Системний підхід в управлінні

Системний підхід в управлінні

Системний підхід розглядає організацію як складний комплекс взаємозалежних і взаємодіючих змінних. Члени організації є змінними величинами у системі.

Сутність системного підходу полягає у дослідженні найбільш загальних форм організації, що припускає насамперед вивчення системи як цілого, взаємодії між частинами, дослідження процесів, що пов'язують частини системи з її цілями.

Відомо, що система — сукупність взаємопов’язаних елементів, кожен з яких робить свій внесок у характеристику цілого.

Основною концепцією системного підходу до організації і управління як процесу є взаємозв'язок частин чи підсистем підприємства.

принципи системного підходу:

1) процес прийняття рішень повинен починатися з ви­явлення і чіткого формулювання конкретних цілей;

2) необхідно розглядати всю проблему як ціле, як єдину систему і виявляти всі наслідки і взаємозв'язки кожного приватного рішення;

3) необхідне виявлення й аналіз можливих альтернативних шляхів досягнення мети;

4) цілі окремих підсистем не повинні вступати в конфлікт із цілями всієї системи (програми);

5) сходження від абстрактного до конкретного;

6) єдність аналізу і синтезу, логічного й історичного;

7) виявлення в об'єкті різноякісних зв'язків і їхньої взаємодії та ін.

Основні системні принципи: цілісності; структурності; взаємозалежності структури і середовища; ієрархічності; множинності опису кожної системи (через принципову складність кожної системи її адекватне пізнання вимагає побудови безлічі різних моделей, кожна з яких описує лише певний аспект системи).

Щоб знати, як управляти, треба уявляти, чим ми керуємо, Що таке об'єкт управління. Талановитий менеджер ретельно аналізує наслідки свого рішення, тобто вміє працювати із системою, знає її, розуміє, відчуває елементи, взаємозв'язки між ними, закони їхньої взаємодії. Адже підприємство (чи орга­нізація) — це соціально-економічна система. У ній головний елемент — людина в усіх її проявах, яка, працюючи на під­приємстві, реалізує при цьому свої економічні інтереси, а через них — економічні інтереси колективу і суспільства. Для цього потрібно дотримуватися трьох принципів: принцип ієрархічності — розглядає складні та великі системи як багаторівневі; принцип необхідної розмаїтості полягає в тому, що керуюча система повинна мати не меншу складність, ніж керована система; принцип зворотного зв'язку. Під зворотним зв'язком розуміють одержання інформації про результати впливу керуючої системи на керовану шляхом порівняння фактичного стану із заданим (плановим).

Порядок утворення та реєстрації п-в.

Для заснування власної справи, повинна бути ідея, яка буде закладена в її основу. Вибір діяльності складний процес. Виділяють діяль. у сфері: ¨ в-ва – в-во прод-ї вир.-техніч. призначення, продуктів харчування, будівель. матеріалів тощо; ¨ послуг – громад. харчування, транспортні, навчальні та лікувальні послуги ін.; ¨ ідей – НДР, винаходи, відкриття, “ноу-хау” ін.; ¨ комерц. діяль. – роздрібна та оптова торгівля; ств-ня магазинів, салонів, торгівля за зразками ін.; ¨ зовн.-ек. діяль. – ств-ня філій, спільних п-в, маркет., туристських служб, ек. послуги та ін. Щоб знайти ідею і виз-ти вид діяль. необхідно вирішити такі завдання: ¨знайти місце на ринку; ¨визначити регіон для п-ва; ¨зафіксувати форму п-цтва; ¨вст-ти мету своєї діяль.; ¨вибрати технологію в-ва; ¨оцінити спож-в і конкурентів; ¨налагодити рекламу тощо. Етапи ст-ня заснування п-ва: 1)затвердження орг-ї; 2)реєстрація орг-ї. Етап заснування містить вик-ня наступних робіт: *розробка засновницьких док-в; *проведення зборів засновників; *фор-ня стат. фонду; *представлення засновницьких док-в на реєстрацію. Юр. вимоги до індивід. п-цтва: *вимоги до засновницьких док-в не висуваються; *реєстрація п-ців здійснюється міськими чи районними виконавчими комітетами на основі двох док-в: заяви засновника, квитанції про оплату за держ. реєстрацію; *якщо індивідуальна п-цька діяль., включена до переліку видів діяль., які підлягають ліцензуванню, то засновник повинен отримати ліцензію, яку надає відповідна уповноважена установа.

Реєстрація п-ва має такі складові: *фор-ня пакета реєстраційної документації, *внесення суми стат. фонду та обов'язкових платежів, *отримання свідоцтва про реєстрацію, *отримання ідентифік. коду та печатки, *постановка на облік у статуправлінні, *реєстрація у податковій адміністрації та пенсійному фонді, *відкриття рахунку в установах банку. Для держ. реєстрації необхідні такі док-ти: 1)рішення власника майна про ств-ня суб’єкта п-цької діяль.; 2)статут; 3)реєстраційна картка, заповнена у 3 примірниках і підписана заявником; 4) док-т, який підтверджує сплату реєстраційного збору; 5) копія свідоцтва про держ. реєстрацію юр. особи. За наявності необхідних док-в орган держ. реєстрації протягом 5 роб-х днів з моменту їх надходження повинен провести держ. реєстрацію і видати заявникові свідоцтво. Після держ. реєстрації відповідний орган у десятиденний термін подає по одному екземпляру реєстраційної картки до Держ. податк. інспекції та до органу держ. статистики. Скасування держ. реєстрації здійснюється за особистою заявою суб’єкта п-цької діяль., а також на підставі рішення суду або арбітражного суду. З метою відкриття поточ. рахунку в банку п-во повинно подати такі док-ти: 1)заяву про відкриття рахунку вст-го зразка; 2)копію свідоцтва про держ. реєстрацію; 3)копію зареєстрованого статуту, засвідчену нотаріально; 4)копію док-та про взяття п-ва на податковий облік; 5)картку із зразками підписів осіб, яким надано право розпоряджатися рахунком; 6)копію док-та про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України. Банк зобов’язаний відкрити банк. рах-к і в триденний термін повідомити про це податкову інспекцію. Необхідно оплатити ліцензію, відкрити розрах-й рахунок укомерц. банку, виготовити печатки, штампи, бланки, товарні знаки та інші атрибути. З моменту отримання свідоцтва про реєстрацію п-во набуває статусу юр. особи.

Адаптивні структури управління

Для адаптивних (гнучких, органічних) організаційних структур ха­рактерна відсутність бюрократичної регламентації діяльності органів уп­равління, відсутність детального поділу праці за видами робіт, розмитість рівнів управління і невелика їхня кількість, гнучкість структури управ­ління, децентралізація прийняття рішень, індивідуальна відповідальність кожного працівника за загальні результати діяльності.

До різновидів структур адаптивного типу можна віднести: проектні, матричні, програмно-цільові, проблемно-цільові, структури, засновані на груповому підході (командні, проблемно-групові, бригадні), мережні організаційні структури.

Проектні структури - це структури управління комплексними вида­ми діяльності, які через їх вирішальне значення вимагають забезпечення безупинного координуючого та інтегруючого впливу при жорстких об­меженнях за витратами, термінами і якістю робіт. Проектні структури в підприємствах, як правило, застосовуються тоді, коли виникає необхідність розробити і здійснити організаційний проект комплексного характеру, що охоплює, з одного боку, вирішення широ­кого кола спеціалізованих технічних, економічних, соціальних і інших питань, а з іншого — діяльність різних функціональних і лінійних підрозділів.

Матрична структура відображає закріплення в організаційній побудові фірми двох напрямків керівництва, двох організаційних альтернатив. Вертикальний напрямок — управління функціональними та лінійними структурними підрозділами підприємства. Горизонтальний — управління окремими проектами, програмами, продуктами, для реалізації яких залучаються людські й інші ресурси різних підрозділів організації.

Суть діяльності організації

Ел-ти орг-ї: 1. Спеціалізація робіт –ступінь, що містить розподіл частини заг. завдання орг-ї на < частини. Вона виступає хар-ною рисою розшир. орг-ї. Переваги: 1)прац-ки виконують певне завдання і досягають у цьому досконалості, 2)час передавання завдань з<; 3)вузько виз-на робота є простішою, її можна виконувати за допомогою спеціаліз. устаткування, 4)коли прац-к, який виконує високо спеціалізовану роботу, звільняється або йде у відпустку, мен-р може швидко і за малі кошти навчити когось іншого. Недолік: виконавці можуть бути незадоволені, оскільки робота їм Внаслідок цього може з> к-ть прогулів і з↓ якість роботи. Альтернативи до спеціалізації. Є 5 підходів: ротація робіт, укрупнення технолог. операцій, урізноманітнення процесу роботи, підхід з погляду хар-к роботи і метод робочої групи. Ротація робіт – це систематик. перехід прац-в від однієї роботи до іншої. Укрупнення технолог. операцій введене з метою з> заг. к-ть завдань, які виконує роб-к. Урізноманітнення процесу роботи - з↑ діапазону і різноманітності завдань. Мен-ри перестають контролювати деякі ділянки роботи, надаючи > самостійності прац-ам і структуруючи процес. Підхід з погляду хар-тик роботи передбачає, що працю можна проаналізувати й удосконалити за такими 5 гол. хар-ми: 1)різноманітність навичок: к-ть різних операцій, що їх виконує особа під час роботи; 2)ідентичність завдань; 3)значення завдання; 4)автономність: ступінь контролю роб-ка над вик-ням роботи; 5)зворотний зв’язок. 2.Структуризація: власник п-ва створює нові посади мен-в для нагляду за роботою інших. Функційний поділ - дає змогу групувати роботи, що потребують однакових або подібних видів діяльності. Він має 3 гол. переваги: 1)кожний підрозділ може бути укомплектований професіоналами. 2) полегшений нагляд, оскільки окремий мен-р повинен бути обізнаний лише з порівняно вузьким колом навичок. 3)набагато легше координувати діяльність усередині кожного підрозділу. Поділ за продукцією - групування та впорядкування видів діяльності навколо продукту або групи продуктів. Переваги: 1)всі види діяль., що стосуються одного продукту або групи продуктів, можна легко пов’язати і скоординувати; 2)↑ швидкість і ефек-ть ухвалення рішень; 3)в-во окремих тов. можна легше й об’єктивніше облікувати, отже, поліпшується відповідальність відділів за рез-ти роботи. Поділ за споживачами – орг-я структурує свою діяль. за відповідністю та взаємодією з певною категорією або групою споживачів. Гол. перевага: підхід дає змогу орг-ям викор-ти кваліфікованих спеціалістів для налагодження відносин з конкретними спож-ми чи їхніми групами. Поділ за розміщенням - групування діяль. на підставі певних географ. місцевостей чи регіонів.Перевага: дає змогу орг-ї легко реагувати на специфіку спож-ня і хар-ки середовища в різних регіонах. 3.Звітність. Мета - відобразити субординацію та упр-ку норму. Субординація - має 2 компоненти. 1) субординаційна одиниця– передбачає що кожна особа в межах орг-ї повинна звітувати лише одному кер-ку. 2) скалярний принцип – повинна бути чітка й цілісна лінія повноважень, яка з> від найнижчої до найвищої посади в орг-ї. Управлінська норма – виз-є, скільки людей буде звітувати перед кожним мен-ом. Вертикальна та горизонтальна орг-ї: горизонт. структура приводить до вищої службової моралі і продуктивності. Вертикальна створює багато комунікаційних проблем. 4.Повноваження – це влада, делегована орг-єю. У разі розподілу повноважень мен-ри повинні вирішити два специфічні питання: делегування і децентралізацію. Процес делегування – фор-ня моделі повноважень між кер-ом і одним або > підлеглими. Децентралізація та централізація. Децентралізація –процес систематичного передавання повноважень по всій орг-ї до мен-ів сер. і нижчого рівня. Централізація - систематичне утримування влади в руках мен-в вищого рівня. 5. Координація – це процес стикування дій різних посад та підрозділів орг-ї. Мета - підрозділи орг-ї та робочі групи взаємозалежні – вони залежать одна від одної через ін-ю і рес-си для проведення відповідної діяльності.

ІНВЕСТИЦІЙНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

Форми реальних інвестицій.

Особливості РІ: *є гол. формою реаліз-ї стратегії ек. розвитку п-ва, *знаходяться у тісному зв’язку з операц. діял. п-ва; *забезпечують вищий рівень рентабельності у порівнянні з фін. інв-ями, *реалізовані РІ забезпеч. п-ву стійкий чистий грош. кредит, *РІ піддаються високому рівню ризику морального старіння, *РІ мають високий ступінь протиінфляц. захисту, *РІ є найменш ліквідними.

Форми РІ: *придбання цілісних майнових комплексів, *нове буд.-во, *перепрофілювання (операція, що забезпеч. повну зміну технології виробничого процесу для випуску нової прод-ї), *реконструкція (перетворення всього виробничого процесу на основі сучас. наук.-техніч. досягнень), *модернізація(удосконалення приведення активн. частини вир. осн. засобів у стан, що відпов. сучас. рівню здійсн. технол. процесів шляхом конструктивних змін осн. парку машин, механізмів, устаткувань, що викор-я п-ом у ході операц. діяль.), *інноваційне інвестування; *оновлення окремих видів обладнання; *придбання окремих видів товарно-матеріальних цінностей.

Політика упр. РІ – частина заг. інв. стратегії п-ва, що забезпеч. підготовку, реалізацію та оцінку найбільш ефект-х реаль. інв. проектів.

Етапи: 1)аналіз стану реаль. інв-я у поперед. пер-ді; 2)виз-ня заг. обсягу реаль. інв-я у майбут. пер-ді; 3)виз-ня форми реаль. інв-ня; 4)пошук окремих об’єктів інв-ня та оцінка їх відповідності напрямкам інв. діяль. п-ва; 5)підготовка бізнес-планів, 6)забезпеч. високої ефект-ті РІ, 7)забезпеч. мінімального рівня ризиків; 8)забезпеч. ліквідності об’єктів реаль. інв-ня; 9)формування програми РІ; 10)забезпеч. реаліз-ї окремих інв. проектів та інв. програми.

ІННОВАЦІЙНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

Класифікація інновацій.

Новації - продукт інтелектуальної діяльності людей, оформлений результат фундаментальних, прикладних чи експериментальних досліджень у будь-якій сфері людської діяльності, спрямований на підвищення її ефективності.

Інновація (нововведення) - кінцевий результат креативної діяльності, втілений у виведеному на ринок новому чи вдосконаленому продукті, технологічному процесі, що використовується у практичній діяльності, або новому підході до надання споживчих послуг.

Згідно із Законом об'єктами інноваційної діяльності є:

- інноваційні програми та проекти;

- нові знання та інтелектуальні продукти;

- виробниче обладнання та процеси;

- інфраструктура виробництва і підприємництва;

- організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери;

- сировинні ресурси, засоби їх видобутку та переробки;

- товарна продукція;

- механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.

Інноваційний менеджмент (англ. management - управління) - підсистема загального менеджменту, метою якої є управління інноваційними процесами в організації.

Інноваційний менеджмент як система - сукупність економічних, мотиваційних, організаційних і правових засобів, методів і форм управління інноваційною діяльністю організації з метою оптимізації економічних результатів її господарської діяльності.

Першу класифікацію інновацій розробив Й. Шумпетер. Її використовували до кінця 60-х років XX ст. Він виокремив п'ять типів інновацій:

1) виробництво невідомого споживачам нового продукту або продукту з якісно новими властивостями;

2) впровадження нового засобу виробництва, в основу якого покладено нове наукове відкриття або новий підхід до комерційного використання продукції;

3) освоєння нового ринку збуту певною галуззю промисловості країни, незважаючи на те, існував цей ринок раніше чи ні;

4) залучення нових джерел сировини та напівфабрикатів, незалежно від того, існували ці джерела раніше чи ні;

5) впровадження нових організаційних форм.

На сучасному етапі інновації класифікують за іншими ознаками:

1.Класифікація за змістом. Вона дає змогу визначити спрямованість новації і мету, якої буде досягнуто за умов її реалізації. За цією ознакою виокремлюють:

- продуктові інновації, які орієнтовані на виробництво і використання нових (поліпшених) продуктів у сфері виробництва або у сфері споживання, тобто на створення нової споживчої цінності, що приваблює більшу кількість споживачів;

- інновації процесу, тобто нові технології виробництва продукції, організації виробництва і управлінських процесів (дають переваги у витратах, продуктивності, якості);

- ринкові інновації, які відкривають нові сфери застосування продукту або дають змогу реалізувати продукт чи послугу на нових ринках і розширюють межі ринку, на якому працює фірма.

2. Класифікація за ступенем новизни. Вона сприяє визначенню організаційної форми створення і реалізації інновацій, а також джерел фінансування інноваційного процесу. За цією ознакою виділяють такі інновації:

- базові (новий спосіб виробництва або раніше невідомий продукт, які започатковують чи дають імпульс розвитку нової галузі);

- поліпшувальні (впровадження нових видів виробництв, що реалізують інноваційний потенціал базової інновації; вони дають змогу поширювати і вдосконалювати базові покоління техніки, створювати нові моделі машин і матеріалів, поліпшувати параметри продукції, що випускається);

- псевдоінновації (інновації, які залучаються фірмами у технологічний процес чи продукт з метою затримання зниження норми прибутку і продовження життєвого циклу товару).

2. Держава, як головний суб’єкт управління інноваційною діяльністю.

Держава є головним суб'єктом управління інноваційною діяльністю. Реалізуючи інноваційну модель розвитку, вона, як орган управління усіма економічними процесами в країні, визначає пріоритети науково-технічної діяльності і підтримує їх розвиток через систему фінансово-кредитних та податкових інструментів, формує організаційні механізми інформаційного і ресурсного забезпечення інноваційної діяльності, створює умови для зростання науково-технічного потенціалу країни. Будучи суб'єктом управління, держава визначає стратегічні і поточні завдання у сфері інноваційної діяльності, формуючи довгострокову і поточну інноваційну політику.

Довгострокова інноваційна політика. Суть її полягає у створенні умов для загального соціально-економічного розвитку країни на інноваційній основі із залученням прямих і непрямих інструментів економічного впливу шляхом формування стимулюючого законодавчого та інституційного середовища для всіх суб'єктів інноваційного процесу, її метою є:

- визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;

- пряме державне фінансування важливих інноваційних проектів;

- підтримка нових конкурентоспроможних наукомістких галузей та виробництв;

- формування єдиного технологічного простору;

- здійснення сприятливої кредитної, податкової митної політики у сфері інноваційної діяльності;

- формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;

- пряме державне фінансування розвитку сучасної інноваційної інфраструктури;

- регулювання інноваційної діяльності в регіонах тощо.

Поточна інноваційна політика. Ця політика передбачає оперативне регулювання та підтримку інноваційної діяльності на мікроекономічному рівні, зокрема:

- координацію інноваційної діяльності, в т. ч. на рівні регіонів: розроблення програм інноваційного розвитку, сприяння кооперації та взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитних установ у процесі здійснення інноваційної діяльності;

- захист прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності;

- підготовку висококваліфікованих робітничих кадрів;

- визначення доцільності надання фінансової підтримки для реалізації конкретних інноваційних проектів;

- здійснення моніторингу реалізації інноваційних проектів з метою визначення ефективності вкладення інвестицій;

- організацію, планування і контроль ресурсного забезпечення підтримуваних державою інноваційних проектів з державних і недержавних джерел;

- розроблення організаційних форм підтримки інноваційної діяльності на рівні регіонів (технопарки, технополіси, інноваційні центри тощо);

- створення венчурних інноваційних фондів, що користуються податковими пільгами.

Керівні дії держави як суб'єкта управління мають здійснюватися з урахуванням характерних особливостей різних галузей економіки і конкурентоспроможності їх продукції. Галузі господарського комплексу України залежно від рівня конкурентоспроможності продукції, що випускається ними, умовно поділяють на три групи:

1) галузі, що мають високу конкурентоспроможність на світовому ринку (аерокосмічна галузь, військові технології, технології зварювання);

2) галузі з потенційною конкурентоспроможністю на світових ринках (металургійна промисловість, машинобудування);

3) галузі, підприємства яких здебільшого не спроможні конкурувати на світових ринках (агропромисловий комплекс, легка і харчова промисловість, виробництво будівельних матеріалів).

Інноваційну політику щодо першої групи підприємств слід спрямовувати на зміцнення і розвиток їх виробничо-економічного потенціалу; щодо другої - на розроблення протекціоністських заходів держави для їх проникнення на світовий ринок і закріплення на ньому; щодо третіх, які переважно орієнтуються на внутрішній ринок, - на формування умов досконалої конкуренції, за яких підприємства націлені на нововведення з метою зміцнення своїх позицій на існуючому ринку.

Державна інноваційна політика - сукупність форм і методів діяльності держави, спрямованих на створення взаємопов'язаних механізмів інституційного, ресурсного забезпечення підтримки та розвитку інноваційної діяльності, на формування мотиваційних факторів активізації інноваційних процесів.

3. Ринкові суб’єкти інноваційної діяльності.

Інноваційна діяльність є основою конкурентоспроможності, тому кожен ринковий суб'єкт зацікавлений у створенні та використанні інновацій. Фірми, які не здатні самостійно створити інновацію, підключаються в інноваційний процес на стадіях її дифузії. З огляду на час залучення до інноваційного процесу та підхід до вибору інновацій ринкові суб'єкти поділяють на чотири категорії: експлеренти, патієнти, комутанти і віоленти.

1.Експлеренти. Вони спеціалізуються на створенні нових або радикальній зміні старих сегментів ринку. їхнє гасло - «Краще і дешевше, якщо вийде». Такі фірми найбільше ризикують, але в разі успіху отримують найбільшу віддачу.

2.Патієнти. Ці фірми створюють інновації для потреб вузького сегмента ринку. Гасло - «Дорого, зате добре».

3.Комутанти. Вони використовують інновації, створені іншими, надаючи їм індивідуальних особливостей, пристосовуючись до невеличких за обсягами потреб конкретного клієнта. Гасло комутантів - «Ви доплачуєте за те, що ми розв'язуємо саме ваші проблеми».

4.Віоленти. їх діяльність зорієнтована на інновації, що здешевлюють виготовлення продукції, водночас забезпечуючи їй той рівень якості, якого вимагає основна маса споживачів. Девіз - «Дешево, але пристойно».

Венчурні фірми - переважно малі підприємства в прогресивних з технологічного погляду галузях економіки, що спеціалізуються у сферах наукових досліджень, розробок, створення і впровадження інновацій, пов'язаних із підвищеним ризиком.

4. Суть та принципи планування інновацій.

Планування інновацій - це система розрахунків, спрямована на вибір і обґрунтування цілей інноваційного розвитку організації і підготовку рішень, необхідних для їхнього безумовного досягнення.

Принцип наукової обґрунтованості планування реалізується в умовах, коли воно базується на обліку законів і тенденцій науково-технічного й економічного розвитку, враховує об'єктивні умови і специфічні риси конкретної організації. Рівень наукової обґрунтованості планування й оптимальності прийнятих рішень підвищується в міру розвитку теорії інноваційного менеджменту й удосконалювання методів планування інновацій.

Принцип домінування стратегічних аспектів у плануванні випливає з довгострокового характеру результатів, тривалого циклу здійснення інновації і їхньої життєвої значимості для забезпечення конкурентоспроможності організації.

Комплексність планування інновацій означає системне ув'язування всіх розроблювальних в організації планів. Система планування інновацій має складну структуру і включає підготовку різних за цільовою спрямованістю, рівнів розробки і змісту планів.

Принцип бюджетної збалансованості реалізується складанням у всіх сферах і на всіх рівнях організації матеріальних, трудових, фінансових, енергетичних та інших видів балансів. ^:

Принцип гнучкості й еластичності планування інновацій означає вимогу динамічної реакції планів на відхилення в ході робіт чи зміни внутрішніх і зовнішніх факторів. При цьому гнучкість планів характеризує їхню здатність реагувати на прояв випадкових факторів в інноваційних процесах, враховувати слабкі і сильні сторони організації, а також здатність відображати ризики і шанси, властиві умовам ринкової економіки. Еластичність планування виявляється в здатності зберігати необхідні резерви навіть при оптимальних рішеннях і передбачати планові альтернативи. Принцип еластичності має особливе значення у фінансовому плануванні інновації, забезпеченні платоспроможності організації.

Реалізація принципу безперервності знаходить своє найбільш повне вираження в концепції ковзного планування, у якій завдяки періодичному продовженню планів довгострокові укрупнені розрахунки сполучаються з детальним короткостроковим плануванням. Тим самим переваги довгострокового планування доповнюються перевагами детальних короткострокових планів.

Перераховані принципи складають методичну основу формування системи планування інновацій і знаходять вираження в складі, змісті, порядку і методах розробки планів в організації.

5. Суть системи фінансування інноваційної діяльності

Інноваційна діяльність підприємства, як правило, здійснюється на основі розроблених програм чи проектів. Інноваційна програма допускає участь у її реалізації різних юридичних і фізичних осіб, у тому числі іноземних, а також держави і міжнародної організації. Однією з основних проблем роботи з інноваційною програмою є її фінансування. Воно має на увазі забезпечення програми ресурсами, до складу яких входять не тільки кошти, але й інші інвестиції, що виражаються в грошовому еквіваленті, у тому числі основні й оборотні кошти, майнові права і нематеріальні активи, кредити, позики і застави, права землекористування і т.п.

За фінансовим визначенням, інвестиції - усі види цінностей і ресурсів (фінансових, майнових, інтелектуальний та ін.), вкладених в об’єкти підприємницької діяльності з метою одержання прибутків, досягнення наукового, технологічного або соціального ефекту.

Фінансування інноваційної програми повинно здійснюватися при дотриманні наступних умов:

• динаміка інвестиції повинна забезпечувати реалізацію програми відповідно до тимчасових і фінансових обмежень;

• зниження витрат фінансових засобів і ризику програми повинно забезпечуватися за рахунок відповідної структури і джерел фінансування і визначених організаційних заходів, у тому числі: податкових пільг, гарантій, різноманітних форм участі.

Класифікація джерел фінансування інноваційних програм здійснюється за наступними ознаками:

За видами власності джерела фінансування поділяються на:

• державні інвестиційні ресурси (бюджетні засоби і засоби позабюджетних фондів, державні запозичення, пакети акцій та інші основні й оборотні фонди і майно державної власності й ін.);

• інвестиційні, у тому числі фінансові ресурси господарських суб'єктів комерційного і некомерційного характеру, суспільних об'єднань, фізичних осіб, у тому числі іноземних інвесторів. Ці інвестиційні ресурси включають власні і залучені засоби підприємств, а також колективних інвесторів, у тому числі інвестиційних фондів і компаній, пайових інвестиційних фондів, недержавних пенсійних фондів, страхових компаній та ін.;

• інвестиційні ресурси іноземних інвесторів (іноземні держави, міжнародні фінансові й інвестиційні інститути, окремі організації, інституціональні інвестори, банки і кредитні установи).

За рівнями власників джерела фінансування поділяються на: на рівні держави і регіонів джерелами фінансування інноваційних програм є:

• власні засоби бюджетів і позабюджетних фондів;

• залучені засоби державної кредитно-банківської і страхової систем;

• позикові засоби у вигляді державних міжнародних запозичень (зовнішній борг держави), державних облігаційних, боргових, товарних та інших позик (внутрішній борг держави).

на рівні організації джерелами фінансування інноваційних програм є:

• власні засоби (прибуток, амортизаційні відрахування, страхові суми відшкодування збитків, іммобілізовані надлишки основних і оборотних коштів, нематеріальних активів та ін.);

• залучені засоби, у тому числі внески і пожертвування, засоби, отримані від продажу акцій та ін.;

• позикові засоби у вигляді бюджетних, банківських і комерційних кредитів (на процентній і безпроцентній, поворотній і безоплатній основі).

на рівні інноваційної програми джерела фінансування поділяються на:

• засоби бюджетів держави і регіонів, позабюджетних фондів;

• засоби суб'єктів господарювання - вітчизняних підприємств і організацій, колективних інституціональних інвесторів,

• іноземні інвестиції в різних формах.

Використання бюджетів усіх рівнів для фінансування інвестиційних програм є дуже проблематичним. Спостерігається стійка тенденція зниження інвестицій в основний капітал, фінансованих за рахунок бюджетних засобів. Особливо помітним є зниження фінансування капітальних вкладень за рахунок засобів державного бюджету.

Управління ризиками.

Під ризиками в менеджменті розуміється небезпека ухвалення рішення, наслідком якого є втрата частини прибутку.

Прибуток і ризик - ключові орієнтири в діяльності ризик-тейкера, завдання якого полягає в перебуванні оптимального варіанта поєднання рентабельності, забезпеченні фінансової безпеки підприємства.

При оцінці ступеня ризику інноваційних проектів широко використовується поняття "мінімальної межі ризику". Така межа означає прибутковість від варіантів розміщення коштів у банках під відсоток.

Менеджер з ризиків, забезпечуючи комплексну безпеку фірми, веде роботу за наступними напрямками:

• оцінює потенційні джерела небезпеки, виявляючи основний для своєї фірми профіль ризиків у конкретних умовах;

• визначає ймовірність настання несприятливої події й оцінює можливі максимальні втрати;

• зменшує ризик.

У даний час існує чотири основних базових методи, використовуваних у ризик-менеджменті як засоби боротьби з ризиком.

Перший метод - це усунення, тобто запобігання ризиків у підприємницькій діяльності.

Мабуть, поки що неможливо позбутися від ризику стихійних лих. Але нам під силу цілком усунути ризик впровадження свідомо нежиттєздатного інноваційного проекту. Важко, але можливо вгадати ризик впровадження інших новацій.

Другий метод - зменшення несприятливого впливу тих чи інших факторів на результати інноваційної діяльності, шляхом розробки превентивних заходів (підвищення якості проектів, планування, підготовки, використання гнучких технологій, вибору оптимальної товарної стратегії).

Третій метод управління ризиком полягає в його передачі, перекладі. Він реалізується шляхом формування ефективної системи страхування усіх видів ризику. Якщо ризик не страхується, то необхідно проводити заходи щодо створення відповідного резервного фонду на підприємстві і розробляти кризовий план управління в надзвичайних ситуаціях.

Четвертий метод є найбільш діючим методом ризикового менеджменту, що одержав назву "оволодіння ризиком". Іноді звертаються до розподілу ризику між виконавцями. Є й інші способи зменшення ризику втрат у господарській діяльності підприємства взагалі й в інноваційній зокрема.

Резюмуючи викладене, варто сказати, що інноваційний менеджер повинен мати право на ризик і визначені межі економічної, адміністративної і професійної відповідальності за ризик. Рівність повноважень і відповідальності - необхідні складові успішної діяльності інноваційного менеджера.

СТРАТЕГІЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

1. Становлення та розвиток теорії стратегічного менеджменту

“Синтетичні” вчення про управління, які з’явилися в середині ХХ століття, розглядають управління як багатопланове, комплексне та змінюване явище, що пов’язане багатьма зв’язками з внутрішнім та зовнішнім середовищем організації. Основою для більшості сучасних вчень, в загальному розумінні, є так званий системний підхід до організації, який розглядає її як багатопланове явище, що пов’язує в єдине органічне ціле цілі, ресурси та процеси, які відбуваються в організації та поза нею. Для окремих вчень характерним є наявність наголосу на якийсь ключовий, з точки зору даного вчення, напрямок (цілі, зовнішнє середовище, структури тощо). Однак їх принципова відмінність від “одномірних” вчень полягає в тому, що всі вони виходять з багатомірності організації та управління нею, а також з необхідності врахування в управлінській діяльності впливу та взаємодії багатьох факторів (зовнішніх та внутрішніх), які здійснюють прямий, опосередкований вплив на функціонування організації. Другою особливою відмінністю управлінських вчень даного напрямку є те, що всі вони виходять з наявності так званого системного ефекту, який виражається в тому, що ціле завжди якісно відмінне від простої суми її складових [10, 37].

Серед “синтетичних” вчень про управління значне місце займають ситуаційні теорії. Зміст даних теорій полягає в тому, що результати одних і тих же управлінських дій в різних ситуаціях можуть сильно відрізнятися. Тому, здійснюючи всі необхідні управлінські дії, такі як планування, організація, мотивація або контроль, менеджери повинні виходити з того, в якій ситуації вони діють.

Однією з найбільш популярних у 80-ті роки ХХ століття системних концепцій менеджменту є теорія “7–S”, яка була розроблена двома парами дослідників, які працювали з консультаційною фірмою “МакКінсі”. Першу пару склали Томас Пітер та Роберт Уотерман – автори відомої книги “В пошуках ефективного управління”, а другу – Річард Паскаль та Ентоні Атос – автори не менш відомого бестселера “Мистецтво японського управління: посібник для американських керуючих” [10, 39].

Дослідження даних спеціалістів в галузі управління призвели їх до висновку, що ефективна організація формується на базі семи взаємопов’язаних складових, зміна кожної з яких потребує відповідної зміни інших шести. Так як англійською мовою назва всіх цих складових починається з “s”, ця концепція отримала назву “7–S”.

Ключовими складовими в даній концепції є:

- Стратегія (stradegy) – плани та напрямки дій, що визначають розподіл ресурсів та фіксують зобов’язання зі здійснення певних дій у часі для досягнення поставлених цілей.

- Структура (structure) – внутрішня композиція організації, що відображає розподіл організації на підрозділи, ієрархічну суборди-націю цих підрозділів та розподіл влади між ними.

- Системи (systems) – процедури та рутинні процеси, що відбуваються в організації.