Суспільні та науково-технічні чинники розвитку системи вищої школи.

Суспільні та науково-технічні чинники розвитку системи вищої школи.

Закономірності розв. освіти:

· Ріст наукоємних виробництв;

· Інтенсивне ↑ технічної і наукової інформації.

80-ті рр.. тенденції:

- Науковий бум;

- Криза в с-мі побудови освіти

- в 2 – 3 рази ↑ обсяг інформації;

- ↑ рівень теоретичних знань в усіх галузях;

- накопичення теоретичних знань відбувається по різному в різних галузях знань залежно від змісту науки.

1) фіз.-мат – дедуктивний розвиток, всі теоретичні узагальнення (це с-ма причинно-наслідкових зв’язків), закони, гіпотези.

Гіпотеза – це с-ма умовиводів, яка має доведеність і недоведеність. Мають ймовірний характер.

2) дедуктивні науки – переважають гіпотези.

3) індуктивно-дедуктивні науки (астрономія)

- ↑ теоретичного рівня – теоретичні знання неоднорідні;

- закон – найнижча ланка теоретичних знань;

- закономірність:

1 ) як сукупність проявлення 2-х законів. Між двома законами закономірність встановлює певні зв’язки:

- Чітка інформація про процеси розвитку

- Чітка інформація про час процесу;

- Чітка інформація про кінцевий результат.

2 ) недостатньо пізнаний закон. Зкономірність як недостатньо пізнаний закон – внутрішній суттєвий повторюючий зв’язок між явищами,що мають декілька тенденцій свого прояву.

Інформація про початковий стан об’єкта про динаміку розвитку

- ↑ темпи нарощування наукових знань;

- ↑ темпи застарівання наукової інформації→ пришвидшились темпи технічно виробничих технологій;

- Починаючи з 80-х – вихід на перший план досліджень, які ведуться на стилі наук значні відкриття відбулися в науках, які мають синтатичний характер: біофізична, фізична хімія.

Фундаменталізація, гуманізація та гуманітаризація освіти в вищій школі.

Гуманізація та гуманітаризація освіти – збільшення обсягу людей, що оперують гуманітарними спеціалізація ми.

Гуманізація передбачає такі зміни:

- гуманізація техніки

- підвищення наукоємності виробництва

- деконцентрація виробництва

- фундаментального

- гуманітарного

- професійного

Критерії гуманізації:

- оволодіння знаннями, навичками і вміннями гуманітарного

- поглиблення мовної підготовки

- гуманітарні дисципліни мають складати не менше ніж 15-20 %

- усунення міждисциплінарних розривів

Гуманітаризація освіти – посилена увага до розширення номенклатури нових дисциплін і збагачення природничих дисциплін.

У 80-ті рр.. були переглянуті погляди на зміст освіти у вищій школі. Змінилась номенклатура вищої школи => процес фундаменталізації змісту освіти.

Фундаменталізація змісту освіти – це тенденція поширення, поглиблення фундаментальної підготовки при скороченні загальних обов’язкових дисциплін за рахунок більш строгого вибору інформаційного матеріалу.

Синергетичний підхід до побудови змісту освіти. Інтегративний тип пізнання.

Синергетика почала рзвиватись на поч.. 80-х рр.. міждисциплінарний напрямок, що вивчає складні системи, їх природу та розвиток. Немає предмету дослідження.

Системно-синергетичний підхід виявляє певні аспекти поведінки системи:

1. Провідний чинник у системі виступає як найбільш рухомий і гнучкий елемент цієї системи.

2. Будь-яка система як ціле виявляє системні властивості, до яких не зводяться властивості окремих елементів систем.

3. Життєвість системи виражається у зв'язку її елементів, тобто система функціонує за рахунок взаємодії елементів.

4. Кожен елемент є абсолютно цінним для системи, оскільки нівелювання одного з елементів призводить до втрати цілісності системи.

5. На рівні своєї цілісності будь-яка система постає самодетермінованою сутністю, здатною розгортати внутрішню програму свого розвитку.

В.А. Ігнатовою виокремлені три головні аспекти, напрями використання синергетичного підходу до аналізу освітніх процесів:

1) дидактичні аспекти адаптації ідей синергетики взмісті освіти;

2) використання ідей синергетики у процесі моделювання і прогнозування розвитку освітніх систем;

3) застосування синергетичної парадигми в управлінні навчально-виховним процесом

Отже, з позиції синергетичного аналізу головні положення педагогічної освіти магістрів та такі сучасні освітні концепти, як суб'єкт-суб'єктна взаємодія, особисгісно-орієнтована парадигма освіти, міжпредметні зв'язки тощо сповнюються синергетичним змістом.

Курс педагогіки вищої школи, що викладається для магістрів, є інтегрованим. При викладанні курсу є можливості впровадження принципів синергетики.

У процесі вивчення інтегративних курсів студенти пізнають природу знань, способи запам'ятовування, систематизації, структуру наукових теорій, а головне - здобувають здатність до системного мислення, осмислення нових знань за зразком уже відомих структур наукових теорій. Інтегративний тип пізнання формується в навчальному процесі вищої школи, поєднуючи в собі безпосередній досвід, системне мислення, нетривіальний підхід до проблеми, інтуїцію.

При офіційно існуючій моделі освіти, орієнтованій на предметну диференціацію наукового знання, прихильники синергетичного підходу намагаються вийти за межі класичних подань, пропонуючи інтегративні програми, замкнені на глобальні проблеми сучасності, на вивчення комплексних дисциплін.

Недоліки синергетичного підходу:

1. Позбавлення матеріалу його емоційної складової

2. Підвищення складності матеріалу => втрата інтересу до навчання => вузькопрофільна адаптація.

 

Вища педагогічна освіта в західноєвропейських країнах.

У більшості зарубіжних країн з сер. 80-хрр 20 ст. розпочалася реорганізація ВПО, що обумовлювалося необхідність вирішити протиріччя між соціокультурними вимогами та низьким рівнем його професійної підготовки, необхідністю оновлення змісту вищої освіти у зв’язку з виникненням нових професій, процесами демократизації.

Помічається тенденція з’єднання з великими університетами. Важливу роль у виборі університету чи факультету відіграють консультаційні агентства та шкільні консультанти, якін допомагають підготуватися до вступу.

Німеччина

Першими спробами створення спеціальних закладів для підготовки вчителів були педагогічні семінарії, засновані А. Г. Франке у 1707 році. Їхньою особливістю було те, що в основу покладалася наукова підготовка майбутніх учителів, тоді як практична підготовка до уваги майже не бралась. Філантропісти, висунули вимоги спеціальної підготовки майбутніх вчителів.

Кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст. класична концепція В. Гумбольдта - свободу тим, хто навчається, і одночасно тим, хто навчає. На першому плані стояли завдання розвитку науки, використання нових форм та методів навчання. На початку XX століття Веймарська конституція 1914 року проголосила нові шляхи підготовки вчителів народної школи. Майбутній народний вчитель повинен був мати досвід роботи у загальноосвітній середній школі, що давало йому можливість навчатися вже не у семінарії, а в академічній вищій школі. Подекуди виникають спеціалізовані педагогічні заклади – педагогічні інститути й академії.

Середня тривалість навчання в університетах – 14 семестрів, а в галузевих інститутах – більше дев’яти.У ФРН зберігається різнотипність підготовки педагогів, які навчаються в університетах, вищих педагогічних, технічних, спортивних, музичних школах (ВНЗ), академіях мистецтв. Кожному типу підготовки притаманний свій статус, свої терміни навчання, а також якість одержуваної освіти.

Основним типом навчальних закладів, які готують учителів для початкової та головної школи, довго була вища педагогічна школа з терміном навчання 6 семестрів.

На базовому етапі навчання протягом двох років забезпечують загальнотеоретичну підготовку кандидатів на вчительську посаду, а на основному – студентів розподіляють на два потоки. Для першого з них характерна орієнтація на практичне опанування спеціальністю протягом двох семестрів, для другого – навчання передбачає теоретичну підготовку протягом чотирьох семестрів - > іспит - > друга фаза навчання – підготовча робота для входження в теорію і практику вчительської професії -> іспит (дає право зараховувати на посаду і включає теоретичну і практичну робату).

Основними критеріями успішного опанування професією і формування творчої особистості випускника вищої педагогічної школи ФРН є науково-дослідна робота і практична діяльність. Головні завдання науково-дослідної діяльності майбутніх учителів полягають в: умінні чітко аналізувати наукову інформацію; індивідуальній і колективній науково-дослідній роботі, спрямованій на формування нових знань. На особливу увагу заслуговує досвід практичної підготовки майбутніх учителів.

Академічні ступені:

- вчитель початкових класів; - вчитель гімназії; - вчитель 5-12-класової школи; - магістр; - дипломований спеціаліст; - доктор наук.

Франція.

Вища освіта. Університети. Нині у Франції існує 74 університети й університетські центри, які об’єднують майже 800 навчально-дослідницьких відділень. Деякі університети мають власні видавництва для публікації актуальнихнаукових праць.

Вищі педагогічні школи (ВПШ). Чотири ВПШ є державними навчальними закладами технічно-культурної і професійно-підготовчими. Вищі педагогічні школи готують учнів до фундаментальних або прикладних досліджень, викладання в університетах і класах підготовки до вищих та середніх шкіл, до служби в державних і місцевих адміністративних структурах або підприємствах. Вищі педагогічні школи мають багато дослідницьких центрів. Студенти без обмеження допускаються до вступних іспитів відповідно до встановлених умов. Підготовка природничих наук проводиться постбакалаврських класах ліцеїв: вища і спеціальна математика, загальна підготовка за програмою іспитів вищих природознавчих шкіл включаючи сільськогосподарські школи. З філології навчання також проводяться в постбакалаврських класах ліцеїв вищої філології і першого вищого класу, що діляться на три категорії:

- класи з підготовки до вищої педагогічної школи (ВПШ) з класичних мов;

- класи з підготовки ВПШ Фонтене-Сен Клу з сучасних мов;

- класи з підготовки до ВПШ з гуманітарних наук.

Перед тим як бути допущеним до конкурсу, французькі студенти повинні підписати забов’язання залишитися протчгом10 років на державній службі, у системах адміністративно-територіальних одиниць, в їх суспільних установах або на державних підприємствах. Підчас перебування в школі вони проходять навчання в магістратах, що дає змогу одержати найбільшу ступінь ліценціата, магістра і диплом про розширену освіту, що є підготовкою до науково-дослідницької роботи. Значна кількість студентів здають іспити на ступінь “агреже”, що дає допуск до викладання в ліцеях.

Навчання у Вищій педагогічної школі триває 4 роки, протягом яких студенти одержують зарплату і вважаються службовцями-стажистами. Під час навчання студенти проводять одне або декілька стажування за рубежем (тривалість стажування не може перевищувати 2 роки).

Академічні ступені:

- магістр-викладач; - викладач вищої кваліфікації; - доктор третього циклу.

Англія

У ВБ в кін 20 ст склалася нова структура різнотипних навчальних закладів професійної підготовки вчителів, коли було запроваджено фінансові кредити студентам на отримання ВО, що надавали мунійипальні державні органи, які і контролювали цільове використання цих кредитів. По закінченню навчання студент мав поверноти кредити.

В кінці 80-х – на початку 90-х рp. у Великобританії склалася наступна структура різнотипних навчальних закладів, які здійснюють підготовку вчителів:

1) чотирирічні інститути і коледжі вищої освіти

2) однорічні інститути педагогіки при університетах

3) дворічні факультети педагогіки політехнічних інститутів

4) чотирирічні школи сценічного мистецтва

5) дворічні технічні коледжі

6) програма підготовки бакалаврів

7) програма підготовки дипломованих спеціалістів.

Характерною тенденцією педагогічної освіти вчителів у Великобританії є її неперервність, яка забезпечується наступністю трьох етапів: довузівськ(початкова) професійна підготовка учнів-старшокласників; фундаментальна (основна) професійна підготовка вчителя у педаго-гічному вищому навчальному закладі; післядипломна освіта і самоосвіта педагогічного працівника.

У другій половині 80-х рр. ХХ ст. на основі моделі неперервної педагогічної освіти відомий ангійський вчений-педагог В.Тейлор розробив нову багатоступеневу схему підготовки вчителя, що передбачає п’ять поетапних циклів: а) початковий (довузівський); б) перехідний (неповна вища освіта); в) базовий (вища освіта,

здобуття першого наукового ступеня та диплома вчителя) та дві післядипломні форми безперервної освіти: г) магістр педагогічних наук; д) доктор педагогічних наук. Особливістю такої підготовки є визначення довузівської підготовки як рівноправної складової цілісної системи підготовки вчителя.

Академічні ступені:

- бакалавр педагогіки; - магістр педагогіки; - доктор філософії.

Японія

Як відомо, в Японії діє так звана відкрита система здобуття професії вчителя.

Свідоцтва на право викладати видаються педагогам відповідно до закону щодо персональної педагогічної сертифікації відділом освіти префектури; вони поділяються (з 1989 р.) на: тимчасові, постійні і спеціальні.

Постійні свідоцтва бувають вищого, першого та другого класів. Для їх отримання необхідно здобути педагогічну освіту у дворічному молодшому коледжі (на базі повної середньої освіти), технологічному коледжі або університеті. Так, свідоцтво вищого класу видається тільки за наявності магістерського ступеня освіти. У процесі сертифікаційного виступу перевіряється підготовленість претендента у трьох галузях: загальноосвітній, предметній, власне педагогічній.

Тимчасове свідоцтво може бути видане випускникам старшої середньої школи після складання “учительського” екзамену у відділі освіти(має право працювати лише помічником вихователя дошкі-льного закладу або помічником учителя початкової та молодшої сере-дньої школи тільки три роки та в межах даної префектури.)

Така система, з одного боку, дає змогу громадянам у ранньому віці випробувати себе на педагогічній ниві, а з іншого – спонукає педагога підвищувати свою кваліфікацію шляхом заочної чи стаціонарної освіти. Слабким місцем японської педагогічної освіти залишається занадто малий практичний компонент (2-4 тижні), причиною чого є труднощі забезпечення практикою великої кількості студентів.

Традиційні методи навчання.. Для одержання диплома необхідно заробити визначений мінімум балів (кредитівЯкість диплома має істотне значення для вчителя. Шкільні вчителі залежно від отриманої освіти поділяються на три основні категорії: із дворічною, чотирирічною підготовкою, ті, що одержали додаткову освіту після закінчення чотирирічного університетського Чим більшим є стаж, вищим - рівень диплома, чим більше кредитів у його власника, тим вищим є його статус і заробітна плата.

Професійно- педагогічна освіта у Японії реалізується у 2 етапи:1) Вчителів готують на будь-якому факультеті університету. Студенти, котрі мабть особливі здібності до педагогічної роботи, вивчають додаткові предмети психолого-педагогічного циклута отримують разом з дипломом бакалавра ліцензію на право викладати у неповній і повній середній школі. 2) Студенти навчаються на магістратурі 2 роки. Повинні отримати не менше 30 залікових одиниць, написати дослідницьку роботу та скласти іспит.

Китай

Вихователі дошкільних закладів та вчителі початкових класів у Китаї переважно навчаються протягом 3-4 років у педаго­гічних училищах, куди приймають випускників неповної серед­ньої школи. Підготовка педагогів для середньої школи в педагогі­чних інститутах та університетах триває 4-5 років.

Удосконалення програм педагогічної освіти здійснюється у ряді стратегічних напрямів. По-перше, спрямовуються зусилля на урівноваження загальнокультурної, спеціально-предметної та спеціально-професійної складових підготовки. По-друге, оптимізується баланс теоретичної та практичної освіти. По-третє, педосвіта поступово урівнюється у правах з іншими життєво важливими університетськими та спеціалізованими типами освіти, зменшується розрив у типових термінах підготовки педагогів, медиків, юристів, інженерів. Зближуються також рівні педосвіти різних категорій педагогічних працівників. Все більша увага приділяється професіоналізації відбору осіб для отримання педагогічної освіти, уточненню критеріїв та підвищенню вимог до її здобувачів як на етапі вступу до вищого навчального закладу, так і в процесі навчання в ньому. Загалом розширюється залучення до педагогічних спеціальностей чоловіків.Основним напрямом перетворень педагогічної освіти виступає також розширення автономії, самостійності, ініціативи педагогічних освітніх закладів із запровадженням стандартів, критеріїв оцінки педагогічної діяльності. Спостерігається також тенденція підготовки педагогічних працівників до виховання відповідальних громадян на принципах демократії, свободи гуманізму

7. Стратегія розвитку педагогічної професії в Україні. Сутність, функції, структура вищої освіти в Україні.

Вища освіта є складовою частиною системи освіти, функціонування якої регулюється законами України "Про освіту " та "Про вищу освіту". Система вищої освіти - це сукупність вищих закладів освіти, які забезпечують фундаментальну наукову, професійну і практичну підготовку, здобуття випускниками освітньо-кваліфікаційних рівнів, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення кваліфікації. На даний час, відповідно до рівня підготовки, матеріально-технічного забезпечення та наявності науково-педагогічних кадрів, для визначення статусу вищих навчальних закладів установлено чотири рівні акредитації:
- перший рівень - технікум, училище та інші вищі навчальні заклади прирівняні до них;
- другий рівень - коледж та інші, прирівняні до нього вищі навчальні заклади;
- третій і четвертий рівні (залежно від результатів акредитації): університет, інститут, академія, консерваторія.
У середині 90-х років XX століття було запроваджено ступеневу систему підготовки фахівців, яка полягає у здобутті різних освітньо-кваліфікаційних рівнів на відповідних етапах(ступенях) вищої освіти. Вища школа України готує фахівців із 76 напрямів і 584 спеціальностей, що дозволяє задовольняти потреби всіх сфер суспільного життя країни.
Відповідно підписаних Україною Болонських угод у недалекому майбутньому планується перехід до наступних освітньо-кваліфікаційних рівнів: бакалавр - магістр - доктор філософії (PhD). Тобто у вищій школі фактично запропоновано запровадити три взаємопов'язані наскрізні цикли підготовки фахівців. Перший - має зазвичай тривати 3-4 роки і завершуватися здобуттям академічного ступеню "бакалавр". Навчання упродовж другого циклу може передбачати отримання через 1-2 роки ступеня магістра. За умови загальної тривалості навчання не менше 8-9 років і захисту дисертації може бути отриманий ступінь "доктор наук" (доктор філософії в певній галузі наукових знань).

Блок

Блок

Структура змісту освіти.

Зміст освіти — це чітко окреслене коло знань, умінь, навичок і компетенцій, якими людина оволодіває шляхом навчання у на­вчальному закладі або самостійно. Він містить систему наукових знань про природу, суспільство, людське мислення, культуру та практичних умінь і навичок, необхідних для життєдіяльності людини. Зміст освіти в цілому має сприяти розв´язанню генераль­ного завдання — формуванню гармонійної, всебічно розвиненої особистості.

Класиф. мет. навч.

Досить розгалуженою є класифікація методів навчання за особливостями навчально-пізнавальної діяльності учнів, яку складають:
— пояснювально-ілюстративний (інформаційно-рецептивний) метод: викладач організує сприймання та усвідомлення учнями інформації, а учні здійснюють сприймання (рецепцію), осмислення і запам'ятовування її;
— репродуктивний: викладач дає завдання, у процесі виконання якого учні здобувають уміння застосовувати знання за зразком;
— проблемного виконання: викладач формулює проблему і вирішує її, учні стежать за ходом творчого пошуку (учням подається своєрідний еталон творчого мислення);
— частково-пошуковий. (евристичний): викладач формулює проблему, поетапне вирішення якої здійснюють учні під його керівництвом (при цьому відбувається поєднання репродуктивної та творчої діяльності учнів);
— дослідницький: викладач ставить перед учнями проблему, і ті вирішують її самостійно, висуваючи ідеї, перевіряючи їх, підбираючи для цього необхідні джерела інформації, прилади, матеріали тощо.
Залежно від особливостей викладання та учіння, в яких поєднуються методи викладання (діяльність викладача) з відповідними методами учіння (діяльність учнів):
— інформаційно-повідомляючий метод викладання і виконавчий метод учіння. Передбачають викладання навчального матеріалу без докладного пояснення, узагальнення й систематизації, а учні — заучують його без достатнього аналізу та осмислення;
— пояснювальний метод викладання і репродуктивний метод учіння. Викладач не тільки повідомляє певні факти, але й пояснює їх, домагаючись осмислення, засвоєння учнями (учні засвоюють матеріал на рівні розуміння і запам'ятовування);
— інструктивно-практичний метод викладання і продуктивно-практичний метод учіння. Викладач інструктує учнів словесними, наочними або практичними способами, як виконувати певні практичні дії; учні за допомогою вправ відшліфовують різні уміння і навички;
— пояснювально-спонукальний метод викладання і частково-пошуковий метод учіння. Викладач частину навчального матеріалу подає в готовому вигляді, іншу частину — через проблемні завдання; учні засвоюють навчальний матеріал як за допомогою репродуктивного, так і творчого, дослідницького методу;
— спонукальний метод навчання і пошуковий метод учіння. Викладач ставить перед учнями проблемні питання і завдання, організовуючи їх самостійну діяльність; учні самостійно здобувають і засвоюють нові знання в основному без допомоги викладача.

1. Методи організації навчально-пізнавальної діяльності - словесні, наочні, практичні; індуктивні, дедуктивні, метод аналогій; проблемно-пошуковий, евристичний, дослідницький, репродуктивні методи (інструктаж, пояснення, тренування); самостійна робота з книгою, з приладами та ін.

2. Методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності - пізнавальні ігри, навчальні дискусії, методи заохочення й осудження в учінні, висунення навчальних вимог.

3. Методи контролю й самоконтролю: усний і писемний контроль, лабораторний, машинний контроль, методи самоконтролю.

У педагогічній літературі відомі підходи до класифікації методів, коли одночасно враховуються дві або й три ознаки. Так, В. О. Онищук за основу класифікації запропонував взяти дидактичні цілі й відповідні їм види діяльності учнів. У результаті була одержана така класифікація методів навчання;

комунікативний метод, метою якого є засвоєння готових знань шляхом повідомлення нового матеріалу - бесіда, робота з текстом, оцінка роботи;

пізнавальний метод, мета - сприймання, осмислення і запам'ятовування нового матеріалу;

перетворювальний метод, мета - засвоєння і творче застосування умінь і навичок;

систематизуючий метод, мета - узагальнення і систематизація знань;

контрольний, мета - виявлення якості засвоєння знань, умінь і навичок і їх корекці

Когнітивні методи навчання (методи навчального пізнання): методи емпатії (вживання), смислового бачення, образного бачення, символічного бачення, евристичних запитань, порівняння, евристичного спостереження, фактів, дослідження, конструювання понять, конструювання правил, гіпотез, прогнозування, помилок, конструювання теорій.

Креативні методи навчання (методи зорієнтовані на створення учнями власних освітніх продуктів) - придумування, "Якби...", образної картини, гіперболізації, аглютинації, "мозковий штурм", сінектики, морфологічного ящика, інверсії.

Методи організації учіння (поділяються на методи учнів, учителів і керівників освіти). Методи учнів - це метод навчального цілепокладання, учнівського планування, створення учнівських освітніх програм, нормотворчості, самоорганізації навчання, взаємонавчання, рецензій, контролю, рефлексії, самооцінки.

Структура семынару:

1. Повідомити тему і план семінару.

2. Запропонувати для самостійного вивчення основну і додаткову літературу.

3. Надати усні чи письмові (у вигляді "Методичних рекомендацій") поради щодо підготовки до семінарів.

4. Надати студентам індивідуальні завдання та за необхідності провести консультацію з теми семінару.

Методика управління семінаром залежить від багатьох чинників: дидактичної мети, педагогічної майстерності викладача, рівня готовності і активності студентів та ін.

Вступне слово викладача має висвітлювати:

- значення теми для майбутньої професійної діяльності студентів;

- обґрунтування яких питань слід здійснити глибше;

- пояснення порядку виступів на семінарі (за викликом чи бажанням студентів);

- вимоги до побудови виступів та проведення дискусій, якщо вона виникне.

Різні види семінарських занять вимагають різних форм підготовки до них студентів, зокрема:

а) усі студенти готують повідомлення з усіх питань семінару;

б) кожен студент готує реферат за окремим питанням семінару;

в) студент готує доповідь творчого характеру, що містить елементи дослідницького характеру.

Педагогічна техніка.

Диференційоване навчання

Його особливість полягає у виокремленні і посиленні вивчення окремих предметів як провідних, профілюючих.

Диференційоване навчання - організація навчально-виховногопроцесу з урахуванням типових індивідуальних особливостей учнів.

У навчальному процесі застосовують такі види диференціювання:

а) диференціювання за здібностями. Учнів розподіляють на навчальні групи за загальними або за окремими здібностями.

б) диференціювання за відсутністю здібностей. Учнів, що не встигають з певних предметів, групують у класи, в яких ці предмети вивчають за менш складною програмою і в меншому обсязі

в) диференціювання за майбутньою професією. Передбачає навчання дітей у школах музичних, художніх, з поглибленим вивченням іноземних мов;

г) диференціювання за інтересами учнів. Метою його є навчання учнів у класах або школах з поглибленим вивченням предметів. Такі класи створюють у школах за умови великої кількості учнів, які виявляють підвищений інтерес до певних предметів.

ґ) диференціювання за талантами дітей. Зорієнтоване воно на пошук талановитих дітей і створення умов для їх всебічного розвитку, який здійснюють через проведення різноманітних конкурсів, олімпіад.

Програмоване навчання.

Воно є одним із різновидів репродуктивного підходу до навчання, який передбачає використання спеціальних навчальних програм. Програмоване навчання - навчання з використанням програми управління процесом засвоєння знань, умінь і навичок і відповідного контролю за ним.

Такою програмою є письмовий виклад інформації, що міститься в системі взаємопов'язаних ступенів, яка забезпечує здійснення зворотного зв'язку. Загалом, програмоване навчання є особливою, цілеспрямованою технологією організації навчального процесу. Воно ґрунтується на наявності точно окресленого обсягу знань, умінь і навичок, які слід засвоїти, і його розчленуванні на малі дози (порції, кадри), на сприйманні цих доз у строгій логічній послідовності. Засвоєння дози інформації повинно готувати учнів до сприйняття наступної дози. Засвоєння кожної дози інформації має відбуватися відповідно до пізнавальних можливостей учня, самоконтролю за процесом засвоєння інформації.

В його основі — кібернетичний підхід, відповідно до якого навчання розглядають як складну динамічну систему. Керують цією системою за допомогою посилання команд від педагога (комп'ютера, інших технічних засобів і аудіо-, відеотехніки) до учня (студента) й одержання зворотного зв'язку, тобто інформації про перебіг навчання - від педагога (оцінка) і учня чи студента (самооцінка).

Б. Скінер сформулював принципи програмованого навчання:

■ подавати інформацію невеликими дозами;■ формулювати завдання для перевірки (для контролю й оцінки засвоєння кожної порції пропонованої інформації);■ пред'являти відповіді для самоконтролю;■ давати вказівки залежно від правильності відповіді.

Індивідуальний шлях засвоєння цілісної навчальної інформації. Засвоєння інформації залежить від рівня підготовленості. В обох випадках прямий і зворотний зв'язок педагога з учнем (студентом) здійснюється з використанням спеціальних засобів (програмованих навчальних посібників різного виду, комп'ютера). Перевага цього виду навчання - одержання повної і постійної інформації про ступінь і якість засвоєння всієї навчальної програми.

Розвиваюче навчання

На сьогодні системно розроблено дві основні концепції розвиваючого навчання – Л.В. Занкова і В.В. Давидова.
Концепція Л.В. Занкова. Експериментальне дослідження під керівництвом Л.В. Занкова проводилося з кінця 50-х років з метою розвитку ідей і положень Л.С. Виготського про співвідношення навчання і загального розвитку учнів. Зусилля колективу Л.В. Занкова були спрямовані на розробку дидактичної системи навчання молодших школярів з метою їх загального психічного розвитку.
Система розвиваючого навчання грунтується на таких принципах:
- навчання на високому рівні труднощів;
- швидкий темп у вивченні програмового матеріалу;
- провідна роль теоретичних знань;
- усвідомлення учнями процесу учіння;
- цілеспрямована і систематична робота над розвитком усіх учнів, у тому числі і найслабших.
Принцип навчання на високому рівні труднощів характеризується, на думку Л.В. Занкова, не тільки тим, що навчання перевищує «середню норму» труднощів, а насамперед тим, що розкриває духовні сили дитини, дає їм простір і напрям. Труднощі – це перепона. Згідно з принципом, зміст і методика навчання будується так, щоб викликати активну пізнавальну діяльність у процесі оволодіння навчальним матеріалом. Проблема полягає у пізнанні взаємозалежності явищ, їх внутрішніх зв'язків, у переосмисленні відомостей і створенні їх складної структури в свідомості учня.
Принцип швидкого темпу у вивченні програмового матеріалу передбачає відмову від тупцювання на місці, від одноманітного повторення пройденого матеріалу. При цьому найголовнішим є безперервне збагачення учнів все новими й новими знаннями, коли не тільки збагачується розум школяра різностороннім змістом, а й створюються сприятливі умови для глибокого осмислення інформації, яка пропонується.
Принцип провідної ролі теоретичних знань, які виступають могутнім засобом розвитку учнів і основою оволодіння уміннями і навичками.
Концепція, відповідно до якої розвиток мислення молодшого школяра є поступовим наростанням словесної абстракції й узагальнення, застаріла. Ще Л.С. Виготський підкреслював, що у шкільному віці поняття формуються різними шляхами, у тому числі і шляхом від абстрактного до конкретного.
Обмежене формування абстрактного мислення у молодших школярів призводить до гальмування їхнього розвитку.
Принцип усвідомлення учнями процесу уміння не збігається із загальноприйнятим принципом свідомості. Потрібно навчити учня усвідомлювати не тільки об'єкт діяльності – відомості, знання, уміння, а й процес оволодіння знаннями, власну діяльність, пізнавальні способи й операції.
Принцип цілеспрямованої і систематичної роботи над розвитком усіх учнів, у тому числі і найбільш слабких. Л.В.Занков пояснює це тим, що зазвичай на слабких учнів звалюється лавина тренувальних вправ. Згідно з традиційною методикою ця міра необхідна для подолання неуспішності учнів. Досвід Л.В. Занкова показав зворотне: перевантаження учнів, що не встигають, тренувальними вправами не сприяє їхньому розвитку, а навпаки, збільшує їхнє відставання. Для того, щоб слабкі учні успішно оволоділи знаннями, необхідно забезпечити зрушення у їхньому загальному розвитку. Це потребує особливої уваги до формування мотивів учіння.
У дидактичній системі Л.В. Занкова основною формою навчання залишається урок. У його підготовці беруть участь діти, але головну роль відіграє досвідчений учитель. Педагоги здебільшого заздалегідь повідомляють тему уроку, дають завдання підготувати до нього матеріал. На початку уроку клас сам пропонує план роботи. Одразу ж розпочинається обговорення, обмін думками.
Педагог звертається не тільки до інтелектуальної, а й до моральної сфери дитини, до її суб'єктивного досвіду. Кожне новоутворення молодшого школяра розглядається як результат взаємодії розуму, волі, почуття учнів, тобто як результат діяльності цілісної особистості. Тому їх формування і просуває розвиток особистості в цілому.

Проблемне навчання

Проблемне (грец. problema - задача, утруднення) навчання - дидактична система, яка ґрунтується на закономірностях творчого засвоєння знань і способів діяльності, на прийомах і методах ви­кладання та учіння з елементами наукового пошуку.

Таке навчання передбачає проблемне викладання, тоб­то створення системи послідовних проблемних ситуацій і управління процесом їх вирішення, а також проблемне учіння — особливу форму творчої навчальної діяльності студентів щодо засвоєння знань і способів діяльності з на­явністю аналізу проблемних ситуацій, формулювання проблем і їх розв'язання шляхом висунення припущень, обґрунтування і доведення гіпотез.

Проблемне навчання покликане формувати в студента такі професійні вміння:

- самостійно побачити і сформулювати проблему;

- висунути гіпотезу, знайти спосіб її перевірки, зібра­ти дані, проаналізувати їх, запропонувати методику їх об­роблення;

- сформулювати висновки і побачити можливості практичного застосування отриманих результатів;

- бачити проблему загалом, аспекти та етапи її розв'язання самостійно або в колективній роботі.

Проблемне навчання змінює мотивацію пізнавальної діяльності: провідними стають мотиви пізнавально-спо­нукальні (інтелектуальні).

Істотною ознакою проблемного запитання є прихована суперечність, яка відкриває можливість отримати неоднотипні відповіді. У ньому немає готової схеми і передбача­ється самостійний аналіз суперечливої ситуації. Студенти мають володіти таким обсягом знань і вмінь, щоб самостій­но почати пошук результату.

Проблемне завдання містить всі ознаки проблемного запитання і принципово відрізняється від пізнавальних завдань, спрямованих на здобуття зн