Содержание книги

  1. Предмет загальної теорії держави і права
  2. Місце загальної теорії держави і права в системі юридичних
  3. Методологія дослідження теорії держави і права
  4. Розмаїття концепцій (теорій) походження держави
  5. Особливості формування держави в різних країнах світу
  6. Розділ ііі. Загальне вчення про державу
  7. Розділ IV громадянське суспільство,
  8. Поняття та ознаки громадянського суспільства
  9. Поняття та структура політичної системи суспільства
  10. Місце держави в політичній системі суспільства
  11. Поняття і структура форми держави
  12. Поняття і соціальна цінність демократії
  13. Інститути і суб'єкти демократії
  14. Розділ VIII. Механізм держави і державний апарат
  15. Поняття державного апарату і його ознаки.
  16. Загальна характеристика і функції органів
  17. Державна служба і її види. Державний службовець, посадова особа
  18. Поняття прав і свобод людини і громадянина.
  19. Права і свободи людини і громадянина в їх історичному розвитку
  20. Концепція правової держави: історія виникнення та розвитку
  21. Поняття і ознаки правової держави
  22. Головні підходи до праворозуміння
  23. Поняття і різні прояви права
  24. Загальнолюдські (цивілізаційні) принципи права
  25. Поняття відносної самостійності права
  26. Англо-американська правова система
  27. Релігійно-традиційна правова система
  28. Розділ XVI Право в системі соціальних норм.
  29. Для правової свідомості характерні такі риси.
  30. Правосвідомість і право. Роль правосвідомості в правотворчості (правоустановленні) і правореалізації
  31. Поняття та види деформації правосвідомості. Правовий нігілізм
  32. Предмет і метод правового регулювання як вихідні критерії
  33. Поняття і загальні ознаки норм права
  34. І значення в правовому регулюванні
  35. Співвідношення норми права і статті нормативно-правового акта
  36. Функції і принципи правотворчості
  37. Юридична техніка: поняття і види
  38. Поняття та риси правових відносин
  39. Поняття, риси і види правомірної поведінки
  40. Застосування норм права як специфічна форма його реалізації
  41. Способи тлумачення норм прав
  42. Поняття законності як багатоаспектного суспільно-правового явища. Законність і демократія
  43. Громадський порядок і правопорядок
  44. Гарантії законності і правопорядку
  45. Механізм правового регулювання


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття, риси і види правомірної поведінки



Правомірна поведінка — це вольова поведінка суб’єкта права (діяльність або бездіяльність), яка відповідає приписам правових норм, не суперечить основним принципам права і гарантується державою.

Правомірна поведінка визначається специфікою змісту основних ознак правової поведінки, її складу і видів.

1. Правомірна поведінка, з точки зору соціальної значущості, передусім характеризується її корисністю, вона дістає позитивну оцінку з боку особи, суспільства й держави і відповідає їх інтересам. Така поведінка класифікується залежно від ступеня суспільної значущості як необхідна і бажана. Забезпечуються ці види поведінки відповідним “інструментарієм”, юридичними засобами: необхідна — імперативними зобов’язальними і заборонними правовими нормами, які вимагають безумовного здійснення таких приписів у формах виконання обов’язків і дотримання юридичних заборон; бажана поведінка — головним чином, управомочуючими нормами, однак вона може стимулюватися і за допомогою рекомендаційних і заохочувальних норм, які б впливали на формування правових мотивів і цілей свідомо-вольової поведінки суб’єктів, що викликають прагнення цих суб’єктів максимально використовувати правові засоби для досягнення поставлених цілей. До правомірної поведінки належить і соціально допустима. Вона не торкається суттєвих інтересів суспільства і держави і не може бути охарактеризована як соціально корисна чи соціально шкідлива. Головна її ознака полягає в тому, що як форма здійснення приватних інтересів вона не суперечить інтересам інших суб’єктів. Держава не може таку поведінку ні забороняти, ні зобов’язувати до неї, ні заохочувати (наприклад, діяльність численних громадських організацій “за інтересами”, відправлення релігійних культів та ін.). Однак така поведінка має правову природу, формується відповідно до динаміки розвитку громадянського суспільства і спирається на державні гарантії її здійснення.

2. За своїми психологічними ознаками правомірна поведінка, яка контролюється свідомістю і волею особи, здійснюється відповідно до мотивації її власної поведінки і відповідає на запитання: чому суб’єкт чинить саме правомірно. З цієї позиції правомірна поведінка може бути добровільною і вимушеною. Добровільна поведінка спирається на ціннісні і прагматичні мотиви, на усвідомлення своєї корисності і відповідності правам та законним інтересам суб’єктів. У свою чергу, добровільна поведінка, залежно від психологічного ставлення суб’єкта до своїх вчинків і їх наслідків, може бути принциповою (в основі її лежить внутрішнє переконання людини в необхідності і цінності правомірної поведінки для особи, суспільства і держави) і звичайною (вона обумовлена повсякденною звичкою особи, її “некритичним” ставленням до змісту правових норм, орієнтацією на необхідність завжди, в будь-якій ситуації діяти правомірно, не вдаючись до глибокого аналізу цінності і корисності такої поведінки). Вимушена правомірна поведінка визначається змістом її мотивів, суб’єктивною стороною вчинка. На відміну від добровільної вона характеризується як вибір варіанта поведінки, що формально відповідає приписам правових норм, але може розходитися з внутрішнім переконанням, звичками особи. Лише зовнішні обставини, оточення, а не особисті переконання примушують суб’єкта діяти правомірно (виконувати обов’язки, дотримуватися заборон). З цієї точки зору вимушена поведінка може бути пристосовницькою, конформістською, коли суб’єкт вчиняє зовнішньо правомірні дії, орієнтуючись не стільки на норму права, скільки на поведінку людей, які його оточують (у колективі, в побуті), і маргінальною, коли суб’єктом керує страх перед юридичною відповідальністю і він усвідомлює загрозу реального застосування санкції правової норми, неприємних юридичних наслідків, що можуть настати за скоєне правопорушення. Суб’єкт орієнтується на існуючі приклади відповідальності і покарання, і тільки ці обставини виступають головним аргументом на користь вибору правомірної поведінки.

3. За своїми юридичними ознаками правомірна поведінка характеризується з точки зору засобів правової регламентації. Поведінку можна розглядати як таку, що відповідає приписам, закріпленим у правових нормах — моделях правової поведінки, які містять її суб’єктивні й об’єктивні властивості. Отже, з позицій юридичних моделей правомірну поведінку можна розглядати в таких аспектах:

а) як форма реалізації права вона класифікується з точки зору її відповідності основним способам впливу права на суспільні відносини і поділяється на виконання та використання (активні форми поведінки) і дотримання (пасивна форма поведінки) норм права;

б) як характеристика юридичного змісту правовідносин ця поведінка виражена у вигляді здійснення повноважень посадовими особами, державними органами і т. д.;

в) як відповідна праву вона може бути зафіксованою і не зафіксованою у нормативно-правовому приписі.

Вважалося, що суспільно корисна поведінка не може бути правовою, якщо вона не передбачена нормами законодавства, що прямо приписують чи управомочують певну модель поведінки. Останнім часом теорією і практикою істотно уточнений дозвільний тип регулювання. Моделювання правомірної поведінки можливе при безпосередньому закріпленні її ознак і за допомогою загальнодозволеного методу в упорядкуванні правової поведінки — будь-які вчинки, якщо вони не суперечать приписам правових норм, конкретним заборонам, є правомірними. Таким чином, законодавець у правових нормах по-різному може використовувати прийоми, що дозволяють у юридично визначеній формі закріпити допустимі межі поведінки.

4. Правомірна поведінка може викликати позитивні юридичні наслідки. З цієї точки зору вони розглядаються як юридичні факти, передбачені гіпотезою регулятивних норм права. Отже, правова поведінка може бути правовстановлюючою, правозмінюючою і правоприпиняючою. Однак визначати її тільки через юридичні наслідки було б неправильно, як, очевидно, неправильно думати, що будь-яка правова поведінка обов’язково викликає виникнення правовідносин. Юридичні наслідки можуть виникати і з іншого роду юридичних фактів — подій, де відсутні воля і свідомість конкретної особи, проте нормами права передбачаються цілком конкретні юридичні наслідки. Те саме можна сказати і про правовідносини. Наприклад, дотримання заборон — безпосередня форма реалізації правових приписів, яка не вимагає якихось конкретних дій, саме утримання від забороненого вчинка є реалізованою правомірністю.

5. У своєму зовнішньому виразі (формі) правова поведінка може мати вигляд лише об’єктивованого, зовні конкретного діяння, дії чи бездіяльності, що відповідають приписам правових норм. Причому специфіка зовнішнього прояву будь-якого правомірного вчинку може бути різною відповідно до вимог правомірності, які пред’являються до того чи іншого виду юридично значущої поведінки: вона може бути документально оформленою, тобто письмовою (наприклад, нотаріально засвідчені угоди), або усною, тобто без будь-якого письмового оформлення, фактичним фізичним діянням (наприклад, індивідуальний акт), здійсненим без якоїсь конкретної мети суб’єкта права викликати юридичні наслідки, коли ці наслідки все ж настають (наприклад, авторський твір породжує його авторські права, набути які він не намагався, але держава визнає і захищає ці права).

Як було показано вище, правомірна поведінка характеризується юридично визначеними суб’єктивними (суб’єкти і суб’єктивна сторона) й об’єктивними (об’єкти і об’єктивна сторона) ознаками. За цими параметрами можна дати загальну юридичну оцінку й антитезі поняття “правомірна поведінка” — правопорушенню.

 

Правопорушення: поняття і юридичні ознаки.

Склад і види правопорушень

Правопорушення — це протиправне, винне, соціально шкідливе діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридично визначені негативні наслідки для правопорушника.

Властивості й ознаки правопорушень характеризуються такими загальними ознаками правової поведінки.

1. За своєю соціальною значущістю ця поведінка соціально шкідлива, тобто спричиняє чи може спричинити шкоду нормальним суспільним відносинам, що розвиваються у правовій формі, — правам, свободам, законним інтересам суб’єктів. Ця шкода може бути різною, залежно від наслідків протиправного діяння, його соціальної оцінки (матеріальною і моральною, значною і незначною).

2. За психологічними ознаками правопорушення як вчинок завжди має свідомо-вольовий характер, тобто здійснюється під контролем волі і свідомості суб’єкта. Правопорушенням є лише те діяння, яке скоюється як результат прояву усвідомленої волі особи вчинене з її вини. Дія, що завдає шкоди інтересам, які охороняються законом, є об’єктивно протиправною, але правопорушенням її назвати не можна за відсутністю вини.

3. Юридична ознака правопорушення полягає в його протиправності, яка залежить від правової регламентації суб’єктивних і об’єктивних ознак діяння у правовій нормі. Держава фіксує ознаки правопорушення як юридичного факту в законі, що реагують на динаміку, інтенсивність поширення негативних для суспільства вчинків. Тому закон може оперативно змінювати “межу”, яка відділяє за формальними ознаками правомірну і протиправну поведінку. Отже, критерієм правомірності дій має бути право, тому саме з позиції гарантованих конституцією прав і свобод людини повинні розцінюватися державою ознаки протиправності діянь. Інакше — в умовах недемократичного режиму державна влада може свавільно, ігноруючи правовий критерій, визначати самостійно і за своїми уподобаннями формально-юридичні критерії протиправності і міру відповідальності за правопорушення.

4. З точки зору юридичних наслідків правопорушення як юридичний факт може породити охоронні правовідносини, в рамках яких реалізуються заходи відповідальності за скоєне правопорушення. Таким чином, для суб’єкта правопорушення юридичні наслідки завжди будуть негативними, що є негативною реакцією держави на шкоду, заподіяну інтересам, які охороняються. Водночас правопорушення може розцінюватися як юридичний факт, на основі якого: виникають процесуальні правовідносини у зв’язку з притягненням суб’єкта до відповідальності і, відповідно, виникають нові для суб’єкта процесуальні права й обов’язки; змінюються або припиняються ті правовідносини, учасником яких був суб’єкт (наприклад, звільнення працівника у зв’язку з учиненням ним крадіжки; змінення умов договору однією стороною за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань другою стороною та ін.). Отже, правопорушення завжди передбачає можливість настання юридичних наслідків, які виражаються у втратах правопорушником благ матеріального, особистого й організаційного характеру.

5. Зовнішня (об’єктивна) характеристика правопорушення полягає в тому, що воно завжди виступає як діяння суб’єкта (дія чи бездіяльність), яке з юридичної точки зору виражене: в невиконанні суб’єктом своїх обов’язків, що випливають з договору чи закону; в недотриманні заборон, установлених правовими нормами; у зловживанні суб’єкта своїми правами, створенні будь-яких перепон у використанні своїх прав іншими суб’єктами (наприклад, правомочностей власника стосовно володіння, користування, розпорядження своїм майном) і т. д. Різноманітні наміри, думки з приводу скоєння правопорушень самі по собі не є правопорушеннями і вважаються юридично нейтральними доти, доки вони не проявилися як конкретні протиправні вчинки (діяння) суб’єктів.

6. Контролюючі можливості держави полягають у тому, що вона може запустити державний механізм притягнення до юридичної відповідальності за правопорушення, апарат примусу з метою поновлення порушених прав суб’єктів з наступним покаранням правопорушника. Слід враховувати, що правопорушення можливе лише тоді, коли воно скоєне деліктоздатним суб’єктом, тобто суб’єктом, здатним згідно з законом самостійно нести юридичну відповідальність за власні винні протиправні діяння.

Таким чином, попередній аналіз правопорушень приводить до висновку про те, що правова поведінка може бути визнаною правопорушенням, якщо вона є: діянням (дією чи бездіяльністю); протиправною; винною; соціально шкідливою (небезпечною); караною.

Склад правопорушення. Ознаки, які лягли в основу поняття правопорушення, конкретизуються в категорії складу правопорушення — такої його моделі, яка закріплена законодавчо стосовно кожного виду правопорушень. Специфіка видів правопорушень зобов’язує законодавця фіксувати в нормах права типові ознаки й особливості їх суб’єктів, способів, мотивів і цілей їх скоєння, виокремлювати коло відносин, які охороняються законом від такого роду правопорушень. Але, незважаючи на особливості їх окремих видів, уся різноманітність правопорушень зводиться до єдності модельного уявлення законодавця про їх структуру — універсальну структуру, яку в юридичній науці і практиці називають складом правопорушення.

Склад правопорушення — це сукупність передбачених законом об’єктивних і суб’єктивних ознак протиправного соціально шкідливого діяння, за вчинення якого винна особа несе юридичну відповідальність.

Склад правопорушення містить у собі чотири елементи: об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт і суб’єктивну сторону правопорушення.

Об’єкт правопорушення це ті суспільні відносини та цінності, що охороняються правом. Не існує правопорушень, у яких був би відсутній об’єкт. Однак сам об’єкт може розглядатися з двох точок зору: як загальний і як безпосередній. Під загальним об’єктом правопорушення розуміють систему суспільних відносин, які функціонують, розвиваються й відновлюються на ґрунті загальновизнаних у суспільстві цінностей, що відображені в праві, ним регулюються й охороняються. Безпосередні об’єкти — різнорідні суспільні відносини з приводу матеріальних і нематеріальних благ (честі, гідності, здоров’я та ін.) у різноманітних сферах життя і відповідні їм права та законні інтереси суб’єктів права — майнові, трудові, політичні та інші.

Об’єктивна сторона правопорушення — це зовнішній прояв самого протиправного вчинку. До обов’язкових елементів об’єктивної сторони в так званих матеріальних складах правопорушення належать: діяння (дія чи бездіяльність суб’єкта); його шкідливі наслідки (їх настання або загроза настання); необхідний причинний зв’язок між діянням і наслідками, які настали. Крім обов’язкових, будь-яке правопорушення має факультативні елементи: спосіб, місце, оточення і час скоєння правопорушення. Кожен з них додатково характеризує суб’єкта правопорушення, ступінь суспільної шкоди від його посягання, роль кожного правопорушника у разі співучасті, обставини, що обтяжують або пом’якшують вину суб’єкта.

Суб’єкт правопорушення це фізична чи юридична особа, яка скоїла правопорушення. Необхідна ознака суб’єкта правопорушення — його деліктоздатність, тобто можливість, що визначається законом, особи відповідати за свої діяння. На відміну від юридичних осіб, деліктоздатність яких виникає з моменту їх створення (наприклад, офіційної реєстрації), деліктоздатність фізичної особи визначається законом з урахуванням віку і здатності людини контролювати свою поведінку волею і свідомістю. Саме тому, наприклад, суб’єктом злочину, згідно ст. 18 Кримінального Кодексу України, визнається фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального законодавства може наставати кримінальна відповідальність.

Суб’єктивна сторонаправопорушення (вина) — це психічне ставлення особи до скоєного нею діяння та його шкідливих наслідків. Правопорушенням визнається лише діяння особи, здатної усвідомлювати значення свого вчинку і керувати ним, тому відсутність такої властивості робить її неделіктоздатною, що виключає наявність суб’єкта і суб’єктивної сторони правопорушення, а значить, і всього складу. Здатність особи усвідомлювати значення свого вчинку (інтелектуальний аспект) і керувати ним (вольовий аспект) — необхідна умова оцінки вини, яка залежно від конкретного поєднання цих характеристик може виступати у двох основних формах: умислу і необережності. У свою чергу, умисел виступає у вигляді прямого або побічного, а необережна форма вини — у вигляді самовпевненості або недбальства. При прямому умислі особа усвідомлює протиправний характер свого вчинку, передбачає ті наслідки, які можуть чи повинні настати, і бажаєїх настання. При побічному умислі особа в такій же ситуації не бажає, але свідомо допускаєможливість настання шкідливого результату свого діяння, однак байдуже до нього ставиться. Необережна форма вини має свою специфіку інтелектуального і вольового аспектів психічного ставлення особи до свого діяння: при самовпевненості особа усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання шкідливих наслідків, однак легковажно розраховує на їх запобігання (тому що переоцінює свої здібності або ж недооцінює складність й небезпечність ситуації). При недбальстві особа не усвідомлює шкідливості свого вчинку і не передбачає можливості настання протиправного результату, але повинна і могла їх передбачити (наприклад, у разі посадової недбалості).

Види правопорушень. Особливості суб’єктивних і об’єктивних ознак правопорушень, їх юридичних характеристик дають можливість класифікувати ці правопорушення за різними підставами:

а) за ступенем суспільної шкоди — злочини (суспільно небезпечні, кримінально карані діяння) і вчинки (правопорушення, передбачені іншими галузями законодавства);

б) за галузевою належністю — цивільно-правові, конституційно-правові, сімейно-правові і т. д.;

в) за суб’єктами — скоювані деліктоздатною фізичною особою і скоювані юридичною особою;

г) за суб’єктивною стороною — умисне і необережне діяння;

ґ) залежно від характеру порушеної правової норми — правопорушення матеріально-правові і процесуально-правові;

д) за формою зовнішнього виразу — протиправні дії і бездіяльність;

е) залежно від оцінки спричиненої шкоди (наслідків) — правопорушення з матеріальним складом і правопорушення з формальним складом;

є) залежно від кількості суб’єктів, які вчинили правопорушення, — одноосібні і групові (тобто скоювані за співучасті).

Правопорушення також класифікуються залежно від сфер життя суспільства (в економіці, управлінській сфері, побуті тощо).

 

Юридична відповідальність

 

Якщо правопорушення являє собою протиправне діяння, то відповідальність є його прямим наслідком, що передбачається законом. Юридична відповідальність настає тільки: а) за протиправне діяння (дію або бездіяльність); б) за винне діяння; в) тільки щодо деліктоздатного суб’єкта права, який безпосередньо вчинив це діяння. Вона виражає негативне ставлення суспільства до правопорушень і передбачає настання несприятливих юридичних наслідків для порушника і тому спирається на державний примус.

Юридична відповідальність здійснюється в рамках правовідносин між суб’єктом, який порушив приписи правової норми, з одного боку, і державою в особі її органів, чи іншими організаціями (наприклад, власником підприємства), що уповноважені застосовувати до порушника міри відповідальності на підставі правових норм, — з другого боку. Таким чином, юридична відповідальність гарантується діяльністю компетентних органів по застосуванню санкцій правових норм, здійснюваною в рамках юридичної процедури. Остання забезпечує об’єктивність і всебічність розгляду справи про юридичну відповідальність суб’єкта правопорушення й одночасно гарантує йому право на захист від моменту притягнення до відповідальності до її завершального етапу (реалізації).

Юридичний зміст відповідальності виражається в безумовному обов’язку правопорушника зазнавати несприятливих наслідків особистого, майнового або організаційного характеру, вид і міра яких передбачені санкціями правових норм. Слід мати на увазі, що законодавством передбачаються й обставини, які виключають юридичну відповідальність. Наприклад, у кримінальному праві — це необхідна оборона, крайня необхідність, казус тощо, у цивільному — це непереборна сила, під впливом якої суб’єкт заподіяв шкоду правам і законним інтересам осіб.

Підстави юридичної відповідальності — це необхідна єдність її фактичних і правових передумов, без яких вона не може бути реалізована. Фактичною підставою юридичної відповідальності є саме протиправне діяння (дія чи бездіяльність), у якому присутні всі елементи складу правопорушення. Юридичною підставою відповідальності є нормативні приписи, які чітко фіксують елементи складу правопорушення і містять його юридичні ознаки, та правозастосувальний акт, у якому дається всебічна оцінка обставин та особи, що скоїла правопорушення, юридична кваліфікація вчинку і міститься мотивоване юридичне рішення.

Таким чином, фактичною підставою юридичної відповідальності є юридичний факт (саме правопорушення), без якого неможливе виникнення правовідносин відповідальності. Однак ці відносини не можуть виникнути як правові, якщо модель правопорушення (елементи складу і санкції) не буде передбачена у правовій нормі. Отже, тільки необхідний зв’язок і єдність ідеального і реального — нормативних і фактичних підстав — буде відповідати вимогам законності при притягненні особи до юридичної відповідальності.

Притягнення до юридичної відповідальності є одним з проявів правоохоронної функції держави, тобто такого напрямку в діяльності її органів, який здійснюється винятково в правовій формі, в межах компетенції й повноважень цих органів, і врегульований процесуальними нормами (наприклад, Кримінально-процесуальним Кодексом України).

 

 



Поделиться:



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-06; просмотров: 632; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.173.48.18 (0.013 с.)