Система вищої освіти в Україні та нормативно-правове забезпечення управління вищою освітою

 

Процес об'єднання Європи, його поширення на Схід су­проводжується формуванням спільного освітнього і науково­го простору та розробкою єдиних критеріїв і стандартів вищої освіти в масштабах усього континенту.

Однією з головних мегатенденцій в галузі освіти в Україні є вирішення проблем реформування з врахуванням не лише регіональних тенденцій, але й національних, державних і навіть світових.

Сьогодні головним інструментом загальної світової тен­денції нашого часу глобалізацій виступає Болонський процес щодо інтеграції вищої освіти в Європі, що докорінно впливає і на розвиток вищої освіти в Україні.

Тут доцільно враховувати вплив як мінімум трьох тен­денцій розвитку освітянської сфери в Україні:

по-перше, це зміна світової освітньої парадигми (криза класичної моделі си­стеми освіти, створення альтернативних та експерименталь­них навчальних закладів, розробка нових педагогічних ідей в філософії та соціології освіти),

по-друге — тенденція в світову культуру (демократизація, неперервність освіти, гуманізація і комп'ютеризація освіти, вільний вибір програм навчання то­що).

по-третє — це збе­реження і подальший розвиток традицій вітчизняної освіти, з сильною методичною базою, фундаментальною освітою та до­сягненнями відомих вітчизняних науковців і педагогів-практиків. Це видатні педагоги А. Макаренко, В. Сухомлинський, І. Зязюн, В. Кремень, М. Згуровський, Н. Ничкало, П. Олійник, працями яких збагачена скарбниця вітчизняної педа­гогіки, зокрема, професійної вищої освіти в Україні.

Вища освіта за своїм змістом є системою світоглядних і громадянських якостей, професійних знань, умінь і нави­чок, що формуються в процесі навчання у вищих навчальних закладах. Вона забезпечує рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідо­вного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній се­редній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації.

Залежно від переваг у змісті освіти професійних чи інте­лектуальних якостей, вища освіта має освітній і освітньо-кваліфікаційний рівні, які визначені нормативними доку­ментами про освіту. В Законі України «Про вищу освіту» в ст. 6 сформульовано структуру вищої освіти та відповідні освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні, а саме:

1. Освітні рівні:

· неповна вища освіта;

· базова вища освіта;

· повна вища освіта.

2. Освітньо-кваліфікаційні рівні:

· молодший спеціаліст;

· бакалавр;

· спеціаліст;

· магістр.

Неповну вищу освіту характеризує освітній рівень сформованості інтелектуальних якостей особистості, який є до­статнім для здобуття нею кваліфікації з освітньо-кваліфі­каційним рівнем молодшого спеціаліста. Останній передба­чає здобуття неповної вищої освіти, отримання спеціальних умінь та знань достатніх для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, передбаченої для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Базову вищу освіту характеризує освітній рівень особис­тості, яка на основі повної загальної освіти здобула фунда­ментальні і спеціальні уміння та знання для виконання завдань і обов'язків (робіт) професійної діяльності освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра, для якого передбачені первинні посади у певному виді економічної діяльності.

Підготовка бакалавра може здійснюватись і на основі освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста.

Повна вища освіта характеризує освітній рівень сформованості інтелектуальних якостей особи, що є достатнім для здо­буття відповідної кваліфікації спеціальних умінь і знань, до­статніх для виконання професійних завдань та обов'язків (робіт) інноваційного характеру, що передбачені для первинних посад освітньо-кваліфікаційного рівня: спеціаліст, магістр.

Магістерська підготовка передбачає отримання знань та умінь з наукової, педагогічної та управлінської діяльності у відповідній галузі.

Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня магістр здійснюється на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавр, а також спеціаліста.

Перехід до Болонського процесу передбачає дворівневу (двоциклову) підготовку фахівців «бакалавр» і «магістр». Держав­ною програмою розвитку вищої освіти на 2005-2007 роки пе­редбачено виведення з системи вищої освіти навчальних за­кладів І—II рівнів акредитації — технікумів, училищ, коледжів.

Підготовка за напрямами і спеціальностями фахівців усіх освітніх і освітньо-кваліфікаційних рівнів здійснюється за відповідними освітньо-професійними програмами двома шляхами:

- ступенево, що передбачає завершення особою навчання, державну атестацію особи на певному освітньо-кваліфікацій­ному рівні, наступну професійну діяльність, а в подальшому — здобуття за освітньо-професійною програмою наступ­ного більш високого освітньо-кваліфікаційного рівня;

- неперервно, коли підготовка здійснюється без періоду професійної діяльності, але може передбачати завершення на­вчання та проходження державної атестації на кожному кваліфікаційному рівні підготовки — спеціаліста чи магістра.

Вибір ступеневої чи неперервної підготовки залежить від вимог до рівня оволодіння певною сукупністю умінь та нави­чок, необхідних для майбутньої професійної діяльності.

Підготовку фахівців зазначених освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів здійснюють вищі навчальні заклади І-IV рівнів акредитації.

Вищий навчальний заклад — це освітній, освітньо-науковий заклад, який заснований і діє відповідно до законодавства про освіту, реалізує, відповідно до наданої ліцензії, освітньо-професійної програми вищої освіти за певними освітніми та освітньо-кваліфікаційними рівнями, забезпечує навчання, виховання та професійну підготовку осіб, відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимог у галузі вищої освіти, а та­кож здійснює наукову та науково-технічну діяльність.

Рівень акредитації вищого навчального закладу залежить від спроможності його провадити освітню діяльність, пов'яза­ну із здобуттям вищої освіти та кваліфікації. Встановлено такі рівні акредитації вищих навчальних закладів.

І рівень – технікум (училище), здійснює підготовку молодших спеціалістів,

II рівень — коледж, здійснює підготовку бакала­вра за напрямами підготовки,

III рівень — інститут, здійснює підготовку бакалавра і спеціаліста,

IV рівень — академія, університет, здійснює підготовку спеціалістів, магістрів.

Вищі навчальні заклади є основними суб'єктами системи ви­щої освіти, які безпосередньо здійснюють освітню діяльність.

До них належать освітні або освітньо-наукові заклади, які у галузі вищої освіти:

- засновані і діють на підставі законодавства про освіту;

- реалізують, відповідно до наданих ліцензій, освітньо-професійні програми вищої освіти за певними освітніми та освітньо-кваліфікаційними рівнями;

- забезпечують навчання, виховання та професійну підготовку осіб, відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимог;

- здійснюють наукову та науково-технічну діяльність.

Порядок створення організації та функціонування вищих навчальних закладів базується на Конституції України та за­конодавстві, яке складається з:

· Законів України «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про наукову і науково-технічну діяльність»;

· Указів Президента України від 12.09.95 р. №832 «Про основні напрями реформування вищої освіти в Ук­раїні», від 23.01.96 р. №77/96 «Про заходи щодо рефор­мування системи підготовки спеціалістів та працевла­штування випускників вищих навчальних закладів», від 08.02.01 р. №78/2001 «Про програму роботи з обдарованою молоддю на 2001-2005 роки»;

· Постанов Кабінету Міністрів України від 03.11.93 р. №896 «Про Державну національну програму «Освіта (Україна 21 століття)», від 12.11.97 р. №1260 «Про доку­менти про освіту та вчені звання», від 24.05.97 р. №507 «Про перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями», від 20.01.98 р. №65 «Про затвердження Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту)», від 07.08.98 р. №1247 «Про розроблення дер­жавних стандартів вищої освіти»;

· та інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законодавства України.

До нормативно-правових та нормативно-методичних актів, що регламентують діяльність системи вищої освіти в Україні, належить Національна доктрина розвитку освіти. Відповідно до неї сучасна система управління сферою освіти утверджується як державно-громадська. Вона має враховувати регіональні особливості, тенденції до зростання автономії навчальних закладів, конкурентності освітніх по­слуг, орієнтації освіти не на відтворення, а на розвиток.

Першочерговими є налагодження високопрофесійного наукового, аналітичного і прогностичного супроводу управ­лінських рішень, подолання фрагментарності статистики, підготовка всебічної інформації на основі результатів науко­вих досліджень (зміни в освітніх потребах різних прошарків населення і регіонів, моніторинг розвитку освіти, оцінювання ситуації споживачами освітніх послуг, динаміка соціокультурних орієнтацій учасників навчально-виховного про­цесу, мобільність світоглядних очікувань і установок, відпо­відно до загальної соціокультурної динаміки у країні і світі).

Модернізація управління системою освіти передбачає:

· оптимізацію державних управлінських структур, децентралізацію управління;

· ефективний перерозподіл функцій і повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та навчальними закладами;

· перехід від оперативного до програмно-цільового управління;

· поєднання державного і громадського контролю;

· використання нової етики управлінської діяльності, базо­ваної на принципах взаємоповаги, позитивної мотивації;

· відкритість розробки, експертизи і апробації, затвер­дження нормативно-правових документів;

· створення систем моніторингу ефективності уп­равлінських рішень, їх впливу на якість освітніх по­слуг на всіх рівнях;

· організацію експериментальної перевірки та експерти­зи освітніх інновацій;

· використання інформативно-управлінських, комп'ютерних технологій;

· демократизацію процедури призначення керівників навчальних закладів, їх атестації;

· удосконалення механізму ліцензування та акредитації закладів освіти;

· підвищення компетентності управлінців усіх рівнів;

· розвиток студентського самоврядування, більш широке залучення до управлінської діяльності талановитої мо­лоді, жінок, а також виховання лідерів в освіті.

Нова модель управління більш відкрита і демократична. У ній органічно поєднуються засоби державного управління з громадським впливом. Відкритість системи передбачає роз­ширення впливу громадської думки на прийняття уп­равлінських рішень. Вона змінює навантаження, функції, структуру й стиль центрального і регіонального управління освітою — пряме втручання у діяльність установ і навчаль­них закладів має поступитися місцем гнучкості, науково-ме­тодичним, аналітико-прогностичним, експертним, інфор­маційним та іншим функціям.

 

Принципи управління освітою

 

Під державною політикою у галузі вищої освіти слід ро­зуміти діяльність держави в особі її органів та їхніх посадових осіб, що спрямована на забезпечення ефективного функціону­вання та розвиток системи вищої освіти, що має на меті задо­волення інтелектуальних потреб особи та суспільства і перед­бачає спрямованість державних і недержавних організацій на забезпечення постійного розвитку та удосконалення якості ви­щої освіти.

Одночасно ця політика орієнтує вищу освіту на за­безпечення потреб держави і суспільства у спеціалістах вищої кваліфікації, рівень яких відповідав би сучасним світовим стандартам. З цих позицій державну політику у галузі вищої освіти слід розглядати як складову частину політики забезпе­чення державної безпеки.

Законом України «Про вищу освіту» (ст. 3) закріплені го­ловні принципи, на яких ґрунтується державна політика в галузі вищої освіти:

♦ доступність та конкурсність здобуття вищої освіти кож­ним громадянином України;

Доступність здобуття вищої освіти до певної міри обме­жується її конкурсністю, запровадженням серед абітурієнтів вступних випробувань (іспитів, співбесід, тестування, кон­курсів творчих робіт тощо). Такі випробування покликані за­безпечити доступ до вищих навчальних закладів найбільш підготовлених абітурієнтів, а також визначити їх схильність до обраної спеціальності.

♦ незалежність здобуття вищої освіти від впливу політич­них партій, громадських і релігійних організацій;

Реалізація цього принципу покликана унеможливити втручання в процес здобуття вищої освіти будь-яких політичних, релігійних та інших організацій і перетворення його тим самим у своєрідний інструмент задоволення їх кор­поративних інтересів. Незалежність від впливу ідеологій — це здобуття вищої освіти винятково у відповідності із загаль­ними суспільними потребами і на основі найновітніших до­сягнень у всіх галузях знань.

У той же час реалізація даного принципу не означає забо­рони будь-якої діяльності різних організацій у сфері вищої освіти. На підставі норм та в межах, передбачених законо­давством, в організаціях, що забезпечують здобуття вищої освіти, допускається функціонування громадських ор­ганізацій, діяльність яких не пов'язана з безпосереднім втру­чанням у навчальний процес. Це можуть бути, наприклад, профспілкові, наукові, студентські організації тощо.

♦ інтеграція системи вищої освіти України у світову сис­тему вищої освіти при збереженні і розвитку досягнень та традицій національної вищої школи;

Цей принцип покликаний забезпечити запровадження в галузі вищої освіти України передових, загальновизнаних світовим співтовариством підходів до організації і здійснення діяльності на основі використання в навчальному процесі най­новітніших досягнень світової науки і техніки, ідей, прин­ципів, методологій тощо. Поряд з цим, даний принцип вима­гає збереження і розвитку досягнень та традицій вітчизняної вищої школи, які у багатьох випадках не лише відповідають загальноосвітньому рівню, але й перевищують його. Таким чином, основна мета реалізації принципу інтеграції полягає у забезпеченні гармонійного, взаємозбагачувального поєднання світових і вітчизняних здобутків у галузі вищої освіти.

♦ наступність процесу здобуття вищої освіти

Інакше ка­жучи, одержані у середніх та середніх спеціальних навчальних закладах знання є достатньою базою для вступу до вищих навчальних закладів, для навчання в них і при успішному оволодінні ними не потребують спеціального розширення та поглиблення;

♦ державна підтримка підготовки фахівців з пріоритет­них напрямів фундаментальних і прикладних науко­вих досліджень;

Держава і суспільство об'єктивно зацікавлені у першо­черговій підготовці необхідних спеціалістів вищої кваліфі­кації. На створення умов для вирішення такого завдання і спрямований принцип, що розглядається. Конкретними формами його реалізації можуть бути збільшення бюджет­них асигнувань на розвиток вищої освіти у певній галузі знань, пільгові умови для вступу на навчання за певними спеціальностями тощо.

♦ інтеграція з наукою і виробництвом, органічний зв'я­зок зі світовою та національною історією, культурою, традиціями;

♦ гласність у формуванні структури та обсягів освітньої та професійної підготовки фахівців;

Цей принцип вимагає:

♦ широкого залучення представників вищих навчальних закладів, науковців та практичних працівників освіт­ньої сфери для розробки проектів організаційних заходів, проектів навчальних програм та іншої нав­чально-методичної документації, що забезпечує функціонування вищої освіти;

♦ масового інформування громадськості через засоби масо­вої інформації про стан і шляхи розвитку вищої освіти;

♦ науковий і світський характер освіти.

Ефективність функціонування вищої освіти забезпе­чується державною підтримкою, спираючись на загальні принципи управління освітою в Україні, до яких належать:

а) перехід від державного до державно-громадського уп­равління, демократизація та децентралізація управління ви­щим навчальним закладом, поєднання єдиноначальності ректора з громадським самоврядуванням (наглядова, вчена, педагогічна рада). Статут вищого навчального закладу, правила внутріш­нього розпорядку є їх демократичною правовою базою.

б) гуманізація управління ґрунтується на усвідомленні людини як найвищої цінності, необхідності поваги до неї. Передбачає створення гуманних стосунків, оптимальних умов для повноцінної життєдіяльності студентського та нау­ково-педагогічного колективів.

в) гласність і відкритість управління зобов'язує до відкритого прийняття рішень вченої, педагогічної ради, що запобігає соціально-психологічній напруженості в педа­гогічному, студентському та громадському середовищах;

г) плановість передбачає системність, комплексність оперативного планування усіх видів навчально-виховного процесу, наукової та методичної роботи всіх структурних підрозділів вищого навчального закладу;

д) компетентність вимагає високого рівня науково-педагогічної підготовки загальної ерудиції та професіона­лізму кадрів;

є) оптимізація — створення сприятливих соціально-психо­логічних та економічних умов творчої роботи всіх учасників навчально-виховного процесу вищого навчального закладу;

ж) поєднання єдиноначальності, колегіальності й персо­нальної відповідальності керівника перед вищими державними органами управління, суспільством, державою, законом за стан справ у керованій ним установі;

з) об'єктивність оцінювання виконання учасниками педагогічного процесу функціональних обов'язків за ре­зультатами конкретних справ передбачає необхідність сис­тематичного контролю за діяльністю посадових осіб, об'єктивного оцінювання результатів роботи. Це має проводитись гласно з врахуванням думки колективу кафедри, факультету, університету.