Історія становлення та розвитку професії педагога вищої школи

Безперечним на сьогодні є розуміння визначної ролі вищої освіти у формуванні і укріпленні інтелектуального, культурного, соціального і науково - технічного потенціалу країни. Вища освіта створює умови не тільки для розвитку і професійного становлення людини, а й дає розуміння загальності цінностей і приналежності до загального світового соціального і культурного простору.

Визначна роль у формуванні культурних цінностей, наукового та інтелектуального потенціалу суспільства належить вищим навчальним закладам, основу яких становить професійна діяльність професорсько-викладацького складу - педагогів вищої школи.

Необхідно зазначити, що еволюцію професії педагога (викладача) вищого навчального закладу неможливо розглядати у відриві від розвитку та становлення вищих навчальних закладів, без урахування їх досвіду діяльності, аналізу документів, регламентуючих навчально-виховний процес і розкриваючих права і обов'язки професорсько-викладацького складу, конкретного вкладу видатних діячів педагогічної науки в теорію і практику вищої освіти.

Розглядаючи процес зародження та становлення викладацької діяльності у вищих навчальних закладах, динаміку розвитку, можна умовно визначити два основні його етапи: доуніверси-тетський (до XI століття) і етап виникнення і функціонування вищих навчальних закладів університетського типу (з XI століття).

Розділ І. Загальна характеристика професійної діяльності педагога...

Перший - доуніверситетський етап можна характеризувати наступними положеннями.

1. Розподілення педагогічної діяльності у відповідності зі суб'єктами навчального простору: диференціація освіти в залежності від віку учнів. Розподіл освіти на ступені склались ще в античний час. Так Платон (427-347 до н.е.) розподіляв освіту на елементарну, середню (загальноосвітню) і вищу. В своєму творі «Государство» він підрозділяє вищу школу на дві ступені - нижчу, від 21 року до ЗО років, і вищу -від ЗО до 35 років. А заснована ним у 387 році до н.е. філософська школа - Академія, представляла собою праобраз вищого навчального закладу.

В подальшому диференціація освіти знайшла своє відображення в Законі безперервності освіти Ж. - А. Кондорсе (1792р.), який базувався на двох положеннях: поггійній зміні навколишньої дійсності (природної, виробні чої, технологічної та соціальної), та постійному устремлінні людини до саморозвитку та самовдосконалення [ 12; 15,96].

2.Формування методологічних засад професійної педагогічної діяльності у вищих навчальних закладах.

Першим професором в історії Європи вважається видатний вчений - філософ Греції Аристотель (384-322 до н.е.), який відомий як засновник першого ліцею (334 до н.е.) - навчального закладу університетського типу, в якому крім лекцій і бесід велись дослідження наукового характеру. Аристотель залишив після себе трактати - лекторські конспекти, які стали підручниками в середні віка. Він створив курси етики логіки, зоології, ботаніки, анатомії. Університетська освіта в Західній Європі до XVIII століття ґрунтувалась на його ідеях [9,19]. Аристотель вказував на необхідність поєднання загальної освіти з професійною, що знайшло свій розвиток в середні віка в діяльності професійних шкіл: юридичних в Бейруті і Константинополі (VII), Болоньї (X); медичних в Салер-но і Монпельє (X) та ін. Традиції поєднання загальної і професійної освіти, наукових досліджень і передачі знання знай-

О.І. Гура. Педагогіка вищої школи: вступ до спеціальності

шли розвиток і в діяльності університетів, які виникли в Європі у ХІ-ХІУ сторіччях.

3. Придбання класового та станового характеру становлення і розвитку вищої школи.

Дана характеристика періоду відображається не тільки у тому, що студентами були заможні громадяни, а й у відношенні держави до її діяльності: поступово росте втручання державної власті, що знаходить своє відображення у централізації і регламентації діяльності: підбір викладацького персоналу, встановлення штату, конкурси та ін.. У 176 р. імператор Марк Аврелій поєднав чотири філософські школи в одну і почав платити заробітну платню викладачам. Представники власті починають розуміти роль освіти, а також те, що оплачуючи працю викладачів, вони отримують право вимагати викладання ти; ідей, які їм необхідні [ 17, 5].

Другий етап процесу становлення викладацької діяльності у вищих навчальних закладах га в'язаний з виникненням університетів і поступовою регламентацією професійної діяльності викладачів вищих навчальних закладів, формуванням класу науково-педагогічної інтелігенції.

За своїм визначенням, університет - це вільна корпорація викладачів і учнів (ипіуегзііаз та^ізігогшп еі зспоіагіит зіисііі).

Першими європейськими університетами стали: Болонський і Саламанський в Італії і Іспанії (XI), Паризький (в подальшому - Сорбона) у Франції (XII), Кембриджський і Оксфордський у Великобританії (XIII), Пражський у Чехії і Краківський у Польщі (XIV). У 1530 році у світі нараховувалось 62 університети. Хоча першим «класичним університетом» прийнято вважати Берлінський університет відкритий у 1810 році [6, 6].

Головною характеристикою вищих навчальних закладів було здійснення наукових досліджень. Протягом всієї історії університети відігравали важливу роль у розвитку наукового, економічного і виробничого потенціалу, активно впливали на соціальний і політичний розвиток країн.

1С -----------------------------------------------------------------------------------------------------------

Розділ І. Загальна характеристика професійної діяльності педагога...

Основна ідея університету концентрує в собі три функції: освітню, дослідницьку і культурно-виховну.

Більшість університетів мали декілька факультетів, які присуджували вчені ступені. Саме присудження ступенів первинно здійснювалось у дусі учнівства: ступінь магістра відображала рівень звання майстра, яке отримував учень. Професійне становлення «педагога» проходило декілька етапів. Студент займався у професора, який повністю за нього відповідав 3-7 роки і отримував ступінь бакалавра. Бакалавр ставав на рівень підмайстра, слухав лекції інших професорів та допомагав навчати студентів. Після публічного захисту отримував вчений ступінь (магістра, доктора, ліценціата) [4,106].

Більшість викладачів були вихідцями із духовенства. Професора починаючи викладати в університеті, давали присягу, що у справах віри вони не будуть відступати від священного писання, а в науці - від Аристотеля, якого вважали -«Предшественником Христа в естествознании».

Основною мовою університетів була латинь, а формою навчання - лекція. З'являються перші нормативні документи, в яких даються ті чи інші педагогічні рекомендації. Так, в статуті Паризького університету (1355р.) визначається темп читання лекції, за порушення якого магістрів позбавляють права читати лекції на один рік.

В період середньовіччя з'являються і більшість назв посадових осіб, які зараз існують у вищих навчальних закладах: ректор, декан, професор, магістр, доктор, а також студент, аудиторія, лекція, факультет та інші терміни.

В середні віка поняття «магістр», «доктор», «професор», які визначали титул викладачів університетів, були синонімами. В Парижі і в Оксфорді віддавали перевагу терміну «магістр», в Італії і Германії - «доктор» [19,72].

З розвитком гуманістичних ідей, з підвищенням інтересу до людини, суспільства, змінюється відношення і до освіти та її змісту, з'являється нове і у викладанні.

О.І. Тура. Педагогіка вищої школи: вступ до спеціальності

Необхідно зазначити роль педагога-реформатора Яна Амоса Каменського (1592-1670), який в своїх роботах приділив увагу і проблемам організації вищої освіти. В чотирьох ступеневій системі освіти Каменського вища освіта представлена академією, яку автор розглядав як місце де «употреблялись наиболее легкие и верные методы, чтобы дать всем, кто сюда приходит, основательную ученость» [11,460].

Що стосовно викладацького складу академій, то на думку автора академічні роботи будуть просуватися вперед легко і успішно, якщо «... мы туда будем посылать только избранные умы, цвет человечества...», а також «... натуры высокоразвитые надо поощрять ко всему, чтобы не было недостатка в людях, получивших всестороннее образование, и вполне обладающих мудростью». Основну функцію професора Каменській бачить в організації «публичного обсуждения» зі студентами. Він визначає необхідність прилюдного признання старанності науковців, «состоящее в докторском или магистерском звании».

До XVII століття університет був єдиним типом вищого навчального закладу. Саме у зв'язку з потребою у спеціалізації з кінця XVIII століття з'являються спеціальні вищі навчальні заклади. І якщо раніше для викладачів вищих навчальних закладів характерна була багатопредметність, то з цього часу розпочинається професійна спеціалізація.

Постає проблема кваліфікованих кадрів. За словами видатного англійського економіста Адама Сміта викладачі в процесі лекції студентам говорили або читали «пустяки или нечто такое, что очень мало отличается от пустяков». Звідси у студентів «пренебрежение, презрение и насмешка» у відношенні до лекції, а також слаба присутність. Тому професорам і адміністрації, приходилось застосовувати покарання щоб добитися порядку та поважного до себе ставлення [3,17].

Видатний філософ Артур Шопенгауер (1788-1860) майже не єдиним головним злом освіти вважав ідеальне уявлення про навколишній світ - яким він повинен бути, але яким він не є в дійсності. Вчителі, писав він, повинні подавати перший

Розділ І. Загальна характеристика професійної діяльності педагога...

приклад відкритості і чесності, об'явив: світ лежить у злі, люди не є тими, ким вони повинні бути [5,220].

На порозі XIX століття передова світова думка аналізуючи стан і перспективи розвитку вищої освіти, форми і методи наукового викладання, прийшла до важливого висновку: науковий робітник не є просто лектором, який вичитує за визначений академічний час певну кількість сторінок підготовленого лекційного матеріалу, в якому може існують і виховні моменти; - істинний науковий робітник повинен бути і суспільним діячем. Особливо чітко цю ідею сформулював Фіхте (1762 - 1814) в своїй книзі «Про призначення вченого»: «вчений призначений для суспільства; він, оскільки він вчений, існує завдяки суспільству і для суспільства. Відповідно, на ньому, головним чином, лежить обв'язок, переважно і в головній мірі, розвивати в собі суспільні таланти, сприйняття і здібність до передачі. Здібність повідомлення необхідна вченому завжди, так як він володіє знанням не для самого себе, а для суспільства» [3,24].

Чітко виділяються і основні риси, які в більшій мірі визначають успіх викладача вищої школи: творчі пошуки і досягнення, велика ерудиція і володіння матеріалом своєї науки, експериментальне мистецтво і його демонстрація, майстерність у викладенні матеріалу.

А в кінці XVIII століття в передовій науковій думці Західної Європи формується і сама система призначення викладачів різних навчальних закладів на вакантні посади, реалізація якої б забезпечила високий рівень професійного відбору кандидатів. Так за думкою Ж.-А. Кондарсе, основними факторами відбору повинні бути: по-перше, думка вчених, які працюють в різних галузях науки і які є членами Національного товариства наук та мистецтв; по-друге, це думка муніципалітету, як органу державної влади; по-третє - думка товариства батьків.

Таким чином, в кінці XVIII - початку XIX століття в Західній Європі формується цілісне уявлення про саму систе-

----------------------------------------------------------------------- 13

О.І. Тура. Педагогіка вищої школи: вступ до спеціальності

му освіти та її рівні, відбувається професійне становлення професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів, формуються основі нормативні вимоги до їх професійної діяльності.

Питання про першу вітчизняну вищу школу все ще належить до числа дискусійних. Нещодавно такою вважали Києво-Могилянську академію. На сьогодні доведено, що насправді такою була Острозька академія (1576-1636).

За даними знахаря Захарія Копистенського в академії зібралися «ритори, рівні Демосфену, та інші різні філософи: знайшлись і знамениті математики та астрологи. Церква та двір князя були повні православних учителів, євангельських і апостольських,... які знають богослов'я й праву віру від богословів Діонісія, Афанасія та інших багатьох і від соборів та патріархів східних» [1,21-26].

У передмові до «Букваря» (1578) Іван Федорович (Федоров) писав: слід приймати до школи (Острозької) таких «мужей», які були б у «божественном писании искусны, в греческом языце и в латинском, паче же и в русском».

У складі педагогів, за оцінкою проф. Лук'яновича, були «представники всіх галузей тодішньої науки - медицини, астрології, філософії, богослов'я, проповідництва».

У 1631 році на базі Києво-братської школи відкривається Києво-Могилянська колегія, яка відіграла виключну роль у становленні вітчизняної вищої освіти. Вона стала, з одного боку, крупнішим освітнім центром Східної Європи, з іншого, в ній накопичувались викладацький потенціал і педагогічний досвід, який використовувався в подальшому при створені академій і університетів [6,28].

З середини XVII століття учні Києво-Могилянської колегії виступають в Москві як вчителі. Так, в 1649 р. з Київської Лаври були виписані вчені монахи для навчання росіян вільним наукам при Андріївському монастирі.

У грудні 1724 року офіційно відкрилась Академія наук і мистецтв. Професори повинні були читати по 4 лекції за тиж-

Розділ І. Загальна характеристика професійної діяльності педагога...

день, робити наукові відкриття та сповіщати про них. При кожному професорі повинно було бути по 2 студенти.

Останній гетьман України Кирило Розумовський вживав заходів, щоб заснувати у Батурині університет. Робота над проектом була завершена у 1760 році. Хоча проект залишився нереалізованим, він має певну історичну цінність як спроба створення першої світської вищої школи.

Згідно проекту передбачалось присвоєння звання магістра, доктора і професора. Професор читає лекції чотири дні на тиждень, по дві години щодня, а педагогічне навантаження магістра визначає ректор. Кожен викладач, магістр чи професор, приступаючи до роботи в університеті, складав присягу [1,74-75].

На сьогоднішній день ще немає прийнятої чіткої періодизації розвитку вітчизняної вищої школи, що безумовно ускладнює виявлення закономірностей і особливостей її становлення.

Починаючи з другої половини XVII століття розвиток вищої школи України проходить в процесі становлення російської загальнодержавної освітньої системи. Вслід за С.М. Василейським, І.Ф. Ісаєвим, у відповідності з нормативним документами, які регламентували її діяльність, можна визначати наступні періоди професійного становлення вітчизняної «педагогіки вищої школи».

Перший період пов'язаний зі створенням Московського університету (1755) і прийняттям першого університетського статуту, який представляв собою зведення правил, положень і рекомендацій, регламентуючих організацію занять, процесу взаємодії суб'єктів освітнього простору та ін.

Педагогічна діяльність, відповідно до статуту, чітко регламентувалась, від викладачів вимагалось, перш за все, висока культура мови, майстерність в організації дискусій, уміння контролювати самостійну роботу студентів.

Параграф 6 визначав, що «каждый профессор должен по крайней мере два часа в день, включая воскресенье и в табеле предписанные дни, также субботу, в университетском дому

 

О.І. Гура. Педагогіка вищої школи: вступ до спеціальності

публично и не требуя за то от слушателей особливой платы о своей науке лекции давать; кроме того вольно ему за умеренную плату кого хочет приватно обучать, только чтобы от того в публичных лекциях никакой остановки и препятствия не было» [3,40].Така регламентація забезпечувала контроль за викладацькою діяльністю.

Необхідно зазначити, що Московський університет на перших порах свого існування мав потребу у кваліфікованих кадрах. Для підготовки вітчизняної професури випускники університету відправлялись за кордон для отримання вченого ступеню, який потім повинен бути підтверджений в Росії, для чого потрібно було здати екзамен.

Найбільш визначний представник вітчизняної науки і педагогіки цього періоду М.В. Ломоносов високо оцінював роль праці педагога, вважав її своїм професійним обов'язком. Успіх педагогічної діяльності він бачив у її поєднанні з науковою діяльністю. М.В. Ломоносов виступав за фундаментальну підготовку російських педагогічних кадрів, які повинні повністю замінити іноземців. Він вважав, що педагогом повинна бути людина освічена, яка повністю віддає себе науці, пізнанню правди і просвіті. Ломоносов є автором «штатов и регламента» для академічного університету і гімназії [ 16,27].

Йому належить перша вітчизняна програма університетської освіти, яку характеризують організаційна чіткість, розуміння важливості діяльності професорсько-викладацького складу, самостійність і активність студентів.

Другий період становлення вітчизняної вищої школи пов'язаний з реформами в освіті і прийняттям нового університетського статуту (1804). В статуті вперше акцентувалась потреба у вдосконаленні способів викладання наук та підвищені кваліфікації викладачів. Запропоновувалась система атестації професорсько-викладацьких кадрів, яка пред'являла до викладачів наступні вимоги: досконале знання своїх дисциплін; лекторська, ораторська майстерність і практичне володіння педагогічним мистецтвом.

36 -----------------------------------------------------------------------------------------------------------

Розділ І. Загальна характеристика професійної діяльності педагога...

Основні установки на професійну діяльність викладачів вищої школи відображувалися в параграфах 28-32.

Так, у параграфі 28 визначалось, що головна посада професорів складається з того, щоб: «1) преподавать курсы лучшим и понятнейшим образом и соединять теорию с практикой во всех науках, в которых сие нужно; 2) преподавая наставления, пополнять курсы свои новыми открытиями, учиненными в других странах Европы; 3) присутствоьать на заседаниях и при испытаниях; руководствуя адъюнктов, подавать им способ достигать высшей степени совершенства».

Параграф 32 містив, що «все професора, преподающие наставления, к предметам педагогического института относящиеся, обязаны посвятить один час в неделю наставлению кандидатов» [3,44].

20 січня 1819 року з'являється перше «Положение о производстве в ученые степеня», яке діяло до 1884року, в якому встановлювалось чотири ступені: дійсного студента, кандидата, магістра і доктора [6,51].

Дійсний студент повинен був закінчити повний курс по своєму факультету, отримати атестат. При наявності письмової наукової роботи він міг отримати ступінь магістра. Для отримання ступеню кандидата, дійсному студенту треба було провчитися рік і скласти екзамен, без захисту дисертації.

Магістром ставав кандидат, який мав повне уявлення про науку, яку викладав, а також володів методами викладання, після складення екзамену і захисту дисертації. Ступінь магістра присуджувалась через два роки після отримання попереднього ступеню.

Докторами ставали магістри після трьох років плідної роботи і публічного захисту дисертації. Вчена ступінь давала право на отримання відповідного класу в порядку державної служби.

В 1816 році Петербурзький педагогічний інститут був перетворений в Головний педагогічний інститут по підготовці науково-педагогічних кадрів, який мав двояку роль: з однієї

--------------------------------------------------------------------------------- 1?

-Н2І

О.І. Тура. Педагогіка вищої школи: вступ до спеціальності

сторони він готовив викладачів для вищих навчальних закладів, з іншої - вчителів середніх шкіл і виховних закладів. Метою курсу педагогіки, відповідно статуту, є практичне навчання студентів правилам і способам викладання.

«Ученое сословие» інституту складали професори, ад'юнкти і викладачі «изящних искусств» [16,53].

В 1828 році при Дептському університеті був організований професорський інститут для отримання професорського звання.

Третій період пов'язаний з прийняттям загально університетського статуту (1835), який посилив адміністративний нагляд за діяльністю викладачів і студентів.

Визначні педагоги, просвітники, суспільні діячі даного періоду К.Д.Ушинський, Н.І. Пирогов, Н.І. Лобачевский зазначали необхідність в поєднанні наукової і педагогічної діяльності, активізації самостійної роботи студентів в системі професійної підготовки, тоді б «не виходили з університетів такі кандидати, які просидів в університеті чотири роки, не прочитали ні однієї книги по предметам свого факультету і винесли з університету тільки знання професорських записок» [7,39].

Зростала роль приватних навчальних закладів. Вони знаходились під контролем Міністерства освіти. Відповідно правилам 1834р. і рішенню 1845р. викладачі приватних навчальних закладів отримали права, статус, субсидії на заробітну плату і пенсії, однакові з викладачами державних.

В перші десятиліття XIX сторіччя більшість викладацького корпусу складали іноземці, а підготовка переважної більшості вітчизняних професорів здійснювалась закордоном.

Штатний розклад університетів включав в себе ординарних і екстраординарних професорів, ад'юнктів (магістрів), викладачів, нештатних викладачів.

Ординарний професор був на посаді і не міг займати інших посад. Він читав лекції, приймав екзамени, здійснював керівництво практичними заняттями, розроблював навчальні

та науково-методичні матеріали, приймав участь у науковій розробці проблем пов'язаних з предметом.

Екстраординарний професор запрошувався для читання лекцій по одному із предметів.

Для прочитання лекції без необхідно було складати іспит. Без іспиту допускались лиш професори і викладачі відомі своїми науковими працями, причому з дозволу конференції, яка могла вимагати від претендента читання пробних лекцій.

На заняття вакантних посад проводились конкурси. Конкурс передбачав подачу і захист дисертацій, читання показових лекцій.

Професорам і викладачам присвоювались чини, вони носили формені мундири, а вчений ступінь відкривав шлях до дворянства. Викладачі університетів користувались загальним признанням і повагою, але їх було мало. [6,54-62].

Що стосовно посадових обов'язків професорсько-викладацького складу, то вони визначались двома параграфами статуту:

• «п.85. Должность профессора заключается: 1) в полном, правильном и благонамеренном преподавании своего предмета, 2) в точном и достоверном сведении о ходе и успехах наук, им преподаваемых, в ученом мире и 3) в заседаниях в Совете, факультетских собраниях и правлении, смотря по назначению каждого.

• п.87. Профессоры прилагают равное старание к обучению каждого из студентов, посещающих их лекции, и в конце семестра удостоверяются посредством вопросов, с успехом ли слушатели их следуют за преподаванием» [3,57].

Н.І. Пирогов, як людина науки, яка добре знає університетське життя, дає наступну типологію професорів цього періоду. Він визначає наступні чотири категорії: перша - люди (їх не багато) які мають талант до «живої» мови; друга категорія - люди які не мають хисту розповідати, але знають свою справу, тобто науку, які можуть познайомити учнів з механізмом наукових знань; третя - молодь, фахівці: вони мало знають, але те, що знають, знають добре [там же, 167].

----------------------------------------------------------------------------------------------- 79

2*

О.І. Гура. Педагогіка вищої школи: вступ до спеціальності

Університетський статут і реформа вищої освіти 1863 року ознаменували собою четвертий період розвитку вітчизняної вищої школи. Акцент був зроблений на методичному забезпеченні занять. Якщо на перших етапах практичні і лабораторні заняття були виключенням, то тепер ставали звичайною формою організації роботи, що ставило перед викладачами необхідність розробки практичних курсів, оволодіння технологією і методикою їх проведення.

П'ятий період розвитку вітчизняної вищої освіти починається з моменту прийняття загальноуніверситетського статуту 1884 року. Разом з оновленням навчально-виховного процесу були застосовані заходи, щодо удосконалення спеціальної та педагогічної підготовки викладачів. Подальшого розвитку отримала система атестації педагогічних кадрів. Основними показниками атестації були: підготовка наукових праць, магістерські і докторські дисертації, майстерність в проведенні занять.

Незважаючи на те, що частина консервативного дворянства вимагала відмінити присвоєння чинів (вища освіта давала змогу отримати чин, який відкривав шлях до дворянства), державна рада, відповідно з статутом, підтвердила право доктора наук на чин VIII, а магістра - IX класу... «впредь до разрешения общего вопроса о служебных правах по образованию» [21,169].

Розрізняючи працю вчителя школи і професора університету, В.О.Ключевський вказує, що вчитель історії розповідає учням, а професор розмірковує зі студентами про те, що це бувале значить. Але дуже важливо, щоб студенти зрозуміли, як це було, а вчитель повинен так розповідати учням про минуле, щоб їм хотілось розмірковувати про те, що воно значило[ 16,172].

Одним із самих визначних етапів розвитку вітчизняної вищої школи є радянський період, який ознаменувався реформуванням і активним розвитком вищої школи, системи вищої освіти, що в свою чергу актуалізувало проблему забезпечення

Розділ І. Загальна характеристика професійної діяльності педагога...

кваліфікованими науково-педагогічними кадрами. Так в «Положенні про вищі навчальні заклади в РРФСР» (1921) запро-поновувалось створення вільних асоціацій викладачів - наукову, навчальну і просвітительську. Основними завданнями, відповідно, визначались наступні: підвищенні наочності, організація навчально-виховного процесу, забезпечення зв'язку ВНЗ з громадськістю і розповсюдження наукових поглядів. Розроблений ряд заходів на підготовку молодого покоління вчених і педагогів: організований інститут «професорських стипендіатів», дослідницькі курси, інститут студентів - висуванців. З 1925 року в країні формується інститут аспірантури.

Особам, які були відомі своїми видатними працями, винаходами і відкриттями, вчені ступені кандидата і доктора наук могли присвоювати без захисту дисертацій [6,103].

В 30-х роках приймається низка документів регламентуючих діяльність вищих навчальних закладах, вказуючи на необхідність активізації творчого потенціалу. Що стосовно організації навчально-виховного процесу, акцент робиться на самостійній роботі студентів, відповідно особлива увага приділяється вмінню викладачів організовувати і керувати самостійною роботою, використовувати нові форми і методи викладання. Виховна діяльність стає одним із основних компонентів освітнього процесу у вищій школі. Період характеризується розвитком педології, у зв'язку з чим особлива увага уділяється психолого-педагогічній підготовці викладачів.

Під час Великої Вітчизняної війни підготовка науково-педагогічних кадрів не зупинялась, хоча численність науковців значно зменшилась. В 1943 році в Москві створюється академія педагогічних наук як науково-педагогічний центр планування і організації науково-дослідної роботи по проблемам психології і педагогіки.

Післявоєнний період характеризується зростом авторитета педагогічної науки, признається необхідність досконалого ЇЇ вивчення викладачами вищих навчальних закладів. З'являється низка наукових робіт по педагогічній проблематиці.

О.І. Тура. Педагогіка вищої школи: вступ до спеціальності

Особлива увага приділяється особистості педагога вищої школи як ведучого фактора успішності навчально-виховної діяльності. Так, наприклад професор СМ. Василейський в своїй фундаментальній роботі «Лекційне викладання у вищій школі» визначає три групи якостей особистості викладача. Наукові якості характеризують викладача як науковця, критично викладаючого свій предмет, формуючого науковий світогляд слухачів; педагогічні - як педагога, реалізуючого основні дидактичні принципи, розкриваючого професійну направленість студента, готового допомогти йому; суспільно-політичні - як оратора, володіючого діловою мовою, прагнучого до яркої, емоційної форми викладення матеріалу [7,56].

Низка нормативних документів «Про заходи по покращенню підготовки фахівців і удосконаленню керівництва вищою і середньою освітою в країні» (1966), «Про покращення підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів» (1976), «Про заходи по подальшому вищої освіти в країні» (1972), «Про заходи по удосконаленню підготовки і підвищенню кваліфікації педагогічних кадрів системи просвіти і професійно - технічної освіти і покращенню їх праці і побуту» (1984) та ін. стимулювали подальший розвиток вищої школи. Все більше усвідомлювалась необхідність спеціальної, ґрунтовної розробки основ організації процесу підготовки у вищих навчальних закладах, основ професійної діяльності педагогів вищої школи, підвищення їх професійної майстерності.

Таким чином, в результаті зробленого аналізу, можна зробити наступні висновки:

1. Історія становлення і розвитку професії педагога - викладача вищої школи безпосередньо пов'язана з етапами розвитку і формування університетської системи освіти.

2. Офіційне «визначення» професії пов'язане з університетськими статутами, які були тими нормативними актами що визначали основні вимоги до професії.

3. Узагальнюючи розглянуті в даній роботі етапи професійного становлення педагога вищої школи, у вітчиз-

няній освітній системі можна визначити наступні періоди:

• середина ХУП-ХХ століття - до радянський період, який характеризується закріпленням основних визначальних характеристик педагога вищої школи і формуванням на цій основі професорсько-викладацького компоненту вітчизняної інтелігенції;

• 20-і -90-і роки XX століття - радянський період, який характеризується формуванням сучасної системи вищої школи, затвердженням основних форм, методів і змісту професійної діяльності педагогів вищої школи.

Запитання і завдання

1) Розкрийте особливості становлення та розвитку викладацької діяльності у вищих навчальних закладах Західної Європи.

2) Визначте місце і роль української вищої школи в процесі формування вітчизняної університетської системи освіти.

3) Охарактеризуйте зміст основних етапів формування професорсько-викладацького прошарку вітчизняної інтелігенції в дорадянський період.

4) Проаналізуйте динаміку розвитку та становлення вищої школи в радянський період.

5) На основі проаналізованого матеріалу змоделюйте "професійний портрет» викладача вищого навчального закладу дорадянського періоду.

Рекомендована література

1. Алесюк А.М. Педагогіка вищої освіти України. Історія. Теорія: Підручник. - К: Либідь, 1998. - 560 с

2. Бим-Бад Б.М. Очерки по истории и теории педагогики. - М.: Изд-во УРАО, 2003. - 272с.

3. Василейский СМ. Лекционное преподавание в высшей школе. Краткий исторический очерк его, психолого-педагогические основы и общая методика. - Горький, 1959. - 271с.

4. Джуринский А.Н. История зарубежной педагогики: Учеб. пособие для. высшей школы. - М.: изд-во ФОРУМ-ИН-ФРА-М, 1998. - 263с.

5. Джуринский А.Н. История образования и педагогической мысли: Учеб. Для студ. Высш. Учеб. Заведений. - М.: изд-во ВЛАДОС-ПРЕСС, 2003. - 400с.

6. Жуков В.И. Университетское образование: история, социология, политика. - М.: Академический Проект, 2003. - 384с.

7. Исаев И.Ф. Профессионально-педагогическая культура преподавателя: Учебн. Пособие для студ. Высш. Учеб. Заведений. - М.: Издательский центр «Академия», 2002. - 208с.

8. История образования и педагогической мысли за рубежом и в России: Учеб. Пособие для студ. Высш.пед.учеб.заведений / И.Н. Андреева, Т.С. Буторина, З.И. Васильева и др.; Под ред. З.И.Васильевой. - М.: Издательский центр «Академія», 2002. - 416 с.

9. Капранова В.А. История педагогіки: Учеб.пособие / В.А. Капранова. - М.: Новое знание, 2003. - 160с.

10. Климов Е.А., Носков О.Г. История психологии труда в России. Учеб. пособие. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1992. - 221с.

11. Коменский Я.А. Избранные педагогические сочинения: В 2-х-т. - Т.1. - М.: педагогика, 1982. - 656с.

12. Кондарсе Ж.-А. Доклад об общей организации народного образования // Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. - М.: Просвещение, 1971. - С.287-294.

13. Константинов М.О., Мединсъкий Є.М., Шабаева М.Ф. Історія педагогіки. Підручник для педвузів. - К.: «Радянська школа», 1958. - 447с.

14. Коржуев А.В., Попков В.А. Подготовка преподавателя высшей школы/ Педагогика. - №7. - 2000. - С.53-58.

15. Лукашевич Н.П., Солодков В.Т. Социология образования.-К.: МАУП, 1997. - 224с.

Розділ І. Загальна характеристика професійної діяльності педагога...

16. Паначин Ф.Г. Педагогическое образование в России: (Ис-торико-педагогические очерки).- М.: Педагогика, 1979. -216с.

17. Педагогика высшей школы. Учебное пособие. - Л.: ЛГПИ, 1974.- 116с.

18. Торосян В.Г. История образования и педагогической мысли: Учеб. для студ. Высш. Учеб. Заведений. - М: Изд-во ВЛАДОС-ПРЕСС, 2003. - 352с.

19. Филиппова Л.Д. Высшая школа США. - М.: Изд-во «Наука», 1961. - 328с.

20. Чанбарисов Ш.Х. Формирование советской университетской системы: Учеб.-метод. Пособие для вузов по спец. «История». - М.: Высш. шк., 1988. - 256с.

21. Щетинина Г.И. Университеты в России и Устав 1884 года. - М.: Наука, 1976. - 231с.