Соціальна робота як суспільне явище. Сутність соціальної роботи

План

1. Соціальна робота як суспільне явище. Сутність соціальної роботи

2. Місце соціальної роботи в сучасному суспільстві

3. Сутність соціальної роботи як фахової діяльності

4. Соціальна робота як наука

5. Соціальна робота як навчальна дисципліна

Соціальна робота як суспільне явище. Сутність соціальної роботи

Соціальна робота належить до професій, які виникли й утверджуються з метою задоволення насущних потреб суспільства і його громадян. Вона покликана створювати необхідні умови не лише для соціального забезпечення окремих індивідів, груп, громад, а й для розвитку їхньої спроможності вибудовувати своє життя, мобілізовувати внутрішні ресурси для подолання життєвих криз. Сучасна практична соціальна робота розвивається на основі науково обґрунтованих підходів, засади яких почали формуватися на початку XX ст., і потребує належної професійної підготовки.

У суспільному житті більшості країн світу соціальні працівники відіграють важливу роль у плануванні, реалізації, оцінюванні та науковому вивченні соціальних програм, розрахованих на підтримку найрізноманітніших груп населення. У своєму розвитку соціальна робота набуватиме сутнісних ознак технології сприяння формуванню, здійсненню і реабілітації життєвих сил людини.

Соціальна робота як наука

Соціальна робота є не тільки практичною фаховою ді­яльністю, а й певною системою знань — сумою суджень, що узагальнюють особливості, закономірності, форми, методи й інші аспекти функціонування цього суспільно­го феномену, а також специфічною діяльністю, спрямо­ваною на здобуття нових знань. її систему становлять ви­явлені, з'ясовані й описані факти, закономірності, зако­ни, концепції, теорії, понятійний апарат, методологія здобуття нових знань тощо. З виходом у світ книги Мері Річмонд «Дружній візит до бідняків: керівництво для тих, хто працює у благодійних організаціях» (1899 р.), у якій вперше були обґрунтовані методи соціальної робо­ти, соціальна робота стала об'єктом наукового осмислен­ня. Вона є міждисциплінарною наукою і перебуває на ме­жі психології, соціології, педагогіки, філософії, етики та інших галузей суспільних знань, інтегруючи властиві їм теорії, підходи, методи задля реалізації власних потреб. Соціальна робота є соціально-гуманітарною за змістом, інтегративною за характером і за всіма сутнісними озна­ками суспільною наукою, яка у пізнанні предмета свого дослідження послуговується також даними природни­чих дисциплін, результатами математичних методів до­слідження.

Загалом соціальна робота як наука вибудовується на певній системі теорій, яка, охоплюючи сукупність уяв­лень, ідей, понять, концепцій, постає як цілісне, уза­гальнене знання про особливості людей зі специфічни­ми потребами та специфіку роботи з ними. її утворюють такі групи теорій:

1) психологічно орієнтовані теорії (екзистенційна, гуманістична, психоаналітична, біхевіористськатаін.);

2) соціологічно орієнтовані теорії (системна, соці­ально-екологічна, марксистська та ін.);

3) комплексні теорії (сімейна терапія, соціально-психологічна, соціально-педагогічна та ін.).

Фундаментальною теорією, яку покладено в основу сучасної соціальної роботи і яка визначає її смислову суть, часто вважають теорію систем, яка забезпечує комплексне формулювання та ідентифікацію проблем, оцінювання рівня потенційного втручання.

У процесі розвитку соціальної роботи сформувалися теорія імпаурменту (англ. етрошегтепі — наснаження, активізація, повноваження клієнта), теорія ярликів, орієнтована на завдання робота та ін.

У визначенні наукового статусу соціальної роботи простежуються такі підходи:

1. Погляд на соціальну роботу як на прикладну дис­ципліну, зорієнтовану на вивчення проблем соціально­го розвитку. Російські вчені часто вживають на позна­чення її поняття «соціономія» — прикладна наука, предметом якої є фахова допомога нужденним, а також проблеми людини і технології їх розв'язання.

2. Розуміння соціальної роботи як науки, що охоп­лює фундаментальну і прикладну тематики, вироблен­ня і систематизацію знань про соціальну сферу і специ­фічну соціальну діяльність. Прихильники цього підхо­ду розрізняють у соціальній роботі як науці три рівні:

—теоретико-методологічні проблеми і концептуаль­ні засади;

—спеціальні теорії, що становлять наукові основи надання соціальної допомоги, сприяння різним катего­ріям населення (галузеві, або теорії соціальної роботи середнього рівня);

—техніко-технологічні, емпіричні знання, які вис­вітлюють проблеми соціального проектування опти­мальних форм організації соціальної роботи, технології здійснення різних її видів.

Такий поділ наукових знань спирається на прийня­ту у філософії класифікацію теорій у певній науці. Про­те розмежування у соціальній роботі як у прикладній науці «методології» і «технології» не є виправданим.

3. Бачення соціальної науки крізь призму структури її знань, тобто за системами підтримки, які використову­ють практичні соціальні працівники (медичне обслугову­вання, правова допомога, соціальна реабілітація тощо).

4. Намагання довести ненауковість соціальної робо­ти, нерозвинутість її теорій, її несамостійність. При­хильники цього підходу переконували, що порівняно за короткий час свого існування соціальна робота як фахо­ва діяльність і наука не змогла сформуватися в абсолют­но самостійну, завершену систему знань, що зумовлює її синкретичний характер.

Різне розуміння соціальної роботи як науки обумов­лене тим, що самостійною наукою визнають сферу нау­кового знання, яка має власний предмет дослідження й перетворення дійсності, а також специфічні методи на­укового аналізу. А соціальна робота є відносно молодою наукою, яка уточнює і коригує свій понятійно-категорі­альний апарат, виробляє цілісне розуміння свого змісту і структури, з'ясовує доцільність використання кон­кретних методів. Однак це не дає підстав брати під сум­нів її статус як цілісної, самостійної системи наукового знання.

До проблем соціальної роботи як науки належать розроблення категоріального апарату, різні аспекти ор­ганізації професійної соціальної діяльності кадрів і служб, специфічні дослідження соціальної політики, соціальних процесів, осмислення місця особистості в суспільстві і відповідальності суспільства за її адекват­ний розвиток, вивчення і розроблення технологій (спо­собів і методів практичної соціальної роботи з різними групами клієнтів).

Статус соціальної роботи як науки підтверджує чіт­ко окреслений предмет її досліджень.

Предмет соціальної роботи як науки — соціальні процеси і соці­альні явища, що безпосередньо стосуються життєдіяльності осо­бистості, конкретної соціальної групи, громади, а також їх зміни під впливом психолого-педагогічних, економічних та управлін­ських чинників.

Соціальна робота як наука функціонує і розвиваєть­ся за певними закономірностями, послуговується відпо­відною системою принципів, понять, загальних і специ­фічних категорій. Однак щодо її розвитку за кордоном і в Україні не вщухають дискусії стосовно понять і тер­мінів, які віддзеркалюють сутнісний характер соціаль­ної роботи і засоби його вияву. Помітними є спроби до­вести відсутність у соціальної роботи як науки власних методів дослідження, у зв'язку з чим вона експлуатує лише загальнонаукові, соціологічні, психологічні та ін­ші методи. Свої твердження деякі дослідники аргумен­тують тим, що соціальні працівники вивчають думку клієнтів щодо якості обслуговування, вдаючись до ан­кетування, використовуючи тестові психологічні мето­дики тощо.

Обмеженість, а можливо й надмірна заангажова-ність такого погляду підтверджується хоча б тим, що до арсеналу методів соціальної роботи як науки належать не тільки традиційні методи дослідження (опитування, індивідуальні та групові інтерв'ю, аналіз статистики, документів тощо), а й притаманне лише соціальній ро­боті як науці «спільне оцінювання» — дослідження із залученням учасників. Ґрунтується воно на участі різ­них людей (батьків, учителів, сусідів, членів громади, представників влади та ін.) не тільки в соціальній роботі, а й у її оцінюванні на засадах співучасті/партнерства. Метою такого дослідження є спонукання його учасників до аналізу власної ситуації, щоб вони не покладалися ли­ше на дослідників, котрі оцінюватимуть її «з боку» чи «ззовні». Техніки «спільного оцінювання», спрямовані на отримання інформації про те, що думають члени ці­льової групи, тобто ті, на кого спрямоване втручання, про своє життя, які мають потреби, як сприймають змі­ни, чого очікують. За таким принципом вченими уні­верситету Канзасу (США) було організовано оцінюван­ня навчальних проектів команди з мобілізації клієнтів (людей із функціональними обмеженнями), які одно­часно були цільовою групою, виконавцями й партнера­ми здійснюваного запрошеними експертами досліджен­ня. В Україні «спільне оцінювання» використовують служби, що працюють з особами, які вживають ін'єк­ційні наркотики (вивчення культури вживання нарко­тиків, доступності послуг у громаді, можливостей роз­витку соціальної роботи з цією групою клієнтів).

Властивим тільки соціальній роботі є метод дослі­дження в дії (дієве дослідження), головними елемента­ми якого є співпраця між дослідником і досліджувани­ми; ідентифікація та розв'язання практичних проблем, оцінювання потреб досліджуваної групи; вдосконален­ня практики, що вимагає спостереження за її ефектив­ністю, передбачає моніторинг та оцінювання. Його учасники ведуть рефлексивні щоденники (призначені для самоаналізу, фіксування роздумів про себе), ретель­но занотовуючи в них зміни та події. Цей метод передба­чає здійснення певного втручання з боку дослідника-со-ціального працівника й вивчення його наслідків, надан­ня клієнтам широких можливостей у розв'язанні своїх проблем. Саме так було організовано вивчення діяль­ності клубного будинку в Києві як форми громадської психіатрії, яке полягало у спостереженні за функціону­ванням нової моделі психосоціальної реабілітації людей із проблемами психічного здоров'я, проведенні фокусо­ваних інтерв'ю з учасниками програми, а також в орга­нізації дослідником інформаційних тренінгів, індивіду­альній роботі з клієнтами, складанні та реалізації разом із клієнтами і персоналом планів діяльності.

Дослідницький елемент у роботі соціальних служб відіграє важливу роль у плануванні їх роботи, наданні послуг, використанні ресурсів. Наприклад, із 90-х років XX ст. у Великобританії активно вивчають думки клі­єнтів щодо надання послуг (первинне оцінювання, сто­сунки клієнта і соціального працівника, з'ясування потреб у послугах). Соціальні служби не тільки активно використовують опитування клієнтів, а й різними спо­собами заохочують їх до участі в дослідженнях.

Дослідження різноманітних аспектів соціальної ро­боти передусім мають практичну спрямованість. Вони орієнтовані на вивчення практичних питань, формулю­вання конструктивних пропозицій щодо подолання проблем. Часто вони ґрунтуються на поєднанні теоре­тичного вивчення проблеми та виконання практичної роботи інноваційного характеру. Завдяки цьому дослід­ник упроваджує нову модель роботи, науково обґрунто­вує її ефективність або вивчає і надає рекомендації з удосконалення існуючих форм, методів, процесів, впро­вадження цієї моделі на рівні соціальної політики.

Якщо дотепер дослідники зосереджувалися пере­важно на вивченні патологій, різноманітних дисфун-кцій, то на сучасному етапі вони спрямовані передусім на пізнання чинників, які допомагають людям долати труднощі, набувати впевненості в собі, стимулюють роз­виток соціальних служб і програм. Послідовне викорис­тання наукових методів дає змогу соціальним працівни­кам осмислити сутність, з'ясувати ефективність прак­тичних дій, ідентифікувати проблеми, які виникають у їхній роботі. Завдяки цьому значно ефективнішими ста­ють зусилля, спрямовані на привернення уваги громад­ськості до проблем соціально вразливих груп людей, от­римання фінансування на їх подолання, реалізацію ін­новаційних проектів, започаткування нових служб і запровадження нових послуг, зміну порядку, процедур, підходів у роботі.

Часто дослідження мають на меті вдосконалення со­ціальної політики, соціальних програм, привернення уваги до проблем і потреб певної групи клієнтів. На­приклад, вивчення у Великобританії у 70—80-ті роки XX ст. особливостей скоєння злочинів людьми, які ма­ють психічні розлади, розвінчало чимало суспільних стереотипів, започаткувало процес вироблення нового ставлення до цієї соціально вразливої групи. У зв'язку з цим політику і практику догляду за ними було переорі­єнтовано від надання допомоги у спеціалізованих закри­тих психіатричних лікарнях до створення мережі соціальних та медико-соціальних служб у громаді, розвитку нових методик соціальної роботи за місцем проживання.

В Україні спробу вплинути на соціальну політику і практичну соціальну роботу здійснила у 2003 р. коалі­ція 57 недержавних організацій, що представляють ін­тереси осіб з інтелектуальною недостатністю. Готую­чись до діалогу з органами державної влади щодо вдос­коналення системи надання послуг цим особам, вона, опитавши 1036 родин із 15 регіонів України, узагальни­ла найгостріші їх проблеми, з'ясувала, які послуги вони вважають пріоритетними, яких змін очікують від систе­ми державної допомоги особам із інтелектуальною недостатністю. Крім того, було проведено окреме до­слідження стосовно дотримання прав людини у будин-ках-інтернатах, де перебувають діти та дорослі з інте­лектуальною відсталістю. Результати досліджень було оприлюднено на громадських слуханнях до Дня психіч­ного здоров'я, у пресі, наукових збірниках, передано у відповідний комітет Верховної Ради України, Мініс­терство праці та соціальної політики.

Отже, наукові дослідження різноманітних сфер, ас­пектів, проблем соціальної роботи не лише формують наукові засади соціальної роботи, а й мають прикладне значення. Вони сприяють оптимізації реальної практи­ки, відкривають нові її грані, внаслідок чого більше ко­ристі отримують клієнти соціальних служб. Саме в цьо­му полягає особливість соціальної роботи як науки, спрямованої на виявлення можливостей вдосконалення практики надання соціальних послуг та поліпшення со­ціального середовища.

 

План

1. Поняття особистість та його трактування у філософії, психології та соціології.

2. Інтраіндивідуальний та інтеріндивідуальний (міжособистісний) підходи як основні підходи в концепціях розвитку особистості.

3. Біологічні, психологічні та соціальні характеристики особистості.

4. Три основні концепції розвитку людини.

5. Системний підхід та системна концепція як синтез даних про людину.

 

Сучасна комплексно-орієнтована теорія соціальної роботи покликана насамперед відображати зміни, що відбулися в науках про сутність людини. Адже саме людина є основним суб'єктом-об'єктом соціальної роботи. Зазначимо, що суб'єкт-об'єктність тут підкреслює активний характер клієнта соціальної роботи, якого необхідно максимально зорієнтувати на самодопомогу в складних життєвих ситуаціях.

Зауважимо, що суб'єктом-об'єктом соціальної роботи в цьому разі визначається не особистість, а людина, і хоча практично всі розглянуті раніше теорії соціальної роботи ґрунтуються на певній теорії особистості – рольовій, колективній, необіхевіоризму, марксизму, відхід від традиційно усталених підходів не випадковий. Він викликаний намаганням подолати окремі обмеження в розумінні суб'єкт-об'єкта соціальної роботи.

Як відомо, поняття "особистість" широко використовується в науках, пов'язаних із соціальною роботою: філософії, психології та соціології.

У філософії особистість розуміють як стійку систему соціально значущих рис, що характеризують індивіда як члена певного суспільства або спільноти, тобто як соціальний та психологічний образ людини [53, 314]. Таке визначення особистості відповідає масштабам і спрямованості проблем філософського дослідження її, найважливішими з яких є біологічні та соціальні детермінанти, ступені свободи щодо природи, суспільства і самої себе.

Філософське визначення особистості містить в своїй структурі як соціологічне розуміння особистості (соціальний образ людини), так і психологічне (психологічний образ). Тим самим передбачається потреба вивчати особистість із метою з'ясування механізмів її поведінки в єдності соціолого-психологічних підходів.

У психології, де існує багато різних розумінь особистості, найусталенішим є визначення особистості як деякої неповторної єдності, цілісності, найвищої інтегруючої інстанції, що керує психічними процесами індивіда і надає його поведінці послідовності та стійкості [65,160].

Основною психічною проблемою дослідження особистості академік О.Леонтьев вважає проблему внутрішньої структури особистості, рівнів, що утворюють її, та їх співвідношення. З цією проблемою пов'язане нове бачення співвідношення біологічного та соціального в людині [65, 160].

Педагогіка, для якої виховання особистості є предметом дослідження, обмежується, як правило, психологічним визначенням особистості, не включаючи часто поняття "особистість" до основних категорій [93, 9-10]. Такий підхід навряд чи можна визнати виправданим, оскільки може виникнути "розрив" між педагогічною системою виховання та її центральною ланкою – особистістю.

Соціологічний підхід до дослідження особистості спирається як на точку відліку не на індивідуальні особливості людини, а на її соціальне оточення – соціальну систему, в яку вона входить, і соціальні ролі, які виконує в цій системі.

У межах загального соціологічного підходу об'єднано комплекс концептуальних підходів до розуміння особистості як специфічного утворення, що виводиться з певних соціальних факторів, які виокремлюються як основні [87, 762].

Не розкриваючи далі змісту вітчизняних концепцій особистості (оскільки вони певною мірою відбивають поєднання вже розглянутих раніше концепцій), зазначимо, що їх можна згрупувати за двома основними напрямами.

По-перше, це інтраіндивідуальний підхід, який зосереджує увагу на вивченні типових рис, установок і якостей людини.

По-друге, інтеріндивідуальний (міжособистісний) підхід, коли наголос робиться на дослідженні закономірностей міжособистісних стосунків людей під час виконання ними різних соціальних ролей. Слід підкреслити, що в сучасній російській соціології спостерігається тенденція до об'єднання обох підходів – інтра- та інтеріндивідуального. Це створює сприятливі передумови для соціального моделювання особистості, прогнозування тенденцій розвитку взаємодії особистості й суспільства.

Для дослідження проблем особистості соціологія використовує окремі соціологічні категорії, наприклад, структура особистості, соціальна активність, адаптація, соціалізація, норми, інтереси, мотиви, потреби, ціннісні орієнтації, установки, поведінка, діяльність, типи особистості. Хоча більшість цих категорій успішно застосовується у теоріях соціальної роботи, необхідно обережно ставитися до використання їх у кожному конкретному випадку. Так, захоплення типологізацією особистості як основою для класифікації типів клієнтів соціальної роботи може призвести до відриву від реальної дійсності, схематизму окремих форм соціальної роботи.

Тому не можна не погодитись із соціологами [118, 104-105], які вважають особистість специфічним об'єктом соціології, в якому соціальне часто переплітається з психологічним. Тому соціолог, вивчаючи особистість, змушений доповнювати традиційні соціологічні методи психологічними та іншими методами, які розширюють можливості пізнання. Доводиться звертатися також до інших галузей гуманітарного знання.

Не слід забувати, стверджує відомий вчений Я. Щепаньський, що "з погляду загальної теорії поведінки індивіда і спільноти біологічні й особливо біопсихічні рушійні елементи особистості та їхні психологічні механізми важливі і соціолог не може нехтувати їх знанням" [154, 66].

Справді, як і будь-який організм, людина має біологічні та життєві потреби, які одержує разом з організмом, успадковує, що не залежать від її свідомості та власного досвіду, а властиві всім живим організмам. Ці потреби й становлять, за визначенням П.Сорокіна, "біологічні фактори поведінки й суспільного життя людей" [106, 88]. Кожна незадоволена біологічна потреба "владно вимагає задоволення, мов пара штовхає людину до ряду дій та вчинків, спрямованих на їхнє задоволення" [106, 89].

Безсумнівно, "біологічні основи та фактори особистості" [154, 66] слід ураховувати також під час соціологічного дослідження проблем соціальної роботи, прямо пов'язаних з управлінням і самоврядуванням, поведінкою особистості. Мабуть, суб'єкт-об'єкт потрібно розглядати в поєднанні всіх його характеристик – біологічних, психологічних і соціальних. Очевидно, повинно йтися про дослідження людини як біопсихосоціальної істоти.

Водночас людина й нині залишається однією з найскладніших проблем, хоча є предметом вивчення сукупності наук: філософії, теології, психології, соціальної психології, соціології, антропології, фізіології тощо. При цьому спільною проблемою, над розв'язанням якої працюють дослідники різних наук, є співвідношення біологічного та соціального у природі людини. Визнаючи, що в її природі наявні елементи як біологічного, так і соціального походження, вчені по-різному оцінюють співвідношення і взаємодію цих елементів, а також їхній вплив на поведінку людини.

Сукупність різних підходів можна звести до трьох основних концепцій проблеми людини залежно від трактування співвідношення біологічного та соціального. До концепцій відносяться:

- біологізаторська;

- суто соціальна (соціологізаторська);

- біосоціальна.

Суть біологізаторської концепції полягає в тому, що біологічні фактори вирізняють як основні, визначальні в життєдіяльності людини. Одним із прихильників такого розуміння природи людини був 3. Фрейд, який звернув увагу на негативні, ірраціональні аспекти людини, пов'язані з її біологічною природою та психікою. Саме біологічні потреби людини, насамперед сексуальні, є, за його твердженням, основними в людській природі й "доводи розуму безсилі проти їхніх пристрастей" [143, 97]. Суспільство робить спробу обмежити задоволення цих потреб за допомогою культури, моралі, права. Проте доводиться зважати на те, "що в усіх людей існують деструктивні, тобто антисуспільні або антикультурні, тенденції і у багатьох вони досить сильні, щоб визначати їхню поведінку в людському суспільстві" [143, 96].

Як бачимо, тут фатальна детермінація психіки людини закладена в її генофонді. Через це вона приречена залишатись у полоні біологічних законів.

Неадекватне уявлення про роль біологічного в житті людини властиве й біологічному редукціонізму. Хоча представники цього підходу й визнають наявність для людини "надорганічного", тобто соціального, середовища, проте індивідуальний досвід при цьому набувається за законами, що збігаються з біологічними законами пристосування організму до середовища. Інакше кажучи, ці закони не змінюються при переході від тварин до людини, а створюються лише кількісні ускладнення процесів пристосування – як видового, так і індивідуального.

Такого підходу до розуміння сутності людини дотримуються також представники біхевіоризму – напряму у психології, в основі якого лежить розуміння людини як сукупності відповідних реакцій на вплив зовнішнього середовища.

Характерно, що такий підхід поширюється як на людину, так і на тварину. Основоположник цієї теорії Е.Торндайк стверджував, що "під поведінкою ми розуміємо всяку діяльність людини і тварини – немає значення, виражається вона у простих мимовільних чи у витончених думках і почуттях" [129, 20].

Згідно з цією концепцією людина народжується з деякими схемами поведінки (дихання, ковтання тощо), а решту схем засвоює методом спроб і помилок. При цьому вдала реакція закріплюється, а після багаторазового повторення автоматизується. У такий спосіб утворюються найскладніші "репертуари поведінки".

Розуміючи прагнення дослідника до вивчення поведінки людини і ролі психіки як реальних процесів, що їх можна вимірювати й контролювати, важко погодитися зі спробою вилучення з поведінкових актів впливу свідомості, мислення, волі. Не можна розуміти поведінку людини лише як сукупність зв'язку S (стимул) – R (реакція), що демонструє американський психолог Б. Скіннер. Згідно з його новим "науковим" методом достатньо базуватися на ефективному регулюванні навколишнього середовища через фактори, що сприяють закріпленню певних навичок поведінки, а також на блокуванні небажаної поведінки покаранням.

Перебільшення ролі фізіологічних механізмів у поведінці людини властиве також представникам російської науки. Прагнення перенести досягнення великих учених-природодослідників I.Павлова, В.Бехтерева щодо вивчення умовних і безумовних рефлексів у тварин на поведінку людини певною мірою було притаманне також видатному психологу Л. Виготському. Віддаючи належне його праці, в якій обґрунтовано роль соціального у формуванні особистості (і навіть деякого перебільшення ролі останньої), слід зазначити явне переоцінювання можливостей радикальної перебудови людської природи, у тому числі й біологічного в людині.

Такі підходи відображають не лише погляди, що залишились у минулому. Окремі їхні елементи, ідеї зустрічаються також у сучасній науковій літературі. Так, відомий вчений академік М. Амосов, описуючи природу людини, стверджував: "Людина є стадна тварина з розвиненим розумом, здатним до творчості" [2, 56], "за природою – більше погана, ніж добра. Якщо вірити етологам – гірша від мавпи. Радикально переробити її природу можна лише генетичною хірургією, а можливості суспільного виховання доволі обмежені" [2, 60].

Певна річ, академік М.Амосов не заперечував впливу суспільства на формування особистості, проте вважав, що не слід перебільшувати його. На підтвердження цієї думки він наводить аргумент неістотності змін у мотивах людини за тисячоліття її розвитку. Задоволення потреб залишилось основним змістом життя. Змінилося співвідношення цих потреб, та й то не всіх. Головне залишилося – харчування, розмноження, сім'я, спілкування, допомога близьким, захист від небезпек, інформація, розваги, для дуже небагатьох – творчість, функція керування іншими людьми [2, 62].

Ці твердження мають особливе значення на тлі відходу суспільства від соціологізаторського розуміння людини як суто соціальної, предметно-діяльнісної істоти, лише як носія суспільних співвідношень. "З початку і до кінця особистість – це явище соціальної природи, соціального походження. Мозок же лише матеріальний орган, за допомогою якого особистість здійснюється в органічному тілі людини, перетворюючи її тіло в слухняне, легко кероване знаряддя", - розмірковує дослідник Е. Ільєнков [42, 328], розкриваючи майже повний зміст суто соціального підходу до людини – іншої крайньої точки зору (нарівні з біологізаторською). Як бачимо, прихильники цього підходу категорично відкидають наявність якихось біологічних рис у природі людини та їхній вплив на її поведінку. Людині, вважають вони, властиві лише соціальні характеристики поведінки [42, 328].

При цьому людська особистість, психіка, потреби та здібності розглядаються лише як продукт суспільства, як результат зовнішніх соціальних впливів. Психіка в такому контексті стає сукупністю суспільних відносин, перенесених всередину, що стали функціями особистості та формами її структури [20,198-199]. Звідси недалеко до уявлення людської особистості у вигляді "індивідуальної сукупності людино-функціональних органів" або ж як тілесної організації "того колективного тіла (ансамблю соціальних відносин), часточкою й органом якого є кожний окремий індивід" [42, 328, 330, 335].

Велике значення для утвердження соціологізаторського підходу в радянський період мала марксистська концепція людини, яка в нашій країні набрала статусу "єдиної правильної" наукової теорії. Сутність її полягає в розумінні людини як родової, діяльної, універсальної істоти. З такого розуміння природи людини як продукту суспільних відносин логічно випливає, що саме невідповідність суспільних відносин, які ґрунтуються на приватній власності, природі людини, заважають прояву "істинної сутності людини". Інакше кажучи, приватна власність, що проявляється в таких рисах соціальної системи, як експлуатація, конкуренція, товарно-грошові відносини, індивідуалізм, егоїзм тощо, заважає людині стати самою собою, якою вона є первісно. Отже, заважає реалізувати її сутність – суспільної, "історично людської" [73, 117], родової, універсальної, предметно-діяльнісної істоти, вільної від усіх породжень приватної власності. З метою реалізації людиною своєї сутності необхідно радикально змінити суспільство, створивши фактично нове, уже без приватної власності, й усунувши тим самим перешкоди, що не дають людині стати "істинною людиною", відчужують людину від її сутності.

Підкреслимо, що така концепція людини, яку практики революційної зміни суспільства сприйняли однобічно догматично, без урахування посилань марксизму на природні, життєві сили людини, на те, що істота, яка не має своєї природи, не є предметною істотою, а непредметна істота є неможливою, недоладною істотою [73, 162-168], несла в собі небезпеку ілюзорного, "полегшеного" уявлення про можливості впливу на людину з метою її зміни. Такі уявлення, що були покладені в основу ідеологічної роботи, не могли не призвести до спотворення у сфері суспільної свідомості, до однобічних, утопічних уявлень про взаємодію людини та суспільства. "Десятиліттями нас переконували, що людина – продукт суспільства, – пише М. Амосов. – Зроби революцію, скасуй приватну власність – і швидко зійде "короста капіталізму". Так відбувся ідеологічний зсув оцінювань у бік соціального" [1].

Нова людина як продукт революційного перетворення суспільства вбачалась ідеологам виховання такою, що підкоряється владі знеособлено загальної волі соціально-політичної організації суспільства. "Набути почуттів, зрозуміти інстинкти", зробити їх прозорими, протягти проводи волі в приховане й підпільне і тим самим підняти людину на новий біологічний ступінь, створити вищий суспільно-біологічний тип, якщо хочете, надлюдину..." – так виглядає програма "революційного перекуття" людини у висловленні одного з вождів світової революції Л.Троцького [130, 448-449].

До чого може призвести утопізм на рівні політичного керування суспільством, свідчить соціальна практика побудови соціалізму в колишньому Союзі. "Продуктом" потужної тоталітарної системи організації суспільства, ідеологічного впливу, що не ґрунтується на науковому розумінні сутності людини, замість "надлюдини" стала "людина-гвинтик", функціональний додаток до суспільного механізму.

Тож соціологізаторський підхід до розуміння природи людини, незважаючи на його уявну привабливість для використання з виховною метою, не дав очікуваного результату. Серед характеристик, що обмежують його можливості адекватного уявлення про сутність людини, можна виокремити такі [60, 38]:

• перебільшення ролі соціальних впливів на людину;

• абсолютизація ролі соціального стосовно психіки людини;

• ігнорування індивідуального рівня буття людини;

• ігнорування індивідуальних відмінностей людей.

Як бачимо, ні біологізаторська, ні соціологізаторська концепції не в змозі науково обґрунтувати природу людини, насамперед через однобічність. "Людина та її історія, – зазначав видатний соціолог П. Сорокін, – виявляються надто складними явищами, найскладнішими у світі. Пояснити їх за допомогою якогось одного принципу – справа безнадійна. Звідси хибність і безнадія всяких моністичних теорій, що роблять спроби пояснити історію та діяльність людей за допомогою одного фактора" [106, 181-182].

У прагненні подолати однобічність і об'єднати раціональні елементи кожної з розглянутих крайніх позицій виникла біосоціальна концепція людини. У цій концепції людська природа розглядається як біосоціальна. Людина при цьому вивчається як істота, що живе за біологічними та соціальними законами. У ній існують як соціальний (основний), так і повноцінний біологічний аспекти, які перебувають у діалектичній єдності. "Унікальність природи людини, – підкреслює дослідниця Т. Корсаєвська, – виражається в тому, що процес розвитку підпорядковується і законам суспільним, і законам живої природи, хоча й опосередкованим впливом суспільства" [56].

Представники цієї концепції, погоджуючись щодо єдності біологічного та соціального у природі людини, по-різному розуміють, як ця єдність реалізується.

Одні з них вважають, що біологічне в людині – це все, що пов'язане з організмом і його функціонуванням, а соціальне – зі свідомістю [95,116].

Інші зазначають, що біологічна сутність людини – у ній самій, а соціальна – у системі її соціальних відносин [148, 38].

Деякі з них стверджують, що біологічне – те, що сформувалось у людині до народження, а соціальне – після народження.

Дехто вважає, що в одній системі координат (зв'язків) людина постає як істота біологічна (індивід), а в іншій – як соціальна (особистість) [57, 42].

Соціобіологи, що так само є представниками біосоціальної концепції, обґрунтовують дві сутності людини – біологічну (дія спадковості) і соціальну (дія середовища) [101].

Неважко помітити, що в усіх розглянутих варіантах біологічне та соціальне в людині існують як щось відносно самостійне, немовби елементи, що паралельно співіснують. Зв'язок, взаємодія між ними існують, проте часто такою констатацією все й обмежується. Не пояснює цей взаємозв'язок і типологізація особистостей на основі співвідношення в них біологічного та соціального, а також розрізнення чотирьох типів:

• соціально і біологічно повноцінного;

• соціально повноцінного при біологічній неповноцінності;

• біологічно повноцінного при соціальній неповноцінності;

• соціально і біологічно неповноцінного.

Як бачимо, біосоціальна концепція, хоча й має переваги порівняно з біологізаторською та соціологізаторською, усе ж не дає чіткої відповіді на запитання, як соціальне та біологічне в людині взаємодіють. Не зовсім зрозуміло, яка їхня роль у механізмах поведінки людини.

Без адекватного наукового уявлення про природу та механізми взаємодії біологічного і соціального в життєдіяльності людини важко розраховувати на ефективність процесу цілеспрямованої соціальної роботи. Потрібні більш універсальні й комплексні підходи до дослідження людини, суб'єкт-об'єкта соціальної роботи.

Загальним недоліком вивчення людини традиційними гуманітарними науками є обмеженість, зумовлена предметною спрямованістю кожної з них. Людина вивчається під специфічним для окремої науки кутом зору, а не всебічно.

Отже, потрібний особливий науковий метод міждисциплінарного характеру, який давав би змогу синтезувати сукупні дані про людину, виражати їх у цілісному вигляді. Таким вимогам відповідає системний підхід у дослідженнях.