Тема з соціологія росії (XIX - поч. XX ст. )

1. Становлення та особливості російської соціології

Соціологічна думка в Росії з середини та кінця XIX - початку XX ст. представлена багатьма напрямами, що відображають складний спектр суспільно-політичних течій, які існували на той час. І на це є свої причини. Російську соціологію необхідно, передусім, розглядати як відповідь на потреби суспільного життя: переплетіння протиріч та особливостей традиційного й індустріального суспільств; відданість патріархальності і потреба в новій трудовій етиці, міцна тенденція до маргіналізації суспільства, прагнення активних соціальних сил до ра­дикалізму, епоха реформування суспільного життя Росії — далеко не всі контрасти, які визначали проблематику і змістовність розвитку російської філософсько-соціологічної думки.

Спочатку вона формувалася як філософія історії (перша половина XIX ст.). На передній план висувалися соціальні теорії, де перепліта­лися соціально-філософські та соціологічні елементи. І тільки на межі ХІХ-ХХ ст. з'являються вже чисто соціологічні теорії. Російська со­ціологія часто-густо зосереджувалася на проблемі необхідності, ба­жання чи небажання капіталістичної еволюції країни за європейською (західною) моделлю. Переважна більшість соціологів, розробляючи теоретичні моделі, так чи інакше, мали на увазі «російський шлях» розвитку і відповідно прагнули теоретичні положення різних напря­мів перевести на рівень конкретних практичних програм. Водночас у суспільстві відчувалася наявність певної «російської ідеї», «духу народу», що знаходило свій вияв і в соціології. Російські соціологи прагнули не тільки описати характерні риси народу соціологічною мовою, а й намагалися змоделювати варіанти російського розвитку. І, само собою, такого типу ідеї знаходили відображення в соціології, виливаючись на перших порах у народництво.

Важливішою та висхідною російської соціологічної думки був і на­туралістичний підхід до аналізу суспільних відносин, який відіграв не­абияку роль у подальшому формуванні російської соціологічної дум-| ки. Перш за все, це виявлялося в органістичному підході до суспіль­них відносин, який полягав у прагненні уявити світ як органічне ціле. Російські мислителі прагнули знайти та обґрунтувати загальнозначи-мий соціальний ідеал, котрий спрямував би суспільні зусилля до соці­ального конструктивізму. Велику увагу дослідники приділяли росій­ській общині, вбачаючи в ній органістичне «начало», опору, на якій можна було б реалізувати самобутній російський шлях соціальної еволюції. Не пройшла поза увагою російських соціологів і проблема соціальної динаміки, в таких її елементах, як еволюція та прогрес. Взагалі, категорії «прогрес» російські соціологи приділяли велику увагу.

Виходячи з початкових філософсько-гносеологічних посилок що­до ролі суб'єкта пізнання і буття, питання співвідношення соціальної реальності та суспільного ідеалу - в російській соціології склалися дві протилежні тенденції: утопічна та реалістична. В кінцевому під­сумку, утопічна лінія виходила із уявлення про суспільство як меха­нічний агрегат, за якого достатньо визначити науково обґрунтований соціальний проект і завдяки суб'єктивному фактору здійснити його революційним шляхом, прискоривши, тим самим, історичний процес, що врешті знайшло свій практичний вияв у жовтневій революції (пе­ревороті) 1917 р. і подальшому поширенні комуністичної ідеології в практичному застосуванні.

Реалістична ж лінія пропагувала багатофакторний підхід, розу­міння суспільства як складної динамічної рівноваги. Обумовлювалася необхідність рівноважливого співвідношення в еволюції суб'єкта і соціг льних форм. Особлива увага приділялася пошуку механізмів уз­годження інтересів різних суб'єктів на практичний гуманізм, внутріш­ню дуковну революційність. І саме ця реалістична лінія, на думку фа­хівців, виявилася співзвучною науковій соціології.

Вагоме місце в теоретичному пошуку займали і теорії взаємної допомоги, кооперації, солідарності. Ключові положення в ньому за­ймали і проблеми людини. Звідси ж і проявилася тенденція так зва­ної «етизації» соціології (поєднання етичного і соціологічного під­ходів).

Соціальна думка в Росії, як відповідне знання, виникла в ході і в результаті реформ Петра І. Прагнення впровадити в російське життя європейські соціальні форми без врахування соціокультурного кон­тексту стало базовим протиріччям як соціального розвитку Росії, так і соціально-філософських підходів. З першої половини XVIII ст. по­чинають закладатися елементи просвітництва на предмет соціально-політичного улаштування, фундаторами якого стали Ф. Прокопо-вич (1681-1736) та В. Татищев (1686-1750) (необхідність силових

методів владування), О. Радищев (1749-1802) (проблеми общини), С. Десницький (1740—1789) (проблеми аналізу господарської діяль­ності), які в своїх трактатах і з розумінням, і досить критично оціню­вали петровські реформації.

Але особливе місце в становленні російського соціального мис­лення зайняла філософія історії (поч. XIX ст.), з якою започаткувала­ся істинно національна російська філософська свідомість. Саме в цей час на арену виходять великі російські мислителі: О. Герцен, П. Пес­тель, П. Чаадаев, В. Бєлінський, М. Чернишевський, Д. Писарєв та ін. Формуються основи антропологічної традиції російської філо­софії і соціології, ідеї історизму, революційних перетворень у суспі­льстві як способу його прогресу.

Своєрідність соціального мислення в Росії та його розвиток (хара­ктер, темпи) закладені були самою російською дійсністю. Перш за все, це відповідний стиль мислення, в якому домінували: релігійний догматизм, тоталітарність, апологея державності, низький рівень про­світи тощо. Релігійний догматизм, неосвіченість, більше того,- нете­рпимість до будь-яких радикальних змін, прогресивності, освіченості полонили боярську Русь аж до XVIII ст. Лише реформаторство Петра І та окремі «острівки» цього руху (початок просвіти за Єлизавети та соціально-політичний прогрес за Катерини II) створили певні осеред­ки для розвитку прогресивного мислення.

На той час прогресивні зміни хоч і впроваджувалися окремими представниками та послідовниками петровської реформації, проте самій Росії, її народу, кожному його прошарку (від селянина-кріпака до царської знаті) притаманна була, за словами тодішніх просвітите­лів, «відсутність сприйнятного середовища, до поживного підґрунтя якого могла б причепитися наукова освіта. І більшість людей, котрі здобували освіту, досить швидко «втрачали» її і поверталися в попе­редній стан неосвіченості, неуцтва через брак пропозиції та практики для їх знань».

Зміни стали очевидними лише з середини XIX ст.: прогресивні настрої після війни 1812 p., декабристські та народні хвилювання, революційно-демократичні навіювання із Європи сформували сприя­тливе підґрунтя для розвитку соціального знання в Росії. Можна ска­зати, що сама російська дійсність була основною умовою (як занепад, так і прогресивні її сторони) розвитку та поширення соціального знання. Це дає і пояснення відносній слабкості його розвитку аж до першої чверті XIX ст.

Іншою суттєвою перешкодою для розвитку соціології в Росії було жорстке переслідування царським урядом прогресивних мислителів та придушення російської соціальної думки на перших порах її фор­мування (кінець XVIII - перша половина XIX ст.).

Коротко охарактеризуємо найбільш впливові на той час напрями соціологічної думки в Росії.

2. Основні напрями розвитку російської соціологічної думки XIX - поч. XX ст.

Досить складно визначити точку відліку появи та формування саме соціологічних знань у Росії, однак однією з яскравих і неординарних фігур серед фундаторів російської соціології був Петро Чаадаев (1794-1856). Його філософсько-соціологічні погляди, викладені у відомому «Філософічному листі», Чаадаев висував завдання пошуків нових способів осмислення соціальних фактів, моделюючи єдність історії людства та її логіко-закономірного характеру, подаючи свій неорди­нарний аналіз російської історії укладу, в якому всі норми, традиції, переконання та правила є більшою мірою запозиченими, зазначаючи, що Петро І «з чистого листа» розпочинає історію Росії. Він висував і надію на необхідність вирішення та завершення великих ідей, проб­лем, питань соціального порядку, притаманних людству. «Філософіч­ні листи» Чаадаева (всього їх 8) послужили, свого роду, програмою для всіх наступних філософських та соціологічних пошуків у Росії. Ідеї П. Чаадаева, у подальшому їх розвитку, знайшли вияв у форму­ванні двох оригінальних спрямувань російської соціально-філософсь­кої думки - слов'янофільство та західництво. Фактично це були різні за характером моделі чаадаївської програми російської філософсько-соціальної думки. Слов'янофільська течія відстоювала принципи об-щинності, соціокультурну структурну форму соціального буття, принципи соборності як організації та ідеалу соціального життя, за­перечення державності, прояв анархізму, роль духовної, особливо релігійної нераціональної детермінації соціальної поведінки людей. Основоположниками даного напрямку були: І. Кириєвський, К. Акса­ков та ін.

Представниками західницького спрямування виступали такі ві­домі громадські та літературі діячі, як В. Бєлінський, О. Герцен, М. Чернишевський. Основними принципами, що їх вони пропагу­вали, були: революційний прогресизм, єдність світової історії та її закономірний характер, роль соціальних конфліктів у суспільних перемінах.

Досить неординарні і суперечливі погляди висунув російський вче­ний Микола Данилевський (1822-1885). У чаадаєвському дусі «літе­ратурно-філософського курйозу» М. Данилевський піддав аналізу ро­сійську самобутність, культурно-історичні типи, проблему сенсу та спрямованості історії. Його праці «Дарвінізм» (жорсткий критичний аналіз вчення Ч. Дарвіна), «Росія та Європа» (аналіз взаємин Росії та Європи) викликали неоднозначну гостру полеміку. За його класифі­кацією, фізика, хімія, психологія - єдині науки, що вивчають загальні світові «абсолюти» (матерію, рух і дух, а всі інші науки є порівняль­ними), він відхиляв існування єдиної загальної суспільної теорії. Вчений

Михайло Бакунін

припускав вплив національного фактора на суспільну науку (в силу специфічності об'єкта пізнання). Суспільство він представляв як суму національних організмів, які розвиваються за власними законами. Кожний суспільний організм він розглядав як цілісність. Відкидаючи ідеї європоцентризму (єдиної історії цивілізації) вважав, що людство не представляє ніякої єдиної цілісності, а швидше - подібне до стихії, котре в різних точках набуває певних форм, конструкцій. Найбільш великі з цих форм, він назвав їх культурно-історичними типами,- ті, в яких найконтрастніше і чіткіше сформувалися визначальні елементи культури,- мова, форми побуту, культура і т. ін. Згідно зі своєю кла­сифікацією, Данилевський виділяв позитивні культурно-історичні ти­пи, до котрих відносив єгипетську цивілізацію, китайську, індійську, американську та інші, в тому числі і слов'янську (всього таких 10), та руйнівні типи (бічі «Божі» - як він їх називав) - татари, гуни, монголи, котрі руйнували віджилі цивілізації. Він вивів і закони еволюції куль­турно-історичних типів: спільність мови, необ­хідність незалежності, нетривалість періоду роз­квіту, залежність повноти розвитку від рівнів ін­тегрованості народів. Так чи інакше його ідеї бу­ли значними у контексті розвитку етносоціології. Сутність прогресу Данилевський вбачав у то­му, що все не повинно йти в одному напрямку, а має розвиватися в різноманітному порядку. На його думку, жодна цивілізація не може пишати-ся«вищою» точкою розвитку порівняно із інши­ми, навпаки - кожний культурний тип робить свій внесок, свою особливість і специфічність у загаль-

ну багатоманітну скарбницю людства. Він був впев­нений, що і слов'янство для збереження власної куль­тури від експансії Європи повинно позбутися наслі­дування і об'єднатися на основі спадщини власного культурно-історичного типу. Таким чином, теорія М. Данилевського представляла собою одну із пер­ших спроб сформувати новий погляд на історію, на­давши йому елементів соціологічної інтерпретації.

Петро Кропоткин

Одним із впливових напрямів філософської та соціологічної думки був анархізм. Його теоретич­ний зміст і практична спрямованість були всебічно обґрунтовані в працях російських мислителів і ре­волюціонерів Михайла Бакуніна (1814-1876) і Петра Кропоткіна (1842-1921) які, у свою чергу, спиралися на праці європейських тео­ретиків анархізму Ш. Фур'є, П. Прудона та ін.

Суть анархії можна висловити словами М. Бакуніна: «надайте речам їхнього природного руху». Людина вступає у суперечності з соціальними інститутами, які обмежують її свободу, держава - це

завжди влада меншості, сила, яка протистоїть народові. Малюючи картину соціологічного співіснування (генезу теорій соціалізму та феодалізму), Бакунін зазначав, що соціалізм як суспільний устрій по­винен ґрунтуватися на особистісній та колективній свободі, діяльнос­ті вільних асоціацій. На його думку, не повинно існувати ніякої уря­дової регламентації людської діяльності і ніякого заступництва з боку держави, які взагалі мають бути усунені.

Ідеї анархізму набули подальшого розвитку у працях П. Кропот­кіна, який стверджував, що анархізм є дещо більше, ніж простий спо­сіб дії або ідеал суспільства - це «філософія як природи, так і суспі­льства». Кропоткін також рішуче виступав проти держави і «держав­ного соціалізму», вважаючи, що трудящі та селяни самі у змозі побу­дувати устрій на засадах особистісної та колективної свободи, союзу, на основі общини, артілей і асоціацій людей за інтересами. Рівність при цьому ототожнювалася зі справедливістю. Соціологія Кропоткіна цінна передусім вченням про взаємодопомогу і солідарність як пріо­ритетні фактори соціального прогресу, вірою в реалізацію творчого потенціалу людини.

Іншим представником даного напряму був і Петро Ткачов (1844-1886), видатний теоретик бунтівного спрямування, публіцист, со­ціолог.

Своєрідну і відмінну від попередніх теоретичних ліній пропагував Костянтин Кавелін (1818-1885) - соціальний філософ. Його програ­ма виходила за межі програми попередників і закладала основи нової соціальної науки, а його ідеї виявилися центральними для російської соціології:

пошук та виявлення соціокультурних факторів розвитку соціаль­них форм;

конкретний аналіз соціальних форм; проблема прогресу та розвитку особистості. Фактично він заклав основи соціальної методології. Соціологічні проблеми починають широко обговорюватися саме в період пореформеної Росії. Розвиток індустріалізації породжу­вав низку нових соціальних проблем, які не піддавалися висвітлен­ню та аналізу старою методологічною базою. Одним із перших іс­тинно соціологічних напрямів було поширення та популяризація позитивізму П. Лавровим, Д. Писарєвим, М. Михайловським та ін. Саме в позитивізмі російських соціологів приваблювало прагнен­ня до наукового методу, синтезу знань, створення науки про су­спільство. На цьому етапі була усвідомлена і прийнята сутність со­ціології.

Слід зазначити, що царський уряд, правляча бюрократія досить насторожено зустріла появу нової науки. Більшість філософів, соціо­логів, громадських діячів так чи інакше жорстоко переслідувалися за

антиурядову спрямованість їх ідей, і тому більшість із них вимушена була публікувати свої праці за кордоном. До 60-70-х років царський уряд всіляко придушував паростки нової наукової течії, і тому в бага­тьох власних пошуках, підсилюючись європейською прогресивністю, її впливом та підтримкою, російська соціологія багато чого була ви­мушена брати із європейської спадщини. Власна спадщина була при­душена.

З поширенням позитивізму з'являється ряд шкіл, напрямів соціоло­гічних досліджень: натуралістична школа: М. Данилевський, О. Стро-нін, Л. Мечніков; психологічний напрям: П. Лавров, М. Михайловсь-кий, М. Кареєв, Є. де Роберті; школа М. Ковалевського.

Ідеї географічного спрямування знайшли своє відображення в працях географа та соціолога Лева Мечникова (1838-1888). Відкида-ючи концепцію соціал-дарвінізму (механістичне трактування бороть­би за існування), вчений намагається сформулювати власні закони суспільного життя, визначаючи критерії соціального прогресу. Він підкреслював, що в суспільстві прагнення до кооперації, співробіт­ництва є визначальним. Соціологію, на його думку, повинні цікави­ти прояви солідарності та об'єднання сил, тобто будь-які фактори кооперації у природі. Мечніков орієнтувався на використання про­дуктивних аналогій між суспільством та біологічним організмом, причому ідея прогресу займала центральне місце у його соціологіч­ній концепції.

Цікаві положення були сформульовані прихильниками так званої органічної школи - Олександром Строніном (1826-1889) та Пав­лом Лілієнфельдом (1829-1903). О. Стронін вважав необхідним будувати соціальне знання за аналогією біології та інших природни­чих наук. Суспільство, згідно з його трактуванням,- це єдиний орга­нізм, а суспільні інститути - його окремі фрагменти. Звідси,- соціо­логія повинна бути аналогічною із фізіологією. Більш жорстку пози­цію займав П. Лілієнфельд. Трактуючи суспільство як організм, який живе за тими самими законами, що й природні організми, він вважав, що соціальні закони повинні виводитися із аналогії органічних сил природи. Самі ж соціальні процеси теоретично аналогічні проявам механічного руху. Суспільство, заП. Лілієнфельдом, складається із клітин - людських індивідів. Тому тут припустима повна аналогія (народження, розвиток, відмирання), а інституції - аналогічні за функ­ціями та роллю фізіологічним органам.

Помітний вплив на становлення та розвиток суспільної думки в Росії справила соціологія народництва та суб'єктивістський напрям у соціології, який виник наприкінці 60-х років і проіснував до початку XX ст. Взагалі в російській соціології кінця XIX - початку XX ст. важко знайти школу чи автора, котрі так чи інакше не торкалися б ідей етико-суб'єктивного спрямування, яку часто називали «російсь­кою соціологічною школою».

 

Петро Лавров

Відомими її представниками були Петро Лав­ров (1823-1900) - основоположник народницької доктрини, лідер пропагандистів, відомий філософ, со­ціолог, публіцист, та Микола Михайловський (1842-1904) - філософ, соціолог, публіцист. Обидва - духов­ні лідери революційної молоді 70-х. Суб'єктивізм їх­ньої соціології полягав у тому, що людина як суб'єкт історичного процесу редукується до суб'єктивної оцінки. Так, кожний дослідник по-різному інтерпре­туватиме той самий факт, залежно від його мораль­но-ціннісної платформи. Основне завдання соціології

~і---------------------------------------

Лавров та Михайловський вбачали у вивченні мо­тивів діяльності особистостей та їх моральних іде­алів. Звичайно, поведінка та діяльність людей ви­значаються багатьма об'єктивними обставинами, природними та соціальними, але головними фак­торами, які спрямовують діяльність людей, вва­жають теоретики, є їхні внутрішні мотиви, ідеали, воля. А тому об'єктивний аналіз явищ суспільного життя легко поєднується з суб'єктивним, оціноч­ним підходом.

Микола Михайловський

На думку Михайловського, об'єктивна точка зору є обов'язковою для природничих наук і ціл­ком непридатна для соціології.

Більшість ідей П. Лаврова тяжіла до марксиз­му та економізму, а М. Михайловського - в бік соціальної психології, одним із перших родоначальників якої він і був у Росії. У визначенні предмета соціології, в пошуках її місця в системі наук представники етико-суб'єктивної школи виходили із тези О. Конта про необхідність створення позитивної науки про суспільство. Центральною проблемою класифікації наук, за Лавровим, було співвідношення соціології та іс­торії. Лавров вбачав конституювання єдиної науки про людину, до якої увійшли би соціологія та історія із загальним для них суб'єктивним методом пізнання. Оскільки у соціальному пізнанні, де суб'єкт та об'єкт пізнання взаємопов'язані, невіддільні одне від одного, де лю­дина пізнає сама себе, немає знання, яке б не стосувалося особи. Такі критерії пізнання, як істина, правда, справедливість - пізнаються тільки суб'єктивно. Без застосування суб'єктивного методу ми не можемо отримати знання про людину, сім'ю, державу, про будь-які індивідуальності, стверджував М. Михайловський. Окрім того, і соціо­логія, і історія невіддільні і від етики, а значить, методика наук про людину повинна визначатися як етико-суб'єктивна.

Багато уваги приділяли Михайловський та Лавров вирішенню проблеми взаємодії особи та суспільства, де на перший план виходить особа, якій властива індивідуальність, неповторність.

Суспільні цілі можуть бути досягнеш виключно завдяки особис­тостям. Особа повинна розвивати в собі розуміння суспільних інтере­сів, котрі є суттю й її інтересів. Але, щоб це сталося, повинна спочат­ку виникнути критична думка в суспільстві, яка, у свою чергу, пови­нна пройти в своєму розвитку ряд етапів, перш ніж привести людину до розуміння того, що її інтереси полягають у солідарній скооперова­ній взаємодії із іншими. Але більшість людей нездатна піднестися до критичного осмислення дійсності, оскільки живе звичаями, звичками, щоденними турботами. Тому особистість не може інакше, як на осно­ві критики реального, розвиватися всебічно. Цікавим є питання про взаємодію «героїв та натовпу». Це питання розглядається у соціаль­но-психологічному плані, названо «героєм» людину, яка заохочує власним прикладом на добру чи погану справу. «Натовп» - це людсь­ка маса, яка здатна захопитись цим прикладом - благородним чи ни­зьким.

Відповідно і роль соціолога не повинна бути зведена до простої фіксації фактів і критики реальних суспільних форм. Він, передусім, повинен виступати як практик, реально брати участь у суспільному прогресі. Соціологія як наука має бути підпорядкована необхідності реалізації ідеалу, під яким П. Лавров та М. Михайловський розуміли ідеал соціалістичний.

Михайловський відводив велике місце вченню про кооперацію, бажаючи з'ясувати, яким чином суспільство через кооперацію впли­ває на особистість. На його думку, сільська община надає можливість для всебічного і гармонійного розвитку кожної особи, підпорядковує їхні взаємні інтереси.

У фундаменті теорії прогресу даної школи останньому відводилося місце кінцевого питання в соціології і основного - в історії. Прогресу П. Лавров надавав особливо великого значення, визначаючи його в кількох формах, акцентуючи увагу на розвиток в людині свідомості та здійснення істини і справедливості, зміцнення солідарності.

Психологічний напрям у соціології Росії склався в 90-х роках XIX ст. і певною мірою був продовженням ідейних традицій європей­ських «психологістів» Г. Тарда, М. Лацаруса, Г, Лєбона, X. Штейнталя, а також російських соціологів П. Лаврова та М. Михайловського. Фун­даторами цієї течії в російській соціології були Є. де Роберті, М. Ка-рєєв, Л. Петражицъкий. їхні основні праці торкалися проблем суспіль­ного розвитку, які вирішувалися, виходячи з визнання головної ролі в поведінці людей їх індивідуальної та колективної психології.

У своїй психологічній соціології Євген де Роберті (1843-1915) ви­ходить з того, що всі суспільні явища, як результат діяльності людей, генеруються і спрямовуються психологічними, людськими факторами, котрі виражені в емоціях, прагненнях, волі, способі мислення і т. ін. Звідси виводиться логічний висновок: всі суспільні явища певною мірою збігаються з явищами власне психічними. А тому і соціологія як дослід-248

ницька наука про суспільство повинна бути тісно пов'язана із психоло­гією. Згідно з такою логікою саме психічна діяльність людей визначає ссню соціальну діяльність. Де Роберті, правда, пояснював, що ця пси­хологічна діяльність людей розвивається, у свою черіу, під впливом біологічних факторів та їх соціальної діяльності. Основну мету «влас­ної» соціології вчений вбачав у пізнанні так званих «законів психологі­чної взаємодії». Говорячи про психологічні взаємодії людей, Де Робер­ті вказував на значення як індивідуальної, так і колективної психіки.

Микола Карєєв

Інший представник цього напряму Мико­ла Карєєв (1850—1931), відштовхуючись від пози­тивістських контівських позицій, виділяв колекти­вну психологію як домінанту суспільних відносин. Обґрунтовуючи власну концепцію, Карєєв вважав, що О. Конт в силу нерозвиненості психологічних знань того часу здійснив стрибок від біології до соціології, минаючи психологію. Таким чином, виправляючи «помилку» О. Конта, Карєєв між біологією та соціологією ставить психологію. Саме колективна психологія, на його думку, здатна стати

основою соціології, оскільки всі суспільні явища є в кінцевому підсумку

духовною взаємодією між окремими людьми.

Лев Петражицький

Не менш яскраву концепцію висунув інший пред­ставник «психологізму» Л. Петражицький (185 ⁷-1931), який визначав соціологію як науку, що спира­ється на суб'єктивну психологію людських мотивів. Традиційна на той час соціологія вважала централь­ними поняттями «суспільство» і «цінності». Петра­жицький же пропонує змістити акцент на поняття «соціальна поведінка» та «мотиви». Поняття «мо­тив» є рівнозначним психологічному поняттю «емо­ція». Розглядаючи його як найбільш змістовний при­чиновий компонент соціальної поведінки, Петражи­цький проголошує предметом соціології розуміння соціальної дії. На його думку, саме емоції є істинними рушіями поведінки людини, окрім відчуття та волі.

До кінця ХГХ ст. у російській соціології стала очевидною неспро­можність географічного, біологічного та психологічного напрямів з'я­сувати сутність суспільних відносин. Стало очевидним, що при вирі­шенні складних соціальних проблем не можна спиратися на будь-який один фактор, а необхідно враховувати всю сукупність і взаємодію со­ціальних явищ та елементів. Так у російській соціології з'явився плю­ралістичний, або багатофакторний, підхід до вивчення суспільства, виразником якого був видатний російський вчений Максим Ковалев-ський (1851-1916). Саме завдяки діяльності М. Ковалевського росій­ська соціологія виходить на міжнародну арену.

Теоретичною передумовою даної соціологічної концепції є соціо­логія Конта. З питання «що таке соціологія?» розпочав розгляд проб­леми Ковалевський. Згідно з його визначенням, соціологія - наука про організацію та еволюцію людського суспільства. Організація су­спільства та його еволюція - два основних розділи соціології Ковалев-ського, які можуть бути ототожнені з соціальною статикою та соціаль­ною динамікою Конта. Основними працями Ковалевського є «Норми розвитку соціологічних вчень» та «Соціологія». Як соціолога М. Ко­валевського цікавили такі проблеми: зв'язок соціології з історичними науками; порівняльно-історичний метод дослідження; багатофактор-ний підхід до вивчення суспільства; соціальні закономірності і суспіль­ний прогрес. Ковалевський був прихильником еволюціоністської концепції розвитку соціально-історичного процесу. Таким же чином, на його думку, відбувається і розвиток окремих галузей суспільного життя та різних соціальних інститутів.

Ковалевський вказує на роль багатьох факторів суспільного роз­витку: економічні, демографічні, політичні, психологічні, моральні, релігійні. Однак жодному з них він не надавав вирішального значен­ня. В різних ситуаціях їм відводяться різні ролі, і будь-який з означе­них факторів може вийти на перший план. На думку дослідників, са­ме в цьому і полягає світоглядний та методологічний зміст соціологіч­ного плюралізму М. Ковалевського.

Інший прояв соціологічного плюралізму виявляється у ставленні до інших соціологічних напрямів та шкіл. Це - прагнення зрозуміти їх, виявити зв'язок між ними, рівно як і готовність застосувати їхні здобутки під час аналізу тих чи інших суспільних явищ. Важливу роль у соціології Ковалевського відіграє історико-порівняльний ме­тод. Порівнюючи розвиток суспільств (народів) різних епох, можна вивести, вважає вчений, деякі загальні закони їх історичної еволюції. Цікавим є і те, що порівнювальні (ті, що вивчались) явища бралися, як правило, не в статиці, а в динаміці, в їх історичній еволюції, що дозволило вивчати не тільки загальні закономірності, а й специфічні особливості розвитку тих чи інших суспільств.

Однією з провідних течій теоретичної думки Росії кінця XIX -початку XX ст. було неокантіанство (течія ідеалістичної філософії кінця XIX - першої третини XX ст., яка намагалася осмислити основні проблеми філософії на основі оновленої інтерпретації вчення І. Кан­та) представлене в своїй психологічній інтерпретації Л. Петражиць-ким, нормативістським - О. Лапо-Данилевським, а також нашим співвітчизником українським філософом Б. Кісі яківським. До нео-кантіанства і до соціології вони прийшли від своїх професійних проблем - необхідності розробити концептуальний фундамент історії та правової науки.

Мету своєї праці О. Лапо-Данилевський бачив у виведенні соціології на новий якісний рівень розвитку через перехід від «публіцистичного 250

аматорства» до наукового професіоналізму, спеціалізації в соціології. Основну увагу, як і всі представники неокантіанства, він приділяв про­блемам соціального пізнання, соціологічним методам дослідження. В центрі його інтересів як професійного історика виявилися пошуки син­тезу історії і соціології. Логікою його пошуку та синтезу було визнання психології як стрижня соціального пізнання, як основна наука про дух, що забезпечує пізнання соціальних та історичних процесів. Психологія задає всьому гуманітарному знанню єдність точок зору. В свою чер­гу, метою гуманітарної науки є з'ясування психологічного змісту соці­альних і культурних фактів, з подальшою їх типологізацією. А основ­ними типологізуючими дисциплінами саме і виступають соціологія та історія. Обидві вони, приділяючи увагу аналізу суспільства у формі соціальної статики та динаміки, прагнуть до узагальнення.

Ідеї, близькі О. Лапо-Данилевському, розвивав ще один оригіналь­ний представник російського неокантіанства в соціології - В. Хвостов -правознавець та історик, котрий значно посилив аспект психологізму в теорії і методології пізнання. Психологія, за його твердженням, за­дає описовість соціальному пізнанню.

Кістяківський виходив із констатації кризи в сучасному науково­му пізнанні і необхідності шукати вихід з нього в галузі методології. Причина кризи вбачалася ним в:

? суб'єктивізмі суспільної науки;

? прагматизмі;

? марксизмі та ідеологізації науки;

? запозиченні позитивізмом категорій і методів природничих наук,
що ігнорує специфіку предмета соціального знання - вивчення
людини як діяча і творця культури;

• нерозмежованості соціології та соціальної філософії.

Аналізуючи марксизм як одну із основних соціологічних шкіл, Кістяковський досить критично ставився до багатьох її моментів. Так, поняття класів і класової боротьби він інтерпретував як соціально-психологічне, а не суто економічне, за Марксом.

Згідно з Кістяківським, суть пізнання полягає у виявленні за допо­могою операцій виділення, ізолювання загальнозначимих співвідно-син, що характеризуються суттю «необхідності», «поза простором», «поза часом». Природа, як і соціум, сама по собі невичерпна, багато­манітна, і ми її схематизуємо. А необхідність і випадковість - це конструкти нашого розуміння. Соціологія вимагає ще й пошуку істи­ни і оцінку діяльності людей з позиції етики. Дослідницька частина соціологічної спадщини мислителя спрямована головним чином на обумовлення цінності права для практичного життя. Значну частину духовної культури становлять і елементи права, яке дисциплінує лю­дину в її помислах. Ігнорування влади права завжди вело до влади сили, зростання несвободи.

Однією з провідних наукових шкіл стає неопозитивізм П. Сорокі-на, К. Тахтарьова. Проте, наприкінці XIX століття у Росії сформу­вався і почав набувати все більшого поширення марксистський напрям у соціології. Він поділився на дві течії. До першої слід від­нести революційний марксизм, представниками якого були Г. Пле­ханов, В. Ленін та інші. До другої - так званий легальний, або лібера­льний марксизм, представниками якого були П. Струве, М. Туган-Барановський, а також «християнська соціологія» М. Бердяева та С. Булгакова, С. Франка в руслі релігійної філософії. Коротко оха­рактеризуємо ці напрями.

Георгій Плеханов

Георгій Плеханов (1856-1918) розвивав соціо­логічні ідеї марксизму у світлі матеріалістичного розуміння історії. Він розробив питання про спів­відношення ролі особистості і народних мас в істо­рії, критикував концепцію народників, згідно з якою Росія йде власним самобутнім шляхом розвитку, а капіталізм - штучно «пересаджене» до Росії явище. Звідси і виникає потреба затримати, зупинити роз­виток капіталізму, зупинити ламку вікових устоїв російського життя.

Плеханов зіставляв умови виникнення та істо­ричну роль капіталізму на Заході з умовами його розвитку в Росії і з'ясовував загальні передумови розвитку капіталізму в різних країнах, роблячи при цьому висновок про помилковість протиставлення Росії та Заходу. Він показав, що капіталістичні відносини самі собі проклада­ють шлях і спричиняють ламку старих устроїв. Великий внесок зробив Плеханов у розробку питання про роль народних мас і особистості в історії. Хоча він був досить далекий від того, щоб заперечувати роль особистості в історії, однак блискуче розкритикував ідеологічний культ особистості, який, на превеликий жаль, мав місце в історії колишнього СРСР і має місце в багатьох слаборозвинутих країн світу (просоціаліс-тичного спрямування).

З аналогічних позицій виступав проти народників і Володи­мир Ленін (1870-1924). Він розвивав марксистське положення про суспільно-економічні формації і ступені історично­го розвитку. Як і Плеханов, Ленін вказує на порож­ність суб'єктивістської методології в оцінці ролі особистості в історії, приділяючи більше уваги ролі класів та народних мас.

Володимир Ленін

На відміну від революційного, легальний марк­сизм як теоретична та ідеологічна течія став своє­рідним виразом ліберальної буржуазної думки. Буржуазний лібералізм під вивіскою легального марксизму використовував цілий ряд марк­систських ідей з економічної теорії Маркса для

обґрунтування історичної неминучості розвитку капіталізму в

Росії.

Легальні марксисти також виступали проти народників і у зв'язку з цим обґрунтовували об'єктивний та закономірний характер розвит­ку в Росії капіталістичного способу виробництва і пов'язаної з ним економічної, технічної та духовної культури.

Відкинувши «економічний матеріалі