Тема 15 соціологія девіантної поведінки

В усі часи суспільство прагнуло подолати небажані форми людсь­кої поведінки. Як небажана вважається поведінка: злодіїв і геніїв, лі­нивих і занадто працелюбних. Різні відхилення в соціальній поведінці і діяльності від середньої норми - як в позитивному, так і в негатив­ному напрямку - загрожували стабільності суспільства, яка завжди цінувалася більш за все. Відхилення поведінки та діяльності від норм в соціології прийнято називати девіантним, тобто це такі дії та вчин­ки людей, соціальних груп, що суперечать соціальним нормам чи визнаним шаблонам і стандартам поведінки. Сутність девіантної по­ведінки полягає у недотримуванні вимог соціальної норми в різних ситуаціях, що призводить до порушення взаємодії особистості і су­спільства.

Практично життя будь-якого суспільства характеризується наяв­ністю девіацій. Соціальні відхилення є властивістю кожної соціальної системи. Проблеми соціальних відхилень вивчають: психологія, кри­міналістика, правова статистика, педагогіка. Кожна із цих наук відпо­відно висвітлює природу девіації. Так, психологія аналізує девіацію через призму психофізіологічних змін, вивчає особливості характери­стик людей, основні фізіологічні чинники, що за певних обставин ви­кликають відхилення. Педагогіка аналізує девіацію з точки зору ви­ховного процесу і засобів щодо її запобігання в процесі соціалізації, виховання людини. Кримінологія розглядає патологічні форми вияву девіації - делінквентивна (протиправна) установка, поведінка, дії. Лише соціологічний підхід дає можливість комплексно об'єднати всі досліджувані сторони природи девіації, її функціонування і «місце» у суспільних відносинах.

Соціологія девіантної поведінки - це дисципліна, що в систем­ності вивчає прояви девіації, її причини - як соціально-психологічні, так і загальносуспільні чинники, а також систематизує весь наяв­ний матеріал, всі наукові джерела, підходи вивчення, принципи, що стосуються поведінки, діяльності людей та груп, які не відпо­відають загальноприйнятим нормам. При цьому сама соціологія

займається вивченням найбільш загальних причин і наслідків девіа­ції, її впливу на розвиток соціальних процесів, показує шлях відпо­відного ефективного контролю, ліквідації, запобігання наслідкам проявів такого типу.

Об'єктом соціології девіацій виступають, таким чином, суб'єкти девіантної поведінки - люди, групи людей, організації. Предметом даної дисципліни виступають характеристики та природа соціального явища як девіантна поведінка та діяльність і розгляд їх як специфіч­них відповідних відносин.

Отже, будь-яку поведінку, яка не викликає схвалення суспільної думки, називають девіантною. Це - в широкому розумінні. У вузькому ж розумінні девіантною поведінкою вважають порушення неформаль­них норм, що закріплені звичаями, традиціями, етикетом, манерами тощо. А всі серйозні порушення формальних норм і законів, дотри­мання яких гарантується державою, а значить, вони є протиправними -виступають в якості делінквентивної поведінки. Тому перший тип поведінки (девіантна) є відносним (те, що для одних людей є відхи­ленням, для інших є звичайною нормою), а другий є абсолютним. До делінквентивності відносять: злодійство, пограбування, іншого типу злочини. Але, як уже зазначалося вище, прояви девіантної поведінки можуть мати не тільки негативний, а і позитивний характер.

До першого типу (негативний характер поведінки) відносять, як правило, таку поведінку, що набирає суспільно несприятливих, навіть небезпечних форм, внаслідок чого суспільство повинно застосовувати відповідні санкції. Такого типу відхилення від соціальних норм нази­ваються деструктивною девіацією. Вчинки, поведінка, діяльність лю­дей або соціальних підрозділів, що не відповідають, а ще гірше - ак­тивно протистоять загальносуспільним, зокрема правовим нормативам, є протиправним посяганням. Рушійною силою цього типу девіантної поведінки є «деформовані» потреби і цінності, що спонукають особис­тість або соціальну групу діяти всупереч вимогам суспільства.

Другий тип девіантної поведінки (позитивний характер відхилен­ня) пов'язаний з елементами розвитку суспільного життя і не має від­тінку соціально небажаного негативного і антисоціального взірця. Цей тип соціальних відхилень має відповідний прогресивний зміст і найчастіше спостерігається в період певних соціальних змін, реформ, перетворень тощо, коли руйнуються стереотипи і застарілі норми та взірці поведінки. До такого типу можна віднести: героїв, бунтарів, першовідкривачів, геніїв, легендарних передовиків та інших пансіо-наріїв.

Якщо провести статистичне підрахування, то виявиться, що в ци­вілізованих суспільствах у звичайних умовах на кожну із цих груп припадає близько 10-15% загальної чисельності населення. Близько 70-80% населення становлять так звані «середняки» - люди із несут­тєвими відхиленнями у поведінці та діяльності (див. рис. 1):

Шй&*

Рис.1

Таким чином, на одному полюсі індивіди, які виявляють максима­льно несхвальну поведінку (злочинці, бунтарі, терористи, зрадники, бродяги, вандали тощо). На іншому полюсі - група осіб із максима­льно-схваленими відхиленнями (національні герої, видатні діячі нау­ки, спорту, культури, таланти, генії, успішні цивілізовані підприємці, місіонери, меценати, поліглоти).

У соціології девіантна поведінка розглядається з різних позицій. З одного боку, основні концепції і традиції, підходи класифікуються умовно на біологічні, психологічні, соціологічні, що говорить про до-мінант-пояснення тієї чи іншої теорії щодо природи девіації (відхи­лення). Інша, так звана факторна класифікація, більш конкретніше -за групами основних чинників - оповідає про природу та причини девіацій.

Науковий інтерес до девіантної поведінки одним з перших виявів італійський лікар Ц. Ламброзо, який показав зв'язок між криміналь­ною поведінкою та відповідними фізичними рисами. На його думку, люди з певними людськими рисами обличчя (притаманними особам на більш ранніх стадіях розвитку людської свідомості) - більш схильні до негативних «злочинних» проявів. Саме фізичні риси, особливості людини пов'язані зі схильністю до злочинів. Подібну ідею розвивав і американський психолог У. Шелдон (девіантам, як правило, найчас­тіше притаманні певні, особливі фізичні характеристики, які не є вла­стивими для інших людей).

Біологічні концепції поступово витіснялися пізнішими досліджен­нями. Домінант конфліктності визначав відомий австрійський пси­хіатр 3. Фрейд, основоположник психоаналітичної теорії. На основі психоаналітичних гіпотез робились спроби встановити зв'язок між девіантними вчинками і багатьма психологічними проблемами, як правило, конфліктного характеру. Конфліктна парадигма була допов­нена пізніше американськими психологами Селлінгом, Міллером та ін., які визначили: причиною девіації є конфлікти між нормами певної субкульгури та панівною культурою в певному суспільстві. Деякі вчені причиною девіації вважають антагонізм між нормами капіталіс­тичного суспільства та певними соціальними елементами, в котрих сформувалася інша ціннісна структура, що йшла врозріз з пануючим ладом та буденністю.

Найбільш повно проаналізував проблему девіації з точки зору со­ціологічних підходів відомий французький соціолог Е. Дюркгейм, який протягом всієї своєї діяльності надавав особливого значення ви­яву причин порядку та безладдя у суспільстві. Важливе місце в аналі­зі девіантної поведінки і теоретичних проблем суспільства та особис­тості посідають поняття «норма» та «патологія», які відображають нормальні та патологічні стани суспільного життя. Розрізняти норма­льне та патологічне вчений рекомендував з точки зору структурно-функціонального стану суспільства. Нормальним, за Дюркгеймом, є всі «діяння» соціального організму, котрі випливають з умов його існування. Але ми маємо справу з парадоксом, оскільки, за Дюркгей­мом, норма і патологія є не абсолютними, а співвіднесеними одна до одної. Вчений визначає: нормальні факти ті, які найбільш розповсю­джені. Всі інші є патологічними, хворобливими для соціального орга­нізму. Це означає, що нормальний тип збігається із «середнім» (зба­лансованим нормальним явищем) і що будь-яке відхилення від цього еталону суспільного здоров'я є хворобливим патологічним явищем. Тому, згідно з логікою вченого, злочини та інші соціальні хвороби, які завдають шкоди суспільству і засуджуються, є цілком нормальни­ми, бо коріняться в певних соціальних умовах і підтримують, хоча і хворобливі, але водночас необхідні суспільству відносини. Оскільки негативні наслідки злочинів нейтралізують системою наказів, пока­рань (соціальний контроль), то суспільство продовжує існувати та функціонувати. У зв'язку з тим, що злочин має місце в усіх або у біль­шості суспільств, він розглядається як норма, як елемент соціального здоров'я. А деякі явища, які були і є спільними для усіх розвинутих «Індустріальних» суспільств (зростання числа самогубств, послаб­лення їх засудження з боку моралі, деякі типи економічних криз), кваліфікувалися ним як патологічні. Саме тут Дюркгейм застосовував принцип історизму, котрий допоміг краще зрозуміти сутність проб­леми - факт може бути нормальним чи патологічним лише щодо даного суспільного устрою. У міркуваннях автора ніби прихована ідея про те, що, поки суспільство справляється з хворобою, вона є нормою. Але коли хвороба порушує функціонування суспільства і приводить до його деградації - тоді ця хвороба стає патологією. Не дивно, що погляди соціолога викликали рішучу критику, Дюркгейма звинувачували у виправданні поблажливого ставлення до злочинності як нормального факту суспільного життя.

Виділяючи «ненормальні», з його точки зору, форми суспільного життя, вчений один з перших теоретизує і визначає поняття «соціаль­на аномія» як такий суспільний стан, за якого відсутня чітка мора­льна регуляція поведінки індивіда, групи, як роздрібненість правил, котрі регулюють відносини між соціальними функціями. Це свого роду стан ціннісно-нормативного вакууму, який характерний для кри­зових періодів розвитку суспільства, коли загострюється протиріччя

між класами, групами, індивідами та суспільством, відбувається за­непад соціальних функцій.

Основні положення Дюркгейма актуальні і сьогодні. Таким чи­ном, визначаючи категорію девіації, необхідно підкреслити, що спря­мованість відступів від встановлених норм може бути різною. Вони можуть «охоплювати» сторони як конструктивного, радикально-пози­тивного характеру, так і деструктивного, негативного, антисоціального характеру. Отже, девіація - це вчинки, діяльність людей, соціальних груп, котрі не відповідають встановленим у даному суспільстві нор­мам або визнаним шаблонам і стандартам поведінки. При цьому під соціальною нормою розуміють характеристику таких явищ і процесів, що є закономірними для даної суспільної системи.

Дещо подібну теорію соціальної дезорганізації висунули амери­канські соціологи С. Шоу та Д. Маккей, згідно з якою різномаїття девіантних форм виникає при відсутності або послабленості чи супере­чливості культурних цінностей, норм, відповідних соціальних зв'язків. З точки зору соціальної аномії пояснював природу девіації і амери­канський соціолог Р. Мертон, визначаючи причину через появу та існування розриву між цілями суспільства та стимулюючими засоба­ми їх досягнення.

Всі вищезазначені теорії вказують на різні причини, що виклика­ють соціальні відхилення. Таких причин є багато, і вони разом з тим змінюються з розвитком суспільства щодо постійного головного дже­рела девіацій, яке робить це явище завжди притаманним людському суспільству. Та, на думку соціологів, ним виступає соціальна нерів­ність - як нерівні можливості у задоволенні потреб. Перш за все, це проходить на фоні диференціації і стратифікації суспільства, поси­лення соціальної нерівності і поляризації суспільства, що, в свою чер­гу, призводить до конфліктів та відхилень як на рівні внутрішнього світу індивіда, так і у відносинах його із суспільством. І, як правило, у генеруванні девіантної поведінки виступає не сам по собі рівень задо­волення матеріальних та культурних потреб, а ступінь різниці, розрив у можливостях їх задоволення для різних соціальних груп, ступінь розриву між співвідношенням потреб і можливостей їх задоволення.

Звичайно, природа (походження) девіації є досить різноманітна, тому вона і класифікується за кількома критеріями («проти чого, ко­го», «на що та задля чого спрямована», мотиви, інтереси тощо):

залежно від типу норми, що порушується (мораль, право, табу,

закони, правила спілкування);

залежно від відносин (сприйняття або заперечення) індивіда

(групи) до цілей суспільства та соціально прийнятих засобів їх

досягнення.

Групування видів і форм відхилень є сенс здійснювати і за сферами життєдіяльності людей. Відповідно до цього, до відхилень у вироб-

ничо-трудовій сфері слід відносити: дармоїдство, порушення трудо­вої дисципліни, безгосподарність, кар'єризм, бюрократизм тощо. До відхилень у сфері розподілу - прагнення якомога більше урвати: спе­куляцію, блат, особливі послуги, «кумівство» та ін. До відхилень у сфері суспільно-політичного життя - радикальний націоналізм, екст­ремізм. Відхиленнями у сфері побуту та дозвілля є: пияцтво, зневажання сімейного обов'язку тощо. У сфері культури, духовного життя - гру­бість, безкультур'я і т. ін.; у сфері спілкування - егоїзм, брехливість, зверхність, негостинність, нечесність та ін.

При аналізі негативних сторін життя соціологи переважно оперують такими поняттями, як «пияцтво», «бюрократизм», «злочини», «бро­дяжництво», «наркоманія», «проституція», «аморальність», «відсут­ність культурних цінностей». Згідно з даними соціологічних обсте­жень всіх вікових категорій, найбільшу тривогу викликають масшта­би поширення негативних явищ серед молоді.

З кінця 80-х - початку 90-х років збільшилися масштаби проти­правної діяльності, коли поруч із зростанням злочинів проти особи, суспільства, держави, реальну небезпеку почали становити організо­вана злочинність ті чи інші модифікації мафіозних груп. Знята завіса з таких негативних реалій, як наркоманія, проституція, корупція. Предметом відкритого наукового і політичного обговорення є еконо­мічна злочинність і діяльність різних молодіжних об'єднань, що ха­рактеризуються кримінальною поведінкою.

Найпоширенішими є рецидиви (як серед молоді, так і загалом у суспільстві) таких явищ, як злочинність, наркоманія, алкоголізм, про­ституція, що перебувають у тісному взаємозв'язку і які «вписані» як в наше, так і в інші суспільства досить міцно.

Слід зазначити, що загальні об'єктивні та суб'єктивні умови ви­значають лише можливості відхиленої поведінки, але не є їх безпосе­редніми причинами. Перетворення можливості на дійсність через вчинки, дії людей залежить від конкретних факторів, які реалізуються як на рівні мікросередовища, так і на макросуспільному рівні. В од­них і тих же економічних і соціально-психологічних умовах дово­диться спостерігати суттєві, а іноді - й принципові розрізнення в по­ведінці людей. Вони зумовлені обставинами в сім'ї, навчальному та трудовому колективі, впливом малих груп, а також індивідуальними особливостями людини.

Різні компоненти мікросередовища завжди є носіями певних мо­ральних форм і впливають, в свою чергу, на відповідну поведінку своїх членів. Іноді буває і так, що лише один елемент мікросередови­ща, а не все середовище в цілому має антисуспільну спрямованість. Негативний морально-психологічний клімат, розходження групових норм, складності в адаптації, відсутність вимогливості, конфліктність, напруженість в спілкуванні - далеко не повний перелік причин девіа­нтної поведінки. Більшість девіацій породжується в сім'ї і пов'язана

з недоліками сімейного виховання, конфліктами в школі, низьким загальнокультурним та загальноосвітнім рівнем об'єктів виховання. Певні суперечності існують і в групових колективах. Набуваючи іноді форм конфліктів, вони негативно впливають на поведінку пра­цівників. Причиною тому можуть служити різні чинники, а саме:

суперечності пошуку (зіткнення новаторства і консерватизму,

творчості та догматизму, знання та невігластва);

егоїстичні суперечності;

суперечності нездійснених очікувань. У цілому дослідження показують, що значна частина аморальних вчинків, здійснюваних підлітками і молодими людьми, пов'язана з їх орієнтацією на «групові» норми, які вступають у протиріччя із суспі­льними. Джерелом антисуспільних відхилень, що виникають, є і не­збіг реального процесу розвитку суспільства і здійснення людьми права на ризик та пошук. Це питання і сьогодні є актуальним і викли­кає інтерес. В цьому плані інтерес представляє феномен підприємни­цтва - як одна із форм девіантної поведінки.

Підприємницьку орієнтацію можна окреслити через безпосередні риси підприємця:

готовність брати на себе ризик, пов'язаний з виявленою можли­вістю розвитку бізнесу; активне сприйняття реалізації нововведень; лінія на агресивність та випередження в конкурентній боротьбі; прагнення бути незалежним; віра у власні ідеї; тенденція до спрощення та ін.

Такі елементи підприємницької орієнтації відрізняють її від кон­сервативної, зумовлюють спрямованість її на динамічне зростання. Суть підприємництва завжди полягала в пошуку і дослідженні нових можливостей. Підприємництво - це активна творча поведінка, що реалізується в інноваційній діяльності в умовах певного ризику і з метою отримання особистої користі. Девіз підприємця - plus ultra («ще більше»). Єдина звичка, яка є у справжніх інноваційних суб'єк­тів,— це звичка руйнувати традиційне. Іншим суттєвим елементом підприємницької орієнтації, що породжує девіацію, є ризик. Ризик забезпечує здійснення ініціативних, новаторських ідей, спрямованих на досягнення успіху. Різновидом ризику може бути і авантюра. Аван­тюра значною мірою характерна для підприємців, особливо в ситуації нерозвинутого ринку. Найбільшого успіху завжди досягають ризик-тейнери (люди, які мислять і діють неординарно, творчо вирішують економічні проблеми, приймають сміливі рішення, ламають стерео­типи, долають психологічні бар'єри).

Американські соціологи І. Коен і Р. Мертон називають основною 442

причиною девіантної поведінки і наявність напруження (як результат порушення єдності культури, цілей та інституційованих засобів). Є підстави говорити в принципі про певну схильність підприємництва до аномії. Це результат того, що підприємець, не знаходячи законних засобів для задоволення потреб, обирає незаконні шляхи й способи. Тут і злочинність можна розуміти як «незаконну адаптацію». За такого пристосування використовуються заборонені, але часто ефективні засоби досягнення. Деструктивною формою девіації в сфері економіки є економічна злочинність - це вже прояви девіації більш обширного макросоціологічного рівня, діяльність на якому досить важко «впису­ється» в контекст соціальних відхилень.

В умовах нашої дійсності можна говорити про існування аномії. Перша причина тому - зіткнення з абсолютно новою для нас ситуа­цією - ринком. Відбулася радикальна зміна характеру суспільних від­носин, і вся система існуючих конструктивних правил не тільки вияви­лася зовсім нездатною регулювати соціальні процеси, а й стала знач­ною перешкодою на шляху їх розвитку. Навіть уже нововведені прави­ла не відображають реальних відносин і не є чіткими орієнтирами та регуляторами життєдіяльності підприємців та інших когорт населення.

Проблема подолання різноманітних проявів злочинності, право­порушень і девіантної поведінки в цілому вимагає комплексної сис­теми дослідження стану і тенденцій зміни соціального середовища -його суспільних норм, правового системозабезпечення. Важливе міс­це у вирішенні актуальних питань зміцнення законності та правопо­рядку займає і взаємна спрямованість соціології та кримінологи. Це багато в чому визначає і шляхи запобігання, а також подолання деві­антної поведінки.

Все це потребує знання суті, причин, ознак, факторів як зовніш­нього макросоціального рівня, так і внутрішньо-особистісного рівня суб'єкту девіації - що свідчить про комплексний підхід даної дисцип­ліни щодо обгрунтування практичних заходів з даної проблеми.

Контрольні запитання:

1. Поняття соціального відхилення та його різновиди.

2. Соціальна аномія, чинники її виникнення та розвитку.

3. Основні прояви девіації в підприємництві.

Рекомендована література (до розділу 15):

ГлинекаЯ. И. Социология девиантного отклонения //Соц. исслед- 1991, №4.

Сірий Є. В., Фареник С. А. Девіація в підприємництві / Соціологія підприємни­цтва: крок перший,-К, 2000. '

Социальное отклонение: введение в общую теорию / Под ред. В. И. Кудряв­цева- М., 1990.

Спеціальні та галузеві соціології / За ред. Пилипенка В. Є- К.: Вища освіта, 2003.

Тема 16 СОЦІОЛОГІЯ ПРАВА

Соціологія права, як і «правова соціологія» (ще її так назива­ють, а іноді ці поняття і ототожнюють), є самостійною і досить значною галузевою соціологічною теорією. За значимістю, широтою наукових інтересів та насиченістю наукових джерел вона по праву займає місце поряд із економічною та політичною соціологією. Це - один з обширних та головних підрозділів соціологічної теорії. (Зупинимося фрагментально лише на деяких аспектах, котрі, на нашу думку, в певному обсязі інтерпретують дану наукову дисци­пліну).

Поряд із багаточисленними суспільними сферами, до котрих можна віднести економічну, політичну, соціокультурну, суспільство функціонує і в так званій правовій, що проявляє механізм функціону­вання суспільства в контексті утвердження правил (формальних та неформальних), узгоджень щодо кожної дії індивіда, групи, організа­ції, інституту між собою у взаємовідносинах.

Право - в найбільш простому його визначенні - це система регу­ляції суспільних відносин, ціль якої - встановлення режиму правопо­рядку. В соціальному плані право ніколи не буває абстрактним, воно завжди виражає волю та закріплює інтереси певних груп населення, які стоять при владі. Виходячи з цього, можна вивести і основні озна­ки права. Право - це, передусім, система норм та правил поведінки, котрі мають загальнообов'язковий характер і котрі встановлені або санкціоновані державою. Воно завжди виражає державну волю, охо­роняється і забезпечується державою.

Уявлення про державу як організацію, що реалізує свою діяль­ність на основі закону, почали формуватися ще на ранніх етапах. Сократ, Демокріт, Арістотель, Полібій, Цицерон прагнули виявити зв'язки і взаємодії між правом і державною владою, які б забезпечили гармонійне функціонування суспільства. В даній науковій сфері існує кілька аспектів вивчення і бачення правової системи. Це: філософ­сько-антропологічний рівень аналізу права, соціологічний рівень, управлінсько-інструментальний.

Розглянемо сутнісні ознаки філософії права. Раніше під філософією права вчені розуміли науку, яка певним чином відрізнялась від галу­зевих юридичних наук і займалась не правовими відносинами (гро­мадські, цивільні, кримінальні, торгові, інші), а правом як таким. Іншими словами, філософія права або шукає власну сутність права, або шукає саму «ідею права», що лежить в основі норм, виданих дер­жавою. Взагалі «філософією права» і вважалась наука, яка виконува­ла роль вступу до юридичних наук, служила також еквівалентом те­орії держави та права. Такий підхід був типовим до розуміння філо­софії права. Уявлення про найбільш сучасне розуміння сутності теорії та філософії права дають деякі європейські вчені, виокремлюючи такі основні її напрями:

1) визначене місце права серед інших соціальних норм;

2) проблема мови права і словникового фонду юридичної науки
(йдеться про способи формування правових текстів, виклад правової
доктрини і про практику);

3) проблема структури правової системи (загальний аналіз систе­
ми права, її ознак);

4) проблема визначення обов'язковості права;

5) проблема соціальної дії права, розуміння права як елемента со­
ціального контролю;

6) проблема створення права; вона вирішується за допомогою
аналізу теоретичної моделі правотворчості;

7) проблема тлумачення права і його застосування;

8) проблема методології і систематизації юриспруденції (зовнішня
і внутрішня інтеграція юридичної науки).

Поряд із «філософським» аспектом вивчення права, провідну роль у його аналізі та вдосконаленні відіграє і соціологічний аспект ви­вчення права.

Формування соціологічного напряму в сучасній теорії права сягає початку XIX ст., коли соціологія віокремилася в самостійну галузь знань. І його поява випливає не лише з аналізу різних шкіл і течій у правознавстві і соціології. Це пояснюється і тими процесами та змі­нами, що відбуваються у суспільних відносинах, які є відображенням стану та змін у правових базах суспільств.

Соціологія права - це науковий напрям науки про суспільство, який розглядає правову систему у зв 'язку із життєдіяльністю та соціальною практикою. Метою соціологічного дослідження права є вивчення зв'язку між правом як соціальним феноменом і суспільст­вом, соціальних функцій права; комплексних процесів трансформації юридичних норм до соціальної поведінки на всіх рівнях суспільства, у різних соціальних прошарках, колективах, групах, особистості. На цій основі і сформувався такий науковий напрям, як соціологія права.

Соціологію права іноді відносять до нової юридичної науки, яка формується в результаті дослідження застосування права в різних галузях життя. Беручи до уваги її принципи системності та історизму, слід зазначити, що вона вміщує в собі і філософію права, сутність, тенденції розвитку, місце і роль у формуванні людських відносин, у світогляді, науковому знанні.

Соціологія права вивчає основні завдання теорії держави та права у взаємовідносинах із суспільством. Якщо об'єктом дослідження тео­рії права є:

основні поняття юриспруденції, такі, як держава, право, право­відносини, норма права, правосуддя;

закономірності, які визначають розвиток держави і права, особ­ливо ті, які найбільше проявляються в усіх сферах державно-правового життя;

відносини, які існують між державою та правом;
способи дослідження і оцінка явищ у розвитку держави та права,
то соціологія права прагне до того, щоб пізнати фактичну соці­
альну дійсність в тому обсязі, в якому вона пов'язана із право­
вим фактором. Значить, вона намагається з'ясувати, за допомо­
гою якого способу право змінює соціальну дійсність або як со­
ціальна дійсність формує саме право. Теорія держави і права
вирішує ці питання світоглядно.,

Соціологія права прагне до того, щоб пізнати право в його дії, швидкість, ефективність, фактори впливу, середовище дії. Вона нама­гається визначити, якого роду інструментарій приводить до певних змін у політичній свідомості, міжособистісних стосунках, чисто люд­ські наслідки взаємодії.

Соціологія права вивчає дії права, передусім для того, щоб дава­ти рекомендації, які ведуть до раціонального й ефективного форму­вання соціальної дійсності. Теорія держави і права не має подібних завдань. Однак саме соціологія права дає теоретичну базу для роз­витку наукової політики права. Вона аналізує дійсність, прагнучи емпірично її розкрити і дати більш повну і виразну картину цієї дійс­ності.

Як уже зазначалося, теорія держави та права займається інтер­претацією чинного права, частковим аналізом закономірностей щодо функціонування держави та права. Соціологія права своє завдання розуміє інакше:

• по-перше, вона прагне, щоб виявлені закономірності могли бу­
ти перевірені емпірично;

• по-друге, вона прагне до розкриття закономірності як загально­
го макрорівня, так і нижчого макрорівня (елементи правових інститу­
тів, правових норм);

• по-третє, вона здійснює рекомендаційну функцію.
446

Інтенсивному аналізу підлягають такі проблеми:

дії нових юридично-політичних інститутів,

аналіз чинної системи старих аналогічних інститутів,

порівняння різного роду правових субкультур.

Соціологія права займається вивченням змісту в реальній поведінці суб'єктів права таких соціальних елементів, як рівень правової інфор-мованості, професійний статус, освіта, вік, стать, ціннісна орієнтація. Вона орієнтується на вивчення соціальних функцій права, наслідків, пов'язаних з прийняттям та втіленням у суспільне життя правових актів.

Соціологія права розглядає багато питань: соціальна обумовле­ність права, соціальна дія права, правова соціалізація особистості, правова поведінка особи, соціалізація юридичних організацій, правова конфліктологія. Завданням соціології права є і типологізація соціаль­них систем з правової точки зору, дослідження зв'язків і відносин кожного типологізованого об'єкта на рівні закономірностей, отри­мання конкретного наукового знання про механізми їх дії та форми вияву в різних соціальних системах.

Незважаючи на те, що соціологія права дуже молода наука, вона вже має свою історію. Більшість мислителів минулого, які висловлю­валися з питань права, формували зовнішні світоглядні концепції. Концепції Арістотеля щодо законності і справедливості стосувалися цілей соціальної системи, виражали потреби соціальної групи у пев­ному внутрішньому порядку. Заслуговують на увагу і праці Платона («Політик», «Держава», «Закони»), як першого теоретика теорії дер­жави та права, аналітика взаємодії суспільства, держави та права. Од­нак більш наукового вираження даний напрям почав набувати з се­редини ХЕХ ст. Серед значних попередників можна назвати Ф. Совіньї. Згідно з його поглядами, право, котре спочатку з'явилося як звичай і запевнення людей, пізніше було узагальнено наукою і трансформова­но у свідомість людей. І лише пізніше форма права була остаточно визначена вільними законодавчими установами. Ідея про існування відносин між правом та змінами суспільства також була близькою цьому авторові.

Німецький юрист Р. Йерінг стверджував, що право - це засіб для визначення певної цілі. А австрійський юрист Е. Ерліх право поділяв на «позитивне» і «живе». Він підкреслював, що центр тяжіння роз­витку правової поведінки лежить не в законодавстві, не в науці про пра­во, не в судових рішеннях, а в суспільстві. Тим самим він чітко роз­глядав право як залежну перемінну, оскільки будь-яка зміна чинного права тягне за собою певні зміни в інтерпретації нормативних понять.

У період накопичення загальних знань у галузі соціології права більшість вчених сприяла формуванню проблематики цієї науки (Е. Дюркгейм, Г. Гурвіч, Т. Парсонс). Лише на початку 60-х років XIX ст. було введено і закріплено поняття «соціологія права».

У сучасних умовах, на думку вчених, існує дві відносно сформо­вані школи соціології права, що становлять системи різних наукових підходів та теорій: європейська та американська.. Критерії їх розріз­нення вкрай суперечливі і неоднорідні. Однак деякі їх позиції можна фрагментально висвітлити.

Одним з представників європейської школи є австрійський юрист Е. Ерліх, який, зокрема, піддавав критиці розгляд соціальної реальності через призму судово-юридичної практики. Значний внесок у форму­вання європейської школи зробили Б. Малиновський, Г. Гурвіч, Л. Петражицький та інші.

Американська школа соціології юриспруденції орієнтувала теорію права на те, щоб розглядати судову діяльність, правове мислення як мистецтво, в якому домінують не стільки логіка і раціональна систе­ма, скільки емоція та інтуїція. Здебільшого тут домінував прагматич-но-інструменталістський підхід до функціонування правової системи.

У галузі соціології права використовують цілий ряд методів (вони розглядалися в розділі про технологію соціологічного дослідження). Головним предметом інтересів соціології права є правові норми і пов'язані з ними моральні норми. Серед різних видів норм (звичаї, релігійні, політичні, традиційні та інші) моральні і правові норми ви­конують важливу роль у плані залучення до соціальної системи еле­ментів порядку і згоди.

Однією з основних концепцій соціології права є концепція дії права. За Л. Петражицьким, це - теорія, яка прагне розглянути дію соціального життя на право і навпаки, спираючись при цьому на йо­го загальну концепцію соціології. Соціологія Л. Петражицького - це теорія соціального розвитку, прогресу. На думку вченого, право і мораль є факторами, які «прищеплені» суспільству шляхом суспіль­ної соціалізації. Але вони різняться за своїми соціальними функція­ми. Мораль прагне до створення у людини позиції обов'язку, вона виробляє людську особистість, відводячи їй пасивну роль виконання обов'язків. А право прагне до вироблення у людини відчуття влас­них схильностей. Право формує тип людини-громадянина, особис­тість, вкорінюється в соціальне життя і зміцнює свої цінності у формі взірців поведінки, встановлюючи певні ролі, типи відносин між людьми. Воно систематично проникає в різні типи зв'язків між людьми.

Л. Петражицький окреслив три тенденції розвитку, які спостеріга­ється в історичному ракурсі і які є важливими для змін, що відбува­ються у розвитку правової системи.

Перша - це тенденція зросту вимог. Правова система, устрій по­стійно потребують від індивіда набагато більшої покори (як в кількіс­ному, так і в якісному контексті), ніж раніше. Друга тенденція - це прагнення до зміни мотиваційних спонукань. У різних розвинутих устроях право породжує все більш благородні спонукання, щоб забез-

печити один і той же вид поведінки. Прагнення до зменшення тиску в дії права є третьою тенденцією.

Те право є головним реалізатором соціальних функцій, яке вияв­ляється і в особистісних відносинах між людьми (позаконфліктні уго­ди, передача майна, афери, встановлення термінів, умови оплати, уз-годи, приватний арбітраж, позики і т. ін.), діє в кожну хвилину в різ­них соціальних контекстах.

Відомий франнцузький соціолог, правовик Е. Дюркгейм розгля­дав право як «ідентифікатор» колективної свідомості і невіддільно пов'язував його із організацією. Дюркейм розрізняв два різновиди правових розпоряджень, що принципово відрізняються між собою за характером: репресивне (карне) право, і реститутивне (поновлюва­не) право. Перше застосовує репресивні санкції проти кожного, хто порушує правові розпорядження. Інше - пов'язане не стільки із реп­ресіями, скільки із поновленням (поверненням до попереднього) стану, в якому речі перебували до порушення правових розпоряджень. За Дюркгеймом, такий характер мають санкції комерційного, громадян­ського та адміністративного права. На думку соціолога, різниця між цими різновидами права та переважання одного із них відображають і різницю між двома видами суспільної солідарності.

Щодо системності, Л. Петражицький, розрізняє позитивне й ін­туїтивне право, офіційне та неофіційне. Позитивне -