Історія становлення та розвитку

Вступні зауваги

У частині другій простежуються основні етапи розвитку світової соціологічної думки - від античності до сьогодення. Аналізуються протосоціологічні ідеї мислителів Стародавнього світу, Середньовіччя, Нового часу, особливості виникнення і розвитку соціології як окремої науки. Значна увага приділена аналізу наукових концепцій класиків світової соціології і основних напрямів сучасної західної соціології -як теоретичного її рівня, так і емпіричних досліджень.

Сьогодні у вітчизняній соціологічній літературі існує чимало форм і послідовностей висвітлення даної галузі наукових знань, од­нак, на наш погляд, виходячи з аналізу наявної літератури, найбільш вдалим та оптимальним викладом таких знань (з врахуванням широ­ти охоплення, глибини розкриття та рівня доступності) характери­зуються, зокрема, теоретичні розробки А. О. Ручки, В. В. Танчера, О. І. Погорілого, М. В. Захарченка. Ми вважали за доцільне врахову­вати саме таку логіку та послідовність висвітлення історії розвитку соціології.

І. ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ

ЗНАНЬ ПРО СУСПІЛЬСТВО.

ПРОТОСОЦІОЛОГІЯ -

СУЧАСНА СОЦІОЛОГІЯ

Як і кожна наука, соціологія проходить періоди виникнення, ста­новлення і розвитку. Кожному періоду, етапу розвитку властиві свої, специфічні, особливості, що характеризуються рівнем знань про су­спільство, людину, потребами буття та існування людини і суспільства, розумінням та поясненням її поведінки, діяльності.

Історія соціології - це наука про виникнення, основні етапи роз­витку та історичні форми і напрями соціального знання. Вона вивчає те, як знання про суспільство виокреслюються з багатоманітності людського досвіду і набувають форми емпірично обґр>-нтованої нау­кової історії. Однак це не тільки історія розвитку науки, це - свого роду еволюція методології сприйняття, розуміння та пояснення бага­тогранного суспільного середовища. Найпершим етапом цього на­пряму є так звана протосоціологія - система теоретичних уявлень про суспільство, які передували виникненню соціології як науки. Ці теоретичні уявлення мали форму поглядів, ідей, вчень. Сама ж історія соціології включає кілька етапів. Це:

• / етап протосоціології, що охоплює виникнення і становлення
соціальних знань про суспільство в Стародавньому Світі, Середньо­
віччі, в епоху Відродження (до поч. XIX ст.);

• // етап - поява соціології як науки і програм перебудови наук
про суспільство на емпірично обґрунтованих засадах (триває до кін­
ця XIX ст.);

• /// етап - «класичний» (гостра критика натуралістичної соціо­
логії і переломний інтерес до соціальної дії, взаємодії, соціології особи;
формування проблематики емпіричної соціології);

• IV етап - 20-70-тіроки. XX ст.- час формування основних су­
часних теоретичних напрямів, інтенсивна галузева диференціація со­
ціології, попредметне її розгалуження, вдосконалення методів дослі­
дження;

• V етап - з 70-х років і донині - новітній сучасний етап розвитку
соціології.

Звичайно, це не єдиний і остаточний поділ на етапи, але більшість вчених (як свідчить аналіз літератури) дотримується саме такої струк­тури.

Тема 1

РАННІ ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ

СОЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ.

ПРОТОСОЦІОЛОГІЯ

1. Розвиток соціальних знань у Стародавньому світі.

Погляди на суспільство Демокріта, Платона, Арістотеля

Знання про суспільство ведуть свій відлік з давніх-давен. Спроби мати уявлення про суспільство проявлялися вже в первісних культурах у формі міфологічних та релігійних вірувань. Стародавні цивілізації Китаю, Індії, Єгипту, Греції та Риму залишили численні пам'ятки до­сить розвинутих філософських концепцій, де світорозуміння не об­межувалося лише прикладним середовищем, а поширювалося й на соціальну сферу діяльності людей. Для прикладу можна назвати і староіндійські Веди, етико-політичні вчення Конфуція, теорії держа­ви та політики Платона, протосоціологічні та етичні погляди Арісто­теля, Епікура, Лукреція Кара та ін.

Найдавнішою формою відображення та пояснення світу, природи і людини була міфологія - (від грецької mitnos - старовинна легенда, оповідь, logos - слово, вчення). Існує близько 500 способів визначення міфу: і як релігійне уявлення, і як примітивний світогляд людини, фа­нтастичне відображення світу. Найвідоміші серед них - Веда, Іліада, Одіссея, так звані епоси - перші форми соціального знання. Це опо­відь про минуле, що відтворює картину народного життя, ідеали, но­рми, прагнення. З плином часу, з розвитком філософії, математичних знань, міфологія та епос замінюється точним описом минулих подій - історичною хронікою або історією. Надалі: із розвитком науки, примітивного виробництва, переходом до рабовласницького суспіль­ства, розвитком класової структури суспільства, товарно-грошових відносин, торгівлі, армії, потребою в різноманітній і повній інформа­ції,- все це впливає на формування та розвиток знань про суспільство.

Саме тоді перші емпіричні обслідування проводилися у Вавилоні, Єгип­ті, Китаї на основі вивчення системи переписів податків, населення. Вже відчувалася залежність перших обслідувань від математичного знання, спостерігалася трансформація задоволення практичних потреб на внутрішні пізнавальні потреби. Так виникало наукове самопізнання. Практичні (прикладні) і пізнавальні потреби зумовили появу опи­сання і фіксації подій минулого, сучасного їх осмислення, оцінки та ана­лізу. Виникають і розвиваються принципи систематизації і описування історичних подій, розвиток історіографії; зароджується нова форма опи­сування дійсності - історія. Перша так звана школа логографів у формі відображення суспільства відійшла від міфологізму. Набували розвитку та актуальності достовірність історичного матеріалу та використання документальних джерел, що привело до виникнення історії як науки.

Одним із перших істориків був грецький мислитель Полібій (200-120 р. до н. є.), автор праці «Всесвітня історія», який розглядав істо­ричні процеси у взаємозв'язку, застосовував систематичність опису­вання, письмове фіксування та хронологічне відтворення подій. Вже тоді і філософи робили спроби пояснити суть суспільства. Античні філософи, історики, мислителі усвідомлювали поділ буття людини на природне та суспільне.

Першими філософами, мислителями, фунда­торами знань про суспільство були Демокріт, Платон, Арістотель та інші. Так, Демокріт люд­ську потребу визнавав вчителькою життя, завдяки якій люди перейшли від первісного способу до сучасного, навчилися ткати (як це роблять паву­ки), будувати житло - як ластівки, співати - як птахи.

Платон був першим професійним представни­ком філософії ідеалістичного напряму. Він розро­бив вчення про душі, з яких виділяв 3 групи суспі­льства (залежно від характеру душ):

- філософи і правителі - малочисленний привілейований клас,
яким притаманні розум, істина, розсудливість;

- другий клас - воїни, котрим притаманні мужність та ефектив­
ність;

- люди прагнучої душі - торгівці, будівельники, ремісники, сенс
діяльності яких - забезпечувати життєві потреби держави, суспільства.

На думку філософа, кожний стан суспільства мав займатися тим, на що здатний, і не втручатися в справи інших. Платон вперше поді­лив суспільство на управлінців та виробників, абсолютизуючи державу як вищий сенс буття суспільства. Людина для держави, а не держава для людини — ось кредо політичної філософії Платона. Основні його роботи: «Політика», «Держава», «Закони».

Платон є основоположником логіки, психології, політики та ряду 186

інших галузей знань; залишив велику спадщину з галузей знань про суспільство, державу, владу.

Платон

Найвидатнішим давньогрецьким філософом був Арістотель. Це була всебічно освічена лю­дина, неординарна особистість. (Одним з його учнів був відомий полководець Олександр Маке­донський). Саме з його філософської спадщини бере початок диференціація знань і поступове відгалуження конкретних наук із філософії. Чис­ленні спостереження за подіями суспільного життя та людською поведінкою згодом консти­туюються в історичні, економічні, політичні та інші просуспільні дисципліни.

Згідно з філософією Арістотеля, сенс життя лю­дини - це досягнення вищого блага через діяльність. Не самі по собі якості та характеристики роблять людину кращою, а досягається це через розум­ну діяльність, де люди розкриваються (тобто людина - це те, що вона робить і як, а не яка вона).

Арістотель був великим гуманістом, він вперше порушує і дослі­джує проблему способу життя, виділяючи при цьому такі (три):

- брутальний, грубий, розбещений, де щастя — це пусті розваги і втіхи;

- державний спосіб життя, куди він відносив правителів, держав­
них службовців різних рангів і т. п.;

- споглядальний - як найвищий філософський, котрим могли ха­
рактеризуватися не всі, а обрані богом та мудрістю люди.

Арістотель

Арістотель аналізує походження та розвиток держави і суспільства, віддаючи державі доміну­юче місце над людиною, сім'єю, родом, але при цьом}⁷ визнавав державу як продукт природного розвитку. Вищою формою суспільного життя, за Арістотелем, є «поліс» - (від грець, polis, лат. civitas - місто-держава, особлива форма соціаль­но-економічної та політичної організації суспіль­ства, типова для Давньої Греції та Давньої Італії, територія котрої складалася із міських та оточую­чих їх землеробних поселень (хори), оскільки в ньому права і обов'язки громадян юридично внормовані й підпоряд­ковані суспільному інтересу.

клас сильнозаможних; клас бідноти; «середній» проміжний клас.

Однією із природжених людських властивостей філософ вважав соціальну нерівність. Він запропонував класифікацію громадян полі­су за ознакою майнового стану:

Віддаючи свою симпатію останньому, Арістотель вбачав у його кількісному переважанні гарантію суспільної рівноваги та злагоди.

Система Арістотеля містить дуже багато елементів соціоло­гічних знань, що належать до предметної сфери протосоціології, в ній були закладені елементи наукових знань про соціальне управ­ління. Окрім того, Платон і Арістотель були свого роду ідеологами рабовласницького ладу.

Ксенофонт

Розвиток соціальних знань Античності певною мірою зобов'язаний давньогрецькому письменнику та історику Ксенофонту Афінському (близько 430-355 pp. до н. є.). Учень Сократа, Ксенофонт - один з найбільш популярних і плідних авторів стародавно­сті, майже всі його добутки дійшли до нашого часу. Основна історична його праця (продовження роботи історика Фукідіда) - «Грецька історія» (у 7 кн.). Ксе­нофонт ідеалізує Спарту, намагаючись, однак, збе­регти лояльність щодо Афін. Його прикладні роботи є незамінним джерелом соціальної, економічної, політичної історії Греції, де він дав характеристику «зразкового» господарства і «зразкового» громадянина, зобразив «ідеального» правителя й «ідеальну» державу, виклав програму пере­творення тиранії в «правильну державну форму із сильною особис­тою владою», а також спробував знайти вихід з економічних трудно­щів Афін та спартанського ладу.

Політична та соціальна думка Стародавнього Сходу розвивалася на основі релігійно-міфологічного світогляду і містила залишки пер­вісно-побутових уявлень.

Конфуцій Кун-цзи

У Давньому Китаї вона представлена відо­мим мислителем, засновником конфуціанства - Конфуцієм Кун-цзи (народився прибл. 551— 479 до н. є.). У молодості він був дрібним чинов­ником, а потім заснував першу в Китаї приватну школу. Основні погляди Конфуція викладені в книзі «Бесіди і судження» («Лунь юй»), що являє собою запис висловлювань і бесід з учнями і по­слідовниками. Важливим поняттям етико-полі-тичного навчання Конфуція є «гуманність» -сукупність етичних і соціальних відносин людей, що ґрунтуються на шанобливості і повазі до

старшого за віком і становищем, відданості государю і т. ін. У вислов­люваннях філософа відбита класова аристократична спрямованість його навчання. Він рішуче протиставляв «шляхетних чоловіків» «дріб­ним простолюдинам». На його думку, перші покликані керувати дру­гими, служити їм прикладом. Коли конфуціанство стало пануючою доктриною (після 136 до н. є.), Конфуцій був проголошений «учите-188

р лем 10 тисяч поколінь» і його культ офіційно підтримувався аж до 1911р. (початок буржуазної Сіньхайскої революції).

Конфуціанство - як течія, етико-політичне навчання чинило ве­личезний вплив на розвиток духовної культури, політичного життя і суспільного ладу Китаю протягом понад дві тисячі років.

Із самого виникнення конфуціанство, виражаючи інтереси час­тини класу, що панував (спадкоємної аристократії"), було активним учасником у соціально-політичній боротьбі. Воно призивало до змі­цнення суспільного ладу і сформованих форм державного керування шляхом строгого дотримання давніх традицій, ідеалізованих конфу­ціанцями, і визначених принципів взаємин між людьми в родині і суспільстві. Конфуціанство вважало загальним законом справед­ливості, закономірним і виправданим існування визискувачів і екс­плуатованих, за його термінологією,- людей розумової і фізичної праці, причому перші панують, а другі підкоряються їм і утримують їх своєю працею. У Давньому Китаї існували різні світоглядні на­прями, між якими велася боротьба, що була відображенням гострої соціальної і політичної боротьби різних суспільних сил того часу. У зв'язку з цим мають місце суперечливі тлумачення конфуціансь-кими мислителями основних проблем (про поняття «небо» і його ролі, про природу людини, про зв'язок етичних принципів із зако­ном і т. ін.).

Давньосхідна спадщина соціального знання була досить бідною і була представлена окремими ідеями Ібн Сіна та Ібн Хальдуна.

Ібн Сіна

Ібн Сіна (повне ім'я Абу Алі Хусейн Ібн Абдал-лах, 980-1037), вчений, філософ, лікар, представник східного аристотелизма жив у Середній Азії й Ірану. Для соціального знання Ібн Сіна притаманна думка про «дозволеність» збройного повстання проти неспра­ведливого правління.

Ібн Хальдун

Надалі, великим досягнення в епоху середньовіччя з'явилося створення арабським істориком, філософом і соціологом Ібн Хальдуном (1332-1406) історико-філо-софської теорії суспільного розвитку. В основній його праці «Книга повчальних прикладів з історії арабів, персів, берберів і народів, що жили з ними на землі» висвітлюються завдання, метод і принципи історичного дослідження, вчений виклав своє вчення про розвиток суспільства, історію народів мусульманського сходу. Він показав розходження в способі життя людей, на­самперед між кочовим і осілим господарством, пов'язуючи ці розхо­дження із впливом географічного середовища. У кожній з розгляну­тих епох він намагався виявити закономірності розвитку й занепаду культури, зміни династій і т. ін.

2. Соціальні знання епохи Середньовіччя

(теорії А. Блаженного, Ф. Аквінського,

Т. Мора, Т. Кампанелли)

Антична культура та наука створили могутній потенціал для по­дальшого розвитку наукового пізнання. Було закладено основи євро­пейської цивілізації: наука, культура, система суспільних відносин. Але із розпадом античного суспільства з'явилися форми нової систе­ми суспільних відносин, нове світосприйняття, спосіб життя.

Початком таких світоглядних змін стала криза рабовласництва, що вела до різкого погіршення становища народу. Безсилля народних мас спричинило посилення релігійних настроїв, вело до зародження християнської віри.

Це - унікальний процес з точки зору логіки розвитку соціального пізнання.

Можна стверджувати, що відбувалася:

зміна в світоглядному плані від космології до християнської ідеології (релігії);

переорієнтація світогляду з держави - як організму, могутності -на особистість як творчу силу.

Августин Блаженний

Розпочалася епоха торжества християнства. Нова релігія стає головним елементом духовного життя суспільства і підкоряє контролю всі його сторони. Все суспільство (європейське) переорієн­тувалося на нові ідеали, цінності, пізнання, культу­ру. Спосіб життя у власних орієнтаціях «відрива­ється від землі» і переноситься «на небо». Наука стає зайвою. Саме цей час відзначається тривалим занепадом не тільки суспільної науки, а будь-яких прогресивних ідей.

З V ст. настає епоха Середньовіччя, яке умовно можна поділити на: раннє (V-IX ст.), розвинуте (XI-XV ст.), пізнє (XV-XVn ст.).

Період Середньовіччя дуже бідний на факти, пов'язані із вивчен­ням та аналізом суспільного життя, загальмовується розвиток науко­вого знання, панує християнське богослов'я. Один з представни­ків даного напряму - Августин Блаженний (FV-V ст.) - богослов,

«батько» церкви. У своїй основній праці «Про град Божий» він ро­бить спробу в християнській літературі створити загальнолюдську концепцію філософії історії, спираючись на релігійні уявлення.

Це - релігійне вчення про кінцеву долю людства, світу. Вона складається з двох розділів: 1) «Індивідуальне» (вчення про загробне життя людської душі), 2) «Всесвітнє» (сенс історії та космосу, кінець світу, події в майбутньому). Моделлю всесвітньої історії Августина була Біблія.

Представником напряму, богослов'я був і Фома (Тома) Аквінський - італійський філософ-богослов (XII ст.). Згідно з його вченням, всі види влади в кін­цевому підсумку - від Бога. Церковна влада - вища за державну, тому всі правителі християнського народу мають підкорятися Папі - як Ісусу Христу. (І сього­дні - це провідний напрям філософії католицизму).

Фома Аквінський

Як ідеолог своєї епохи, Фома Аквінський «освя­тив» і обґрунтував феодальні відносини, кріпосни­цтво, закликаючи народ «силою» церкви «до послу-шанія».

Синтезом спадщини двох джерел - Античності та Середньовіччя, продуктом їх розвитку, стала оригінальна культура -філософія епохи Відродження.

Надзвичайно важливий внесок у розвиток пізнання зробили представники епохи гуманізму (система поглядів, яка визначає особ­ливу цінність людини як особи, її право на свободу, щастя, вияв і реалізацію здібностей): Франческо Петрарка, Аліг'ері Данте, Леонардо да Вінчі, Еразм Роттердамський, Сервантес, Томас Мор та Томмазо Кампанелла, а також їхні соціальні утопії. Ідеальне гу­маністи вбачали у єднанні людини і природи, шукали гармонію в цих взаєминах. Більшість гуманістів негативно ставилася до релі­гійних рухів.

Культура Відродження, хоч і стала надбанням відносно нечислен­ної соціальної спільності освічених людей різних країн Європи, проте зробила вагомий внесок, дала новий поштовх у розвитку світогляду. Особливий інтерес становили ідеї та концепції утопічного соціалізму, комунітарних принципів організації суспільства, які справили вели­кий вплив на суспільну думку, хід історії.

Принципово новим у розвитку теорії соціального знання була по­ява і спроба обґрунтування ідей комунітарних принципів організації суспільства. Це було, свого роду, реакцією на соціальну несправедли­вість, приватну власність, індивідуалізм. На противагу цьому соціа­льні утопії висували принципи суспільної власності та колективістсь­кі засади у соціальному житті. Основоположниками даного напряму були Томас Мор та Томмазо Кампанелла, які хоч жили і творили у різні часи, проте їхні ідеї були близькими.

Томас Mop (1478-1535) - відомий англійський письменник, гуманіст та політичний діяч, автор праці «Утопія». За свої погляди та «протестантську» діяль­ність він був страчений.

Інший представник - Томмазо Кампанелла (1567-1639) - італійський філософ, утопічний комуніст, за свою повстанську діяльність був ув'язнений на два­дцять сім років, протягом яких піддавався жахливим тортурам.

Томас Мор

Саме тоді і була написана ним відома праця «Місто сонця», в якій викладено ідеї утопічного соціалізму. Можливо, спільна біографічна доля сприяла ге­нерації спільних комунітарних ідей. Обидва вони були мрійниками, противниками приватної власно­сті, гуманістами, прихильниками усуспільненого виробництва і поборниками створення щасливого людського життя.

Томмазо Кампанелла

І Томас Мор, і Томазо Кампанелла висували (хоча і по-різному) ідеї справедливого розподілу, «праці як потреби», розумного достатку і не надмір­них потреб. Однак в їхніх працях містяться глибокі суперечності.

Так, корінне питання - про свободу особистості -практично не порушувалося, автори зводили це питання до обгово­рення прав та обов'язків всіх членів «держави», жителі котрої, про­те, повинні були перебувати під постійним контролем правителів і вести суворо регламентоване життя.

Всупереч своїм демократичним переконанням, ці мислителі, під­свідомо, заклали ідеологічні підвалини культу особистості та тоталь­ного контролю, відлуння яких можна спостерігати у сучасній світовій системі і досі. А головна ідея соціальної справедливості, на жаль, у спотвореній формі,- «розворушила» історію XX ст.

Можна сказати, що ці праці, швидше, належать до соціальної фан­тастики, аніж мають соціально-філософську основу, однак закладені в них ідеї дали поштовх розвиткові прокомуністичного світогляду в багатьох соціальних теоріях та течіях.

3. Перші спроби формування соціологічних знань

(кінець Середньовіччя - початок буржуазної епохи)

Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Г. Гроцій, Т. Дж. Гоббс,

Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Ж. Руссо, Дж. Віко,

М. Кондорсе, Й. Гердер, Г. Гегель та ін.

Гуманістичні ідеї аж ніяк не узгоджувалися з реальною практи­кою тодішнього феодального суспільства, тим більше - буржуазними відносинами, що ідентифікувалися з розвитком егоїстичних інтересів, первинним накопиченням капіталу, власності і т. ін. Потреби молодої буржуазії зумовлювали зміни дослідницько-споглядального вектора, який скеровувався в русло соціальної філософії, державного та при­ватного права, проблеми походження суспільства та людини, пере­гляду релігійних доктрин.

Ідеологами нового часу, котрі репрезентували стан і розвиток знань тієї доби, були Нікколо Макіавеллі та Жак Боден.

Нікколо Макіавеллі

Видатний італійський мислитель, політичний ді­яч та письменник Нікколо Макіавеллі (1469-1527) один з перших піддав сумніву та критиці релігійне тлумачення історії та суспільства і редиціював останні через суб'єктивістські елементи. Людську історію породжують людські пристрасті - егоїзм та матеріальний інтерес, які і є спонукальними мотивами людської діяльності. Саме ці риси людської натури виступають «будівельними складовими» суспільних відносин, зокрема політики та держави. В історію політики Макіавеллі увійшов як ідеолог політичної безпринципності та підступності.

У відомій його праці «Князь» було викладено програму створення централізованої держави, викладено принципи державності та полі­тичної діяльності, Італія у той час переживала період формування капі­талізму, була політично роздробленою, і питання політики, влади, дер­жавності були актуальними. Роботи Макіавеллі мали генераційний, конструктивний характер для формування капіталізму та державності Італії.

Соціальним мислителем цього періоду, який відстоював позиції нерелігійного походження суспільства, був французький політичний

Жак Боден

діяч, юрист Жак Боден (1530—1596). Відомий тим, що започаткував становлення географічного напряму в соціології. Згідно з його твердженням, розвиток су­спільства залежить від впливу природного середовища. Клімат, родючість ґрунту, рельєф тощо зумовлюють особливості людського життя, психологічні та інтелек­туальні якості людини. Фізичні умови існування зу мовлюють як особливості тілесного, так і духовного складу людей. Він порівнює жителів півночі та півдня: перші - фізично міцніші, жорстокі, марнотратні, здебільшого «ремісницькі» народи; другі - жителі південних широт - фізично слабкі, малорослі, духовні, хитрі і скупуваті натури. Найбільш оптимальними рисами характери­зуються жителі помірних широт - так би мовити, «золота середина». Різноманітними факторами Боден пояснює і різне домінування науки, ремесла, права, державності, торгівлі в тих чи інших народів (залежно від широт і кліматичних умов).

Видатним мислителем свого часу був голландсь­кий політик та юрист Гуго Гроцій (1583-1645). В руслі «нового знання» (антирелігійної позиції) він висунув ідеї «природного права» і «суспільного до­говору», які, на думку Гроція, обумовлюють форму­вання держави, суспільних відносин як результат людських інтересів, взаємин, спілкування, а не з іде­алістичних позицій.

З XVII-XVIII ст. соціальне знання почало все більш істотно різнитися від попереднього своєю ін­тенсивністю, характером, широтою. Виникали нові Гуго Гроцій наукові галузі, використовувалися спеціалізовані методи соціальних досліджень, знання суміжних наук. Суспільні знання «розкріпачили-ся» від теології і спрямувалися тепер на пошук наукової істини.

Поступальні зміни в науковій сфері були відображенням істотних політичних, економічних, світоглядних змін, пов'язаних із формуван­ням буржуазно-капіталістичних відносин.

Буржуазію хвилювали «земні» проблеми і турботи, котрі були пов'язані з товарним виробництвом, розвитком відносин, які б мали забезпечувати оптимальність її існування та організації. На відміну від попереднього феодального класу, новий клас — буржуазія - вбачала перспективи в новому горизонті власного розвитку і намагалася якомо­га глибше осягнути сьогодення, а тому і виникла нагальна потреба в новому за своїм характером знанні про все, і особливо про суспільство. Далі інтенсивно розвиваються філософії, елементи соціологічного знання, все більший інтерес викликають пошуки психологічних ме­ханізмів пізнання, фактор географічного середовища в суспільному розвитку тощо. Цей період названо епохою Просвітництва - на знак поширення нових «об'єктивних» знань про Всесвіт, природу, суспіль-

ство. Яскравими представниками тієї епохи були видатні філософи-просвітителі Д. Дідро, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Ж. Руссо, Ф. Вольтер, Дж. Віко, А. Кондорсе, Й. Гердер та ін.

Гуманісти епохи Відродження істотно розширили межі і характер розуміння людської діяльності, що зумовило в подальшому розвиток уявлення про те, що людина є суб'єктом, творцем власної історії. Соці­альне пізнання стає одним з природничих факторів розвитку суспіль­ства. Середньовічну систему цінностей і світосприйняття поступово зай­має нова соціальна парадигма, пов'язана із натуралістичним розумінням світу природи та людини. В суспільному знанні натуралізм орієнтував дослідників на вивчення впливу соціальних детермінант соціального. Відомими теоретиками з цих питань були представники англійсь­кої філософії та соціології Томас Гоббс і Джон Локк.

Томас Гоббс (1588-1679) був відомий своєю
концепцією «природного права» і «суспільного
договору». Одним з перших він дає досить об'єк­
тивне окреслення людини як біосоціальну істоту,
котра завдяки своїм біологічним особливостям та
соціальним характеристикам у процесі взаємодії з
іншими формує суспільно-договірну конструк­
цію, яка надалі завдяки власному поступальному
розвитку трансформується на більш складну конст­
рукцію - державу, суспільство. _{Т(шас Гоббс}

З метою спільного утримання суспільства,- на

користь держави як виразника загального інтересу і суспільного бла­га,- люди змушені вдаватися до своєрідного «суспільного» договору. В такого роду договірні стосунки, на думку Гоббса, люди вступають між собою, відводячи державі роль зовнішнього гаранта дотримання договору. Ідея, що історія - продукт власне діяльності людини, яка формує себе як історичний суб'єкт - соціальну істоту,- ставала фун­даментом соціального світогляду.

Джон Локк

Проблему державності розробляв також анг­лійський філософ Джон Локк (1612-1704). Як і Гоббс, він виходив з концепції «природного права» та «суспільного договору», завдяки чому держава створюється людьми свідомо для гарантії їх прав на приватну власність, особисту свободу, права на життя. Між особою, суспільством та держа­вою, таким чином, зав'язуються конструктивні відносини, завдяки чому досягається злагода, со­ціальний порядок тощо. Дж. Локк - основополож­ник соціально-політичної доктрини лібералізму, автор концепції конституційної парламентської монархії, яка, зокре­ма, передбачала поділ влади на законодавчу, виконавчу та «феде­ральну».

Джон Локк прагнув теоретизувати та систематизувати знання про державу та владу, що вплинуло на подальший розвиток європейської соціальної думки.

Особливе місце займає творчість видатних французьких просвіти­телів Ш. Монтеск'є та Ж. Ж. Руссо.

Французький мислитель, соціолог Шарль Монтеск'е (1689-1755), як і Жан Боден, був фундатором нового напряму в суспільствознавстві, що у XIX ст. отримав назву географічної школи в соціології. Як і всі просвітники того часу, Монтеск'є виступав проти релігійного редуку-вання історії суспільства (хоча і вважав, що Бог створив світ, але не втручається в закони природи та історії людства), обґрунтовував об'єктивний характер законів розвитку природи та суспільства, взаємо­зв'язок між природним і соціальним.

Монтеск'є обгрунтував так звані основні закони людини, які, на його думку, обумовлювали (у філософсько-антропологічному кон­тексті) зміст і спрямованість людської діяльності: життя в мирі, до­бування їжі, потреба в спілкуванні, бажання жити в суспільстві. Тобто Монтеск'є будує логічний ланцюжок, у якому у взаємопов'язаній сис­темі виступають і природа, і суспільство.

Беручи до уваги природні дані та спираючись на дані власного спостереження, вчений намагається довести залежність фізичної, ро­зумової та психологічної природи людей у різних географічних регіо­нах, насамперед, від клімату, природних умов. Монтеск'є послідовно аналізує вплив клімату на виробничу діяльність людей, політичну організацію суспільства, принципи державного управління, на дух, звичаї народу, натури, розглядає проблеми інституцій (торгівля, гро­ші тощо). На основі цього постає нова соціологічна теорія про роль клімату, ґрунтів, території, ландшафту не тільки в розвитку суспіль­ства, а й у формуванні духу народу, що, у свою чергу, впливало й на політичну та правову системи держави.

Жан-Жак Руссо

Серед французьких мислителів-просвітителів ви­значне місце займає Жан-Жак Руссо (1712-1778) -соціолог, теоретик мистецтва, філософ, політичний мислитель. Велику увагу Руссо приділяв політично­му праву, аналізу соціальної нерівності. Головною темою його роздумів були правові аспекти людини в контексті суспільного договору. Сутність суспільного договору, на його думку, полягає в тому, що кожна людина свідомо «підпорядковується» загальній волі, загальній суспільній згоді, внаслідок чого утворю­ється колективне ціле.

Учасники такої «угоди» називалися «народом», а окремі особи - «громадянами» як учасники суверенної влади і підлеглі державним законам. Однак і держава повинна виконувати загальну волю народу. Його вчення певною мірою мало політичний відбиток

і, зокрема, було ідеологічною силою, що «підігрівала» Велику фран­цузьку революцію.

Новим етапом у розвитку соціального пізнання була поява та роз­виток філософії історії, предметною сферою якої виступала історія суспільства та її аналіз. Це стало свого роду з'єднувальною ланкою між філософією та соціологією, оскільки своїм виникненням соціоло­гія зобов'язана була саме філософії історії.

Філософія історії допомагала відтворити історичний процес поєд­нання аналізу суспільних явищ і процесів, фактів історії та культури з філософськими узагальненнями та інтерпретаціями.

Термін «філософія історії» вперше вжив Воль­тер у значенні системи загальних роздумів і дослі­джень людської історії та культури без чіткого ви­значення його змісту.

Одним з перших, хто зробив спробу окреслити і
реалізувати принципи та завдання філософсько-істо­
ричного аналізу всесвітньо-історичного процесу, був
відомий італійський філософ та соціолог Джамбат-
тіста Віко (1668-1744). Як і більшість просвітите­
лів, Віко розглядає історію як продукт діяльності лю- Вольтер
дей (хоча й припускає створення світу Богом), ствер­
джуючи, що вона не містить в собі нічого містичного,
а тому історичний процес є об'єктивним.

Історичну необхідність суспільного розвитку він окреслив в трьох обов'язкових циклах (етапах), які проходить той чи інший народ:

Джамбаттіста Віко

- «період богів» (коли релігійні уявлення пану­
вали над розумом);

- «героїчний період» (пов'язаний з виникненням
і розвитком держави);

- «людський період» (найвищий період у розвит­
ку суспільства, який настає з виникненням демокра­
тичних засад, прав і свобод громадян).

Віко розглядає ці етапи як розвиток суспільства по спіралі, ото­тожнюючи їх з віковими періодами людини: дитинство - юність - зрілість.

Вчений концентрує увагу на тому, що саме людина вносить в іс­торію людське, соціальне.