Поняття соціальної структури та соціального статусу в соціології

Кожна організована соціальна група не є соціально однорідною, у якій всі члени рівні. Вона завжди стратифікована, тобто поділена на різні верстви та шари. Це відноситься і до суспільства в цілому. Навіть при первіснообщинному устрої не було суспільств без розшарування, і тим більш це стосується розвинутих суспільств, хоч форми і пропорції цього розшарування можуть розрізнятися. Загальна тенденція є такою: чим більш розвинуте суспільство, тим більш високий рівень соціальної диференціації воно має. Соціальна стратифікація − це постійна і дуже важлива характеристика кожного суспільства, яка зумовлена нерівністю людей в ньому. Не випадково соціологія як наука про суспільство дуже багато уваги приділяє вивченню проблем соціальної диференціації. На думку Т.Парсонса, проблеми соціальної структури та соціальної мобільності − традиційна галузь дослідження соціології, на яку не претендує жодна інша наука.

Соціальна структура суспільства − це сукупність відносно стійких взаємопов’язаних і взаємодіючих соціальних спільностей людей. Основою для їх виникнення та існування можуть бути різні фактори: 1) природні − нерівність природних даних індивідів та 2) соціальні − різне соціальна становище людей у суспільстві. Якщо мати на увазі перше − можна виділити, наприклад, різні демографічні групи (чоловіки та жінки), різні вікові групи й ін. Коли будемо розглядати диференціацію з іншої позиції, ми виділимо, наприклад, соціальні групи за розселенням (населення міст і сіл, первинні соціально-територіальні та регіональні спільності), за професійною ознакою (різні професійні групи − учителі, інженери, учені), за етнічною ознакою (етноси та етнічні групи, народності, нації, національні групи). Серед соціальних факторів особливе значення має економічний фактор. Згідно з ним, розрізняють такі соціальні групи, як бідні та багаті, власники і ті, хто власності не має, тощо.

Крім перелічених критеріїв, у сучасній соціології досить часто для опису соціальної структури суспільства використовується такий комплексний показник, який отримав назву соціального статусу. Соціологи вважають, що згідно з певним соціальним статусом можна виділяти різноманітні соціальні спільності, які дозволяють повною мірою охарактеризувати соціальну структуру будь-якого суспільства.

Що вкладається в поняття „соціальний статус”? Одні вчені вважають, що соціальний статус − це позиція людини в суспільстві, яка передбачає її певні права та обов’язки. Інші під соціальним статусом розуміють положення окремої особи на соціальній піраміді в межах даної соціальної структури.

У вітчизняній літературі зустрічається, наприклад, і таке визначення цього поняття: соціальний статус − це положення індивіда або соціальної групи відносно інших індивідів і соціальних груп, яке визначається за соціально значущою для даного суспільства системою ознак: економічних, професійно-кваліфікаційних, поселенських тощо.

Усі люди в суспільстві мають кілька статусів: кожний студент у групі має, крім статусу студента, ще і статус громадянина держави, і поселенця певної території, і представника молодіжної соціальної групи, і статус сина або доньки тощо. Одні з цих статусів є природними, тобто належать певній людині за походженням − чоловік або жінка, білий або чорний, їх називають уродженими. Є і придбані статуси, яких люди набувають у процесі життєдіяльності: студент, робітник, батько, мати, громадянин, Є статуси, які не можна однозначно віднести до першої або другої групи. Це, наприклад, національність − належність до тієї чи іншої етнічної спільності. Одні вважають його вродженим: щоб бути українцем, треба ним народитися, тобто мати предків певного етнічного походження. Інші впевнені, що цей статус придбаний, оскільки, щоб стати українцем, треба засвоїти етнічну культуру українців, передусім мову, традиції, звичаї, а тому далеко не завжди дитина, народжена українцями, але вихована за межами свого етнічного середовища, усвідомлює себе представником українського етносу та отримує статус українця в суспільстві: є вчені, котрі взагалі вважають етнічний статус скоріше особистим, ніж соціальним статусом людини, оскільки людина набуває статус представника певної етнічної групи завдяки тому, що вона сама себе з нею ототожнює, самоідентифікує, і тому це є її особистою, а не суспільною справою.

Із усіх статусів, якими володіє кожна людина, лише якийсь один, як правило, визначає її соціальне становище, є основним, визначальним. Наприклад, із усіх перерахованих статусів студента його соціальне становище визначає саме статус студента. Після закінчення вузу це може бути статус професійний − інженер, учитель, лікар або економічний − багатий, бідний, підприємець, найманий працівник тощо. У певних умовах головним може стати і статус, який на перший погляд не є основним для визначення соціального становища людини в суспільстві, − білий або чорний у расових державах, мусульманин чи не мусульманин в ісламських країнах, етнічний статус у державах, де панує націоналізм.

Іноді соціальні статуси певної людини суперечать один одному. У цій ситуації людина змушена, виконуючи ту чи іншу роль, віддавати перевагу якомусь одному статусу. Наприклад, мати, виховуючи дітей, відмовляється від кар’єри або взагалі залишає роботу, оскільки не може розв’язати протиріччя між статусом матері та працівника.

Соціальний статус впливає на поведінку людини. Очікувана поведінка, що асоціюється зі статусом людини, називається роллю. Молода людина, яка має статус студента, виконує одну роль, коли знаходиться серед студентів, другу − при спілкуванні з викладачами, третю − звертаючись у деканат, тощо. Кожна з цих ролей студента має певні особливості й характерні риси. Т.Парсонс та його колеги запропонували для опису будь-яких соціальних ролей використовувати п’ять основних характеристик: емоційність, спосіб одержання даної ролі (яким статусом визначена − вродженим або придбаним), масштаб здійснення, рівень формалізації (обумовлена чи ні поведінка людини правилами), мотивація.

Різноманітність існуючих у суспільстві соціальних статусів і відповідних до них ролей обумовлює надзвичайно складну диференціацію суспільств. Ще давні мислителі намагалися уявити соціальну структуру суспільства як сукупність соціальних спільностей, які розрізняються між собою соціальними статусами, що визначають їх різні суспільні позиції. Так, Платон виділяв три основні спільності: представники яких мали різні соціальні статуси: робітників (селян і ремісників), воїнів і філософів (правителів). Кожній з них він приписував певні суспільні ролі: одні керують, інші захищають державу, ще інші – працюють, виробляючи все необхідне для проживання. „Кожному своє!” − це гасло Платона, що зумовлює довічне закріплення кожної людини за тим рівнем соціальної піраміди, який їй даний згідно із вродженим статусом.

Подібну ієрархічну модель суспільства ми знаходимо і в інших мислителів. У Фур’є, наприклад, суспільна статусна піраміда представлена вже п’ятьма рівнями, на яких розміщуються такі соціальні групи, як двір, знать, буржуазія, народ, чернь. І в Платона, і у Фур’є, і в багатьох інших учених соціальна структура суспільства має вигляд піраміди, на верхівці якої перебувають соціальні спільності з високим соціальним статусом, а в її основі − соціальні групи з низьким соціальним статусом, які, однак, за чисельністю перевищують усі верхні спільності. На думку деяких сучасних соціологів, у розвинутих країнах соціальна структура суспільства має вже інший вигляд − вона являє собою ромб. Найвищі і найнижчі соціальні верстви являють собою меншість, а основу суспільства становлять середні верстви суспільства.

Для того, щоб проаналізувати особливості соціальної структури сучасного суспільства, необхідно ознайомитися з основними теоріями соціальної структури, які панують у сучасній соціології. На наш погляд, можна говорити про три теорії, які дозволяють детально описати соціальну структуру суспільства, виходячи з поняття соціального статусу. Це теорія класів, теорія еліти, теорія соціальної стратифікації і соціальної мобільності. Спільності, які виділяються на основі інших ознак, будуть проаналізовані в наступних темах.

Теорія класів

Відповідно до даної теорії, основним елементом соціальної структури суспільства є клас. Належність до нього визначає статус людини і ті соціальні ролі, які цьому статусу відповідають. Існує два основних підходи до визначення поняття „клас”:

1) критерієм класового поділу береться ставлення людей до засобів виробництва. У руслі такої методології визначали клас у марксизмі, на це саме орієнтувався, розвиваючи свою концепцію класів, американський учений Гоулднер, а також деякі інші вчені;

2) клас розглядається, як сконструйована соціологами статистична сукупність індивідів, яка виділяється з метою аналізу суспільства. Причому ознаки, на основі яких виділяються такі класи, можуть бути найрізноманітнішими − прибуток, освіта тощо. У такому вигляді теорія класів майже повністю збігається з теорією стратифікації, яка буде розглянута пізніше.

Проаналізуймо соціальну структуру сучасного суспільства, використовуючи методологічні принципи першого підходу.

Класичне трактування класів у марксизмі було представлене В.І.Леніним у роботі „Великий почин”. Тут відзначається, що класами називаються групи людей, які розрізняються за кількома ознаками, головною серед яких є ставлення до засобів виробництва. Згідно з таким трактуванням у різні історичні періоди існують протилежні класи: у рабовласницькій формації − раби та рабовласники, у феодальній − кріпосні селяни та феодали, при капіталізмі − пролетаріат, буржуазія і селянство, при соціалізмі − робітники і селяни. Згідно з марксистською концепцією, оскільки класи − явище історичне, рано чи пізно вони зникнуть і виникне безкласове суспільство.

Однією із специфічних соціальних груп, яка не володіє класовими ознаками, але тісно пов’язана з класами, є, на думку марксистів, інтелігенція. Це соціальна група, яка складається з осіб, професійно зайнятих творчою розумовою працею, для чого потребує спеціальної освіти. Оскільки згідно з даною теорією інтелігенція не має безпосереднього відношення до засобів виробництва, вона не може вважатися самостійним класом, а є соціальним прошарком між класами, який обслуговує інтереси останніх.

Крім класів і соціального прошарку − інтелігенції, представники марксизму виділяють ще так звані декласовані елементи, які характеризуються відсутністю будь-якої власності та постійних джерел існування, а також маргінальні верстви, тобто соціальні групи, що перебувають на „окраїнах” або просто за межами характерних для даного суспільства спільностей, пануючих соціальних норм і традицій. Маргінали − це соціальна група, що здебільшого представлена в перехідних суспільствах, де відсутня стабільна економіка та розвинута соціальна структура. З цих позицій соціально-класова структура сучасного українського суспільства характеризується наявністю в ній досить різноманітних класів, деякі з них існують уже тривалий час, а деякі тільки виникають і ще не сформувалися в чітку визначену соціальну групу.

Найчисленнішим класом в Україні зараз є робітничий клас. Це група людей, котра не має засобів власного виробництва, а тому основним джерелом її прибутків є продаж робочої сили. Робітники зайняті переважно фізичною працею, у процесі якої виробляють матеріальні цінності або здійснюють певні послуги. Цей клас уключає в себе різноманітні верстви. Серед них робітники як державних, так і приватних підприємств, які нічого не мають, окрім своїх рук, живуть тільки за рахунок заробітної плати. Це і робітники кооперативних (колективних) підприємств, які є їх співвласниками, а тому, крім зарплати, отримують певні дивіденди. Це і робітники, що володіють акціями установ та організацій. Вони також мають подвійну природу − з одного боку, вони − наймані працівники, а з іншого акціонери, тобто співвласники.

Якщо брати за основу інший критерій, наприклад, рівень освіти та кваліфікації, то серед робітників ми можемо виділити групу, яка є дуже близькою до такої соціальної верстви, як інтелігенція. Це робітники високої кваліфікації, котрі виконують складні операції, що вимагають від них переважно розумової праці, а це − одна з ознак інтелігенції. І за освітою, і за характером діяльності ці робітники ближчі до інтелігенції, ніж до робітничого класу. Але їх прийнято відносити до робітників.

Незважаючи на те, що статистика з цього питання практично відсутня і ми в даний час не можемо простежити тенденції розвитку соціальної структури українського суспільства з цифрами в руках, можна передбачити, то в наступні кілька років будуть зростати, передусім, усі перераховані групи робітників, крім першої. Це пов’язане як із розвитком різноманітних форм власності, так і з ускладненням виробництва та його автоматизацією і комп’ютеризацією.

Другий за чисельністю клас в Україні − це селянство. До селян прийнято відносити працівників, що мають у власності засоби виробництва одноосібно або разом з іншими в колгоспі чи кооперативі і зайняті переважно фізичною працею в сільському господарстві. Серед українських селян зараз існує кілька різних груп: колгоспники (співвласники землі та засобів виробництва), фермери − одноосібні власники землі та засобів виробництва, які можуть періодично використовувати найманих працівників, а також орендарі – селяни, що орендують землю в держави або колгоспу і самостійно працюють на ній. Тенденцію до повільного збільшення зараз мають дві останні групи селян, хоча поки що вони не відіграють значної ролі в соціальній структурі суспільства та його економіці.

Третій соціальний клас в Україні фактично тільки формується. Це національна буржуазія. До неї можуть бути віднесені власники підприємств та організацій, які одноосібно або разом з кількома іншими особами володіють засобами виробництва. Значна частина представників цього класу зосереджена в торгових і посередницьких організаціях та установах, набагато менше їх у промисловості, будівництві, сфері послуг, хоча і тут поступово чисельність власників буде збільшуватися. Цей новий клас представлений поки що групами дрібної та середньої буржуазії, хоча в нас уже з’явилися і міліардери (у рейтингу 2005 року журналу Forbes троє громадян України значаться мільярдерами, а в рейтинг польського журналу Wprost, у якому в 2005 році зазначені 100 самих багатих людей Центральної і Східної Європи, потрапили семеро українських бізнесменів). За даними ДПА України в 2005 році 1299 українців мали прибуток більше мільйона гривень. До речі, у США приблизно 4 млн. американських родин вважають себе мільйонерами (усього там більше 105 млн. родин). 80% з них є мільйонерами в першому поколінні. За даними Jobtrak.com, три чверті студентів американських коледжів розраховують стати мільйонерами, а більше половини з них розраховують заробити $1 млн. до досягнення 50-літнього віку.

Дослідження консалтингової фірми TNS Financial Services показало, що в США в 2005 році рекордно збільшилося число мільйонерів. Нині приблизно 8% американських домогоспо-дарств (родина або група людей, що мешкають разом і спільно ведуть господарство) мають доходи, рівні або перевищуючі $1 млн. Таким чином, у 2005 році в США проживало близько 8,9 млн. мільйонерів (населення США приблизно 298 млн. чол.). Вартість нерухомого майна, що належить середньо-статистичному мільйонерові, складає $2,2 млн., інші його активи оцінюються в $0,8 млн. Середньостатистичному американському мільйонерові 58 років, 45% з них відійшли від справ. Американські мільйонери в непропорційно великій кількості живуть у штаті Каліфорнія, а також в Іллінойсу, Аризоне, Техасі, Нью-Йорку і Массачусетсе[1].

Четверта соціальна група, яку одні відносять до соціального прошарку, а інші до особливого класу, − це інтелігенція. В Україні вона завжди була досить чисельною і включала в себе працівників, зайнятих переважно розумовою працею в усіх сферах життя суспільства, передусім у галузі освіти, науки, охорони здоров’я і та ін. Сьогоднішні тенденції, як це не дивно, пов’язані, на наш погляд, із зменшенням даної соціальної групи, яка „дає кадри” як для робітничого масу, так і для буржуазії. Але це не може продовжуватися довго, і після стабілізації економіки можна очікувати, що кількість інтелігенції знову збільшиться.

Крім перелічених, більш-менш визначених соціальних груп у нашому суспільстві зараз існує велика кількість людей з невизначеним соціальним статусом − декласованих елементів, які представлені безробітними, жебраками, злидарями, проститутками і т. п. В умовах економічної кризи їх чисельність постійно зростає, то, на жаль, не сприяє стабільності суспільства.

У цілому можна сказати, що соціально-класова структура сучасної України характеризується перехідним станом, тут діє тенденція до поляризації рівня життя різних соціальних класів і прошарків, що призводить до загострення соціальних протиріч між основними класами суспільства, причому не тільки між робітниками та селянами, з одного боку, і буржуазією, з іншого, але і між робітничим і селянським класом, між робітниками та інтелігенцією.

Теорія еліти

Теорія еліти − одна з найстаріших і найпоширеніших теорій соціальної структури. У своєму сучасному вигляді вона виникла на рубежі ХІХ і XX ст. і пов’язана з іменами італійських учених В.Парето та Г.Моска. Велика заслуга в розвитку цієї теорії належить Р.Міхельсу, З.Фрейду та іншим.

Термін еліта походить з латинської − кращий, вибірковий. Починаючи з ХVІІІ ст., він уживається для позначення товарів найвищої якості, а потім і для назви добірних людей, насамперед вищої знаті. У сучасній соціології існує багато визначень еліти. Можна виділити три різних підходи. Перший, ціннісний підхід, визначає еліту як групу людей, котрі мають інтелектуальну або моральну перевагу над основною масою. Наприклад, західний учений М.Алле пише, що еліта − це група людей з видатними здібностями, які забезпечують прогрес.

Інший підхід, структурно-функціональний, пояснює виникнення еліти виключністю функцій, що вона виконує: еліта − це керуюча верства в різних соціальних групах − професійних, етнічних, політичних тощо.

Третій підхід орієнтований на класову теорію. Згідно з ним, еліта − це частина пануючого класу, яка безпосередньо здійснює керування суспільством.

Неоднозначність розуміння суті еліти припускає і різні способи обґрунтування причин її виникнення. Серед них можна назвати такі:

1. Релігійне: еліти виникають у силу Божого призначення, „Божої волі”, оскільки Бог творить історію через обраних. В енцикліці Папи Пія X говорилося: „Людське суспільство, яким його створив Бог, складається з неоднакових елементів. Отже, те, що існують правителі й піддані, хазяї і пролетарії, відповідає порядку, який встановлений Богом”.

2. Ірраціональне: оскільки деякі люди володіють властивостями особливого роду (наприклад, магнетичною силою, передбаченням тощо), вони і входять у групу обраних.

3. Харизматичне: дякуючи тому, що деякі люди наділені Божою благодаттю (це й означає слово „харизма”), вони виділяються із середовища звичайних людей надзвичайними, виключними здібностями та якостями і складають певну еліту суспільства.

4. Біологічне: суспільство було і є поділеним на еліту і масу внаслідок дії вічних біологічних законів. Як відзначав англійський учений С.Дарлінгстон, різниця між елітою та іншими носить генетичний характер і визначається „міцним матеріалом спадковості”, а хід історії спрямовується „об’єднаним генофондом” людей із найкращою спадковістю, тобто елітою.

5. Психологічне: вирішальне значення для утворення еліт мають психологічні властивості людей. Багато представників цього напряму пишуть про вроджені психічні якості особи, які зумовлюють її входження в еліту, а також про потребу „масової”, „звичайної” людини в захисті, авторитеті, що також зумовлює розподіл суспільства на еліту і масу.

6. Функціональне: оскільки в суспільстві завжди є потреба в управлінні, поділ праці допоміг закріпленню функції управління за особливою групою людей, які володіють „організаційними здібностями”, а перетворення функції управління в найважливішу зробило цю групу людей елітою. Одні вчені до еліти відносять інженерно-технічну інтелігенцію, інші − менеджерів, деякі − учених або політиків.

Які критерії виділення еліти існують у соціології, як визначити її межі, обсяг? Одним із перших, хто намагався розробити методику розрахунку еліт, був італійський учений Парето. Він запропонував використовувати для цього статистичний метод, сутність якого є такою: згідно з різними параметрами − розподілом багатства, здібностей до тієї чи іншої діяльності, успіхів у ній − можна виявити людей, які володіють найвищими індексами, що й виступають як критерії.

Наприклад, Парето пропонує оцінити найвищим балом − 10 − людину, яка має мільйонне багатство, або, за іншим критерієм − великого спеціаліста у своїй сфері. Бал 1 дається тому, хто ледь не потрапив до будинку для бідних, або хто не мав жодного клієнта. Усіх тих, хто одержав за певним критерієм найвищі оцінки, він пропонує називати елітою.

Інші методи визначення складу та обсягу еліти пропонували російські вчені Бурлацький та Галкін. На їх думку, найкраще використовувати певну сукупність критеріїв: розмір багатства, рівень престижу за оцінкою різних верств населення, самооцінку, володіння посадами і позиціями, які забезпечують включення до складу еліти. Особливу увагу вчені приділяють останньому критерію, зважаючи, що він дав найбільш об’єктивну картину. Вони називають посади та позиції, які в різних країнах сприяють уходженню людини до правлячої еліти в різних країнах світу.

Політична еліта Німеччини, як вони відзначають, включає в себе осіб, які займають такі посади: президент, члени федерального кабінету міністрів, прем’єр-міністр і міністри окремих земель, лідери політичних партій, що визнають існуючу систему влади, члени президії бундестагу та їм подібні.

Для США, на їх думку, цей перелік може включати президента, міністрів, особистих радників керівника Білого дому, членів Сенату, губернаторів штатів, мерів найбільших міст, керівників більшості та меншості в парламенті: керівників демократичної та республіканської партій і т.д. Аналогічно вони проношують виявляти й економічну еліту, і всі інші типи еліт у суспільстві. За їх даними, приблизний обсяг правлячої еліти, що виділяється таким чином, складає від двох до чотирьох чоловік для кожної країни залежно від її розмірів, кількості населення та інших особливостей.

Під час вивчення еліти соціологи велику увагу завжди приділяли питанню про джерела її формування в конкретних умовах того чи іншого суспільства. Багато соціологів, не тільки західних, а й колишніх соціалістичних країн, намагалися представити правлячу еліту як відкриту соціальну групу, включення в яку обумовлене лише особистими якостями людини. Згідно з цим трактувалися й основні принципи формування еліти. Раніше, в умовах феодалізму, таким принципом вважався принцип родовитості, у ранньому капіталістичному суспільстві − розмір власності. І лише в сучасному індустріальному суспільстві основним принципом формування еліти почали вважати особисті якості людини.

У той же час у багатьох сучасних соціологів це викликає сумнів, а американський соціолог Р.Міллс на конкретних фактах показав, що виключне значення не включеність до елітних груп США має розмір власності, а не особисті якості людини. За його підрахунками,

· у ХІІ ст. процент вихідців із нижчих та з вищих класів серед великих багатіїв, які входили в американську еліту того часу, був при­близно однаковий − 39%;

· у поколінні 1925 року питома вага таких людей − вихідців з нижчих класів − зменшилась до 12% (з вищих класів підвищилась до 56%);

· у поколінні 1950 року еліту становили вже 68% вихідців з вищих класів.

„Багатство, − відзначав Міллс, − не тільки прагне увіковічити себе, а й, як ми бачимо, прагне також монополізувати можливості утворення „колосального багатства”. У наш час сім чоловік із кожних десяти найбільших багатіїв є вихідцями з вищих класів, два із десяти − вихідцями із середніх класів і лише один із десяти − вихідцем із низів”.

Таким чином, американські соціологи дали пораду молодим людям, які бажають зробити кар’єру: „Краща порада молодій людині, яка намагається піднятися вгору по ієрархічних сходах, полягає з тому, щоб ці сходи належали його батькові”.

Значення фактора походження батьків для формування еліти відзначали соціологи різних країн, але було б невірно вважати, що прагнення елітних груп до самозамкнення є абсолютним. Практично завжди еліта поповнюється не тільки за рахунок природного відтворення, а й за рахунок інших соціальних верств, які вносили в них свіжий, живильний струмінь, що відвернув би деградацію еліти.

Серед інших факторів, які впливають на включення людини в пануючу еліту, соціологи називають також тип виховання (наприклад, університетська освіта), належність до основної релігії, наявність певної системи поглядів або прихильність до певної ідеології, а також оволодіння певною професією, рід занять. Фактично всі ці фактори визначають відбір еліт у сучасному суспільстві.

У нашій країні теорія еліти практично не знайшла підтримки і розвитку. Де пов’язане, передусім, з ідеєю, що випливала з марксистської теорії класів, згідно з якою наше суспільство рухається до соціальної однорідності і вже досягло деяких її рубежів, тому в ньому немає місця обраним, усі рівні між собою. Тим не менш, у нас і раніше, і зараз існувала та існує елітна соціальна група, яку можна відзначити на основі визначення посад, що дозволяють здійснювати значний вплив на розвиток українського суспільства. Політична еліта України, наприклад, зараз включає людей, які займають посади президента, прем’єр-міністра, віце-прем’єрів, міністрів, керівників парламенту, керівників найбільш чисельних політичних партій та рухів тощо. Економічна еліта країни представлена керівниками міністерств та відомств, директорами великих державних і орендних підприємств, власниками найбільших комерційних банків і великих приватних фірм та деякими іншими категоріями працівників, а також керівниками мафіозних груп. Як і під час вивчення теорії класів, ми можемо сказати, що в Україні зараз іде процес формування нової еліти, який буде продовжуватися доти, доки не стабілізується економічне та політичне життя країни.