Оцінка вартості інв. ресурсів.

ІРП - це всі форми капіталу, що залучаються п-вом для фін та реального інв-ня.

Для інв-рів і кред-ів рівень вартості кап. х-є потрібну їм норму доходності на кап., який вони надають. Для суб’єктів гос-ня рівень вартості кап. х-є питомі В на залуч-я та обслугов-я коштів. Ел-ти кап.: реінвестований П, емісія привілейованих акцій, емісія простих акцій, отримання банк. кредиту, емісія облігацій, фін. лізинг. Показником оцінки кап. є середньозважена вартість кап.(СВК). Вона виз-ся як середньоарифмет. зважена величина вартості окремих ел-в кап. Під граничною вартістю кап. розуміється рівень вартості кожної нової її од., що залуч-я п-ом.

Аспекти показників вартості кап.: 1)викор-ся в процесі вибору оптимал. схем фін-я малого бізнесу, 2) СВК – найважливіший вимірник рівня ринк. вартості кап. 3) СВК – показник прийняття упр. рішень у сфері реаль. інв-ня; 4) СВК - показник прийняття упр. рішень у сфері фін. інв-ня, 5) СВК – критерій прийняття упр. рішень відносно викор-я лізингу осн. в-чих засобів.

Кап. поділ. на власний( вартість власного кап., який ф-є, вартість не розподіл. П, вартість додатк. залуч. кап. за рах-к емісії акцій ), позиковий( емісія облігації, тов. кредит, вартість вн. кред. заборгованості, вартість фін. кредиту).

Управління фін. інвестиціями п-ва

ФІ розглядаються як активна форма ефективного використання тимчасово вільного капіталу або як інструмент реалізації стратегічних цілей пов’язаних з диверсифікацією операційної діяльності підприємства.

Форми фін інв-ня: ♦вкладення коштів в статутні фонди спільних п-в; ♦вкладення коштів в доходні інструменти грошового ринку; вкладання коштів в фондові інструменти.

Політика управління ФІ - це частина заг. інв. політики, що забезпечує вибір найбільш ефек-х фін. інструментів вкладення кап. і своєчасне його реінвестування. Етапи фор-ня: 1)аналіз стану ФІ в попередньому періоді; 2)виз-ня обсягу фін інв-ня в майбутньому періоді; 3)вибір форм фін. інв-ня для вирішення завдань розвитку операц. діяль., пов'язано з вкладенням коштів в статутні фонди СП, приросту капіталу в довгострокові періоди, через вкладення в довгострокові фондові та грош. інструменти, одержання поточного доходу та проти інфляційного захисту коштів; 4)оцінка інвестиц. якостей окремих фін. інструментів. Основним показником оцінки виступає рівень прибутковості, ризику та ліквідності); 5)фор-ня портфелю фін. інв-й (Фактори: тип портфелю, відповідність меті д-ті під-ва, необхідність диверсифікації, забезп-ня високої ліквідності); 6)забез-ня ефективного оперативного упр-ня портфелем фін. інвестицій. Забезпечується своєчасною його реструктуризацією з метою підтримки цільових параметрів його первісного формування.

Методи розрахунку потреби в інвестиційних ресурсах

При ств-ні нового п-ва розрахунок потреби в ІР проводять за стадіями інв. процесу: ♦на передінв. стадії рес. фор-ся для забезп-ня передстартових В(розробка бізнес-плану, фін-ня досліджень та проектних робіт); ♦на інв. стадії рес. потрібні для ств-ня кап. та необоротних активів (будівельно-монтажні роботи або придбання активів); ♦на післяінв. стадії ІР фор-ся для фін-ня оборотних активів для початку операційної діяль.

Методи оптимізації заг потреби в ІР: 1) балансовий – загальна сума активів п-ва, що стврюється = загальній сумі інвестованого в п-во капіталу. Особливості активів: у складі необоротних активів на стадії ств-ня п-ва майже відсутні довгострокові фін. вкладення; у складі оборотних активів відсутня дебіторська заборгованість, мін. є короткострокові фін. вкладення. Розрахунок потреби в ІР для ств-я нового п-ва здійснюється у розрізі: осн. засобів; нематер. активів; запасів ТМЦ грош. коштів; ін. видів активів. Розрах-к потреби в активах доцільно здійснювати в 3-х варіантах: мін. сума активів, яка дозволяє розпочати діяль.; необхідна сума активів з достатнім розміром страхових запасів; макс. необхідна сума активів; 2) метод аналогій грунтується на вст-ні обсягу викор-го кап. на п-вах-аналогах. Етапи виз-ня: виз-ня показників п-ва, що впливають на фор-ня його ІР (П, амортизаційні відрахування); фор-ня переліку п-в, які здатні виступати як аналоги; к-не порівняння показників підібраних п-в з параметрами нашого п-ва; оптимізація заг. потреби в ІР; 3) метод питомої капіталомісткості грунтується на показнику капіталомісткості продукції - відношення заг. суми капіталу до обсягу виробленої продукції. SІР = Кп(питома капіталомісткість) × ОВ(обсяг вир-ва(плановий)) + ПВк(передстартові витрати капіталу).

Схеми фін-ня реальних інвестиційних проектів

Іс-ть наступні схеми фін-ня РІП: ♦повне внутрішнє самофінансування (викор-я на 1-му етапі ЖЦП-ВА); ♦акціонування - для реалізації великих реальних інвестиційних проектів галузевого чи регіонального значення; ♦венчурне фін-ня - надання капіталу окремими п-вами для реалізації іннов. проектів підвищеного ризику в обмін на певний пакет акцій; ♦кредитне фін-ня - для реалізації невеликих коротко та середньо строк. інв. проектів; ♦змішане фін-ня - власний капітал + позиковий.

Особливості власного капіталу: переваги: 1)простота залучення, 2)вища здатність генерувати П, 3)забез-ня фін. стійкості (зменшення ризику банкрутства), недоліки: 1)обмежений обсяг залучення, 2)висока вартість (випуск і реалізація акцій), 3)невикористані можливості зростання рентабельності власного капіталу.

Особливості позикового капіталу: переваги: 1)широкі можливості залучення, 2)зростання фін. потенціалу п-ва, 3)нижча вартість, порівняно з власним кап., 4)здатність генерувати приріст фін. рентабельності, недоліки: 1)ризик з< фін. стійкості, 2)< норма П від позикового кап., 3)висока залежність від коливань кон'юнктури фін. ринку, 4)складність процедури залучення.

П-во. яке викор-є позиковий капітал, має > високий фін. потенціал свого розвитку та можливості приросту фін. рентабельності, проте в > мірі і генерує фін. ризик та загрозу банкрутства.

Фактори, що виз-ть схему фін-ня та джерела фор-ня інв. ресурсів: *орг.-прав. форма п-ва, що ств-ся; *галузеві особливості; *розмір п-ва; *вартість кап., що залучається з різних джерел; *свобода вибору джерел фін-ня; *кон'юнктура ринку капіталу; *рівень оподаткування П; *ступінь ризику; *вст-ний рівень концентрації власного кап. для забез-ня фін. контролю.

 

ІННОВАЦІЙНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

Класифікація інновацій.

Новації - продукт інтелектуальної діяльності людей, оформлений результат фундаментальних, прикладних чи експериментальних досліджень у будь-якій сфері людської діяльності, спрямований на підвищення її ефективності.

Інновація (нововведення) - кінцевий результат креативної діяльності, втілений у виведеному на ринок новому чи вдосконаленому продукті, технологічному процесі, що використовується у практичній діяльності, або новому підході до надання споживчих послуг.

Згідно із Законом об'єктами інноваційної діяльності є:

- інноваційні програми та проекти;

- нові знання та інтелектуальні продукти;

- виробниче обладнання та процеси;

- інфраструктура виробництва і підприємництва;

- організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери;

- сировинні ресурси, засоби їх видобутку та переробки;

- товарна продукція;

- механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.

Інноваційний менеджмент (англ. management - управління) - підсистема загального менеджменту, метою якої є управління інноваційними процесами в організації.

Інноваційний менеджмент як система - сукупність економічних, мотиваційних, організаційних і правових засобів, методів і форм управління інноваційною діяльністю організації з метою оптимізації економічних результатів її господарської діяльності.

Першу класифікацію інновацій розробив Й. Шумпетер. Її використовували до кінця 60-х років XX ст. Він виокремив п'ять типів інновацій:

1) виробництво невідомого споживачам нового продукту або продукту з якісно новими властивостями;

2) впровадження нового засобу виробництва, в основу якого покладено нове наукове відкриття або новий підхід до комерційного використання продукції;

3) освоєння нового ринку збуту певною галуззю промисловості країни, незважаючи на те, існував цей ринок раніше чи ні;

4) залучення нових джерел сировини та напівфабрикатів, незалежно від того, існували ці джерела раніше чи ні;

5) впровадження нових організаційних форм.

На сучасному етапі інновації класифікують за іншими ознаками:

1.Класифікація за змістом. Вона дає змогу визначити спрямованість новації і мету, якої буде досягнуто за умов її реалізації. За цією ознакою виокремлюють:

- продуктові інновації, які орієнтовані на виробництво і використання нових (поліпшених) продуктів у сфері виробництва або у сфері споживання, тобто на створення нової споживчої цінності, що приваблює більшу кількість споживачів;

- інновації процесу, тобто нові технології виробництва продукції, організації виробництва і управлінських процесів (дають переваги у витратах, продуктивності, якості);

- ринкові інновації, які відкривають нові сфери застосування продукту або дають змогу реалізувати продукт чи послугу на нових ринках і розширюють межі ринку, на якому працює фірма.

2. Класифікація за ступенем новизни. Вона сприяє визначенню організаційної форми створення і реалізації інновацій, а також джерел фінансування інноваційного процесу. За цією ознакою виділяють такі інновації:

- базові (новий спосіб виробництва або раніше невідомий продукт, які започатковують чи дають імпульс розвитку нової галузі);

- поліпшувальні (впровадження нових видів виробництв, що реалізують інноваційний потенціал базової інновації; вони дають змогу поширювати і вдосконалювати базові покоління техніки, створювати нові моделі машин і матеріалів, поліпшувати параметри продукції, що випускається);

- псевдоінновації (інновації, які залучаються фірмами у технологічний процес чи продукт з метою затримання зниження норми прибутку і продовження життєвого циклу товару).

2. Держава, як головний суб’єкт управління інноваційною діяльністю.

Держава є головним суб'єктом управління інноваційною діяльністю. Реалізуючи інноваційну модель розвитку, вона, як орган управління усіма економічними процесами в країні, визначає пріоритети науково-технічної діяльності і підтримує їх розвиток через систему фінансово-кредитних та податкових інструментів, формує організаційні механізми інформаційного і ресурсного забезпечення інноваційної діяльності, створює умови для зростання науково-технічного потенціалу країни. Будучи суб'єктом управління, держава визначає стратегічні і поточні завдання у сфері інноваційної діяльності, формуючи довгострокову і поточну інноваційну політику.

Довгострокова інноваційна політика. Суть її полягає у створенні умов для загального соціально-економічного розвитку країни на інноваційній основі із залученням прямих і непрямих інструментів економічного впливу шляхом формування стимулюючого законодавчого та інституційного середовища для всіх суб'єктів інноваційного процесу, її метою є:

- визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;

- пряме державне фінансування важливих інноваційних проектів;

- підтримка нових конкурентоспроможних наукомістких галузей та виробництв;

- формування єдиного технологічного простору;

- здійснення сприятливої кредитної, податкової митної політики у сфері інноваційної діяльності;

- формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;

- пряме державне фінансування розвитку сучасної інноваційної інфраструктури;

- регулювання інноваційної діяльності в регіонах тощо.

Поточна інноваційна політика. Ця політика передбачає оперативне регулювання та підтримку інноваційної діяльності на мікроекономічному рівні, зокрема:

- координацію інноваційної діяльності, в т. ч. на рівні регіонів: розроблення програм інноваційного розвитку, сприяння кооперації та взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитних установ у процесі здійснення інноваційної діяльності;

- захист прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності;

- підготовку висококваліфікованих робітничих кадрів;

- визначення доцільності надання фінансової підтримки для реалізації конкретних інноваційних проектів;

- здійснення моніторингу реалізації інноваційних проектів з метою визначення ефективності вкладення інвестицій;

- організацію, планування і контроль ресурсного забезпечення підтримуваних державою інноваційних проектів з державних і недержавних джерел;

- розроблення організаційних форм підтримки інноваційної діяльності на рівні регіонів (технопарки, технополіси, інноваційні центри тощо);

- створення венчурних інноваційних фондів, що користуються податковими пільгами.

Керівні дії держави як суб'єкта управління мають здійснюватися з урахуванням характерних особливостей різних галузей економіки і конкурентоспроможності їх продукції. Галузі господарського комплексу України залежно від рівня конкурентоспроможності продукції, що випускається ними, умовно поділяють на три групи:

1) галузі, що мають високу конкурентоспроможність на світовому ринку (аерокосмічна галузь, військові технології, технології зварювання);

2) галузі з потенційною конкурентоспроможністю на світових ринках (металургійна промисловість, машинобудування);

3) галузі, підприємства яких здебільшого не спроможні конкурувати на світових ринках (агропромисловий комплекс, легка і харчова промисловість, виробництво будівельних матеріалів).

Інноваційну політику щодо першої групи підприємств слід спрямовувати на зміцнення і розвиток їх виробничо-економічного потенціалу; щодо другої - на розроблення протекціоністських заходів держави для їх проникнення на світовий ринок і закріплення на ньому; щодо третіх, які переважно орієнтуються на внутрішній ринок, - на формування умов досконалої конкуренції, за яких підприємства націлені на нововведення з метою зміцнення своїх позицій на існуючому ринку.

Державна інноваційна політика - сукупність форм і методів діяльності держави, спрямованих на створення взаємопов'язаних механізмів інституційного, ресурсного забезпечення підтримки та розвитку інноваційної діяльності, на формування мотиваційних факторів активізації інноваційних процесів.

3. Ринкові суб’єкти інноваційної діяльності.

Інноваційна діяльність є основою конкурентоспроможності, тому кожен ринковий суб'єкт зацікавлений у створенні та використанні інновацій. Фірми, які не здатні самостійно створити інновацію, підключаються в інноваційний процес на стадіях її дифузії. З огляду на час залучення до інноваційного процесу та підхід до вибору інновацій ринкові суб'єкти поділяють на чотири категорії: експлеренти, патієнти, комутанти і віоленти.

1.Експлеренти. Вони спеціалізуються на створенні нових або радикальній зміні старих сегментів ринку. їхнє гасло - «Краще і дешевше, якщо вийде». Такі фірми найбільше ризикують, але в разі успіху отримують найбільшу віддачу.

2.Патієнти. Ці фірми створюють інновації для потреб вузького сегмента ринку. Гасло - «Дорого, зате добре».

3.Комутанти. Вони використовують інновації, створені іншими, надаючи їм індивідуальних особливостей, пристосовуючись до невеличких за обсягами потреб конкретного клієнта. Гасло комутантів - «Ви доплачуєте за те, що ми розв'язуємо саме ваші проблеми».

4.Віоленти. їх діяльність зорієнтована на інновації, що здешевлюють виготовлення продукції, водночас забезпечуючи їй той рівень якості, якого вимагає основна маса споживачів. Девіз - «Дешево, але пристойно».

Венчурні фірми - переважно малі підприємства в прогресивних з технологічного погляду галузях економіки, що спеціалізуються у сферах наукових досліджень, розробок, створення і впровадження інновацій, пов'язаних із підвищеним ризиком.

4. Суть та принципи планування інновацій.

Планування інновацій - це система розрахунків, спрямована на вибір і обґрунтування цілей інноваційного розвитку організації і підготовку рішень, необхідних для їхнього безумовного досягнення.

Принцип наукової обґрунтованості планування реалізується в умовах, коли воно базується на обліку законів і тенденцій науково-технічного й економічного розвитку, враховує об'єктивні умови і специфічні риси конкретної організації. Рівень наукової обґрунтованості планування й оптимальності прийнятих рішень підвищується в міру розвитку теорії інноваційного менеджменту й удосконалювання методів планування інновацій.

Принцип домінування стратегічних аспектів у плануванні випливає з довгострокового характеру результатів, тривалого циклу здійснення інновації і їхньої життєвої значимості для забезпечення конкурентоспроможності організації.

Комплексність планування інновацій означає системне ув'язування всіх розроблювальних в організації планів. Система планування інновацій має складну структуру і включає підготовку різних за цільовою спрямованістю, рівнів розробки і змісту планів.

Принцип бюджетної збалансованості реалізується складанням у всіх сферах і на всіх рівнях організації матеріальних, трудових, фінансових, енергетичних та інших видів балансів. ^:

Принцип гнучкості й еластичності планування інновацій означає вимогу динамічної реакції планів на відхилення в ході робіт чи зміни внутрішніх і зовнішніх факторів. При цьому гнучкість планів характеризує їхню здатність реагувати на прояв випадкових факторів в інноваційних процесах, враховувати слабкі і сильні сторони організації, а також здатність відображати ризики і шанси, властиві умовам ринкової економіки. Еластичність планування виявляється в здатності зберігати необхідні резерви навіть при оптимальних рішеннях і передбачати планові альтернативи. Принцип еластичності має особливе значення у фінансовому плануванні інновації, забезпеченні платоспроможності організації.

Реалізація принципу безперервності знаходить своє найбільш повне вираження в концепції ковзного планування, у якій завдяки періодичному продовженню планів довгострокові укрупнені розрахунки сполучаються з детальним короткостроковим плануванням. Тим самим переваги довгострокового планування доповнюються перевагами детальних короткострокових планів.

Перераховані принципи складають методичну основу формування системи планування інновацій і знаходять вираження в складі, змісті, порядку і методах розробки планів в організації.

5. Суть системи фінансування інноваційної діяльності

Інноваційна діяльність підприємства, як правило, здійснюється на основі розроблених програм чи проектів. Інноваційна програма допускає участь у її реалізації різних юридичних і фізичних осіб, у тому числі іноземних, а також держави і міжнародної організації. Однією з основних проблем роботи з інноваційною програмою є її фінансування. Воно має на увазі забезпечення програми ресурсами, до складу яких входять не тільки кошти, але й інші інвестиції, що виражаються в грошовому еквіваленті, у тому числі основні й оборотні кошти, майнові права і нематеріальні активи, кредити, позики і застави, права землекористування і т.п.

За фінансовим визначенням, інвестиції - усі види цінностей і ресурсів (фінансових, майнових, інтелектуальний та ін.), вкладених в об’єкти підприємницької діяльності з метою одержання прибутків, досягнення наукового, технологічного або соціального ефекту.

Фінансування інноваційної програми повинно здійснюватися при дотриманні наступних умов:

• динаміка інвестиції повинна забезпечувати реалізацію програми відповідно до тимчасових і фінансових обмежень;

• зниження витрат фінансових засобів і ризику програми повинно забезпечуватися за рахунок відповідної структури і джерел фінансування і визначених організаційних заходів, у тому числі: податкових пільг, гарантій, різноманітних форм участі.

Класифікація джерел фінансування інноваційних програм здійснюється за наступними ознаками:

За видами власності джерела фінансування поділяються на:

• державні інвестиційні ресурси (бюджетні засоби і засоби позабюджетних фондів, державні запозичення, пакети акцій та інші основні й оборотні фонди і майно державної власності й ін.);

• інвестиційні, у тому числі фінансові ресурси господарських суб'єктів комерційного і некомерційного характеру, суспільних об'єднань, фізичних осіб, у тому числі іноземних інвесторів. Ці інвестиційні ресурси включають власні і залучені засоби підприємств, а також колективних інвесторів, у тому числі інвестиційних фондів і компаній, пайових інвестиційних фондів, недержавних пенсійних фондів, страхових компаній та ін.;

• інвестиційні ресурси іноземних інвесторів (іноземні держави, міжнародні фінансові й інвестиційні інститути, окремі організації, інституціональні інвестори, банки і кредитні установи).

За рівнями власників джерела фінансування поділяються на: на рівні держави і регіонів джерелами фінансування інноваційних програм є:

• власні засоби бюджетів і позабюджетних фондів;

• залучені засоби державної кредитно-банківської і страхової систем;

• позикові засоби у вигляді державних міжнародних запозичень (зовнішній борг держави), державних облігаційних, боргових, товарних та інших позик (внутрішній борг держави).

на рівні організації джерелами фінансування інноваційних програм є:

• власні засоби (прибуток, амортизаційні відрахування, страхові суми відшкодування збитків, іммобілізовані надлишки основних і оборотних коштів, нематеріальних активів та ін.);

• залучені засоби, у тому числі внески і пожертвування, засоби, отримані від продажу акцій та ін.;

• позикові засоби у вигляді бюджетних, банківських і комерційних кредитів (на процентній і безпроцентній, поворотній і безоплатній основі).

на рівні інноваційної програми джерела фінансування поділяються на:

• засоби бюджетів держави і регіонів, позабюджетних фондів;

• засоби суб'єктів господарювання - вітчизняних підприємств і організацій, колективних інституціональних інвесторів,

• іноземні інвестиції в різних формах.

Використання бюджетів усіх рівнів для фінансування інвестиційних програм є дуже проблематичним. Спостерігається стійка тенденція зниження інвестицій в основний капітал, фінансованих за рахунок бюджетних засобів. Особливо помітним є зниження фінансування капітальних вкладень за рахунок засобів державного бюджету.

Управління ризиками.

Під ризиками в менеджменті розуміється небезпека ухвалення рішення, наслідком якого є втрата частини прибутку.

Прибуток і ризик - ключові орієнтири в діяльності ризик-тейкера, завдання якого полягає в перебуванні оптимального варіанта поєднання рентабельності, забезпеченні фінансової безпеки підприємства.

При оцінці ступеня ризику інноваційних проектів широко використовується поняття "мінімальної межі ризику". Така межа означає прибутковість від варіантів розміщення коштів у банках під відсоток.

Менеджер з ризиків, забезпечуючи комплексну безпеку фірми, веде роботу за наступними напрямками:

• оцінює потенційні джерела небезпеки, виявляючи основний для своєї фірми профіль ризиків у конкретних умовах;

• визначає ймовірність настання несприятливої події й оцінює можливі максимальні втрати;

• зменшує ризик.

У даний час існує чотири основних базових методи, використовуваних у ризик-менеджменті як засоби боротьби з ризиком.

Перший метод - це усунення, тобто запобігання ризиків у підприємницькій діяльності.

Мабуть, поки що неможливо позбутися від ризику стихійних лих. Але нам під силу цілком усунути ризик впровадження свідомо нежиттєздатного інноваційного проекту. Важко, але можливо вгадати ризик впровадження інших новацій.

Другий метод - зменшення несприятливого впливу тих чи інших факторів на результати інноваційної діяльності, шляхом розробки превентивних заходів (підвищення якості проектів, планування, підготовки, використання гнучких технологій, вибору оптимальної товарної стратегії).

Третій метод управління ризиком полягає в його передачі, перекладі. Він реалізується шляхом формування ефективної системи страхування усіх видів ризику. Якщо ризик не страхується, то необхідно проводити заходи щодо створення відповідного резервного фонду на підприємстві і розробляти кризовий план управління в надзвичайних ситуаціях.

Четвертий метод є найбільш діючим методом ризикового менеджменту, що одержав назву "оволодіння ризиком". Іноді звертаються до розподілу ризику між виконавцями. Є й інші способи зменшення ризику втрат у господарській діяльності підприємства взагалі й в інноваційній зокрема.

Резюмуючи викладене, варто сказати, що інноваційний менеджер повинен мати право на ризик і визначені межі економічної, адміністративної і професійної відповідальності за ризик. Рівність повноважень і відповідальності - необхідні складові успішної діяльності інноваційного менеджера.