ТОП 10:

Поняття і загальні ознаки норм права



Норма права — це соціально обумовлене, спрямоване на регулювання суспільних відносин, санкціоноване державою загальнообов’язкове правило поведінки, яке забезпечується у своїй реалізації організаційною і примусовою діяльністю держави. Вона нерозривно пов’язана з сутністю права, оскільки є первинним елементом його структури, безпосереднім втіленням такої його ознаки, як нормативність.

Ознаки норм права тісно пов’язані з суттєвими ознаками права як суспільного явища. Так, норма права завжди є правилом поведінки людей і їх організацій; в існуванні норм знаходить свій конкретний вияв нормативність права.

Вона має регулятивний характер, є мірою, еталоном (зразком), масштабом можливої або належної, дозволеної або забороненої поведінки (діяльності) суб’єктів суспільних відносин; є правовим критерієм при оцінці поведінки (діяльності) суб’єктів суспільних відносин щодо її правомірності чи неправомірності, законності чи незаконності; моделює стан суспільних відносин, їхні особливості, об’єктний i суб’єктний склад; містить інформацію про поняття i ознаки правових явищ, межі, методи i принципи правового регулювання. Шкідлива, небажана для суспільства поведінка також може відбиватися в нормах права, але не сама по собі, а на рівні встановлення юридичної відповідальності за неї.

Норма права має загальнообов’язковий характер. Внутрішній аспект загальнообов’язковості полягає в тому, що особа, усвідомлюючи типовість, поширеність, практичну доцільність певних правил, дотримується їх у своїй поведінці. При наявності високого рівня правової свідомості й правової культури це прагнення стає внутрішнім переконанням, спонукальною силою поведінки учасників суспільних відносин. Зовнішній аспект загальнообов’язковості обумовлюється такими факторами впливу на психіку особи, як стимулювання, переконання та примус; засоби забезпечення обов’язковості приписів в цьому разі виходять від суспільства та держави;

Норма права являє собою втілення єдності форми і змісту в праві, є формально-визначеним правилом поведінки, як первинна клітина права вона завжди являє собою нормативний припис, який набуває свого виразу в тексті нормативно-правового акта у вигляді статті чи частини статті або ж у формі іншого джерела права. Саме через його формальну визначеність правило повною мірою набуває сили та значення юридичної норми.

Держава покликана забезпечувати та охороняти права і свободи людини і громадянина, виконання закріплених у нормах обов’язків, отже, нормі права притаманний примусовий характер. Це, однак, не означає, що норми права реалізуються тільки за допомогою примусу. Виконання норм права гарантуються: свідомістю людини, якщо вони відповідають її моральним установкам; ефективним правовим вихованням; проведенням певних організаційних і превентивних заходів. Водночас без примусу не може бути повної гарантії реалізації права, і значення його в праві полягає в тому, що примус є передбаченою самим правом гарантією на випадок можливого порушення норм права. У разі невиконання чи неналежного виконання припису норми права може настати юридична відповідальність.

Нормі права властива соціальна, економічна і культурна обумовленість. Зміст норми права повинен містити нормативні елементи суспільних відносин — тільки за цієї умови вона буде ефективним регулятором. Крім цього, норми права призначені для врегулювання суспільних відносин, що тільки формуються, повинні враховувати тенденції розвитку цих відносин. Це робить норми права соціально виправданими, вони тоді сприймаються свідомістю людей як справедливі, тобто “природні”. Норма права має також відповідати принципам гуманізму, демократії, непорушності основних прав і свобод людини.

Разом з тим нормам права притаманні юридичні ознаки, які розкривають їх особливість як відносно самостійного правового явища.

Норми права в цьому аспекті слід розглядати як першоклітину, первинний елемент системи права. Це, однак, не означає, що нормам права притаманне все те, що властиве праву в цілому. Відмінність між ними полягає, як в обсязі регулювання суспільних відносин, так і у відповідності потребам суспільного розвитку, культурному рівню суспільства. Так, право в цілому завжди відповідає цим потребам, відбиває панівні у певний проміжок часу суспільні уявлення про справедливість, міру свободи й рівності, тоді як окремі норми, що продовжують діяти, насправді є застарілими, такими, що гальмують розвиток суспільних відносин.

Норма права є владним приписом, який формулюється державою від імені всього суспільства. Незалежно від того, яку правову установку містить певна норма права (уповноваження, веління, дозвіл, заборону тощо), вона завжди являє собою владний припис щодо поведінки чи діяльності суб’єктів суспільних відносин. Разом з тим, оскільки норма права може передбачати як зобов’язання, так і заборону або дозвіл, ця юридична ознака не повинна трактуватися так, що кожна норма з моменту свого видання є обов’язковою для виконання.

Норма права не називає персоніфікованих виконавців вміщеного в ній припису, її дія поширюється на необмежене коло осіб (наприклад, “Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах”, ст. 21 Конституції України). Вона характеризується багаторазовістю використання (її дія не вичерпується застосуванням щодо конкретної життєвої ситуації конкретними суб’єктами суспільних відносин). Для дії норми права характерна, як правило, довготривалість. Це означає, що норма права може діяти протягом точно визначеного (наприклад, норми закону про бюджет) або невизначеного часу. В останньому випадку вона втрачає юридичну силу тільки внаслідок відміни її державним органом або внаслідок інших обставин. Окремі норми права через свій гранично загальний характер потребують конкретизації як умови їх реалізації (наприклад, конституційна норма щодо права громадян на об’єднання в політичні партії, згідно зі ч. 1 ст. 36, є діючою, але повною мірою починає регулювати відповідні суспільні відносини лише після своєї конкретизації в нормах закону про політичні партії). Свою закінчену текстову форму норма права набуває в нормативному приписі.

Одним з дискусійних питань теорії держави і права є питання щодо визначення структури норми права. Окремі автори традиційно вирізняють у ній три структурні елементи, тоді як інші — дві: гіпотезу i диспозицію або диспозицію і санкцію. Нормою — класичним приписанням про модель поведінки — можна назвати тільки таку норму права, яка втілює в собі класичну композицію нормативного матеріалу: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Саме таке приписання може забезпечити державно-владне, юридичне регулювання суспільних відносин.

Норма права як класичне приписання про модель поведінки завжди є показником взаємообумовленої поведінки сторін правових відносин. Тобто це приписання має представницько-зобов’язальний характер, оскільки одній стороні (учаснику) воно надає права, а на другу покладає юридичні обов’язки або ж передбачає наявність прав i обов’язків для обох сторін.

Таке приписання завжди має загальний характер.

Воно також вказує на вид поведінки, тобто, що можна або необхідно робити (якісна характеристика), i на її міру (кількісна характеристика). Отже, в такому приписані є якісна i кількісна характеристика поведінки.

Норма права як класичне приписання може вбирати в себе всі основні способи впливу на поведінку суб’єктів суспільних відносин, тобто дозвіл, веління, заборону.

Ця норма права акумулює всі основні властивості права, тобто нормативність, формальну визначеність, системність, відображення міри соціальної свободи і рівності, загальнообов’язковість.

Таким чином, норма права як класичне приписання про модель поведінки є ні чим іншим, як логічною нормою, тобто виявленим логічним шляхом загальним правилом поведінки, що втілює органічні зв’язки між нормативними приписами i має всі властивості, які характеризують його як державно-владний регулятор суспільних відносин.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.92.74.105 (0.004 с.)