Соціологія засобів масової комунікації

Система масової комунікації є невід'ємною частиною нашого по­всякденного життя. Масова комунікація виступає специфічним мак-ромеханізмом у суспільному середовищі. Саме вона значною мірою забезпечує цілісність людської спільноти. її функція - підтриман­ня всезагального і універсального зв'язку між людьми, державами і культурами настільки важлива, що її важко переоцінити. У соціології масова комунікація інтерпретується як елемент соціального спілку­вання, соціального обміну або соціальної взаємодії. Спільним у цих описах є те, що йдеться про символічні форми взаємозв'язку в су­спільстві, що репрезентують в першу чергу знання, цінності, норми, значення.

Масову комунікацію соціологи визначають як цілісну систему соціокультурної взаємодії, що проявляється у символічних формах, образах, зразках, які розповсюджуються, обмінюються, сприймаються і розуміються суспільством в усіх своїх рівнях (індивід, група, спіль­нота) через призму індивідуальної, масової та корпоративної свідо­мості. Це систематичне розповсюдження інформації через відповідні засоби.

Комунікація (від лат. communicatio) означає повідомлення, переда­ча, що виникло з потреб людей у суспільному житті. Це спілкування між індивідами, групами, елементами соціального інституту, в проце­сі якого вони обмінюються повідомленнями, власними і чужими дум­ками за допомогою символічних знаків, символів і, перш за все, мови, завдяки засобам масової комунікації.

Макрокомунікативні процеси здійснюються за допомогою засобів або каналів масової комунікації - преси, радіо, телебачення, кіно, ві-деосистеми, супутникових та комп'ютерно-мережевих систем. Це також компоненти масової комунікації.

Під засобами масової комунікації розуміється система наявних сучасних каналів зв'язку: преса, телебачення, радіомовлення, елект­ронні системи зв'язку, за допомогою яких доводиться різноманітна

інформація до широкої громадськості, суспільства. Це - відносно са­мостійна система, яка характеризується різноманіттям компонентів як матеріального змісту (засоби, матеріали, установки), так і соціального (професійні кадри), і організаційного (зміст, методи, форми реалізації діяльності) змісту. Це засоби розповсюдження інформації, яка харак­теризується зверненістю до масової аудиторії.

На всіх етапах розвитку суспільства для реалізації та утримання влади, політики, ідеології, правлячі кола будь-якої держави чи струк­тури намагалися якомога швидше й ефективніше довести максимум «потрібної» інформації до максимальної частини суспільства. Засоби масової інформації і сьогодні забезпечують суб'єктам політики великі можливості для реалізації мети політики, служать відповідним соціаль­ним силам, виступають могутнім фактором реалізації політичних та правових норм, правил, принципів і т. ін. Тому масову комунікацію визначають і як фундаментальний стан сучасного суспільства, в якому складна структура соціального і культурного простору втілена у сим­волічних формах, образах, значеннях, доступних для сприйняття та розуміння людьми.

Масова комунікація - як стан суспільства - проявляється і функ­ціонує завдяки своїм засобам, з якими має ознаки соціального інс­титуту. Тільки разом вони формують складні і розгалужені системи, в яких циркулюють сучасні знання про світ і ціннісні картини його.

Масова комунікація ніколи не залишалася поза увагою соціології. Проблема вивчення її полягає у виявленні ставлення її до існуючих політичних та державних сил, до світу бізнесу, еліти, інших груп, спіль­нот та інтересів, які впливають на громадськість і одночасно зазнають зворотного впливу від них.

Соціологія масової інформації - галузева соціологічна дисцип­ліна, що вивчає процеси функціонування і розвитку засобів масових комунікацій, а також їх соціальну обумовленість та наслідки дії.

Соціологія масової комунікації ставить за мету всебічно і ґрунто­вно розкрити методи і засоби найрізноманітнішого впливу засобів мас-медіа на суспільну свідомість, з тим, щоб визначити закономір­ності, можливості і межі впливу їх на суспільну свідомість.

У соціології склалося кілька напрямів вивчення масової комуніка­ції. Один із них визнає силу і тотальність впливу засобів масової ін­формації (ЗМІ) на інертну і пасивну аудиторію, прищеплюючи їй ба­жані (для правлячих кіл) погляди та установки. За іншою версією, визнається частковий, обмежений вплив ЗМІ на свідомість і поведін­ку публіки.

Об'єктом соціології «мас-медіа», є, насамперед, читачі, глядачі, слу­хачі, з їх інтересами, потребами - аудиторна система, яка, до речі, має досить плинний характер.

Важливим елементом вивчення соціології мас-мадіа є і текстовий матеріал - зміст і форма самої інформації. В емпіричних досліджен-402

нях масової комунікації використовуються майже всі методи: спосте­реження, анкетування, експеримент, аналіз документів, однак голов­ним методом дослідження, який використовують у даній галузі,-є аналіз документів - як традиційний якісний, так і кількісний (кон-тент-аналіз). Контент-аналіз текстів масової інформації проводиться за усіма правилами соціологічного дослідження.

Об'єктом дослідження, як правило, виступає текстова інформа­ція, масив повідомлень, котрі транслюються пресою, радіо, телебачен­ням і т. ін.

Предметом контент-аналізу тією чи іншою мірою виступають: стан, тенденції розвитку соціально значущого змісту мас-медіа (полі­тичні цінності, історико-культурні факти тощо - все, що може цікави­ти аналітика. Об'єктом соціологічних досліджень мас-медіа є також і кадровий склад засобів масової інформації (журналістські кадри, популярність видавництв, телерадіоканалів).

Комунікація виникла з потреб індивідів у суспільному житті. Це спілкування між людьми, в процесі якого вони обмінюються повід­омленнями, думками - за допомогою мови чи інших знаків.

Перші засоби масової інформації (від лат.- information -роз 'яснен-ня, у загальному значенні - відомості про щось) в історичному аспек­ті пов'язуються з діяльністю людей, з потребою передати у письмовій формі (накази, повідомлення) інформацію про відповідні події, факти, через спеціально призначених людей (гінців).

Першим офіційним та принциповим засобом мас-медіа була газе­та (спочатку рукописна, потім - друкована). Свої риси та ознаки со­ціального інституту вона здобуває поступово. (Назва «газета» йде від назви дрібної монети - gazzetta,- якою у Венеції у XVI ст. платили за рукописний звіт про поточні події).

Згодом, у Європі з'являються перші періодичні друковані видан­ня: французька «Ла Газетт», англійські «Н'юсбукс», голландські «Ко-ранто» («Сучасні події»).

В Росії перша друкована газета датується 1702 р., коли з'явля­ються «Петровские Ведомости», «Ведомости» Петра І (назва її не була постійною). Преса відображала політичні події, була джерелом інфор­мації про суспільне життя та ін.

У першій половині XIX ст. більшість населення Європи та Аме­рики отримала доступ до друкованих новин. Набувала поширення дешева, «копійкова», преса. Американська «Сан», англійська «Дейлі телеграф», французька «Ле прес» почали виходити масовими тира­жами.

Виробництво новин і газет дедалі більше стає індустріальним за характером, однак газета поки що нейтрально висвітлює різні по­відомлення, без будь-якого претендування на ідеологічний засіб. Надалі з'ясувалося, що невеличкі яскраві газетні повідомлення ма­ють здатність не тільки висвітлювати стан чи новини суспільного

життя, а й створювати соціально значущі образи дійсності за допомогою особливих літературних жанрів, нових правил складання текстів і т. п.

Створювався новий стиль вербальної культури і спілкування. Га­зета могла зробити все: «вбити без пострілу», «запалити ворожнечу», «створити конфлікт» і т. п., могла виступати тонким і могутнім засо­бом впливу на масову свідомість.

На початку XX ст. «родину» засобів мас-медіа поповнило радіо, котре швидко продемонструвало унікальну здатність подачі інформації у будь-які віддалені райони. В Україні перша радіопередача вийшла в ефір у 1924 р.

В усьому світі почали впроваджуватися різні технічні нововве­дення. З 50-х років набула масового поширення система «FM-padio», яка значно розширила можливості радіомовлення.

Однак найбільший ефект мало винайдення телебачення, епоха якого розпочалася з кінця 30-х років. Уже більш ніж півстоліття теле­бачення сприймається як могутній засіб впливу на свідомість і стиль життя. Аудіовізуальні образи, які до цього віддавали прерогативу кі­но, перетворилися на першочергового за значенням, легкістю засво­єння і привабливістю носія соціальної інформації. Мільйони людей у різних регіонах світу одночасно стають свідками найважливіших по­дій, які відбуваються будь-де.

Поява та широке розповсюдження комп'ютерної техніки також зробило своєрідну революцію в системі засобів масової інформації. Сьогодні «Інтернет» та інші форми електронної інформації активно вливаються в «ринок» впливу на масову свідомість.

Подальше поширення електронних засобів зв'язку, розвиток су-путникового і кабельного телебачення, відеотехніки узалежнює су­часну людину від комунікативної мережі. Аудіовізуальна та електронна комунікація є сталим фактом життя людини, а абстрактний світ, кот­рий «створюється» нею, досить легко «засвоюється» індивідом, впли­ваючи на його свідомість.

Масова комунікація завжди виступає і як впливова сила, і як впливовий елемент у складній соціокультурній системі. Перш за все мас-медіа потрапляють під контроль з боку інституту влади (держави, правлячих еліт, політичних партій), котрий здійснюється механіз­мом цензури, інший контроль з боку об'єктів управління. Вона також зазнає впливу з боку капіталу, економічних та комерційних структур, котрі «удосконалюють» та «розвивають» технології макрокому-нікацій.

Культура, яка, перш за все, «генерує» та «селекціонує» елементи мас-медіа (зразки, цінності, норми, стилі та ін.) є чи не найголовні­шим чинником розвитку мас-медіа. Двосторонніми є взаємовідносини між масовою комунікацією та «споживачами» її - цільовою аудито­рією,- тією частиною суспільства, котра сприймає відповідну інфор­маційну систему.

З одного боку, мас-медіа виступає як «об'єктиватор» громадської думки, як елемент влади, соціального контролю. З іншого боку, масо­ва комунікація враховує інформаційні, комунікативні, ціннісні потре­би та інтереси аудиторії.

Масова комунікація, таким чином, укорінюється у повсякден­ність, залучаючи суспільство до інформації, і виконує особливі функ­ції у суспільному розвитку. Перш за все вона «засвідчує» образи со­ціальної структури, цінності соціального розшарування, культивує іміджі соціальних страт і статусів, здійснює соціокультурну струк-туризацію аудиторії, є невід'ємним елементом соціальної мобіль­ності.

Різноманітні комунікативні явища привертали і привертають до себе все більшу увагу представників різних гуманітарних наук (філософія, культурологія, соціологія і психологія, лінгвістика і се­міотика).

Науковий інтерес до даної проблематики виник ще у першій по­ловині XX ст., знайшов відбиття у західних теоріях соціології та психології пропаганди (М. Вебер, зокрема досліджував проблеми вивчення преси), у дослідженнях з масової культури (Г. Лассел, А. Мальям), у працях співвітчизників (Б. Грушин, Б. Фірсов, М. Лауристін).

Контрольне запитання:

1. Місце і роль засобів масової інформації в життєдіяльності суспільства.

Рекомендована література (до теми 8):

Богомолова И. Н. Социология печати, радио и телевидения- М., 1991. Костенко Н. В. Масова комунікація // Соціологія: теорія, методи, маркетинг-

1998, №6.

Костенко Н. В. Ценности и символы в массовой коммуникации.- К., 1993. Спеціальні та галузеві соціології / За ред. Пилипенка В. Є- К.: Вища освіта,

2003.

Трескова С. И. Социолингвистические проблемы массовой коммуникации.-

М., 1989.

Тема 9 СОЦІОЛОГІЯ ВИХОВАННЯ

Проблема виховання - одна із найдавніших і вічних соціальних проблем, бо саме воно є суттєвим компонентом культурного розвитку людини, суспільства. Загалом, виховання можна визначити як процес цілеспрямованого та планомірного впливу на людину з боку інших людей, що забезпечує формування особи, її підготовку до суспільного життя, діяльність з передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду.

Виховний процес - всеосяжний і довготривалий. Кожна людина планомірно чи спонтанно бере участь у вихованні оточуючих її лю­дей і водночас сама постійно зазнає впливу їхніх виховних зусиль. Виховання - один з об'єктів вивчення соціології, воно здійсню­ється з метою: забезпечити, гарантувати процес включення особи в суспільне життя, адже у суспільстві і через нього реалізується мета - формування особи. При цьому важливим є відбір таких засо­бів і методів, що здатні забезпечити найбільший ефект виховного впливу.

Осмислення форм і змісту виховання є об'єктом таких дослі­джень, як педагогіка, психологія, філософія та багато інших суміжних дисциплін. Як соціальне явище, процес виховання дедалі частіше стає спеціальним об'єктом дослідження соціологічної науки. Соціологію цікавить соціальний аспект виховання, а саме: як завдяки вихованню людина включається в ті чи інші соціальні групи, займає певні позиції в структурі суспільства, освоює та виконує ті чи інші соціальні ролі та функції у суспільстві. Соціологію у вихованні цікавлять його соці­альні характеристики, вплив на цей процес соціального середовища, соціальних інститутів і т. ін.

Соціологія виховання вивчає формування особи як конкретного носія соціальності з певними світоглядними настановами та життє­вими спрямуваннями в сукупності взаємовідносин зі складовими соціального середовища (індивіди, групи, інституції, норми, прави­ла, дії тощо). У зв'язку з цим перед даною дисципліною постає за­вдання - визначити соціальну суть виховання в кількох проекціях. 406

По-перше, передбачається з'ясування і визначення взаємовідносин та взаємодії соціальних якостей людини, підростаючого покоління, молоді, їх способу життя, тенденцій розвитку основних соціальних процесів, вивчення впливу на них соціальних інституцій загалом, а також вивчення інших факторів, що впливають на формування осо­бистості зокрема. У зв'язку з цим досліджується роль виховання, яку воно відіграє у політичному, соціально-економічному, соціокуль-турному відтворенні суспільства. Все це дає підстави для створення теоретичної моделі особи, на основі якої стає можливим досліджен­ня закономірностей впливу суспільства на потреби молодого поко­ління при підготовці до особистого і суспільного життя та їх про­гнозування.

Сам термін соціологія виховання вказує на дві науки, що її фор­мують: педагогіку - науку про виховання та навчання людини і соціо­логію - науку про суспільні явища, процеси, інституції, елементом яких є виховання. Ось чому процес виникнення та формування соціо­логії виховання, соціологічних теорій, що торкаються процесу вихо­вання, слід вбачати в історії розвитку педагогіки.

Одним із засновників соціальної педагогіки був швейцарсь­кий вчений-реформатор І. Песталоцці (XVII-XVIII ст.). У своїх наукових поглядах він відстоював думку про взаємодію навчаль­но-виховного процесу в школах з позашкільним життям дітей.

Про взаємозв'язок виховання із соціальним середовищем, су­спільним устроєм писали і Р. Оуен, Ш. Фур'є. Одним із засновників соціології виховання був і відомий французький соціолог Е. Дюрк-гейм, який у своїх працях вказував на практичну спрямованість виховання як форми перетворення суспільства, прагнення його змінити.

Соціологічні проблеми виховання в американській соціології роз­глядалися в контексті зв'язку психологічних та соціологічних дослі­джень. Ряд американських філософів у своїх працях, з точки зору процесів глобалізації, торкався проблем формування молоді, суспільства (А. Адорно, Г. Маркузе).

У США, європейських країнах і в країнах СНД ведуться досить значні дослідження у системі соціального аспекту виховання. Причин для цього - більш ніж достатньо.

Перша причина - це глобальне домінування модусу раціоналізації і споживання в усіх проявах культури суспільств. І що стосується на­шого суспільства та країн СНД, то з радикальними соціально-полі­тичними та соціально-економічними змінами суттєво похитнулися устої культури і виховання. Більшість верств населення (за віковими параметрами) не готова була до тих змін, що відбулися 10-12 років тому. Система старих устоїв була зламана, а нова - ще й досі не сфор­мована, її формування - довготривалий процес, і дуже важливо не

випустити з-під контролю проявів негативних для суспільства форм поведінки, діяльності, світогляду тощо.

Суть виховання особи - це врахування її взаємодії з об'єктивними конкретно-історичними умовами і соціальними інститутами, що здійс­нюють цілеспрямований вплив на особу.

Виховання має всі ознаки соціальних відносин. Перш за все, це і засвоєння соціальних норм і цінностей, зразків поведінки для збере­ження і функціонування суспільних відносин. Це і система соціального контролю, завдяки якій поведінка індивіда, груп приводиться у відпо­відність до визначених зразків діяльності і критеріїв цінностей. Вихо­вання, як соціальний інститут, являє собою систему закладів (навча­льних, організаційних, виховних), в яких відповідним особам надано повноваження для виконання функцій організації виховного процесу і регулювання поведінки людей, груп.

У вихованні (соціалізації") людини беруть активну участь різнома­нітні соціальні інститути - починаючи від дитячих дошкільних закла­дів - до навчальних, трудових колективів залежно від того, де навча­ється, працює людина. Проте особливий вплив, уже з перших кроків дитини, справляє сім'я, де, власне, і починається її соціалізація, за­кладається основа моральності. Тому сім'я, батьки несуть особливу відповідальність за виховання підростаючого покоління.

Сім'я, освіта, а також школа продукують систему способів, форм виховної діяльності, норм поведінки вихователів, колективів, інсти­туцій, засобів соціального контролю і систем цінностей. Саме завдяки цим виховним «продуцентам» встановлюють допустимі рамки взає­мовідносин у суспільстві. В ранньому дитинстві у людини форму­ються елементарні знання про моральну культуру, правила поведінки в суспільстві, котрі в подальшому визначатимуть її морально-ціннісну цілісність. Отже, сім'я закладає фундамент особистості, а її остаточне формування здійснює школа.

Школа, належна організація навчально-виховного процесу, який мають здійснювати кваліфіковані спеціалісти,- основний базовий ком­понент (інститут) в системі виховання й освіти.

Отже, виховання людини здійснюється в процесі її соціалізації, котра розпочинається і відбувається в соціальному мікросередовищі -в сім'ї, дошкільній дитячій установі, школі, студентському чи трудо­вому колективах.

Одним з найпродуктивніших способів виховання вважається і са­мовиховання особи. Це - процес формування самого себе.

Складовими структури системи, які спрямовуються державно-суспільною системою виховання, є його різновиди, а саме: політич­не, трудове, моральне, екологічне, релігійне, фізичне, інформаційно-пізнавальне та ін. У своїй сукупності, за ступенем впливу, вони фор­мують індивідуальність, забезпечують соціальну потенційність лю­дини.

Рис.1

Поняття, що становлять суть «педагогічного трикутника» (вихо­вання - навчання - освіта), за своїм змістом і метою - нерозривні, взаємопроникливі, є обов'язковими компонентами педагогічної сис­теми (див. рис. 1).

Контрольні запитання:

1. Предмет вивчення соціології виховання.

2. Сім'я і школа як базові компоненти виховного процесу.

Рекомендована література (до теми 9):

АзаЛ. А. Воспитание как философско-социологическая проблема,- К.,

1993.

Гурова Р. Г. Социологические проблемы воспитания.- М., 1981. Кухтевич Т. И. Социология воспитания. Уч. пос- М.: Изд-во МГУ, 1989. Лукашевич Н. П. Социология воспитания. Краткий курс леций,- К.: МАУП,

1996.

Спеціальні та галузеві соціології / За ред. Пилипенка В. Є- К.: Вища освіта,

2003.

ХарчевА. Г. Социология воспитания.- М., 1990.

Тема 10 СОЦІОЛОГІЯ ОСВІТИ

Як уже зазначалось, невід'ємним компонентом системи вихо­вання є освіта. Можна стверджувати, що навчання та виховання ста­новить діалектичну єдність. У системі освіти виховання відіграє провідну роль, а навчання виступає засобом виховання. Без під­тримки виховання й опори на навчання не може сформуватися осві­чена людина.

Освіта - один із найдавніших соціальних інститутів, це складне і багатоманітне суспільне явище, сфера передачі, освоєння і перероб­лення знань, умінь, навиків і соціального досвіду. Крім того, освіта є і системою навчальних і виховних закладів, що здійснюють різноманітні форми реалізації навчального процесу.

Навчання у житті людини - довготривалий процес. Воно розпо­чинається з дитинства і, як правило, не має вікових меж, є формою набуття системи знань і навиків, зокрема і шляхом самоосвіти (нефор­мальний бік освітньо-навчальної системи). Отже, освіта є цілісною, самостійною системою, що має інституалізований характер, охоплює різні аспекти: це і діяльність з навчання та виховання, і організована, структуралізована, рольова діяльність, що опирається на відповідні установи і регулюється відповідними нормами.

Освіта - як соціальне явище - є об'єктом дослідження багатьох наук (філософія, педагогіка, психологія), кожна з яких має свій аспект і специфіку дослідження. Так, педагогіка безпосередньо вивчає освіт­ній і виховний процеси, методичні основи в усіх освітніх закладах. Психологію ціказить сфера освіти з точки зору формування особис­тості. Фундаментальні основи освіти і закономірності її розвитку ви­вчає філософія.

Соціальний аспект освіти, що дозволяє розглядати її з позиції су­спільних відносин, її взаємодії із суспільством, впливу на суспільний розвиток, її сфери і структуру вивчає соціологія освіти - одна із галу­зей соціології.

Об'єктивною умовою існування і розвитку соціології освіти як самостій-ної наукової дисципліни є відносна самостійність системи 410

освіти як соціального інституту. Соціологія освіти є самостійною спеціалізованою галуззю знань.

Об'єктом її є сфера освіти у сукупності індивідів, груп людей, спільнот, організацій та інститутів, які залучені до соціальних відно­син, що виявляються у процесі навчання.

Предметом вивчення соціології освіти є взаємодії компонентів освіти, а також взаємодія їх із суспільством в усіх сторонах і рівнях, тобто широке коло соціально-освітніх відносин, в які вступають соці­альні суб'єкти в процесі навчання. Сюди входить: стан і динаміка со-ціокультурних та соціально-психологічних процесів у сфері освіти; система взаємодії освіти з іншими сферами суспільного життя; меха­нізми, технологія, характер, спрямованість навчальної діяльності.

Дана дисципліна тісно пов'язана із суміжними їй - «соціологією виховання», «соціологією науки», «соціологія культури», тому вито­ки формування соціології освіти тісно пов'язані із витоками соціаль­ного виховання (Ш. Фур'є, Р. Оуен, Е. Дюркгейм, Д. Дьюї).

Наукові основи соціології освіти були закладені відомими соціо­логами Е. Дюркгеймом та М. Вебером, які досліджували соціальні функції освіти, педагогічні процеси, а також їх зв'язок із економічни­ми та політичними процесами.

Відомий американський соціолог А. Турен здійснив аргумента­цію щодо впливу освіти як фактора соціальних змін. Інтерес до соціо­логії освіти в західних країнах особливо зріс у 60-70-х роках, коли мала місце відсутність стикування системи освіти з вимогами науко­во-технічного прогресу, на фоні масових молодіжних заворушень.

Соціологія освіти розкриває суперечності у розвитку системи освіти, обґрунтовує закономірності та особливості її розвитку, дає теоретичне узагальнення процесів, що відбуваються в даній сфері, накреслює шляхи вдосконалення.

Одне з основних її завдань полягає у своєчасному вивченні нага­льних потреб і проблем освітнього життя суспільства та обґрунтуван­ня щодо їх вирішення.

Узагальнюючи напрями діяльності та завдання системи освіти як соціального інституту, можна виділити постійні її функції:

вплив на духовне життя суспільства в цілому (що відносить її до системи культурних цінностей);

відтворення та розвиток соціальної структури суспільства (освіта є одним із рушіїв зміни соціальної структури та важли­вим каналом соціальної мобільності);

загальне і професійне навчання молоді (один із рушіїв розвитку продуктивних сил суспільства). До цього слід ще віднести і світоглядну функцію, завдяки якій освіта формує освічену людину з відповідним світоглядом, що відпо­відає інтересам суспільства, а також виховну функцію.

Освіта - система, що складається з ряду елементів - дошкільної фо­рми, загальноосвітньої, професійної, спеціальної - органічно пов'яза­них між собою, реалізуючи послідовність у здійсненні освіти.

Структурно освіту можна представити так:

 

Різновид	Мета	Інститути та засоби
ДОШКІЛЬНА ОСВІТА ТА ВИ­ХОВАННЯ	Забезпечення фізичного, психіч­ного здоров'я, набуття первинного життєвого досвіду, умінь, навичок для подальшого навчання	Сім'я, дошкільні ви­ховні заклади
ЗАГАЛЬНА СЕ­РЕДНЯ ОСВІТА	Забезпечення подальшого розвит­ку дитини як особистості, форму­вання загальнолюдської моралі, фізичне та розумове вдоскона­лення, набуття необхідних знань, умінь, прояв нахилів, здібностей, професійне та життєве самови­значення	Середня школа, інші середньо-ос­вітні організаційні заклади.
ПОЗАШКІЛЬНА ОСВІТА ТА ВИХОВАННЯ	Забезпечення творчої самооргані­зації та самовиразу дитини	Позашкільні освіт­ньо-виховні закла­ди, система культу­рних закладів, сім'я, родина.
ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНА ОСВІТА	Здобуття молодими людьми робіт­ничих професій, відповідно до їх інтересів, покликань, здібностей.	Система професій­но-технічних закла­дів.
ВИЩА ОСВІТА	Забезпечення фундаментальної науково-галузевої, загальнокуль­турної і практичної підготовки, відповідно до інтересів, покли­кання, здібностей, вдосконалення професійної підготовки, підви­щення кваліфікації та перепідго­товка кадрів.	Система вищих на­вчальних закладів.
тслядиплом- НА ПІДГОТОВ­КА, МАГІСТРАТУРА	Забезпечення і поновлення сис­тематичних знань, набутих у ви­щих навчальних закладах, для подальшого науково-професійного зросту, профперепідготовки	Система вищих на­вчальних закладів
АСПІРАНТУРА ТА ДОКТОРАН­ТУРА	Забезпечення зростання подаль­шої наукової та педагогічної під­готовки та викладацьких кадрів	Вищі навчальні та науково-академічні заклади
САМООСВІТА	Система набуття і підвищення рів­ня знань шляхом самостійного їх опанування протягом всього життя

. Можна стверджувати, що рівень освіти визначає міру цивілізації і культури будь-якого суспільства, є важливим показником його про­гресивного розвитку, але за умови, коли існує відповідність між ви­могою і рівнем спеціалістів та їх попитом.

Система освіти перебуває у залежності від суспільних умов і зу­мовленої ними цілеспрямованості, бажання та можливості держави всебічно піклуватися про розвиток та збагачення системи та організа­ції освіти.

У світовій системі освіти існує два напрями (за рівнем відбору і ступенем залучення молодих людей до освіти): ліберальний та консервативний. Ці напрями «підбарвлюють» стан і розвиток со­ціальної структури суспільства - основних її компонентів — со­ціальну стратифікацію та мобільність. Як відомо, рівень та різно­вид освіти є одним із соціальних вимірів суспільної структури. Чим вищий рівень і цілеспрямованість освіти, тим більше людина має шансів «просуватися вгору» щаблем у соціальному просторі (ка­р'єра).

Ліберальний напрям системи освіти дозволяє широким масам до­лучитися до широко розгалуженої системи освітніх закладів і здобу­вати її в різних формах навчання і т. ін.

Консервативний напрям організації системи освіти відстоює се­лективну, елітарну її модель, виступаючи проти демократизації та «зрівнялівки» в системі «еліта - освіта». Багато вчених, громадських, державних діячів та й самі соціально-політичні системи, а також, лобі виправдовують соціальну нерівність людей в сфері освіти як закономірне соціальне явище (див. розд. «Соціальна стратифікація і мобільність»). У сучасних умовах у багатьох країнах Азії, Африки, Близького Сходу, Латинської Америки, у країнах Європи, США та інших на шляху до освіти широким масам стоїть чимало перешкод, далеко не всі мають змогу отримати освіту, і правлячі кола не заін­тересовані розширювати та лібералізувати систему освітніх закла­дів. Найбільш чітко селекційність та жорсткий розподіл за соціаль­ною належністю і рівнем інтелекту виявляється в освітній системі

Великобританії.

У кожній країні існують власні (відповідні) проблеми в освіті. Мають місце вони і в Україні. Хоч європейські країни СНД займають провідні місця за ступенем реорганізації вищої освіти, реальна карти­на щодо вимог якості навчання залишається ще низькою. Так, не зав­жди задовольняє якість освіти на рівні загальноосвітніх шкіл, що за­лежить від соціальних факторів: у міських школах вона вища, ніж у сільських та середніх технічних. Колишня радянська школа значно відстає від світового рівня щодо комп'ютеризації навчання. Середня освіта недостатньо забезпечує школярам засвоєння надбань людської культури, загальногуманних моральних цінностей. Зламавши ста­ру систему освіти і не створивши нову, наше суспільство опинилось

Динаміка кількості вузів вищих рівнів акредитації (в од.)

у дуже складному становищі. Відмова від діяльності дитячих громадсь­ких закладів, низький матеріальний рівень вчителя тощо призвело до того, що освіта втратила чіткість (як мінімум) орієнтирів, а нових не набула. У таких умовах підростаюче покоління позбавлене стійких моральних ідеалів. Цей процес поглиблюється спробами комерціалі­зації школи, що не завжди супроводжується підвищенням якості на­вчання.

Перед системою вищої освіти стоїть також ряд невідкладних проб­лем. Найболючіша - це якість навчання. Процес підготовки профе­сійних «напівзнайок» зайшов досить далеко. Вибірковий аналіз робо­ти окремих навчальних закладів, на превеликий жаль, підтверджує цей висновок. Навчальні заклади переважно (поки що, як правило, державні) у своєму кадровому потенціалі мають переважну кількість викладачів, які є випускниками цих же закладів.

Напрям діяльності таких закладів спрямований, насамперед, на формування спеціалістів для галузей народного господарства, на «підгонку» і випуск «кваліфікованих» викладацьких кадрів. Водночас випускники університетських закладів, котрі найбільш за рівнем осві­ти підпадають під категорію потенційного викладацького складу, ви­мушені працювати не за спеціальністю. Та звинувачувати при цьому можна лише нашу пострадянську систему соціального управління зі своїми рецидивами.

Вибіркові соціологічні дослідження засвідчили, що у навчальних закладах, де більший відсоток «імпортованого» викладацького скла­ду (значною є кількість викладачів, які закінчили відповідні спеціа­лізовані заклади університетсько-педагогічного різновиду), рівень викладання (якість знань), організація навчального процесу, викори­стання різноманітних форм, інтелектуальний та освітній рівень сту­дентів вищий за рівень студентів, котрі навчаються у закладах, де домінують «власно-випускні» кадри, рівень, форма освіти яких практично не відповідає (без спеціалізованої підготовки) вимогам педагогіки і психології вищої школи. Причиною тому є не тільки явище корумпованості (яке породжує не тільки цю проблему, а й інші), але і загальносуспільна криза, що виникла як наслідок непід­готовленості суспільства до нових радикальних ринкових змін і в соціальній сфері, перешкоди соціально-територіального характеру та соціального забезпечення.

Друга половина XX ст. позначилася змінами у сфері вищої освіти. Відзначається збільшення кількості студентів у вищих навчальних закладах. Так, протягом останнього тридцятиріччя контингент студен­тів Франції збільшився майже в 7 разів, Австрії - у 9 разів, Швеції -у 10, Іспанії - у 15. У 5-10 разів вище навіть від наведених показників -у країнах Третього світу. Швидким було зростання й кількості осіб, які платили за своє навчання. Зростають доступність вищої освіти і бажання молоді отримати її.

Рис. 1

Ця тенденція не обминає і Україну. Майже вдвічі зросла кількість вищих навчальних закладів. Якщо на початку 90-х років в Україні функціонувало близько 156 вищих навчальних закладів (інститутів, університетів, академій і т. п.), то на початку цього десятиліття їх на­лічувалося 318 (рис. 1). А загалом на сьогоднішній день в Україні працюють 983 вищих навчальних заклади всіх рівнів акредитації (сюди віднесено коледжі, технікуми, училища) і всіх форм власності. Кількість студентів порівнюючи з 1985 р. зросла в 1,6 рази: з 853 тис. в 1985 р. до 1410 тис. в 2001 p., майже на 70% зріс показник чисельнос­ті студентів на 10 000 тис. населення.

Такого роду зростання чисельності студентів, кількості вузів пов'язано із соціально-політичними, ринково-економічними перемі­нами в житті нашого суспільства. З 90-х років XX ст. дедалі більшими темпами почало зростати безробіття, соціальне розшарування, однак, поряд з цим,- і нові можливості підприємництва. Якщо раніше втрачали роботу і мали проблеми із працевлаштуванням переважно спеціалісти з вищою та середньою спеціальною освітою, то в останні роки, передусім, втрачають роботу низькокваліфіковані та некваліфі-ковані працівники, а становище висококваліфікованих спеціалістів дедалі стає стабільнішим. Тому все більша кількість молодих людей почали пов'язувати перспективи отримання роботи взагалі, і доброї роботи зокрема, з високим рівнем освіти. Відповідно видозмінюється мотивація щодо здобуття професійної освіти.

Ще однією з головних причин різкого зростання попиту на вищу освіту є також практично нульова можливість для молоді реалізува­тися без належної освіти в професійній сфері після школи. З іншого боку, широка мережа навчальних закладів (як державних, так і приват-

них) пропонує доступні і різноманітні можливості навчання за пер­спективними спеціальностями. В сучасних умовах молодій людині набагато простіше вступити до вузу, навіть на умовах контракту, ніж знайти належну роботу. З цього випливає:

По-перше, людина зайнята необтяжливою корисною і цікавою ро­ботою - навчанням, спілкується з розумними людьми, має престиж­ний статус студента вищого навчального закладу за перспективною спеціальністю, що значною мірою застраховує її від схилення в бік антисоціальної поведінки.