Тема 4 ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Тема 4 ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ




 


Контрольні запитання:

1. Основні напрями досліджень соціології праці та управління.

2. Менеджмент як складова соціології праці та управління.

Рекомендована література (до теми 3):

Дворецкая Г. В., Махнарылов В. П. Социология труда.- К., 1990.

Кравченко А. И. Трудовые организации: структура, функции, поведение- М., 1991.

Лукашевич Н. П. Основы социологии труда / Конспект лекций для менедже­ров,- К.: МАУП, 1999.

Маккгрегор Р. Человеческий фактор и производство // Социологические ис­следования.- 1995, № 1.-С. 146-151.

Полторак В. А. Соціологія: основи соціології праці та управління.- К., 1992.

Попов А. Теория и организация американского менеджмента.- М., 1991.

Ручка А. А., Сакада Н. А. Стимулирование и мотивация труда на промышлен­ном предприятии.- К.: Наукова думка, 1988.

Социология труда. Учебник / Под ред. Н. И. Дряхлова, А. И. Кравченко, В. В. Щер­бины.- М., 1993.

Соціологія праці та управління: термінологічний сповник-довідник / Відп. ред. Б. А. Полторак.- К., 1993.

Спеціальні та галузеві соціології / За ред. Пилипенка В. Є.- К.: Вища освіта, 2003.


Дана тема присвячена аналізу механізму управління, однаково ак­туальному для всіх сфер суспільного життя і, відповідно, для всіх на­прямів соціологічної науки. У цьому зв'язку можна говорити про різні теорії («теорія управління виробництвом», «теорії державного управ­ління», «управління організацією» тощо).

Механізм управління притаманний всім, без винятку, галузям дія­льності людей. Він забезпечує пошук і застосування засобів, методів і форм здійснення накреслених змін у діяльності людей. Довший час управління було об'єктом дослідження інших наук. І тільки коли соці­альні проблеми набули гостроти, виникла нагальна потреба залучення соціології до винайдення управлінських рішень. Соціологія управлін­ня ж полягає у безпосередньому практичному використанні бази со­ціологічних знань у сфері управління.

Під соціологією управління розуміється насамперед системати­зація всіх елементів знань про управління, аналіз управлінського ракурсу з точки зору історичного процесу (його виникнення, фор­мування, розвиток, видозміни в процесі розвитку суспільства). Це і вивчення закономірностей, засобів, форм та методів цілеспрямо­ваного впливу на соціальні процеси та відносини, що відбуваються у суспільстві, в різних його підсистемах (політичній, економічній, соціокультурній). Це і вивчення природи управлінських відносин, що стосується діяльності і поведінки людини, групи (як керуючого, так і керованого). Це і аналіз соціальних наслідків управлінських рішень і дій, з погляду соціальних критеріїв, відповідності інтересам керуючої і керованої підсистем .

Об'єктом соціології управління виступають різноманітні соціаль­ні системи: індивід як система, групи, організації, кола, об'єднання, спільноти, що утворюються в суспільстві для досягнення певної мети і розв'язання соціальних завдань.

Предметом даної галузі соціологічного знання є: управлінські від­носини, процеси, особливості суб'єктів управління різних рівнів, а та­кож закономірності, особливості, форми, умови, методи та функції управлінської діяльності.


Стрижнем науково-практичного вивчення галузі виступає соціа­льне управління - як свідомий систематичний орієнтовний вплив на суспільство з метою забезпечення стійкості та гармонійності його розвитку. Тому соціологія управління досліджує і механізми та технологію соціального управління (управління конкретними соціа­льними процесами) з метою виявлення можливостей його застосу­вання відповідно до цілей та завдань, що постають перед суспіль­ством і генеруються суб'єктами управління (той, хто управляє). Соціальне управління визначає шляхи розвитку суспільства у зада­ному напрямку і забезпечення способів досягнення очікуваного ре­зультату, організацію, координацію й узгодження діяльності людей зокрема.

Головним об'єктом управління - в управлінні соціальними про­цесами - є людина, соціальні групи і суспільний розвиток у цілому. Соціальне управління - це управління окремими сторонами су­спільного життя, суспільними інститутами, суспільством у цілому, спрямоване на підтримку динамічного стану і нормального функ­ціонування соціальної системи. Наука соціального управління є со­ціальною галуззю наукового знання, котра вивчає цілісне засвоєння оточуючого світу під кутом зору системного впливу на всі сфери суспільного життя, для підвищення якості життя його членів - голов­ної мети суспільства. Відповідно і предметом науки соціального управління є відносини управління - складний комплекс стійких взаємозв'язків і взаємодій людини із колективом у процесі управ­лінської взаємодії.

Система управління складається з двох підсистем:

регулююча (керуюча) - це суб'єкт управління; регульована (керована) - це об'єкт управління.

Тому процес управління набуває вигляду впливу суб'єкта на об'єкт заради досягнення певної мети. Крім цього, під соціальним управлін­ням розуміється не тільки конкретний управлінський вплив, а і полі­тична діяльність, яка спрямована на регулювання суспільних процесів у заданих напрямках.

Феномен управління є предметом теоретичного пізнання багатьох галузей наукового знання, тому соціологія управління є досить бли­зькою за проблематикою до таких наукових галузей, як: «соціологія організацій», «соціологія праці», «менеджмент», «соціологія права», «соціологія політики», «соціологія комунікацій», «економічна соціо­логія» і т. ін.

Оскільки управління безпосередньо пов'язане із системою влади та державою, соціальним контролем, то його появу (як системи фор­мальних принципів) пов'язують із зародженням цивілізації у стародав­ній Шумерії, із виникненням та покладанням перших функціональних обов'язків на відповідних суб'єктів даного суспільства. Перші теоре-


тичні осмислення феномену управління були зроблені в далекі істо­ричні часи Платоном, Конфуцієм, Ксенофонтом, коли управління було визнане як особливий вид мистецтва. Про деякі елементи відно­син суспільства - держави — влади писав і відомий італійський мис­литель Макіавеллі (галузь політичного управління). Однак управління як система наукового знання виокремилася у самостійну галузь лише на зламі ХІХ-ХХ ст.

Перші науково обгрунтовані засади управлінської науки були зу­мовлені великомасштабними «вибухами» і «падіннями» промислового розвитку. До цього слід віднести появу, насамперед, теорії наукового менеджменту Ф. Тейлора, Г. Файоля, М. Фолетта. Більш теоретично-узагальнюючі знання про систему влади, бюрократичну систему роз­робляв відомий німецький соціолог-класик М. Вебер. Теорію «люд­ських стосунків», або соціально-психологічний напрям, розробив американський психолог, соціолог Е. Мейо.Вагому роль відіграли спеціальні галузеві теорії Д. Макгрегора, К. Левіна, Ч. Бернарда, Г. Саймона, П. Друккерата ін. З'явилося багато допоміжних наукових галузей та теорій, які відповідним чином пов'язані з галуззю соціаль­ного управління: «теорія лідерства», «соціологія організацій», «соці­ологія влади», «психологія успіху», «психологія менеджменту», кон­цепції так званого «ситуаційного підходу», «організаційної культу­ри», «корпоративної етики» та багато інших. Ці прикладні концепції та теорії були пов'язані з розвитком нових знань у галузі соціології, соціальній психології, психології, політичній науці, економічній нау­ці, етиці і т. ін. У зв'язку з цим у сфері управління дедалі більше по­чали застосовувати системні підходи.

Сьогодні особлива увага привертається до систематизованого «здорового глузду» в системі управління на всіх його рівнях, що без­посередньо пов'язано із науковими розробками та рекомендаціями психологічної та соціологічної наук.

Соціальне управління має ряд важливих функцій (коло завдань), які можна звести до збору інформації, прогнозування, планування, ор­ганізації, координації, регулювання, обліку і контролю.

Система цих функцій накладається, відповідно, на цикли, етапи здій­снення управлінського процесу або механізму управлінської технології, у структурі якої можна виділити кілька процедур-етапів, а саме:

формування цілей (котре включає в себе діагностику, вияв проб­лемної ситуації та визначення конкретних завдань щодо її про­ведення);

прийняття рішень (обґрунтування системи можливих дій і вибір оптимального варіанта);

організація проведення дій (розподіл завдань, координація та регулювання процесу виконання і контроль за ним); підведення підсумків, аналіз результатів.


У системі наукового управління особливе місце займає система прогнозування. Воно припустимо характеризує можливий набір не­обхідних шляхів і засобів втілення в життя накресленої програми дій. Прогнозування застосовує кілька методів, передусім: метод екс­пертних оцінок, в тому числі «метод Дельфи», проведення опитуван­ня групи спонсорів у кілька турів, метод оптимізації рішень, який пов'язаний з пошуком різних варіантів розвитку і відбору оптималь­ного варіанта, метод екстрополяцїї (побудова динамічних, статичних і логічних рядів, показників прогнозуючого процесу). Таким чином, соціальне прогнозування базується на вивченні об'єктивних законо­мірностей соціального прогресу, а також на моделюванні варіантів їх майбутнього розвитку з метою формування, обгрунтування та оптимі­зації перспективних рішень.

Перш ніж розпочати будь-які дії, людина (або організація) обду­мує кілька можливих варіантів результатів, одному із котрих, після зіставлення, надається перевага. Тобто проектується такий варіант вирішення того чи іншого завдання, який імпонує тому, хто хоче діяти. Йдеться про проектування - створення прогнозу (прототипу) припустимого об'єкта, явища або процесу завдяки відповідним ме­тодам. Проектування в конкретній формі виражає прогностичну функцію управління, коли мова йде про майбутню чи абстракт­ну (потенційну) реальність. Соціальне проектування використову­ється як один із компонентів цілеспрямованої діяльності, коли роз­робляються різні варіанти вирішення нових соціальних проблем. При цьому використовується низка власних наукових специфічних методів:


Як бачимо, технологія проектування щодо логіки адекватна технології будь-якого наукового пошуку в гуманітарній сфері і перехрещується з технологією проведення соціологічного дослі­дження.

Ще однією важливою компонентою в структурі соціального управ­ління є соціальне планування. Будь-яке суспільство, яке турбується про майбутнє, постійно розробляє і втілює в життя програму забезпе­чення соціального розвитку.

Ідея планування, за своїм походженням,- ідея соціалістична. У найбільш повному вигляді її висловлювали представники утопічного соціалізму - А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен і в подальшому вона була на озброєнні тих, хто проголошував будівництво комунізму. Однак на зламі ХІХ-ХХ ст. планування стає все більше необхідним для ви­рішення економічних проблем і в капіталістичній системі. Вперше термін «соціальне планування» був застосований Ф. Рузвельтом в «Новому курсі», що асоціювався зі шляхом виходу США із глибокої кризи на початку 30-х років XX ст. У подальшому в американській соціології це поняття аналізувалося в тісному зв'язку з формами та методами соціальної політики.

Нині соціальне планування являє собою науково обґрунтоване ви­значення цілей, показників і завдань (строки, пропорції) розвитку со­ціальних процесів і засобів їх втілення. Оскільки планування є і нау­кою, і діяльністю в системі соціального управління, то і методи, які використовуються при цьому, потрібно розуміти як способи розробки програм, завдань. Традиційно в процесі соціального планування ви­користовуються такі методи:


 


? метод матриці ідей (коли на основі кількох незалежних пере­
мінних складаються різні варіанти рішень);

? метод вживання в роль (допомагає отримати більш точне уяв­
лення про те, що потрібно зробити в процесі проектування з
врахуванням умов, в котрих протікає процес);

? метод аналогії (соціальний експеримент);

? метод мозгового штурму (метод синектики).

Розробка соціального проекту, як правило, починається в умовах невизначення, відсутності ясності. В основі принципу проектування лежить аналіз поточної суспільної потреби. Сформулювавши мету, приступають до збору необхідної інформації, звертаючись до будь-яких джерел, в тому числі і наукових досліджень. На базі отриманої інформації складається завдання на проектування. На цій стадії вели­ку роль відіграють принципово нові ідеї, котрі розкривають шляхи більш ефективного здійснення накреслених цілей. На завершальній стадії проектування приймається рішення. Вони виступають у вигляді конкретної програми дій.


 

? аналітичний метод (поєднання аналізу й узагальнення);

? метод варіантів (^визначення кількох можливих шляхів вирі­
шення соціальних завдань за наявності найбільш повної і до­
стовірної інформації");

? комплексний метод (розробка програми з врахуванням всіх го­
ловних факторів: матеріальних, фінансових, трудових, вико­
навців, строків і т. ін.);

? метод соціального експерименту (метод аналогій);

? економіко-математичні методи (моделювання, багатофактор-
ний аналіз і т. п.).

У методології соціального планування важливо вміти застосову­вати і кількісні характеристики.

Кризові явища в нашому суспільстві вимагають від соціології і, зокрема від соціології управління, пошуків методів, важелів, заходів щодо визначення та впливу на перспективу суспільного розвитку. На­гальною стає потреба у формуванні нової парадигми, котра могла б описати сучасні тенденції в управлінні різними соціальними проце-


сами. Дана необхідність викликана суттєвими обставинами, серед яких:

1 радикальні зміни управлінських відносин;

суттєва трансформація взаємодій суб'єктів і об'єктів управління;

виникнення різних форм власності;

зростання значень факторів глобалізації міжнародного поділу

праці, конкуренції;

поява нових інформаційних технологій;

проблеми соціальних наслідків приватизації;

подальше розшарування та перерозструктуризація суспільства. Ключову роль у розвитку та функціонуванні системи управління відіграють кадри та стиль управління. Від їх компетентності, вміння плідно працювати, знайти оптимальний режим, стиль, методику, ру­шії управління багато в чому залежить ефективність вирішення еко­номічних, політичних, соціокультурних та інших завдань. Світова практика соціального управління давно вже звернула увагу на необ­хідність спеціального аналізу цієї ланки, бо саме це дає можливість критично оцінити ситуацію, зробити відповідні висновки та пропозиції. Минула радянська система в спадщину залишила нам надрозви-нуту систему бюрократії, що буквально пронизувала і партійну, і державно-управлінську, і господарську системи кадрів та управління. Криза суспільства на початку 90-х років затребувала докорінних змін у механізмі управління в нашій країні. Підбір і формування кадрів -проблема, що вимагає удосконалення. За кордоном ця проблема та­кож ще не на належному рівні (особливо в Італії, Франції, таких циві­лізованих європейських країнах, де корумпованість та бюрократизм ще дає про себе знати). Одна із перших вимог до вдосконалення сти­лю - це прагнення отримувати повну, всебічну відповідну інформацію, що дозволяє зробити рекомендації більш обґрунтованими. Ця вимога висуває перед керівництвом необхідність реально опиратися на нау­ку, її висновки і результати. Ситуація ж поки що далека від ідеальної. Важливою проблемою вдосконалення стилю управління є уміння бачити перспективу, використовувати орієнтири, застосовувати все­бічний системний підхід, враховувати інтереси працівників, узгодже­ність їх з інтересами організації. Чільне місце у вдосконаленні стилю управління займає координація. Сюди відносять як координацію дій організацій, так і координованість дій членів певної групи, організації як єдиної команди.

Соціальні дослідження свідчать: існують певні тенденції, що ха­рактерні для України. Так, більшість населення живе за межею бідно­сті; показник «розриву» в доходах найбагатших і бідних - постійно зростає; з кожними роком чисельність населення зменшується (при­чина від'ємний показник приросту та міграційний відтік). Показник індексу людського розвитку дедалі низький. Експерти доводять, що


за такого характеру розвитку нашого суспільства в найближчі два десятки років населення України зменшиться на 6-7 млн чол. Змен­шуватиметься валовий продукт на душу населення. На 1/3 знизиться рівень інтегрального інтелекту нації. Дедалі відбувається масова емі­грація за кордон: в пошуках роботи й кращого життя. А основним капіталом в XXI ст., на думку аналітиків, буде не природноресурсний потенціал чи фінанси країни, а інтелектуальний (науково-освітній, інформаційний, комунікативний).

Для розуміння сутності, перспектив і можливості управління за­стосування соціологічного аналізу разом із системним комплексним підходом дозволяє виявити глибинні механізми управлінських і само-врядувальних процесів чи суспільних явищ на всіх рівнях і в усіх сферах системи соціального управління - від міжособистісних сто­сунків «людина - людина» до міжінституційних - «держава - су­спільство».

Окремою суттєвою проблемою є соціологічний аналіз формуван­ня еліти взагалі і правлячої еліти - зокрема. В даному контексті еліта розглядається і як суб'єкт управління, і як дзеркальне відображення змісту і характеру суспільних відносин даного суспільства, і як взі­рець прагнення до вдосконаленого, ідеального, «високого». Оскільки сучасна правляча еліта, можна сказати, глибоко не вникає в «теперіш­нє», вона має досить схематичне уявлення про «майбутнє». І норми моральності, і діяльності елітних структур також залишають бажати кращого. Відтак - актуальним і новим є програмування соціальної дійсності шляхом створення концептуальних основ соціальної діяль­ності, «селекціювання» і утвердження високих моральних норм, цін­ностей, традицій, законодавчих норм, що стосуються як всього суспі­льства, так і окремих груп населення.

Контрольні запитання:

1. Теорія соціального управління як систематизована дисципліна, зв'язок її з
іншими науками.

2. Основні функції та методи соціального управління.

Рекомендована література (до теми 4):

Нагорный Б. Социология управления: поиск ответов на вызов времени // Со­циология: теории, методы, маркетинг.- 2001, № 4.

Основы социального управления // Под ред. В. Н. Иванова.- М., 2001.

Радугин А. А., Радугин Н. А. Введение в менеджмент: социология организа­ций и управления.- Воронеж, 1995.

Слепенков И. М., Аверин Ю. П. Основы социального управления- М., 1990.

Спеціальні та галузеві соціології / За ред. Пилипенка В. Є- К.: Вища освіта, 2003.

Удальцова М. В. Социология управления. Уч. пос- Новосибирск, 1998.

Черневскип А. Д. Организация управления / Уч. пос- К.: МАУП, 1998.

Щекин Г. В. Теория социального управления. (Монография).- К.: МАУП, 1996.


Тема 5 СОЦІОЛОГІЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА

На початку XXI ст., ери підприємництва, нових технологій та ін­формації, стає все актуальнішим ретельний та всебічний аналіз фено­мена підприємництва, який належить до недостатньо вивчених про­блем сучасних суспільно-економічних та інших дисциплін.

Що ж таке підприємництво? Вид діяльності? Спосіб життя? Наука? Мистецтво? Виявляється, що і те, й інше. Є у ньому спільне із ризи­ком, спортом, культурою, поезією, злетом творчої думки. У підпри­ємництві мають місце свої писані й неписані закони, принципи, етика взаємовідносин, латентні механізми, своя «вища математика» та «еле­ментарна азбука».

У сучасних умовах переходу до ринкових відносин виникла нагаль­на потреба у вивченні підприємницької діяльності та її головного суб'єкта — підприємця. Традиційно склалася думка, що лідером у цьому напрямку виступає економічна наука, бо підприємництво від­носять до явища економічного. Однак це - хибна думка. Економічна наука описує зміст підприємницької діяльності лише з економічної точки зору і деперсоналізовано - лишаючи поза увагою фігуру під­приємця. Предмет пошуків у галузі теорії і практики підприємництва почав складатися у вітчизняній науці на зламі 80-90-х років, коли підприємницька діяльність привернула до себе увагу не тільки еко­номістів, а й філософів, соціологів, психологів, культурологів.

Наука, котра вивчає весь спектр соціальних сторін підприємницт­ва - з точки зору природи підприємництва, історії і проблем станов­лення, потреби, цінності та мотиви діяльності підприємців, моделі їх поведінки - є соціологія підприємництва.

Соціологія підприємництва перебуває на стику двох галузей знань: вона є частиною соціології як науки про суспільство і водночас -однією із «підприємницькознавчих» дисциплін, таких, як історія еко­номічних вчень (зокрема, що стосується підприємництва), філософія та психологія бізнесу, етика та культура підприємництва. Зважаючи на специфіку свого предмета, вона має певний подвійний статус, який пов'язаний, з одного боку, із соціальним, а з іншого - з економічним у суспільному житті.


Соціологія розглядає, вивчає підприємництво як соціальний фе­номен. Вона вивчає його як нестандартну новаторську поведінку і діяльність великих і малих соціально-економічних груп і верств су­спільства. Підприємництво як об'єкт і предмет соціологічного ана­лізу є сукупність соціальних структур, дій, процесів, пов'язаних із господарським функціонуванням суспільства на різних рівнях. Одна з головних теоретичних проблем соціології підприємництва - проб­лема визначення того, що саме належить до феномену «підприєм­ництво». В соціологічному аспекті підприємець постає в кількох іпостасях:

як суб'єкт власності, носій певного соціального статусу (власник, співвласник, орендар тощо);

суб'єкт економічної діяльності, виконавець певних ролей та функ­цій, які випливають з її природи (інноваційних, організаційних, управлінських, комерційних);

як суб'єкт соціальної поведінки, тип людини, яка володіє пев­ними природними та набутими властивостями, необхідними для заняття підприємницькою діяльністю; носій особливих соціальних цінностей та культури. Соціологія підприємництва - це типова соціологічна теорія серед­нього рівня. Вона вивчає підприємництво як одну із соціально-економічних підсистем, узагальнює відповідні емпіричні дані. Вона використовує вироблені нею поняття і методи, без яких неможливе пізнання соціально-економічної реальності, і, можливо, виступає го­ловною з'єднувальною ланкою для тих наукових галузей, що займа­ються вивченням підприємницького феномена в різних його вимірах. Не лише соціологи, а й економісти, психологи, філософи, історики, культурологи так чи інакше в своїх дослідженнях торкаються підпри­ємництва.

Щодо виникнення та розвитку соціології підприємництва, то вона, як і багато інших галузевих соціологічних дисциплін, до сьогодні не є чітко сформованою як наукова дисципліна. Справа в тім, що соціоло­гія підприємництва не виникала з єдиного (одного-двох) джерела, а формувалася на засадах багатьох наукових галузей, перш за все теорії економічного розвитку та історії економічних вчень. Деякі явища, що вивчає «підприємницька наука», намагались висвітлювати ще в дале­кі античні та середньовічні часи.

Перші спроби теоретично осмислити феномен підприємництва були зроблені в XVII ст. Проте, ще задовго до цього, вчені виявили відмінності між комерцією та іншими видами праці. Появу цих від­мінностей можна віднести до XV ст. Одними із перших вчених, які прагнули обґрунтувати можливість розгляду підприємництва з наукових позицій, були Р. Кантільон, Ж.-Б. Сей, А. Сміт. Тоді саме почала формуватися теорія підприємництва. Р. Кантільон - французький


економіст, мабуть, був першим теоретиком бізнесу. Йому належить широковідома книга, в якій дається перший систематизований опис підприємництва («Essai sur lanature de comerceen general». L.I755). Саме він ввів у науковий обіг термін «підприємець». Англійський еко­номіст Ж.-Б. Сей,як послідовник теоретико-економічної традиції, зробив наступний крок у цій галузі. Він ставив підприємця (робота «Трактат політичної економії») в центр процесу виробництва і пере­розподілу, що надалі вплинуло на праці багатьох інших теоретиків-економістів. У роботах А. Смітадосить мало приділялося уваги пер­сонам бізнесу. У його аналізі економічних процесів бізнесмени, як не дивно, відігравали незначну роль. Проте представник англійської класичної політекономії головним мотивом діяльності людини теоре­тично визначив економічний інтерес.

Д. Рікардов своїх дослідженнях окреслив підприємця нового ти­пу - капіталіста, який шукає прибуткового застосування для своїх коштів. Взагалі на той час в Англії було характерним поєднання власне підприємницьких та інженерно-новаторських функцій в одній особі.

Теорія підприємницької діяльності отримала подальший розвиток у аналізі класової структури суспільства в працях французького дер­жавного діяча та економіста А. Тюрго.У вивченні суб'єкта підпри­ємництва він приділяв увагу як підприємницькій поведінці, так і на­явності таких рис, як готовність до ризику, організаторські та творчі здібності. До кінця XIX ст. підприємець як об'єкт наукового аналізу не фігурував. Лише у другій половині XIX ст. стрімкий господарсь­кий розвиток у США та ряді країн Європи слугував імпульсом до ви­вчення підприємця. Виникла необхідність визначення відмінності між підприємцем та капіталістом. Економісти прагнули якомога чіткіше провести межу між підприємцем та капіталістом, але зіткнулися з пев­ними теоретичними труднощами. Теоретичним розробкам у цьому плані не вистачало необхідної стрункості навіть після того, як Ф. Во-ппер- в Америці, А. Маршалл- в Англії, І. Мангольд— у Німеччині, та інші дослідники почали приділяти підприємству більше уваги. Вод­ночас слід підкреслити плодотворність теоретичних ідей А. Маршал­ла щодо підприємця та його поведінки.

Інший напрям аналізу підприємця засвідчили історико-соціальні та культурологічні описові дослідження, які належали до сфери уваги німецької історичної та соціологічної шкіл. Великий внесок у по­дальший розвиток уявлень про підприємця і підприємництво зробив видатний німецький соціолог М. Вебер,котрий показав, як культурно-релігійні чинники стимулювали виникнення буржуазно-протестант­ського «підприємницького духу», який відіграв важливу роль у ста­новленні промислового капіталізму (праці «Протестантська етика та дух капіталізму», «Історія господарства», «Нариси загальної та економіч­ної історії»). Один з основоположників теорії «організованого капіта-370


лізму» - німецький економіст і соціолог В. Зомбарт,розвинув саме історико-соціологічний напрям у дослідженні феномену підприємни­цтва (вершина його досліджень - робота «Буржуа: етюди з історії розвитку сучасної економічної людини», 1911).

Продовжуючи традиції М. Вебера і В. Зомбарта у «вивченні люд­ського фактора» капіталізму, австрійський економіст Й. Шумпетерсуттєво вплинув подальший розвиток економічної думки. Саме у ньо­го особа підприємця та його характерні властивості стали стрижнем структурної логічної системи, яка творила капіталістичну економіку в цілому. У своїй відомій праці «Теорія економічного розвитку» (1912) він спробував пояснити феномен економічного зростання, формулю­ючи суть концепції розвитку підприємництва.

Значний внесок у подальший аналіз підприємництва зробили та­кі відомі вчені, як американський економіст Ф. Найт;представник «неоавстрійської» школи Ф. Хайєк, І. Кірценер- німецький еконо­міст, патріарх політекономії К. Маркс, А. Коулта ін. Із російських та вітчизняних вчених (до 1917 p.), які певною мірою «відводили» місце підприємцю, слід назвати М. Туган-Барановського, С. Бул­гакова.

У вітчизняних соціоекономічних науках підприємництво трива­лий час залишалося поза увагою. Протягом багатьох десятиліть під­приємницька функція ототожнювалася із чужою для нас капіталістич­ною експлуатацією. В кінцевому результаті це призвело до відсут­ності в науковому обігу будь-яких згадок про підприємництво. Терміни «предприимчивый» та «предприимчивость», як правило, перекладалися як «заповзятливий» та «заповзятливість», що явно не відповідає змісту. Терміни «підприємництво», «підприємець» не мали тлумачень в універсальних наукових словниках. Лише порівняно не­давно, разом з новими економічними, політичними та соціальними змінами у нашому суспільстві, цей термін, як і сама діяльність, «лега­лізувався».

Проте, як уже зазначалося, соціологія підприємництва формується з різних джерел. Паралельно із розвитком підприємницьких знань створювалася й управлінська наука - менеджмент, яка тісно пов'я­зана з теорією підприємництва і тому відігравала значну роль у фор­муванні науки про підприємництво.

Що стосується управлінських підходів, то найбільш приваблює своєю близькістю до соціолого-психологічних елементів підприєм­ництва ситуаційний підхід, який набув досить значного поширення в останні десятиліття. Соціологія підприємництва - досить специфічна наука, яку тільки зараз вчені намагаються логічно окреслити на між­дисциплінарній основі, беручи до уваги всі теорії, підходи, напрями, школи в підприємницькій та управлінській теоріях, філософії та пси­хології підприємництва, теорії лідерства та інші галузі економіки, управління, соціології, психології.


Доречно відзначити вагомий внесок у формування цього напряму таких західних вчених, як: П. Верханд, Т. Веблен, Д. Макклелланд, К. Маккміллан, Дж. Мілл, А. Шапіро, Лі Яккокката інші.

Значної масштабності досягли дослідження російських колег у га­лузі соціального аспекту підприємництва. Великої уваги заслугову­ють роботи Г. П. Чернишова«Предприниматель - кто он», М. Яко­влева«Конструктивное предпринимательство», В. Бонштановсько-го, Ю. Самаганова«Игра без правил, или кто есть кто в русском бизнесе», «Честная игра: Нравственная философия и этика предпри­нимательства», С. А. Варламова«Социальные источники предпри­нимательства», КузьмічьоваА. Д. «Отгечественное предприниматель­ство: почерки истории»; В. В. Марченка«Социальная психология предпринимательства», А. Безгодова«Очерки социологии предпри­нимательства» та багатьох інших.

Перші конструктивні дослідження вітчизняних соціологів почалися порівняно недавно, на початку 90-х років. Вагому роль у формуванні бази соціології підприємництва відіграють такі наукові роботи:

Пилипенко В. Е. Социальная регуляция трудового поведения- К.: Ін-т соціо­логії, 1993.

Пилипенко В. Є. Підприємництво в Україні: суб'єкти, цінності, економічна про­світа.-К.: Ін-т соціології., 1995.

Арсеенко А. Л. Социально-экономический механизм регулирования трудовых отношений - К.: Ін-т соціології, 1995.

Наш деловой человек / С. Донченко, С. Злобина, В. Тихонович.- К.: Ін-т соціо­логії, 1995.

Предприниматель Украины: эскизы к социальному портрету / Отв. ред. Воро­на В. М., Суименко Е. И- К.: Ін-т соціології, 1995.

Предприниматель Луганщины: становление в условиях общественного кри­зиса / И. Кононов и др.- Луганск, 1996.

Пилипенко В., Шевель І. Соціологія підприємництва.- К., 1996.

Бондаренко О. В. Историко-философско-социологический экскурс в предпри­нимательство.-Запорожье, 1997.

Герасимчук А. А, Тимошенко 3. /., Шейко С. В. Філософські основи менедж­менту та бізнесу.- К., 1998.

Сірий Є., Фареник С. Соціологія підприємництва: крок перший.- К., 2000.

Пачковський Ю. Ф. Соціопсихологія підприємницької діяльності і поведінки.-Львів, 2000.

Що ж таке підприємництво? Для початку розглянемо його приро­ду. Виходячи з класичного розуміння, основними факторами або першоджерелами економічного розвитку є праця, земля та капітал. Підприємництво в цій системі є четвертим спонукальним фактором економічної активності населення, котрий ініціює рух економічної системи в цілому. Підприємництво як економічне явище, що виступає як ініціативна, самостійна, господарська діяльність людей, становить зміст суб'єктивного фактора економічного розвитку. В цій якості 372


воно не може бути інакше виражене, як самостійне джерело росту, рушійна сила, «локомотив» ринкової економіки та економічних змін також.

Структурно феномену підприємництва властиві такі ознаки: ра­ціоналізм - як принцип підприємництва, котрим керується господар­ський суб'єкт; підприємливість - як властивість, здатність господар­ського суб'єкта; підприємницька діяльність - як діяльний прояв усіх пов'язаних ланок певного організму підприємництва, господарсько-активного суб'єкта.

Виходячи із прояву різних сторін підприємницької діяльності, її цілісної природи, можна дати визначення підприємництву.

Підприємництво- особливий вид діяльності, націлений на досяг­нення додаткового продукту (додаткової вартості) шляхом творчих дій (комбінацій) по організації наявних засобів, ресурсів. Об'єктом підприємництва, якщо залишатися в рамках найзагальнішого підходу, є певна діяльність. Результати підприємництва матеріалізуються у виробленій продукції (послугах), а також у відповідному доході. Вели­чина останнього багато в чому залежить від того, як діючий у підпри­ємництві суб'єкт зумів організувати свою діяльність, врахував всю су­купність факторів.

Ступінь організації, у свою чергу, визначається характером ком­бінації різних ресурсів. На початковому етапі необхідна оцінка мож­ливості займатися підприємством у певній сфері В подальшому здійс­нення нових комбінацій, по суті, є головною справою для суб'єкта підприємництва.

Наступним об'єктом вивчення соціології у сфері підприємництва є суб'єкт підприємницької діяльності - підприємець.

Підприємецьце суб'єкт вільної, ініціативної, господарської самодіяльності, котра включена в систему відносин приватної влас­ності, здійснюється завдяки механізму ринкової конкуренції, спаяна з ризиком та відповідальністю, спрямована на виробництво нових то­варів, надання послуг або освоєння нових технологічних та організа­ційно-економічних способів їх вдосконалення з метою отримання мак­симально можливого для даних умов прибутку чи особистої самореа-

лізації.

Сьогодні майже в усіх індустріально розвинутих країнах прово­дяться соціологічні дослідження, присвячені відтворенню образу під­приємця та його місця в сучасному суспільстві. У цілому образ під­приємця в очах громадськості неоднозначний: не позитивний, але і не негативний. Це питання викликає великий інтерес як у вчених, так і в професійних колах. І ті, й інші сподіваються, крім того, виявити риси та фактори, котрі відрізняють вдалого підприємця від інших людей.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.175.108 (0.022 с.)