Право — атрибут цивілізованого суспільства

Право не є відокремленою сферою соціального буття, відділеною якоюсь межею від інших суспільних сфер. Воно охоплює весь простір цивілізованого існування людей, що стає простором правової реальності.

Правова реальність виступає як світ цивілізованих відносин між соціальними суб'єктами, які керуються нормами права. Вона виступає в двох основних формах — об'єктивній і суб'єктивній. У першому випадку це правові відносини і соціальні інститути й організації, що обслуговують їх, а в другому — сфера правосвідомості з її нормами і цінностями.

Правова реальність органічно включена в загальний, єдиний нормативно-ціннісний континуум «цивілізація — культура», де поряд із ним існують і функціонують звичаї, традиції, релігії, природна моральність і позитивна мораль. Усі вони, при різноманітті їхніх ролей і функцій, вирішують ту саму соціальну надзадачу щодо підтримання цивілізованого соціуму в упорядкованому, рівноважно-динамічному, життєздатному стані.

Право являє собою одну з конкретних форм вираження потреби цивілізації в самозбереженні і саморозвитку. Воля цивілізованого співтовариства до захисту себе від небезпек внутрішніх деструкцій виявляється з усією визначеністю в праві. Це, по суті, воля до життя, що має надорганічний характер і набуває суспільної необхідності.

Право, будучи виключно атрибутом цивілізованого соціуму, разом з тим суміжне. Воно розділяє два різних соціальних простори — світ цивілізованих відносин і світ, з якого цивілізованому співтовариству загрожують різні небезпеки, тобто світ варварства. Варварство — це не тільки історична фаза далекого минулого, характерна повною відсутністю елементів культури і цивілізованості в життєдіяльності людей, це ще і якісна характеристика дій усіх тих, хто не здатний корегувати свою поведінку за допомогою морально-правових регуляторів. Варварство — це перебування в стані забуття своєї людської суті, по той бік цивілізованості, готовність вирішувати всі питання і переборювати всі перешкоди шляхом використання грубої сили. Право стоїть на межі між цивілізацією і варварством, розділяючи їх і одночасно стикаючись з обома, подібно до того, як щит звернений одним боком до воїна, що тримає його у своїх руках, а іншим — до противника.

Право, у якому виражена воля цивілізованих співтовариств до самозбереження, захищає, упорядковує і регулює їхнє внутрішнє життя. При цьому воно забезпечує не тільки соціальну дисципліну, але і свободу громадян, стежить не тільки за виконанням громадянами їхніх обов'язків, але і за дотриманням їхніх прав, відстоює не тільки інтереси держави, але й інтереси особистості.

Природа права переважно антагональна: воно покликане узгоджувати суперечні один одному інтереси соціальних суб'єктів, перешкоджати переростанню виникаючих протиріч у руйнівні антагонізми, примушувати сторони до пошуку компромісів, домовленостей та інших цивілізованих форм улагоджування конфліктів.

Право накреслює нормативну границю, своєрідну демаркаційну лінію, що відокремлює цивілізованість від нецивілізова-ності, волю від сваволі, належне від неприпустимого, конструктивне від деструктивного. Ця нормативна границя позначена в юридичних текстах. Наявні в них формально визначені норми права мають подвійну спрямованість. По-перше, вони змушують соціальних суб'єктів адаптувати всі прояви їхньої енергії до вимог не тільки держави, але і всієї цивілізаційної системи. Вони спрямовують людську активність у нормативне русло, що відповідає інтересам цивілізованого існування. По-друге, вони блокують ту активність, що несе в собі деструктивний заряд. Система права за допомогою своїх норм приводить трансгресивні нахили людей у відповідність зі стереотипами цивілізованої поведінки. Особливо важлива превентивна, попереджувальна роль права. Там, де релігійні і моральні норми виявляються безсилими і людина готова переступити небезпечну межу, заявляє про себе «останній довід» держави — правове попередження про неминучість юридичних санкцій. Для здійснення покарання правовий механізм має необхідну волю і силу. Ця сила дозволяє праву вести по шляху законослухняної поведінки тих, чиї життєві орієнтації не суперечать нормам цивілізованої

поведінки, тягти по ньому тих, хто намагається пручатися, і карати тих, хто наносить явну шкоду, підриває основи соціального порядку.

Правова воля держави, як тверда, наполеглива спрямованість до наведення і забезпечення надійного цивілізованого правопорядку, владно примушує суб'єктів до належної поведінки. Варто особливо підкреслити, що, на відміну від політичної волі як волі до влади, правова воля — це воля до порядку. Неправова воля деспотичної, тоталітарної держави виступає як воля до насильства, до придушення індивідуальних свобод і здійснює руйнівний вплив на цивілізацію. Правова воля держави до порядку втілюється в закони і практичні дії, покликані зміцнювати цивілізаційну систему.

Особливості цивілізаторського призначення права дозволяє виразніше висвітлити концепція, розроблена американським соціологом Т. Парсонсом. Згідно з цією концепцією, будь-яка система соціальної дії, у тому числі і система права, повинна для свого успішного самозбереження і функціонування виконувати чотири основні функції — адаптації, ціледосягнення, інтеграції і «утримання зразка». Стосовно до права ці функції виглядають таким чином:

1) адаптація до вимог держави, громадянського суспільства й особистості, а також до змін, що відбуваються з ними;

2) ціледосягнення як здатність ставити конкретні цілі по укріпленню соціального порядку і прагнути до них, використо

вуючи наявні для цього засоби;

3) інтеграція як установка на збереження власної системної цілісності і на забезпечення цілісності всієї соціальної системи;

4) «утримання зразка» як прагнення оберігати від руйнувань головні нормативно-ціннісні принципи, моделі належного, ідеали, що служать довгостроковими морально-правовими орієнтирами.

Здатність права виконувати ці завдання є умовою його дієздатності, гарантом його значних цивілізуючих можливостей. Це гарант того, що веління права, звернені до цивілізованих суб'єктів, які володіють розумом, вільною волею, здатністю до виборчих переваг і вибору належного серед різних варіантів можливого, будуть знаходити відгук, необхідний цивілізованому співтовариству.

Коли про призначення права пишуть правознавці, то для них, як правило, характерне досить вузьке його трактування. Вони зводять його найчастіше до суто соціальних завдань, а часом і просто лише до одного різновиду цих завдань, пов'язаних із забезпеченням державного будівництва і відповідного соціального порядку.

Філософський підхід до тієї ж проблеми призначення права дозволяє побачити його в більш широкому контексті. Право постає у його світлі як інструмент життєбудівництва.

За властивою праву волею до порядку стоїть не що інше, як властива всьому соціальному надорганізму, що називається цивілізацією й включає в себе і громадянське суспільство, і державу, воля до життя. Для права не є самоціллю ні могутність держави, ні соціальний порядок як такий, ні хороші закони, ні ефективний механізм їхнього функціонування. Для нього головна визначальна мета всіх зусиль — це живе життя, повноцінне, повнокровне, що дозволяє розгорнутися і реалізуватися всім наявним у ньому можливостям і потенціям. Невпинно розвиваючись і збагачуючись, воно повинно приносити те, що Арісто-тель називав вищим благом, або блаженством. Але ні держава, ні будь-яка з його підсистем не здатні відчути блаженства. Вони здатні лише створювати необхідні для цього передумови й умови. Відчути ж блаженство може лише те, що здатне жити одночасно й органічним, і піднесено-духовним життям. А ці здатності властиві лише людині.

Це людина створила незліченну кількість засобів першорядної і другорядної потреби для того, щоб блаженство (вище благо) перетворилося для неї з мрії в реальність. Серед них право займає одне з найважливіших місць. У справі життєбудівництва на нього накладаються відповідальні і важкі обов'язки: воно повинно оберігати суб'єктів і процес життєтворчості від усього того, що їм здатне загрожувати із соціальної сфери, тобто звідти, де йде найбільш активна апробація всього того, що створюють люди, наділені розумом, волею і високою дієздатністю. І оскільки їхня воля може бути не тільки доброю, але і злою, а розум не тільки піднесено шляхетним, але і низьким і злочинним, оскільки людина може виступати не тільки творцем життя, але і його руйнівником, необхідна система ефективних захисних засобів проти цих небезпек. Право займає першу лінію оборонних споруджень і приймає на себе перші удари деструктивних сил, захищаючи цивілізацію від їхніх найбільш небезпечних проявів.