Типи суб'єктивних реакцій на мотиваційні конфлікти

Колись Гегель назвав людей епохи Відродження «перехідними особами» за їх неспокійні, нерівні характери, за властиву багатьом із них плутанину етичних понять, що вигадливо поєднується з жадобою духовної гармонії і свободи. «Перехідною особою» є і сучасна людина, яка знемагає болючим усвідомленням як власної недосконалості, так і недосконалості соціальних відносин, в осередку яких проходить її життя, болісно відчуває власну дисгармонійність, страждає від неможливості вирішити багато важливих соціальних питань. Неможливо збагнути соціоморальну сутність цієї «перехідної особи», не дослідивши ті внутрішні дисонанси, конфлікти і протиріччя, що рухають її духовним і практичним життям. Без занурення в мотиваційне середовище правосвідомості не може бути прояснено багато важливих смислів актуальних, морально-правових протиріч.

Об'єктивні морально-правові протиріччя мають властивість виявлятися на феноменологічному рівні людської психіки у формі мотиваційних конфліктів. Особливість останніх, що відрізняє їх від типових пізнавальних, орієнтаційних або операціо-нально-діяльних утруднень, яких зазнає особистість в повсякденному житті усередині соціально-правової реальності, полягає в тому, що вони мають більш глибоке етичне, світоглядне підґрунтя і пов'язані з відношенням суб'єкта до особливо значимих для нього соціальних фактів і подій.

Коли об'єктивні морально-правові протиріччя трансформуються в мотиваційні конфлікти, то в сфері людської суб'єктивності, з одного боку, виникають мимовільні емоційні резонанси, а з іншого — здійснюється цілеспрямована рефлексія, що прагне з максимально доступною автентичністю зафіксувати в раціонально-понятійних формах особистісні змісти об'єктивних протиріч.

Водночас, пошуки джерел мотиваційних конфліктів тільки в сфері об'єктивної правової реальності, у впливах одних лише зовнішніх чинників здатні привести до вульгарно-соціологізаторського спрощення складних морально-правових проблем. Найчастіше мотиваційні конфлікти, виникнувши як породження певних суспільних умов, переходять у відносно автономне психологічне існування і починають самостійно індукувати додаткову духовну енергію, породжувати нові, вже суто внутрішні морально-правові колізії. При цьому соціальні, економічні, політичні, ідеологічні чинники ніби відступають на задній план, а на авансцену індивідуальної свідомості висуваються винятково особистісні проблеми ціннісно-орієнтаційного, світоглядного, екзистенціального характеру. Виникає складна психологічна мережа етичних залежностей, яку важко розкласти в лінійний детермінаційний ланцюг причин і наслідків.

Як психологічна реалія, мотиваційний конфлікт є індикатором виходу особистості за межі поведінкових, орієнтаційних і оцінних автоматизмів у сферу, де вимагаються нестереотипні духовні і практичні реакції. Істотна властивість мотиваційного конфлікту полягає в його здатності вводити духовне життя особистості в новий стан, де не тільки присутні утруднення розуміння, оцінки, цілепокладання і волевиявлення, але і виробляються передумови для виходу на якісно інші рівні світовідно-шення. Тобто мотиваційний конфлікт — це щось набагато більше, ніж просто дезорганізація усередині простору суб'єктивної реальності. Він продуктивний і несе в собі творчий потенціал, але його продуктивність існує лише в якості можливості. Перетворення ж її в дійсність залежить передовсім від самого суб'єкта, від ступеня його соціалізованості і рівня його культури. Чим багатший внутрішній світ особистості, чим ширший її соціальний досвід, тим змістовнішими виявляються пережиті нею мотиваційні конфлікти, тим глибші їх моральні й екзистенціальні смисли.

Суб'єктивні реакції особистості на пережиті нею мотиваційні конфлікти, породжені зовнішніми соціальними протиріччями, можуть бути розділені на екстравертні та інтровертні.

І. Екстравертні реакції

1. Реакція негацїі полягає в тому, що суб'єкт направляє усі свої зусилля на те, щоб ліквідувати соціальну причину, яка викликала внутрішній конфлікт.

2. Реакція трансформації полягає в тому, що причина, яка породила конфлікт, істотно змінюється в результаті цілеспрямованих дій суб'єкта і втрачає здатність генерувати надалі аналогічні конфлікти.

II. Інтровертні реакції

1. Реакція сублімації — це переключення розбудженої внутрішнім конфліктом енергії в русло якоїсь діяльності творчого характеру.

2. Реакція аутотерапії — зміна власного відношення до причин мотиваційного конфлікту і до супутніх їм чинників з метою психологічної нейтралізації наявного в них дезорганізу-ючого потенціалу1.

3. Реакція ескапізму як прагнення вийти з-під влади подразників, що виходять від мотиваційного конфлікту, забути про них, заглушити їхній голос іншими, найчастіше штучними збудниками або транквілізаторами — алкоголем, наркотиками і т. ін.

Мотиваційні конфлікти — необхідна форма розвитку індивідуальної правосвідомості, один із способів її соціокультурного існування. Як фіксовані психологічні утворення, вони дозволяють побачити її внутрішнє життя не у вигляді сумбуру почуттів і думок, а як внутрішньо структуроване ціле, побудоване на засадах психологічного контрапункту. Здатність особистості поєднувати у своєму духовному світі різні, суперечні один одному мотиви, оцінки, інтереси дозволяє їй переносити напругу морально-правових протиріч, доводити їх до фази вирішення, до переходу дисонансів у консонанси.

КОГНІТИВНИЙ ДИСОНАНС У МОРАЛЬНО-ПРАВОВІЙ СВІДОМОСТІ

Поняття дисонансу з його музичною семантикою не є для соціогуманітарних наук чимось стороннім. Наприкінці 50-х рр. XX ст. американський психолог і соціолог Л. Фестингер ввів у теоретичний обіг поняття-концепт «когнітивний дисонанс», що виявив достатній еврістичний потенціал для описів і досліджень ряду явищ духовного життя особистості, пов'язаних з пізнавальними процесами.

Когнітивний дисонанс являє собою такий стан індивідуальної свідомості, коли в ньому зіштовхуються в єдиній значеннєвій площині два протилежних уявлення про один об'єкт або факт, що не узгоджуються між собою, але здаються суб'єкту в однаковій мірі переконливими. Протиріччя між ними, будучи джерелом внутрішнього дискомфорту, змушує шукати шляхи узгодження протилежностей, підбирати різні засоби ослаблення, згладжування гостроти виниклого дисонансу, намагатися перетворити його в консонанс. Музична термінологія, що звичайно підходить для характеристик неясних, суперечливих станів духу в його невиразних або ж різко контрастних проявах і переходах, фіксує в подібних випадках або стривоженість, або умиротворення, врівноваженість свідомості.

Згідно з Л. Фестингером, когнітивний дисонанс відіграє в духовно-практичному житті особистості переважно негативну роль і стоїть набагато нижче консонансного стану. Ця позиція сягає давньої позитивістської традиції, що звично абсолютизує роль принципу рівноваги і трактує протиріччя внутрішнього життя, як вади, а не стимули духовного розвитку.

Чим складніші й гостріші морально-правові протиріччя, що породжують дисонансні стани індивідуальної свідомості, тим складніше їх трансформувати в консонанси. Але і стан консонансу здатний нести в собі певну небезпеку для індивідуального «Я». Рятування від внутрішньої, духовної напруги як рефлекторної реакції на зовнішні соціальні протиріччя здатне позбавити суб'єкта моральної енергії, готовності до активних духовних шукань. Замість цього він заспокоюється, розслаблюється, що може для нього обернутися моральним застоєм, духовною стагнацією. У цьому відношенні симптоматично побоювання В. Франкла, який писав: «Я вважаю небезпечною помилкою припущення, що в першу чергу людині потрібна рівновага, або, як це називається в біології, «гомеостазис». Насправді людині потрібен не стан рівноваги, а скоріше боротьба за якусь мету, гідну її. Те, що їй необхідно, не є просто зняття напруги будь-якими способами, а знаходження потенційного змісту, призначення, яке обов'язково буде здійснене»1.

Усвідомлення особистістю власних внутрішніх конфліктів-дисонансів, а також рефлексія з приводу можливостей їхніх трансформацій у консонанси невідривні від процесу її існування в якості суб'єкта правової культури. Правова культура виступає одночасно і як засіб, що знімає конфлікти, і як мета подібних знімань. Через неї конфлікти набувають здатність служити духовному збагаченню особистості, виконують катар-сичну функцію.

Ще Арістотель довів, що людина може через внутрішньо суперечливі стани страху і жалю приходити до морального очищення. Трагічний катарсис не руйнує особистість, а навпаки, робить «містеріальну дезінфекцію» моральної свідомості. Аналізуючи грецьку трагедію як жанр, розмірковуючи про особливості її сприйняття глядачами, Арістотель, по суті, відтворив логіку виникнення, загострення і наступного вирішення внутрішніх дисонансів в індивідуальній свідомості, у сфері моральних почуттів і екзистенціально-правового мислення особистості, яка зіштовхнулася з трагічною колізією соціального або метафізичного характеру. Він показав, як зіткнення відкритої в несподіваному ети-ко-екзистенціальному ракурсі трагічної правди буття з повсякденними уявленнями приводить до того, що відшукуються звичні стереотипи життєрозуміння. Потужний внутрішній струс будить моральну свідомість, що перебувала до цього в рівноважно-дрімотному стані, змушує її запрацювати в новому, більш інтенсивному режимі, ставить перед людиною в надзвичайно гострій формі питання про першопричини, які втягують людей у трагічні колізії й екзистенціальні катастрофи.

У тих випадках, коли людина схильна до напівнепритомного самообману, інстинктивно-охоронного лицемірства і тим самим прагне відгородити, себ,від, трагічних. реалій. соціального ЖИТ-тя, далеко не будь-яке враження здатне порушити її світоглядний «гомеостазис». "Щоб уникнути хворобливих переживань, вона готова завзято триматися за розхожі догми і міфи.

Існує стара когнїтивно-екзистенцїальна ілюзія, ніби чим менше людина знає про світ, соціум і саму себе, тим спокійніше вона почуває себе в оточуючому її світопорядку. Незнання наче оберігає її від багатьох внутрішніх дисонансів і супутніх їм переживань, тривог, прикростей. Якщо у великому знанні «багато смутку», то, відповідно, у малому знанні і повному незнанні «мало смутку». Такою є позиція дорефлексив-ної, міфологізованої свідомості, що існує за межами вищих форм культури й не має і не прагне використовувати власні внутрішні протиріччя в якості імпульсів свого духовного розвитку. І. Кант, характеризуючи таку позицію, відзначав, що чим освіченіший розум, тим віддаленіша людина від задоволення собою і життям. «Звідси у багатьох людей, і притому найдосвідченіших у застосуванні розуму, якщо тільки вони досить відверті, щоб у цьому признаватися, виникає деякий ступінь мізології, тобто ненависть до розуму, оскільки після вирахування усіх вигод, які він одержує — я не скажу від винаходів усіляких хитрувань звичайної розкоші, але навіть від наук (які зрештою представляються їм також певною розкішшю розуму), вони все ж вважають, що на ділі нав'язали собі на шию тільки більше тягарів, а ніяк не виграли в щасті. Тому вони врешті-решт не стільки зневажають, скільки заздрять тій породі більш простих людей, яка набагато більше керується природним інстинктом і не дає розуму набувати великого впливу на їхню поведінку». З цієї позиції ще щасливішим треба вважати існування тварин, чиє життя безпроблемне, кого не мучають різні питання, кому невідоме невдоволення собою і невідомий страх перед грядущим. Але людина, цей «мислячий очерет», усвідомлючи свою відособленість від загального світового життя, мучається проблемами свободи, відповідальності, совісті, сенсу життя, змушена постійно зіставляти, порівнювати і вибирати, тобто жити не просто в онтологічному континуумі «природа-соціум», а в культурі, неминуче опиняється в дисонансних станах розладу зі світопорядком і самим собою. Відкритий для плинного, мінливого «живого життя», приймаючи світ з його добром і злом, суб'єкт культури здатний вжити всі наявні в його розпорядженні духовні заходи на те, щоб проникнути в суть протиріч світового буття і тим самим просуватися по шляху вирішення власних внутрішніх конфліктів.

ГЕГЕЛІВСЬКА ТИПОЛОГІЯ МОТИВАЦІЙНИХ КОНФЛІКТІВ Для мотиваційних протиріч характерна змістова багатомір-ність, що дозволяє групувати і типологізувати їх за самими різними основами і критеріями. Одним із найбільш серйозних досвідів такої типологізації можна вважати ретроспективний огляд кризових форм пізнання, зроблений Гегелем у «Феноменології Духу».

Для Гегеля, який обпирається на принцип історизму як вихідний методологічний засновок, становлення соціуму, цивілізації пов'язане щонайперше з генезисом і розвитком самосвідомості, яка навчилася відволікатися від «яскравої видимості почуттєвого посюстороннього» і цінувати свободу мислення і світовідношення. Спонукуване складними мотиваційними конфліктами, воно здатне не тільки певним чином відноситися до світопорядку, але і перетворювати власне відношення в предмет рефлексії.

Не претендуючи на вичерпну повноту історичного охоплення усіх форм самосвідомості, Гегель зупинився насамперед на тих, що відрізняються не випадковою, а необхідною, «субстанціальною» суперечливістю, чиї мотиваційні конфлікти є етичними рефлексами епохальних соціально-історичних колізій. Такими для нього виступили типи стоїчної, скептичної, нещасливої і розірваної свідомості.

Стоїчна свідомість характерна для епох деспотизму, загального страху і рабства. Індивід, який жадає свободи, але не спроможний задовольнити свою потребу в ній, віддаляється в «просту істотність думки». Це дозволяє йому зберегти незворушність духу або, принаймні, підтримувати видимість спокою і незворушності.

Скептична свідомість робить нову спробу ступити назустріч свободі. Вона виходить із замкнутого стану і намагається довести собі й іншим суверенність власної думки. Але на ділі ця думка виявляється ні чим іншим, як «несвідомою балаканиною», що впадає в крайнощі і постійно суперечить сама собі. Носії скептичної свідомості постійно опиняються в ситуаціях, коли «задоволення суперечити один одному досягається ціною протиріччя із самим собою»1.

Нещаслива свідомість. її внутрішні конфлікти мають принципово інший характер. Роздвоєні усередині себе між; тяжінням до безкінечного і власною одиничністю, між прагненням злитися з вічною божественною сутністю і неможливістю здійснити це, «нещаслива свідомість» являє собою втілену «скорботу духу», її носій, який зосередився на абстрактному принципі, відсторонився від змістової різноманітності цінностей життя і культури, може являти собою «себе саму висижувану, таку ж нещасливу, як убогу особистість».

Розірвана свідомість. Головною її рисою є втрата віри в усталеність соціоморального законопорядку.

Постфеодальний соціум з його зміщеними ціннісними координатами, виявляє нестійкість ціннісних ієрархій і постає в образі «бездонної глибини, у якій зникла будь-яка опора і субстанція». Свідомість, відсторонена від «стійких сутностей» і ціннісних констант, стає «свідомістю перекручення», готовою поширювати дію принципу негації як завгодно далеко, здатною до самоосміяння і навіть самознищення і тому глухою до моральних умовлянь здорового глузду. У порівнянні зі стереотипними судженнями й оцінками обивателів мова власника «розірваної свідомості» — марення і божевілля. Дотепність парадоксально-саркастичних суджень — це своєрідна музична автохарак-теристика «розірваної свідомості», де різкі, неблагозвучні дисонанси свідчать про те, що інструмент безнадійно розстроєний.

МОРАЛЬНО-ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ МАРГІНАЛЬНОЇ ОСОБИСТОСТІ Власне кажучи, положення гегелівської «розірваної свідомості» — це позиція маргінального суб'єкта, який опинився в соціокультурному «розламі» між двома нормативно-ціннісними системами. У перехідні історичні епохи, коли зникають виразні грані між припустимим і недозволеним, нормами й аномаліями, коли соціуму починає реально загрожувати можливість занурення в катастрофічний стан саморозпаду, для особистості особливу складність становить проблема виборчих переваг. Там, де в одному часовому інтервалі співіснують різні соціонормативні комплекси, неодмінно повинні існувати суб'єкти, які відходять від необхідності вибору, тимчасово або постійно, духовно або практично не належать до жодного з них, не ототожнюють себе з ними. Вони складають резерв соціокультурних мігрантів, які постачають суспільству як новаторів-подвижників, так і суб'єктів девіантної поведінки.

Маргінальне положення може сприяти набуттю особистістю внутрішньої свободи, виходові з-під влади жорстких ідеологічних стереотипів. Але воно ж може сприяти відлученню людини від вищих духовних цінностей, перешкоджати реалізації кращих задатків, підштовхувати на шлях кримінальної поведінки.

Існує декілька основних типів маргінальності.

І. Соціальна маргінальність

Виникає в результаті переміщень суб'єктів у соціальному просторі.

Якщо взяти типовий соціальний факт просторового переміщення індивіда із села в місто, що супроводжується зміною статусу селянина на статус городянина, то, як правило, при подібній зміні духовний світ мігранта стає сферою зіткнення різних, багато в чому несхожих один на одного нормативно-ціннісних комплексів — сільського і міського. Кожному з них властивий свій специфічний, історично сформований уклад життя, кожний породжує особливий тип світовідчуття. Так, якщо селу властиві відносна стабільність і ритмічна одноманітність життєвого укладу, порівняно невелика кількість подій на одиницю часу, то міське життя відрізняють динамізм, інтенсивність спілкування, насиченість подіями й інформацією. Якщо безпосередні соціальні зв'язки сільського жителя в значній мірі локалізовані в межах сільського «мікросвіту», то в місті складна система взаємодій втягує особистість у грандіозний соціальний «макросвіт» із безкінечною різноманітністю безпосередніх відносин. Якщо в селі екстравертне життя людини «в світі» підкоряється постійно діючому зовнішньому соціальному контролю з боку односельчан, а сила суспільної думки є одним із головних нормативно-регулятивних чинників, то в місті слабкість або навіть відсутність такого постійно діючого контролю здатні породити у вчорашнього селянина відчуття непідзвітності, свободи, вседозволеності.

Серед мігрантів, які опиняються в маргінальному становищі, виділяються дві категорії. Перша — це ті, хто порівняно легко засвоює норми нового для них життєвого укладу, нові обов'язки, пов'язані із зміненим соціальним статусом. Влившись у трудові або навчальні колективи, вони порівняно легко адаптуються і починають справно виконувати свої безпосередні професійні, громадянські, моральні і правові обов'язки. При цьому вони не тільки зовні, формально, але і внутрішньо, морально-психологічно встають на позиції тих соціальних спільнот, які прийняли їх.

Для іншої категорії маргіналіє морально-психологічна переорієнтація протікає значно складніше. Для успішної адаптації їм бракує або психологічної мобільності і необхідної внутрішньої культури або ж відповідної допомоги виховного характеру з боку найближчого оточення. У результаті вони досить довго перебувають на ціннісній «периферії» нового для них світу.

У більш складних випадках внутрішня переорієнтація може піти не шляхом поєднання кращих рис двох соціонормативних комплексів, а в напрямі їхнього взаємозаперечення. Не знайшовши позитивних соціоморальних установок, особистість встигає відмовитися від колишніх, які уявляються їй вже недоречними і тому необов'язковими. Свобода від традицій і норм сільського життя може бути розцінена в умовах міста як свобода від будь-яких норм взагалі. У результаті людині починає загрожувати небезпека занурення в ціннісний «вакуум», де домінує тільки один імператив: «Роби, що хочеш!» У подібному становищі найчастіше опиняються ті, хто ще на етапі початкової соціалізації багато чого недоодержав і недобрав у своєму культурному, моральному розвитку.

Найбільш складним виявляється становище маргінальних особистостей, які стали свідками і жертвами розпаду великих соціальних систем тоталітарного типу. Коли на тлі загальної варваризації соціального життя зростає кількість проявів спонтанного, невмотивованого насильства, відроджуються стереотипи архаїчного «кулачного права», на історичній сцені, як відзначав німецький дослідник К. Шльогель, з'являється тип авантюриста-«вояки». «Як правило, це ке колишній солдат, а скоріше людина мирного часу, яка не зуміла пристосуватися до нових життєвих обставин. Постмодерний вояка народжується не внаслідок розпаду старої армії, до якої він найчастіше не має відношення, а внаслідок розпаду життєвого укладу. Організувати життя наново в умовах, що змінилися, важко, це вимагає зусиль, насамперед роботи. Працювати важко, тримати в руках зброю набагато легше. Працюючий може ледве жити на свою зарплату. Для роботи необхідні знання і здібності, для поводження зі зброєю досить однієї жорстокості. У кого в руках зброя, може примусити інших працювати на себе. Шлях насильства найпростіший, шлях виходу із труднощів і створення нового вимагає тривалого напруження... Етос постмодерного вояки — це мораль розбійника, який іноді драпірується в історичні костюми, але найчастіше виступає в адидасі і кросівках і слухає воксман»1.

Авантюристам-маргіналам такого роду далека ідеологічна мотивація. Вільні від релігійних, моральних і правових норм, вони завжди готові на гру без правил, на злочини через жадобу пригод або задоволень або просто від нудьги. «Для таких злочинів не потрібні вороги і противники. Насильство практикується не доцільно, а довільно. Воно простирається від вандалізму, люті руйнування до вбивства бездомних і розстрілу стоячих поруч у метро... Дифузійне насильство не піддається якомусь раціональному контролю. На безглузде насильство неможливо настроїтися профілактично, воно відбувається, коли відбувається».

Отже, на грунті «нездійсненої вторинної соціалізації» порівняно легко пускають корені асоціальні, антагонізовані, криміногенні погляди. Це відбувається тому, що вони в подібних випадках не зустрічають якого-небудь істотного опору з боку самої особистості. Опинившись у ціннісній «ніші», виявившись морально роззброєною, вона стає беззахисною перед впливом деструктивних умонастроїв, що приваблюють як голоси сирен, але не обіцяють нічого, крім духовної загибелі.

II. Вікова маргінальність

Вона властива молодим людям, що знаходяться в стані незавершеної соціалізації, особливістю якої є рух, зміна, розвиток особистості в соціальному часі. Підліток або юнак, будучи зовні прикріплений до певних соціальних спільнот — родини, школи, малих груп двірських, спортивних та інших товариств, водночас внутрішньо знаходиться в стані духовно-моральної нестабільності, невизначеності, перебуває в процесі пошуку самого себе і свого місця в соціумі й у його конкретних підсистемах. Ця внутрішня мінливість, втягненість у темпоральний потік неминучих, пов'язаних із дорослішанням метаморфоз, і є той віковий маргіналізм, що породжує основну масу молодіжних проблем.

ІІІ. Культурна маргінальність

Суб'єктом цього різновиду маргінальності є «випадковий» індивід, чиї культурні корені виявилися обрізаними в результаті тих або інших соціальних причин. Він перебуває в стані насильницького відчуження від традиційних для його предків етнічних, національних, релігійних та інших цінностей. Драматизм його становища полягає в тому, що він не в змозі асимілювати цінності і дух оточуючої його культури, яка продовжує залишатися для нього чужою.

IV. Моральна маргінальність

Це знаходження особистості між двома різними соціомо-ральними системами, коли вона через об'єктивні або суб'єктивні причини відірвалася від однієї системи моральних цінностей, але не увійшла у взаємопроникливий контакт з іншою. Вона перебуває в аксіологічному просторі імморальної порожнечі, де їй ні на що обпертися, крім як на себе, на власні сили. Найчастіше моральна маргінальність є наслідком маргінальностей соціального і культурного типів.

АКЦЕНТУЙОВАНА ОСОБИСТІСТЬ: СХИЛЬНІСТЬ ДО ДЕЛІКТІВ Суб'єктивна піддатливість або, навпаки, опірність особистості логіці процесу маргіналізації залежить від її соціальних якостей і психологічних особливостей. Найвразливіші в цьому відношенні так звані акцентуйовані особистості. «Акцентуація характеру, — це крайні варіанти норми, при яких окремі риси характеру надзвичайно посилені, внаслідок чого виявляється вибіркова вразливість відносно певного роду психогенних впливів при хорошій і навіть підвищеній стійкості до інших». Тобто акцентуація — це своєрідна «ахіллєсова п'ята» особистості, оскільки вона створює внутрішню схильність до тих або інших моральних відхилень у соціальній поведінці.

Як досить типове характерологічне ускладнення в духовно-моральних структурах особистості, акцентуація не є різновидом соціально-психологічної патології. Проте вона істотно ускладнює процес соціалізації, вносить у його динаміку додаткові протиріччя мотиваційного і поведінкового характеру. У кожного типу акцентуації є свої специфічні особливості, що позначаються на моральному вигляді особистості, на її ставленні до людей, соціальних цінностей і власного «Я».

Результати досліджень показують, що у віці 14—15 років наявність чітко виражених акцентуацій спостерігається у 53 % підлітків, а при досягненні 16—17 років — у 62 %. Серед молодих правопорушників цей відсоток значно вищий і може досягати 87 %.

Позначимо характерні риси тих видів акцентуацій, що найбільш часто зустрічаються у індивідів, які опинилися в стані маргінальності і схильні до деліктів.

1. Конформний тип

а) Переважання поведінкових реакцій адаптивно-пристосувального характеру. Постійна готовність підкорятися тиску обставин, думці більшості, силі, авторитету.

Нездатність протистояти зовнішньому тиску. Прагнення уникати конфліктів. Постійна установка на те, щоб діяти і думати «як усі», де «усі» — це насамперед найближче оточення. Здатність при попаданні в погане середовище швидко втрачати позитивні якості. Піддатливість спокушуючому впливу алкоголю, наркотиків, злочинної змови.

б) Шаблонність і консерватизм мислення, прихильність до пануючих догм і звичних стереотипів, нездатність до ініціативи, новаторства, творчості. Негативне відношення до соціальних інновацій.

в) Некритичність сприйняття, готовність вірити найбезглуздішим розповідям і чуткам, а потім виступати в ролі їхнього рознощика.

г) Схильність до суто зовнішньої добропорядності; відсутність щирого прагнення до самопізнання і самовдосконалення.

2. Психастенічний тип

а) Замкнутість, відлюдкуватість, побоювання умов підвищеної відповідальності, прагнення уникати її будь-якими шляхами аж до використання алкоголю, наркотиків і суїцидних спроб.

б) Слабка розвиненість адаптивних властивостей і здатностей, страх перед усім новим, невідомим, несподіваним, страх перед ситуаціями, що вимагають самостійного морального вибору. Тривожна недовірливість відносно майбутнього.

в) Схильність до малопродуктивних рефлексивних «самозакопувань», що супроводжується найчастіше неадекватністю, помилковістю самооцінок.

г) Піддатливість натискам грубої сили, здатність перетворюватися в покірних виконавців чужої злої волі.

д) Потреба в психологічній підтримці ззовні, зі сторони.

3. Нестійкий тип

а) Безвільність і пасивність, переважання адаптивних поведінкових реакцій над контрадаптивними, готовність підкорятися силі зовнішніх обставин.

б) Нерозвиненість здатності до складної ціленаправленої діяльності, байдужість до власного майбутнього, схильність жити переважно теперішніми, миттєвими настроями і потребами.

в) Переважання гедоністичних установок у їх найбільш примітивних і вульгарних формах, тяжіння до марного проведення часу.

г) Небажання нести тягар яких би то не було соціальних обов'язків. Відсутність працьовитості, завзятості в досягненні позитивних, соціально значимих цілей. Нездатність одержувати задоволення від праці. Постійність намагань відхилення від роботи і відповідальності.

д) Моральна ненадійність, відсутність почуття обов'язку, високих принципів, переконань. Загальна бідність духовних потреб і інтересів.

є) Нездатність до стійких уподобань, байдужість до приятельських і родинних відносин, схильність оцінювати їх насамперед з утилітарно-прагматичних позицій.

ж) Низька моральна опірність перед життєвими випробуваннями, схильність до ескапістського реагування на них.

4. Істерогдний тип

а) Схильність до демонстративно-епатажних форм соціальної поведінки, зовнішніх ефектів, ексцесів, конфліктів, скандалів, пристрасть до позерства, самоприкрашання, «косметичної брехні», міфотворчості, фантазування про власні, часто вигадані, пригоди, успіхи і перемоги.

б) Виражений егоцентризм, потреба в постійній увазі оточуючих: «Нехай хоч ненавидять, але тільки б не були байдужі до мене».

в) Екстравертна емоційність, експансивність поєднується з невеликою глибиною внутрішніх переживань.

г) Переважання гедоністичних орієнтацій на неробство, утриманство, шумливе, легке, «красиве» життя.

д) Чутливість до думки оточуючих про себе поєднується зі слабкою розвиненістю здатності до моральної саморегуляції.

є) Схильність до поведінкових реакцій анархічного типу, здатність легко вибухати, загострювати ситуацію, перетворювати її в конфлікт, ставати на чолі спонтанних групових виступів і настільки ж швидко остигати, відступати перед несподіваними перешкодами і перед тими, хто виявляє стійкий опір.

ж) Прагнення до авторитарно-престижного положення в соціальній групі і відсутність багатьох необхідних для цього якостей.

з) Потреба мати кумирів і наслідувати їх.

і) Відсутність завзятості в досягненні поставлених цілей, слабкість вольових якостей, схильність при невдачах впадати у відчай, глибоку депресію.

5. Епілептоїідний тип

а) Збудливість, імпульсивність, здатні переходити в агресивність і лють.

б) Егоїзм, владність, непоступливість. Жадоба лідерства, що обертається прямим деспотизмом відносно тих, хто потрапив під його вплив і залежність.

в) Переважання станів тривалих дисфорій, понурості, похмурості, коли повільно накипає злостивість і одночасно бажання зірвати її на кому-небудь.

г) Наявність садистських нахилів, готовності мучити слабких, молодших, новачків. Байдужість до безпорадності противника. Безжалісність і жорстокість у зіткненнях, сутичках, бійках. Схильність втрачати самовладання, а потім дуже довго остигати від приступів агресивної люті.

д) Прагматизм, відсутність сентиментальності і сором'язливості. Орієнтованість на досягнення конкретних, відчутних благ, ворожість до порожніх мріянь, тяжіння до пошуку можливостей легкого збагачення. Схильність до азартних ігор і гострих відчуттів.

є) Наповненість життєвого шляху відхиленнями поведінки і регулярними конфліктами з оточуючими.

Зазначені типи акцентуації посилюють стан індивідів, які опинилися в маргінальному становищі, загострюють зовнішні соціальні колізії і внутрішні мотиваційні конфлікти.

Чим помітніші в суспільстві ознаки кризи, тим складніше особистості орієнтуватися і вибирати між суперечними одна одній ціннісними системами і соціальними імперативами, тим більша для неї імовірність помилок морального вибору. Перехідні епохи — це завжди перехрестя різних історичних тенденцій і можливостей. Людина, знаходячись в осередку цього перехрестя, змушена перш, ніж зробити свій вибір, зважити, проаналізувати, оцінити те, що відбувається. Супутні цьому мотиваційні конфлікти свідчать про те, що смисли багатьох значимих морально-правових протиріч для неї ще затемнені, що їхній зміст і логіка ще не висвітлені повною мірою засобами рефлексії. А це, у свою чергу, ще раз підтверджує, наскільки необхідні і важливі науково-теоретичний аналіз і філософсько-соціологічне розуміння причин таких конфліктів.

 

ЕКЗИСТЕНЦІАЛОГІЯ