризації правових норм, без їхнього втілення в живих між-людських зв'язках не можна говорити про правовідносини.

Право забезпечує узгодженість і координацію дій соціальних суб'єктів у строго обкреслених нормативних межах. Воно проводить через усю систему суспільних комунікацій виразну демаркаційну лінію між належним і заборонним, між тим, що сприяє розвитку цивілізованих соціальних відношень і тим, що перешкоджає цьому. Право вводить в обіг систему принципів антагонально-конструктивної взаємодії, скріплює цивілізовані, продуктивні контакти взаємними зобов'язаннями і вказує на можливі карні санкції, які загрожують тим, хто спробує порушувати і руйнувати систему правових комунікацій.

Існують такі форми правової комунікації:

1) між суб'єктами правовідносин;

2) між окремим суб'єктом і всією соціальною системою;

3) між поколіннями соціальних суб'єктів, коли старші залучають своїх молодших сучасників до основ правової культури;

4) між ланками єдиної системи права, що представляються конкретними суб'єктами;

5) між системою права і всією макросистемою континуальної цілісності «цивілізація — культура».

На відміну від безпосередньої і неформальної комунікації буденно-повсякденного характеру, правова комунікація має формальний і строго функціональний характер. Вона має анти-деструктивну спрямованість і націлена на те, щоб застерігати суб'єктів від небезпек, якими загрожують неузгодженості між належними моделями соціально-правової поведінки і реальними акціями поведінки, що зневажають норми права.

Ці протиріччя породжують декілька комунікативних варіантів.

Перший. Комунікація протікає в режимі правомірності і за-коновідповідності. Суб'єкти дотримуються програм-моделей належної поведінки і не виходять за їхні рамки. Однаковий ступінь відповідальності стосовно взаємних зобов'язань дозволяє сторонам із максимальною продуктивністю використовувати можливості існуючих між ними правовідносин.

Другий. Суб'єкти комунікації наближаються у своїх відносинах до грані, що відокремлює належне від неналежного, неправомірного, і ця близькість небезпечної межі кидає на їхні контакти негативну тінь передделінквентності або навіть пе-редкримінальності. У подібних ситуаціях спілкування відрізняється від комунікації першого типу приблизно так само, як рух по широкій і рівній дорозі відрізняється від руху по краю обриву. Виникає зовсім інший психологічний стан, що вимагає особливої уваги і напруги. Дві суперечні одна одній спокуси вступають у протидію усередині систем суб'єктивної мотивації. Одна спокушає перевагами спокійного, законослухняного існування, а інша — перевагами можливого виграшу за умови готовності ризикнути і зуміти успішно пробалансувати на краю обриву. При цьому суб'єкти правовідносин другого виду прирікають себе на існування в критичних умовах, коли багато чинників і обставин постійно нагадують їм про небезпечну близькість до заборонної зони.

Третій. Комунікація має вигляд взаємодії, у ході якої нормативна грань, що відокремлює правомірну поведінку від неправомірної, перетинається суб'єктами. У результаті двостороннє спілкування перетворюється в тристороннє, оскільки в нього втручається третій суб'єкт в особі офіційних представників органів охорони правопорядку.

II. Комунікація як трансляція

Право як комунікативна система дозволяє транслювати соціально-нормативну інформацію як у синхронічному (між сучасниками), так і в діахронічному (між поколіннями) напрямах. Право в цілому — це своєрідний передавальний механізм, що забезпечує існування цивілізованого суспільства як єдиної системи комунікацій, підпорядкованих нормативним, дисциплінарним взаємозалежностям формально-юридичного характеру. За допомогою правових норм соціальний порядок не просто підтримується, а передається як естафета від одних поколінь до інших як такий. Формальна, організована трансляція нормативності дозволяє оберігати наявні під її захистом цінності життя і культури, забезпечує наступність охоронної діяльності.

Право здатне акумулювати, берегти і транспортувати крізь історичний час нормативний досвід суспільства. Антична богиня пам'яті Мнемозіна цілком могла б вважатися покровителькою права через його яскраво виражену мнемонічну здатність, її свідченням є римське право, що складає в даний час основу, на якій побудовано всю сучасну романо-германську правову цивілізацію.

Не можна тут не згадати й англо-американське прецедентне право, у якому мнемонічний початок є вихідним. У ньому одиничність прецедентів, що не пройшли через процедури типоло-гізації і не оформилися в узагальнено-знакові форми, вимагає від суспільства додаткових зусиль по збереженню і передачі зосередженого в них соціально-правового досвіду новим поколінням. Подібне стає можливим лише тоді, коли в умовах локальної цивілізації дотримуються такі умови:

1) повага до минулого і його традицій, достатній ступінь консервативності суспільної свідомості;

2) відносна стабільність соціально-політичної системи, її здатність уникати різких якісних стрибків, що загрожують розривами, переломами і втратами накопиченого соціального досвіду;

3) домінування в інтелектуальній культурі стереотипів емпірично орієнтованого мислення, що цінує насамперед конкретні факти й індуктивний хід думок.

Наявність в Англії цієї суми чинників уможливила розвиток прецедентної моделі правової трансляції.

Трансляція в праві інституціалізована, тобто її здійснюють спеціальні установи, організації, інститути. Вони зберігають, відтворюють і збільшують нормативно-правову інформацію, утримують її в діючому, придатному для повсякденного використання стані.

 

СЕМІОТИЧНА ФУНКЦІЯ ПРАВА

Семіотична (від грец. зетеіоп — ознака, знак) функція права безпосередньо пов'язана з його комунікативною функцією. Вона похідна від тієї обставини, що право являє собою сукупність знаків, за допомогою яких соціальна інформація фіксується і накопичується в пам'яті спільності. Узагальнюючись, структуруючись і типологізуючись, ця інформація переходить від покоління до покоління в якості соціальних програм належної, формально-адаптивної поведінки.

Без знакової оформленості ні буття права в якості нормативно-регулятивного механізму, ні його практичне функціонування неможливі. У нормативних структурах права сконцентрувалася величезна соціокультурна інформація. Стиснута, ущільнена, лаконізована, вона може в даному випадку зрівнятися з дорогоцінним камінням, укладеним у відповідні обрамлення-оп-рави.

Узагальнено-знакова форма надає нормативно-правовим структурам відносну самостійність існування в соціокультурно-му просторі і часі, робить їх транспортабельними усередині цих протяжностей і досить зручними і пристосованими для духовно-практичного засвоєння новими генераціями соціальних суб'єктів. Вона ж дозволяє правовим знанням оформлятися в типізовані програми для вирішення типових соціальних завдань.

Сукупна семіотична система правової інформації існує як внутрішньо диференційована цілісність, що складається з великої кількості елементів. Ці елементи здатні інтегруватися відповідно до самих різних основ і принципів, що дає можливість для існування різноманітних правових цивілізацій. Однак при фактичному різноманітті правових цивілізацій їх зближають подібні цілі — репродуціювання упорядкованих соціальних зв'язків і необхідних для цього суспільних умов.

Норма права в якості знака здатна як завгодно довго зберігати у своїй семіотичній структурі велике формалізоване соціальне знання. Пропонуючи належну модель поведінки, норма не обумовлює всіх тих обставин, при яких ця модель є оптимальною. По суті імперативність норми не категорична, а приблизна і залишає досить широкий простір для самоорієнтації.

Соціальний контекст, усередині якого присутній нормативно-правовий семіозис, допускає варіанти вільних волевиявлень, починаючи від набору можливих прийнятих рішень і аж до вибору засобів по досягненню поставлених цілей.

Кожна норма права — це конкретна і в той же час достатня універсальна семіотична форма органічної сполуки елементів необхідності і свободи, повинності й автономії, знання як можливості діяти і дії як реалізованого знання. Сама по собі норма досить статична, а її здатність до змістовно-значеннєвих трансформацій обмежена. Проте соціокультурний контекст, усередині якого вона перебуває, надзвичайно динамічний. Через нього вона знаходить додаткові значеннєві і ціннісні рефлекси, набуває певну частку відносної семіотичної мінливості. Навколо неї вирує «живе життя», йде спілкування, здійснюється різноманітна діяльність. Вона ж у цьому потоці являє собою семіотичну «монаду», у якій зосереджені програми загальної стратегічної спрямованості цивілізаційного процесу.

Винайдення писемності радикально змінило характер нормативно-правового семіозису. Усне мовлення, за допомогою якого передавалися вимоги звичаєвого права, створювало дуже обмежений простір їхньої дієвості. Воно вимагало безпосереднього орально-візуального спілкування в рамках хронотопосу «тут і тепер». З розвитком знакового письма норми права знайшли можливість якісно іншого семіотичного буття, для якого перестали існувати колишні просторово-часові обмеження. Вони тепер могли підтверджувати свою дієвість у будь-якій точці хронотопа даної цивілізаційної системи. Тепер, щоб спонукати індивіда зробити певний вибір і змусити діяти у певному нормативному напрямі, уже не був потрібний безпосередній орально-візуальний контакт. Писане право створювало тотальне семіотичне поле смислів і значень, які «досягали» індивіда, де б він не знаходився.

Право як знакова система навчилося перекладати на свою мову суть тих нормативних вимог, що колись існували усередині релігійних і моральних приписів як щось «основоположне» і чекали свого історичного часу, щоб втілитися в специфічну, суто юридичну знакову форму.

 

ЕГАЛІТАРНА ФУНКЦІЯ ПРАВА

Егалітарна (від фр. еgа1іtе — рівність) функція права означає його здатність наділяти всіх громадян рівною мірою свободи і прав у їхньому соціальному житті і діяльності. Реалізація даної функції дозволяє кожному правоздатному громадянину усвідомлювати власну соціальну повноцінність перед державою і законом.

Смисл правової егалітарності полягає в наділенні усіх, без винятку, дієздатних громадян правом користуватися однаковими юридичними можливостями. Вона не віднімає, а надає. Визнаючи неоднаковість людей відносно різних властивостей і ознак, вона, проте, пропонує кожному користуватися юридично обумовленою мірою свободи за власним розсудом.

Юридичний егалітаризм вносить у громадське життя принцип формальності. Так, наприклад, будь-який правоздатний громадянин має право бути обраним у парламент. Але цілком очевидно, що одного тільки цього формального права виявиться для дуже багатьох недостатньо, щоб реалізувати його на практиці. Для фактичного проходження через численні фільтри соціального добору, що існують на шляху кожного кандидата в парламентарі, необхідно ще багато умов і якостей, якими володіють далеко не всі. Завдання правового егалітаризму полягає в тому, щоб створювати і зберігати юридично рівні для всіх громадян стартові умови соціального самоствердження. Особистості дається можливість цілеспрямовано діяти в руслі існуючих правовідносин. Але чи зуміє вона перевести наявну в неї можливість досягнення поставленої мети в дійсність, залежить уже тільки від неї.

Найважливішою цінністю, на захист якої націлена егалітарна функція права, є справедливість. Суть справедливості зосереджена в давньому виразі: «кожному своє». Ця лаконічна формула здатна набувати різних змістів і відтінків, що, у свою чергу, дозволяло виділяти декілька видів справедливості — зрівнююча, розподільча і відплатна.

Зрівнююча справедливість передбачає, що відношення між соціальними суб'єктами носять антагональний характер і кожний із них має рівні права і можливості в межах обумовлених домовленостей. Будь-яка диспропорція в розподілі цих прав сприймається учасниками взаємодії як несправедливість. Принцип урівнюючої справедливості створює юридичні обмеження, що перешкоджають спробам порушити паритетний характер договірних правовідносин.

Розподільча справедливість передбачає, що мова йде про певну кількість благ або прав, які необхідно розділити між окремими суб'єктами. За вихідну основу такого розподілу може братися природна рівність усіх людей, що не залежить від їх національних, станових, класових, майнових та інших відмінностей. Статус людини вже сам по собі дає тут кожному можливість претендувати на рівну частку при розподілі.

Інший принцип розподілу бере за вихідну основу певні заслуги громадянина перед суспільством і державою. Чим значніші заслуги, тим вища повинна бути міра виділюваних благ. Цей підхід треба відрізняти від так званих привілеїв, специфіка яких полягає в порушенні принципу розподільчої справедливості.