Нормативність міфологічної свідомості

НОРМАТИВНА «ПІРАМІДА»

Норми права не підвішені в повітрі. їхня соціальна дієвість, здатність спонукати індивідів до законослухняної поведінки багато в чому обумовлені тим, що вони обпираються на більш давні і фундаментальні нормативно-ціннісні основи, які складалися протягом всієї історії світової цивілізації. Весь цей складний, багаторівневий нормативний комплекс можна представити у вигляді «піраміди».

В основі цієї нормативної «піраміди» знаходяться найдавніші міфологічні табуальні «першонорми». Прямо пов'язані з глибинними сферами колективного й індивідуального несвідомого і їхніми архетипами, вони формулюють базові заборони на людожерство, на вбивства кровних родичів та інцест. їх ціннісне і значеннєве обгрунтування подане в змісті різноманітних архаїчних міфів народів світу.

Над ними надбудовується система релігійних норм, що вносять момент метафізичної абсолютності у механізм соціонорма-тивної регуляції за рахунок їх «прив'язки» до найвищого, абсолютного авторитета — Бога. Релігійні норми виявили здатність позбавляти індивідуальну свідомість від труднощів вибору в суперечливих ситуаціях з альтернативними можливостями, від спокус і спокушань порушити існуючі заборони.

На наступному рівні нормативності знаходяться моральні норми, що вимагають ставитися до кожної людини як до родової істоти, пов'язаної природними узами братерства з усім людським родом.

Далі йде рівень моральних норм. Тут кожна людина розглядається як представник конкретних, локальних соціальних спільностей. Моральні норми вимагають від неї відстоювати не свою духовну автономію, а інтереси тих спільнот, до яких вона належить і чиїм заступництвом користується.

На ідеологічному рівні нормативної регуляції розташовуються імперативи, що йдуть від держави та її інститутів, які вимагають від громадян, щоб їхня практична і духовна діяльність була підпорядкована політичним цілям і завданням держави.

Увінчується ця «піраміда» системою правових норм, що юридично оформлюють всю сукупність раніше згаданих вимог,

втілюють їх у раціоналізовані розпорядження і заборони. У нормах права, а значить у їхніх гіпотезах, диспозиціях і санкціях присутній у «знятому» вигляді весь ціннісно-нормативний зміст даної «піраміди». Він не завжди очевидний, але, за певних зусиль, елементи табуального, релігійного, морального й ідеологічного характеру в них завжди можна виявити.

Жодна, навіть дуже деталізована правова система не в змозі ефективно функціонувати, якщо її зміст не обпирається на зміст інших рівнів нормативної регуляції. Якщо з актуальної соціонормативної сфери («піраміди») випадає або вилучається хоча б один із її рівнів, це негативно відбивається на ступені соціальної надійності правосвідомості і правопорядку:

 

 

Норми права

Ідеологічні норми

Норми моралі

Норми моральності

Релігійні норми

Архаїчні «першонорми»

 

АРХАЇЧНІ «ПЕРШОНОРМИ» ТАБУ

Слово «табу» має полінезійське походження. За його допомогою позначаються історично найбільш ранні вимоги-заборо-ни. їхні порушення у вигляді дій або слів передбачали найсуворіші покарання з боку богів або духів. Первісні люди вважали, що біля джерел табу стояли їхні давні предки. їхній авторитет надавав вимогам незаперечний характер вищої необхідності, невідривної від самого ладу буття, стану речей. Тому їхнє порушення, як вважала архаїчна свідомість, повинно спричинити катастрофічні наслідки космічного масштабу. Щоб уникнути цих наслідків, первісний рід повинен був негайно покарати порушника заборони або смертю, або вигнанням за межі роду. У противному випадку нещастя обрушилися б на всіх, покаравши таким чином і винних, і безневинних.

Заборони табуального характеру мали абсолютний і загальний (у рамках роду) характер і не припускали ніяких виключень. У первісній свідомості було відсутнє їхнє мотивоване обгрунтування. Його заміщала апеляція до традиції, чиї джерела втрачалися в глибині часів, і авторитету предків, які корилися заборонам-табу і заповіли всім нащадкам таку ж беззастережну покору.

Позитивна якість табу полягала в тому, що в них, крім магічних смислів, був присутнім цілком раціональний, доцільний зміст, що служить самозбереженню роду. Табу вводили існування давніх людей у жорсткі нормативні рамки, усередині яких їм було забезпечене виживання.

Давні табу виявилися тією початковою формою нормативної регуляції, з якої на наступних етапах розвитку цивілізації виникли такі регулятивні системи, як релігія, моральність, мораль і право.

ТАЛІОН Таліон, на відміну від табу, що регулювали відносини між людиною і вищими, непідвладними їй силами, обслуговував відносини між людьми. Це була універсальна формула еквівалентної відплати: «Життя за життя, око за око, руку за руку, збиток за збиток...»

Дана формула передбачала споконвічну рівність взаємодіючих сторін. Якщо одній з них завдавалася шкода, то відшкодована вона могла бути лише тією ж ціною, у тому ж розмірі.

На ранніх етапах розвитку людства таліон використовувався в якості регулятивного засобу у всіх архаїчних, доправових співтовариствах. Безпосередньо прилегла до архаїки епоха «осьового часу» з її першими писемними пам'ятками культури, пов'язаними з іменами Гомера, Гесіода, Конфуція, ізраїльських пророків — авторів книг Старого завіту, зберегла різні варіанти формули таліона в давніх текстах.

Привабливість таліона полягала для давніх людей у тому, що він повною мірою відповідав їхньому почуттю справедливості. Можна, мабуть, говорити про те, що він мав архетипічну1 природу. Через нього глибинні нормативно-ціннісні структури, наявні в колективному несвідомому, виявляли себе на рівні соціальної практики.

Таліон підкоряв людські відносини нормативним началам і сам служив основою, з якої згодом виникла правова регуляція. Його своєрідність полягала в тому, що це була вторинна, реактивна форма соціальної дії, яка була відповіддю на чиїсь дії, що вже відбулися і вимагають зустрічної активності. У ньому був відсутній ініціативний, трансгресивний початок, що змушував би людей виходити за межі наявних обмежень. Таліон завжди був обмежений нормативними рамками заданих умов: плата за зуб передбачалася зубом, за око — оком і т. д. Він не передбачав проявів додаткової ініціативи понад ту, що вже була задана обставинами, тяжіючими над ситуацією. І це повною мірою відповідало тому несвідомому почуттю відплатної справедливості, що домінувало в психіці давніх людей «доосьового» часу. Хоча символ справедливості у вигляді терезів, як і самі терези, не був відомий на ранніх етапах давньої історії, але принцип зрівноважування вже міцно укоренився в первіснородовій свідомості. І терези, і дзеркало, винайдені пізніше, стали очевидними, речовими втіленнями логіки рівновеликості двох сторін.

Архетипічно-несвідома природа таліона виключала потребу в мотивованому обгрунтуванні змісту еквівалентної відплати. Це був постулат, догмат з усіма ознаками абсолютності. Не випадково в більш пізні часи, вже в умовах цивілізації аж до XX ст. противники насильства і смертної кари, які борються за пом'якшення кримінальних покарань, були змушені докладати величезні зусилля, щоб похитнути у суспільній свідомості принцип таліона і запропонувати замість нього більш цивілізовані, на їхній погляд, юридичні й етичні формули покарання винних.

Саме архетипічна природа таліона дозволила йому стати в умовах «осьового часу» базовим принципом формування нормативних систем релігійного, морального, природно-правового і позитивно-правового характеру. Про нього не можна говорити однозначно як про атрибут тільки якоїсь однієї з цих систем. Він у певному сенсі поза ними, тому що виник до них, будучи не тільки набагато давнішим за походженням, але і незрівнянно глибшим за розташуванням тих рівнів психіки, де локалізовані його структури.

Таліон — первинна форма упорядкованості міжлюдських відносин, що ввійшла в пізніші антагональні структури конвенціальних відношень цивілізованих співтовариств, у тому числі у формули римської соціальної практики «даю, щоб і ти дав», «ти мені — я тобі», які по-своєму відтворювали принцип еквівалентної відплати в новій редакції принципу еквівалентного обміну.

Універсальність таліона виявилася в його здатності регулювати і ворожі, і дружні стосунки. І в тих, і в інших він виявляв себе як цивілізуюче начало, оскільки навіть у ситуаціях жорстокої ворожнечі і кровної помсти споруджував нормативно-обмежувальний бар'єр на шляху вседозволеності. За його прямої участі помста строго нормувалася. І не в інтересах сторони, яка мстить, було порушувати принцип еквівалентності, оскільки в противному випадку вона сама повинна була перетворитися в об'єкт відповідної помсти в тому розмірі, у якому нею була перевищена міра належної відплати.

Щодо регулювання приятельських, антагональних відносин, то, вносячи в них нормативний елемент, сторони, однак, мали перед собою соціальний простір, відкритий для вільних ініціатив конструктивного характеру. Сторона, яка проявила додаткову ініціативу і привнесла більше зусиль і більший матеріальний внесок у встановлення взаємин, мала право очікувати від іншої сторони аналогічної відповідної реакції. Таким чином, та-ліон, що не дозволяв порушувати міру еквівалентності в негативно-деструктивний бік, дозволяв це робити в позитивну сторону, що привело до появи такого феномена, як потлач — змагання дарувальників у великодушності.

Таліон увійшов у звичаєве право всіх цивілізованих народів і залишався там на перших ролях аж до виникнення писаних законодавств. У новоутворюваних системах права він продовжував зберігатися в якості еталонного, критеріального принципу, що надавав їм нормативної однаковості у світлі вихідних уявлень про відплатну справедливість.

У наступні століття соціальна практика припускала три основні можливості відносно принципу еквівалентної відплати. Перша — це суворе дотримання таліона у всьому обсязі супутніх йому вимог. Друге — відступи від таліона в напрямі посилення вимог до судово-кримінальної практики. Вони характерні для легістських тенденцій, коли покарання ставали не пропорційні провинам і злочинам. Третє — відхилення від вимог таліона у бік пом'якшення покарань. Ця тенденція, що виникла в європейських державах у XVIII ст., досі продовжує повільно, але неухильно набирати силу.

 

РЕЛІГІЙНІ НОРМИ

Людське буття, що протікає усередині природи, цивілізації і культури, оточене безліччю явищ, відносин, речей, які дорогі людині і постають у її очах як цінності. Для того, щоб ці цінності оберігалися від руйнування, мали можливість зберігатися і примножуватися, виникли різноманітні соціальні норми, у тому числі норми релігійного характеру.

Релігійна свідомість здавна дозволяла людині осягати, що в її земному існуванні є надфізичні джерела, що вона — дитя не просто Землі, а усієї світобудови. Ф. М. Достоєвський писав у романі «Брати Карамазови»: «Багато чого на землі від нас приховано, але замість того дароване нам таємне, заховане відчуття живого зв'язку нашого зі світом іншим, зі світом гарним і високим, та й корені наших думок і почуттів не тут, а у світах інших... Бог узяв насіння зі світів інших і посіяв на землі і зростив сад свій, і зійшло усе, що могло зійти, але зрощене живе лише почуттям зіткнення свого з таємничим світом іншим; якщо слабшає або знищується в тобі це почуття, то вмирає і зрощене в тобі. Тоді станеш до життя байдужий і навіть зненавидиш його»1.

Нормативна структура релігійної свідомості визначається змістом і ціннісною орієнтованістю складових її норм, які мають такі ознаки:

1) походять від вищого, абсолютного авторитету, яким є Бог;

2) мають характер безапеляційних вимог і заборон;

3) передбачають певний внутрішній стан душі, віру і співвідносну з нею таку ж певну зовнішню поведінку;

4) передбачають у віруючого «страх Божий» перед їхнім невиконанням і «суд Божий» у якості караючої санкції за їхнє порушення;

5) поширюються тільки на тих, хто сповідує дану віру.

Бог, як єдиносущний творець і світодержець, є центральною

фігурою в таких світових релігіях, як християнство, іудаїзм, іслам. Його ім'ям називається вища сила, що править світом і стежить за всесвітнім порядком. Бог — всесильний і благий світодержець, який оберігає суще від загибелі за допомогою різноманітних очевидних і прихованих впливів на логіку природних, соціальних і духовних процесів.

Бог виступає творцем (деміургом) природного світу, стверджуючи природний порядок, розмірений хід небесних світил, закономірну зміну пір року і багато чого іншого. Він виявляє себе як творчий початок, що протистоїть загрозі деградації, розпаду і хаосу. Бог забезпечує природне зчеплення речей, включає в це єдине ціле і людину, впливаючи на неї через зовнішні причини і її внутрішню субстанцію — душу.

Відносно соціального порядку Бог виступає як законодавчий початок, від якого похідні всі норми людського буття. У якості верховного регулятивного принципу він підносить моральні вимоги до степеня незаперечної необхідності й абсолютних, непорушних істин. Забороняючи вседозволеність, він не дає соціальному життю втратити цивілізовані форми і тим самим виступає в ролі вихователя людського роду.

Встановлюючи духовний порядок, Бог являє собою вищу, абсолютну досконалість, граничне втілення того ідеалу, до якого повинна прагнути людина. Як абсолютна надособистість Бог — це символ абсолютної моральності, уособлення всього найяс-нішого, доброго і розумного. Він одухотворяє буття людей, вкладає в них прагнення до гармонізації буття, до дотримання вищих моральних і природно-правозих розпоряджень.

Ідея Бога як верховного законодавця несе в собі важливий соціокультурний смисл, який говорить: закони природної моральності і природного права мають об'єктивний характер.

Тобто вони не залежать від людини, а навпаки, людина цілком залежить від них. Люди не вправі змінювати їх, підганяти під свої інтереси, тому що це сфера, над якою вони не владні. Зневага цими законами може стати для людини неминучою розплатою — відплатою або в цьому, або в потойбічному світі.

Зусиллями Бога закони природної моральності проникають у людську душу і одержують вигляд засобів моральної саморегуляції — совісті, каяття, відповідальності, провини. За їхньої участі людина пристосовує свою поведінку до вищих етичних вимог. Для неї Бог виступає як вищий моральний зразок. «Будьте досконалими, як досконалий Батько ваш небесний» (Мф., 5, 48), — вимагає Священне писання.

У соціальній практиці існують різні правила поведінки, багато з яких мають альтернативний характер. Перед кожною людиною регулярно виникають завдання вибору між ними. Бог як вищий суддя оберігає своїми заповідями людей від спокус помилкового вибору, допомагає їм обирати шляхи, що відповідають принципам природної моральності. В узаконеній ним ієрархії норм і цінностей вбивство, крадіжка, зрадництво, неправда, перелюбство — завжди зло. Знання цього служить для релігійної свідомості достатньою підставою для прийняття правильних рішень у конфліктних ситуаціях морально-юридичного характеру. Більше того, для людини, яка вірує щиро і твердо, немислима ситуація зневаги божественними заповідями, що мають абсолютний і всезагальний характер. Вона глибоко переконана у тому, що дотримування їх є неодмінною умовою підтримання світопорядку, встановленого Творцем.

НОРМИ ПРАВА

Правові норми є одним із найважливіших засобів по забезпеченню соціального порядку і по наданню суспільним відносинам цивілізованого характеру. Вони покликані оберігати індивідів, суспільство, державу від найбільш небезпечних видів зла, від сваволі і насильства.

Якщо в науці найвиразніше виражене інтелектуальне начало, у мистецтві — художнє, то в праві — вольове. Право виступає як воля вищих світських авторитетів, втілена в їхніх владно-регулятивних акціях, у системі норм і законів, спрямованих на підтримання суспільного порядку.

Особливість соціально-вольового начала полягає в тому, що в ньому домінує пафос повинності. Вищі світські авторитети, і в першу чергу держава, не схильні приймати соціальну дійсність як деяку застиглу даність. Вони постійно пред'являють до неї різноманітні вимоги, енергійно наполягають на їхньому виконанні, прагнуть підкорити своїй волі і тримати під постійним контролем найважливіші прояви суспільного життя. Це дозволяє говорити про те, що право має не тільки вольовий, але і владний характер. Підпорядковуючи своїй волі громадян, воно не тільки вимагає, щоб його приписи виконувалися, але і вміє домогтися їхнього виконання. Для цього воно має у своєму розпорядженні апарат примусу, що контролює дотримання правових норм і карає за їхнє невиконання.

Кожна правова норма, будучи результатом активної нормо-творчої діяльності соціальних суб'єктів, має трьохелементну структуру і складається з гіпотези (умов дії норми), диспозиції (зміст правил належної, необхідної соціальної поведінки) і санкції (зміст заходів впливу, застосовуваних до суб'єктів, що не підкоряються вимогам даної норми).

Як форми належного, правові норми перебувають у сферах суспільної й індивідуальної правосвідомості, кожна з яких має свої структурно-змістові особливості. Так, суспільна правосвідомість містить у собі повсякденну, офіційну і теоретичну.

1. Повсякденна правосвідомість — це уявлення широких мас про принципи звичаєвого права, про владні функції держави, юридичні закони, систему судочинства і наявну в їхньому змісті і діяльності міру справедливості.

2. Офіційна правосвідомість складається із сукупності всіх нормативно-юридичних розпоряджень, що походять від верховної влади і вимагають від громадян певних форм соціальної поведінки.

3. Теоретична правосвідомість — це сукупність функціонуючих у суспільстві юридичних, філософських, соціологічних, етичних і політико-ідеологічних доктрин, створюваних вчени-ми-теоретиками й ідеологами для раціонального обгрунтування існуючих правових вимог.

На рівні суспільної, насамперед теоретичної, правосвідомості здавна існують два напрями — природно-правовий і позитивно-правовий.

Природне право (jus naturale) виходить із припущення, що правові норми обпираються на універсальні, загальнолюдські цінності і мають абсолютно-зобов'язуючий, безапеляційний характер. Вони укорінені в самому устрої світопорядку, у природі речей і в людській природі. їхніми джерелами є або божественна мудрість Творця, або природна гармонія світобудови, або досконалість людського розуму як найзначнішого з творінь природи.

Норми природного права покликані захищати ті права людини, які обумовлені особливостями її природи. Це право на життя, продовження роду, спілкування, активне самоствердження, власність, особисту гідність, вільне волевиявлення, свободу совісті, думки, слова. Природно-правові доктрини передбачають, що всі ці права є безумовним надбанням людини і дані їй вже самим фактом її народження й існування як людини.

Позитивне право (jus civile) розглядається як штучне утворення цивілізації, як прояв владної волі конкретних соціальних суб'єктів, передовсім держави. Норми позитивного права мають не абсолютний і універсальний, а відносний і локальний, змінний в історичному часі і соціальному просторі характер.

Природне і позитивне право є не взаємовиключними, а взаємодоповнюючими одне одного нормативними системами. Природно-правові принципи задають нормотворчості у сфері позитивного права основні цілі і нормативно-ціннісні орієнтири, обумовлені моральними «надзадачами», на які державам необхідно орієнтуватися в сучасному і майбутньому.

Норми права в їхній зобов'язуючій формі містяться не тільки в суспільній, але й в індивідуальній правосвідомості, що являє собою сукупність духовно-інтелектуальних, емоційно-почуттєвих і вольових властивостей, які дозволяють людині існувати в складній системі наявних, реальних правовідносин, адаптуватися до них, користуватися їхніми перевагами і підтримувати їхню стабільність власними духовно-практичними зусиллями.

Виступаючи в якості здатності і готовності суб'єкта до законослухняної поведінки, правосвідомість передбачає:

а) розуміння суб'єктом об'єктивної необхідності в правовій

оформленості й упорядкованості соціальних відносин;

б) впевненість у здатності права і закону забезпечити нале

жний соціальний порядок;

в) повагу до авторитету законної влади;

г) усвідомлення і почуття відповідальності перед необхідніс

тю дотримання норм права;

д) наявність досить сильної волі, що дозволяє суб'єкту про

тистояти зовнішнім впливам і внутрішнім спокусам, що штов

хають його на шлях правопорушень.

Стабільний цивілізований правопорядок не може триматися на одному лише зовнішньому примусі. Більш надійним його оплотом служить розвинена, зріла правосвідомість громадян. Тому цивілізовані держави зацікавлені в створенні умов, необхідних для розвитку духовно багатих індивідуальностей і для захисту їхніх прав і свобод. У свою чергу, особистість із розвиненою правосвідомістю схильна розглядати свої свободи і права як необхідну умову її цивілізованих, тобто наповнених взаємоповагою і взаємною відповідальністю відносин із державою.

 

ПРИНЦИПИ ПОЗИТИВНОГО ПРАВА

Позитивне право є продуктом свідомої нормотворчості і являє собою систему джерел публічно визнаного права, зафіксованого вихідним від держави законодавством. Існуючи з метою забезпечення соціального порядку, воно має утилітарно-прикладну спрямованість і бачить своє основне завдання в служінні інтересам конкретної держави. Уся система позитивного права підпорядкована декільком вихідним принципам.

Принцип секулярності

Позитивне право має суто світський характер. Для нього не існує позамежної, метафізичної реальності. У його світ не проникають музика небесних сфер і світло вищих абсолютів. Для нього людина — це мисляча істота, яка має розум, але позбавлена душі як безсмертної метафізичної субстанції і совісті як «голосу Бога» усередині індивідуального «Я».

Філософський і юридичний позитивізм розглядають право як самостійну регулятивну силу, що не потребує релігійно-етичних і метафізичних обгрунтувань своїх норм і цінностей. Відвернувшись від релігії і церкви, від Бога і диявола, метафізики й етики, позитивізм залишає людину один на один із соціальною громадою держави, а це свідомо унеможливлює рівноправний діалог між ними.

З позицій секулярності погляд, що шукає вищих ціннісних орієнтирів, незмінно повинен схилятися убік світської держави і творити з неї «земного бога». Паралельно формується «держа-воцентристська» модель права, що сповнене усвідомленням власної самодостатності й удає, що воно здатне самостійно, без допомоги релігії і церкви, підтримувати необхідний соціальний порядок.

Кодифікації, що є одним з основних занять позитивного права, ніби скасовують усі попередні релігійно-філософські і релігійно-етичні шукання, що привели до появи тих або інших конкретних норм і законів. Позитивно-правовому підходові не цікава культурно-історична передісторія законів. Для нього важливий сам закон у його прагматичному застосуванні, важливі його дієздатність і ефективність у межах його функцій. Тут діє відзначена ще М. Вебером логіка історичної секуляризації і раціоналізації права, що виявляється в звільненні його від філософсько-метафізичних компонентів і в зростанні ролі чинників спеціалізації, бюрократизації, у непомірному збільшенні кількості нормативних актів.

АДАПТИВНА ПРИРОДА ПРАВА

Цивілізація як самоорганізовувана система має у своєму розпорядженні цілий ряд механізмів, що дозволяють їй підтримувати себе в стані динамічної рівноваги. Маючи свої власні потреби, цивілізаційна система повинна доводити їх до індивідів і змушувати їх адаптуватися до цих зовнішніх для них потреб гігантської надсистеми. Для цього й існують різні соціальні норми, у тому числі і норми права, що виконують роль своєрідного посередника між цивілізацією й індивідом.

Існуючи з часів античності, класична концепція мудрості зображувала філософа як мудреця, здатного безпосередньо вловлювати потреби цивілізаційного макрокосму. Вони поставали перед його розумовим поглядом як якісь вищі, надособисті вимоги Логосу, Номосу, Бога. Між ними й особистістю мудреця не стоять правові норми. Мудрець готовий вільно, виходячи з однієї своєї здатності до розуміння суті речей, підкорятися Логосу або Богу. Для всіх же інших, не здатних до безпосереднього умоглядного сприйняття, цивілізація виробляє систему нормативних опосередковуючих ланок, які призначені для того, щоб адаптувати поведінку звичайних людей до її надособистих потреб.

Адаптуючий вплив норм полягає в тому, що вони змушують індивідів корегувати або трансформувати свою соціальну поведінку, вибирати з усього різноманіття можливих варіантів дій насамперед належні, схвалювані з позиції моралі і права. Цивілізації необхідні не усі види можливої соціальної активності індивідів, а лише ті, які дозволяють їй перебувати в динамічно-рівноважному стані, зберігатися і розвиватися.

Виникає такий розподіл ролей: а) цивілізація виступає як система, що вимагає від своїх підсистем і елементів, щоб вони адаптувалися до умов, необхідних для її самозбереження і розвитку; б) соціальні суб'єкти (індивіди і різномасштабні групи) виступають як адаптанти, від яких вимагається, щоб вони пристосовували свою поведінку до потреб цивілізаційної системи; в) право як нормативний механізм, що здійснює взаємну адаптацію цивілізації й індивідів один до одного.

Чим складніша і змістовніша цивілізаційна система і чим більш розвинені її елементи, тим гостріша необхідність ефективних засобів згладжування тих протиріч, що неминуче виникають при зіткненні інтересів цілого і його частин. Ці протиріччя здатні набувати характеру драматичних зіткнень у тих випадках, коли держава привласнює собі права повноважного представника всієї цивілізаційної системи і намагається диктувати свої вимоги протилежній стороні, не зважаючи на її зустрічні потреби.

Ось основні варіанти можливих протиріч: 1) антагоністична взаємодія, що передбачає жорстке протистояння, перманентний конфлікт сторін, що веде до двох можливостей. У першому випадку це авторитарне придушення державою індивідуальних свобод. В другому — анархічний бунт або революційне організоване повстання проти диктату державної влади. В обох випадках події розвиваються в деструктивному напрямку, згубному для цивілізації і культури. Парадокс тут полягає в тому, що держава, покликана, здавалося б, служити цивілізаційній надсистемі, частиною якої сама є, на ділі стає джерелом дис-функціональних перешкод для цивілізованого розвитку; 2) ан-тагональна взаємодія полягає у врівноваженості владних функцій держави і лібертарних інтенцій особистості. Практичним втіленням цього варіанта стають збалансовані, взаємно адаптовані відносини правової держави і громадянського суспільства, що захищає права і свободи приватних осіб.

Форми правового механізму в цих умовах досить гнучкі і рухливі. Вони своїми регулятивними впливами допомагають взаємній адаптації і системи, і її елементів.

Одне із завдань права полягає в тому, щоб врівноважувати і приводити у функціональну відповідність протилежні силові вектори усередині цивілізаційної системи. Воно забезпечує пошук взаємоприйнятних рішень, які оберігають стан динамічної рівноваги і дозволяють системі виступати як єдине коопероване ціле, що вирішує загальні соціальні завдання.

Право вимагає від соціальних суб'єктів нормативної, законослухняної, адаптивної поведінки, пристосованої до змісту загального цивілізаційного контексту. Та обставина, що в його розпорядженні знаходяться норми і закони як найбільш ефективні засоби по адаптації індивідуальної поведінки до зовнішніх обставин, дозволяє віднести право до різновиду адаптивних механізмів.

Крім правових норм як об'єктивних ідеальних форм, що дозволяють цивілізаційній системі і соціальним суб'єктам взаємно адаптуватися один до одного, існує і суб'єктивний механізм — правосвідомість як сукупність індивідуальних здатностей, що дозволяють особистості постійно тримати під контролем цей процес взаємоадаптації. Правосвідомість являє собою своєрідний «пульт керування», куди надходить інформація з двох боків — від цивілізаційної системи з усіма її ланками і від самого суб'єкта з його інтересами, орієнтаціями, потребами. Завдання правосвідомості — вишукувати способи узгодження прагнень, що виходять від обох систем, згладжувати протиріччя, попереджати конфлікти, пропонувати варіанти можливих компромісів, а потім уже посилати команди на певні соціальні дії. Мотиваційний простір індивідуальної правосвідомості виступає полем «розумових експериментів», у ході яких виробляються і вибираються найбільш прийнятні моделі поведінки.

Чим більш зрілою є правосвідомість, тим ширше перед нею коло можливостей цивілізованого існування, тим більше воно вміщує різних форм цивілізованої поведінки, здатних задовольнити і трансгресивні домагання особистості, і зовнішні вимоги цивілізаційної системи. Загальна властивість цих форм полягає в тому, які вони включають лише ті засоби взаємоадаптації, що відповідають критеріям антагонального, договірного, взаємовигідного співіснування.

У стані правосвідомості можна виділити два щаблі — гетерономний й автономний. Гетерономія (від грец. Ьеіегоз — інший, чужий, зовнішній; потоз — закон) передбачає, що норми права виступають для особистості як щось суто зовнішнє і досить далеке до її споконвічних прагнень. Людина зобов'язана у своїй поведінці керуватися цими ззовні заданими зразками, які не є для неї її «другою натурою». Сам індивід може бути при цьому імморальним, але під тиском регулятивно-імперативних потенціалів, що містяться в правових нормах, він змушений пристосовувати свої дії до їхніх вимог.

Автономна правосвідомість теж керується вимогами цивілізаційної системи. Але ці нормативи настільки глибоко інтегровані в індивідуальне «Я» суб'єкта, що він найчастіше схильний вважати їх своїм внутрішнім надбанням. Підпорядкування їм виступає для особистості як акт вільної внутрішньої переваги. Автономія полягає тут у тому, що правосвідомість виявляється, по суті, вільною від зовнішнього примусу. Законослухняність обпирається в даному випадку не на зовнішні, а на внутрішні, і притому досить глибокі, «передправові» рівні нормативної саморегуляції морального, а інколи і релігійного характеру. З результаті виникає враження, ніби правосвідомість «само-законодіє», сама визначає для себе зміст належного і тому не потребує зовнішнього примусу. Обходячись без допомоги зовнішньої нормативно-правової регуляції, автономна правосвідомість виявляє здатність самостійно протистояти як негативним імпульсам, що йдуть із її власних «доправових» і «домораль-них» глибин, так і деструктивним, анормативним впливам зовнішнього характеру.

 

 

НОМОС ПРАВА

Цінності, якими розпоряджається суспільство, потребують того, щоб їх оберігали від зазіхань, що загрожують насильницьким перерозподілом або руйнуванням. Інструментальним засобом, за допомогою якого це робиться, є норми і закони права. Здатність права забезпечувати безпечне перебування цінностей життя, цивілізації і культури в соціальному просторі є його номос (грец. потоз — закон). «Будь-який закон, у яку б граматичну форму не був він втілений, завжди представляє собою норму або правило поведінки». Щодо номосу права, то він нормативний від початку до кінця. У ньому концентруються дисциплінарні, ауторегулятивні чинники цивілізації. Вони стискаються в лаконічні, наповнені владною силою і енергією імперативи, по змушують індивідів слухати і коритися. їхня імперативна форма виключає сумніви в їхній доцільності, передбачаючи однозначне підпорядкування.

Антична традиція представляла номос як універсальну, безособову силу, що підкоряє своїй владі відношення людей і оберігає усе краще, найбільш цінне, що є в людському житті. Гера-кліт, розрізняючи номос Божественний і номоси людські, стверджував, що останні живляться від першого, який над усім панує й усе перемагає. Людські ж номоси — це те, без чого немає і не може бути цивілізованого життя, тому людям, говорив Геракліт, треба боротися за номос як за свої стіни.

Одним із завдань філософії права є з'ясування того, яким чином універсальні закони буття (номос Божественний, у термінології Геракліта) пов'язані з людськими номосами, у тому числі і з номосом права, і як вони здійснюють регулятивний вплив на соціальне буття людей.

Цілком очевидно, що цей вплив здійснюється через ряд опосередковуючих ланок, серед яких ми бачимо релігію, моральність, мораль і право.

У праві є особливі формоутворення, завдання яких полягає в тому, щоб переадресовувати вимоги універсальних законів світопорядку окремим індивідам і змушувати їх корегувати свою поведінку щодо загальної системи соціальних взаємодій.

Було б неправильним вважати, ніби номос права тотальний і репресивний і його призначення полягає лише в тому, щоб приборкувати стихію людських емоцій і пристрастей. Директиви правового номосу не тотальні, а вибіркові. Вони не перешкоджають тим стихійним проявам людської природи, у яких відсутня деструктивна спрямованість. Лише особливо руйнівні, небезпечні для суспільства стихійні і свідомі акції зустрічають з боку правового номосу жорстку протидію заборонного характеру. Він виступає як крайній і найбільш радикальний засіб контролю за соціальною поведінкою тих індивідів, для яких виявилося недостатньо таких засобів регуляції, як звичаї, релігія і моральність.

Номос права двоїстий за способами відношення до своїх адресатів. Для тих, хто схильний добровільно, із внутрішньою готовністю відповідати його вимогам, він обмежується тим, що пропонує еталонні зразки належної соціальної поведінки за допомогою різних культурних форм. Для тих же, хто наділений іншими нахилами і не бажає прислухатися до його велінь, він знаходить засоби і способи їхнього примусу до належної поведінки. Цим номос нагадує образ долі у філософів-стоїків, яка веде покірних і тягне тих, що опираються. В обох випадках він переслідує ту саму мету — упорядкування соціальних відносин, надання їм необхідної оформленості, що вимагається для успішного розвитку людської цивілізації. В умовах плинності сущих, постійних змін у бутті людей номос дозволяє зберігати історичну наступність у перетвореннях, що відбуваються. Без надійного нормативного «кістяка» не змогла б скластися жодна локальна правова цивілізація, для живої плоті якої необхідна надійна опора. З усіх можливих форм структурування громадського життя номос орієнтує на належні форми соціального порядку, тобто на ті, які відповідають одночасно й універсальним принципам світобудови, і сутнісним властивостям людської природи, і потребам цивілізації, що розвивається, і культури. У руслі проходження за цими орієнтирами стихія взаємодії безлічі людських свобод, характерів, інтелектів, інтересів, пристрастей набуває дисциплінарно-нормативної конфігурації і стає правовою реальністю.

Правова реальність постає як сфера життєдіяльності людей, взята в тому обсязі, у якому вона підлягає нормативно-правовому регулюванню. Структурована й упорядкована під безпосереднім впливом номосу, вона постає як одна з іпостасей нормативно-ціннісного континууму «цивілізація — культура».