Тема 21. Технології соціальної роботи з інвалідами

 

1. Підхід до проблеми інвалідності в сучасних умовах.

2. Технології соціальної реабілітації дітей з обмеженими мож­ливостями та з сім'ями, які виховують дітей-інвалідів.

 

1. Приблизно з середини 1970-х pp. визначились і почали отримувати все більшого поширення, насамперед в економіч­но розвинутих країнах, нові підходи у ставленні до людей з обмеженими можливостями, в тому числі і дітей, що виража­ються поняттям "інтеграція". Сутність цих підходів полягає в тому, що інваліди не є соціально відокремленими та ізольова­ними членами суспільства, беручи участь у всіх видах й фор­мах соціального життя разом і нарівні з іншими.

Реальне втілення ідей інтеграції - проблема комплекс­на і дуже складна навіть для соціально і економічно благо­получних країн. Але складність полягає не тільки в тому, що це вимагає величезних засобів (переобладнання громадсь­ких місць, будівель, транспорту і т.ін.), але й у необхідності зміни свідомості як самих людей з обмеженими можливос­тями, так і інших членів суспільства. Насамперед це сто­сується тих, хто є найближчим оточенням людини з інвал­ідністю, зокрема сім'ї.

Відповідно до Декларації про права інвалідів (ООН, 1975 p.) інвалід - це будь-яка особа, яка не може самостійно забезпе­чити повністю чи частково потребу в нормальному особисто­му і (чи) соціальному житті через недосконалість фізичних чи розумових можливостей.

У 1989 р. ООН прийняла текст Конвенції про права дити­ни. У ній закріплено право дітей, які мають відхилення в роз­витку, вести повноцінне і достойне життя в умовах, що дозво­ляють їм зберегти гідність, почуття впевненості в собі і полегшують їм активну участь у житті суспільства (ст.23); пра­во цих дітей на особливу турботу і допомогу, яка повинна на­даватися по можливості безоплатно з урахуванням фінансових ресурсів батьків чи інших осіб, які забезпечують життєді­яльність дітей-інвалідів.

В Україні за роки незалежності також відбулися зміни сто­совно проблем інвалідності. Наприклад, у 1991 р. був прийня­тий, а в 1994, 1996, 2000 pp. доповнений і вдосконалений За­кон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", в якому вперше у вітчизняному законодавстві пріо­ритетом соціальної політики держави стосовно інвалідів стає реабілітація. Закон передбачає ряд спеціальних прав для інвалідів, без яких вони не можуть успішно інтегруватися в суспільство, зокрема:

¨ право на медичну допомогу (безкоштовно або на пільго­вих умовах), право на медичну реабілітацію;

¨ право на забезпечення безперешкодного доступу до інформації з допомогою засобів комунікації;

¨ право на забезпечення безперешкодного доступу до об'єктів соціальної інфраструктури;

¨ право на освіту;

¨ право на працевлаштування;

¨ право на матеріальне забезпечення;

¨ право на соціально-побутове обслуговування;

¨ право на медичне і санаторно-курортне лікування;

¨ право на транспортне обслуговування;

¨ право на створення громадських об'єднань.

Відповідно до положень цього Закону розроблено і затвер­джено цілий ряд документів, зокрема: Комплексну програму розв'язання проблем інвалідності в Україні, Положення про медйко-соціальну експертизу, Положення про індивідуальну програму реабілітації, Положення про фонд соціального захис­ту інвалідів в Україні.

Протягом останніх років прийнято низку законодавчих і нормативних актів, що гарантують соціальну захищеність державою тих категорій громадян, які в силу вроджених або набутих фізич­них чи психічних вад потребують особливої уваги і захисту.

Верховною Радою України 5 липня 2001 р. прийнято Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", який законодавчо закріпив фіксований розмір нормативів робочих місць для за­безпечення працевлаштування інвалідів на рівні чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих для всіх підприємств, установ і організацій, незалежно від форми влас­ності і господарювання, що є одним із напрямів підвищення рівня зайнятості інвалідів.

В Україні інваліди становлять 5% населення, їхніми пробле­мами займаються 912 організацій, 172 з них об'єднані в Союз організацій інвалідів України.

Згідно зі ст. ст. 36, 37, 38 Закону "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" матеріальне, соціально-побуто­ве і медичне забезпечення інвалідів здійснюється у вигляді гро­шових виплат (пенсій, допомог, одноразових виплат), забезпе­чення медикаментами й іншими засобами, включаючи автомобілі, крісла-коляски, протезно-ортопедичні вироби, дру­ковані видання зі спеціальним шрифтом, звукопідсилюючу апаратуру та аналізатори, а також надання послуг з медичної, соціальної, трудової і професійної реабілітації, побутового та торговельного обслуговування.

Види необхідної матеріальної, соціально-побутової, медич­ної допомоги визначаються органами медико-соціальної експер­тизи в індивідуальній програмі реабілітації. Допомога надаєть­ся за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів в Україні. Послуги по соціально-побутовому і медичному обслу­говуванню, технічні та інші засоби надаються інвалідам безплат­но або на пільгових умовах.

Після встановлення інвалідності в місячний термін фахів­цями Бюро медико-соціальної експертизи (БМСЕ) розроб­ляється індивідуальна програма реабілітації, що затверджуєть­ся керівниками БМСЕ й у триденний термін направляється в орган соціального захисту і вручається інваліду.

Законом та іншими нормативними актами передбачаються різні форми соціального обслуговування інвалідів, у тому числі:

¨ соціальне обслуговування вдома (включаючи соціально-медичне обслуговування);

¨ напівстаціонарне соціальне обслуговування у відділеннях денного (нічного) перебування громадян в установах соціаль­ного обслуговування;

¨ стаціонарне соціальне обслуговування в будинках-інтернатах, пансіонатах і інших стаціонарних установах соціаль­ного обслуговування;

¨ термінове соціальне обслуговування (як правило, у ситу­ації, що не терпить зволікання, - організація харчування, забезпечення одягом, взуттям, нічлігом, термінове надан­ня тимчасового житла і т.ін.);

¨ соціально-консультаційна допомога.

Передумовою гарантій зайнятості для інвалідів є здобуття відповідної освіти і професії. Законодавство гарантує право інваліда на навчання і професійну підготовку. Навчання інвалідів здійснюється в загальних або спеціальних навчальних закладах. Професійна підготовка або перепідготовка інвалідів здійснюється з урахуванням медичних показань і протипока­зань для наступної трудової діяльності. Вибір форм і методів професійної підготовки провадиться згідно з висновками медико-соціальної експертизи. При навчанні, професійній підго­товці або перепідготовці інвалідів поряд з загальними допус­кається застосування альтернативних форм навчання. Обдаровані діти-інваліди мають право на безплатне навчання музиці, образотворчому, декоративно-ужитковому мистецтву в загальних навчальних закладах або в спеціальних позашкіль­них навчальних закладах.

Для отримання освіти і професії за інших рівних умов інва­ліди мають переважне право на зарахування до вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. У сфері управління Міністер­ства праці та соціальної політики України функціонують п'ять спеціалізованих навчально-виховних закладів інтернатного типу для дітей-інвалідів (Кам'янець-Подільський планово-економічний технікум-інтернат, Харківський обліково-економіч­ний технікум-інтернат, Житомирський технічний ліцей-інтернат, Луганське професійно-технічне училище-інтернат, Самбірське професійно-технічне училище-інтернат), які створюють умови для професійної реабілітації, здобуття робітничих професій та спеціальностей найбільш незахищеному контингенту молоді, що має І—III групи інвалідності. Щороку до цих закладів вступає понад 500 дітей-інвалідів.

У 2001 р. розпочато реалізацію Концепції ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів. Протягом 2002-2005 pp. передбачено створення в усіх областях центрів раннього втручання і соціаль­ної реабілітації дітей-інвалідів, центрів професійної, медичної та соціальної реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливос­тями й у містах з чисельністю населення понад 50 тис.

Згідно зі ст. 40 Закону "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" конкретні умови і порядок пенсійного забез­печення інвалідів визначаються законодавством про пенсійне забезпечення в Україні і рішенням Уряду України з відповід­них питань. Пенсія з інвалідності - це така пенсія, яку призна­чають особі на тривалий час чи постійно у зв'язку з виявлен­ням певної хвороби і визнанням інвалідності І, II чи III групи. Пенсії з інвалідності призначають у таких розмірах: інвалідам І групи - 70%, II - 60%, інвалідам III групи - 40% заробітку. Мінімальний розмір пенсії встановлюють на рівні соціальної за відповідною групою інвалідності: інвалідам І групи - 200% мінімального розміру пенсії за віком; інвалідам II групи - 100% мінімальної пенсії за віком; інвалідам III групи - 50% мінімаль­ної пенсії за віком.

Соціальна реабілітація осіб з обмеженими можливостями -одне з найбільш важливих і важких завдань сучасних систем соціальної допомоги і соціального обслуговування. Неухильне зростання числа інвалідів, з однієї сторони, збільшення уваги до кожного з них - незалежно від його фізичних, психічних чи інтелектуальних здібностей - з іншої уявлення про підвищен­ня цінності особистості і необхідності захищати її права, що є характерним для демократичного, громадянського суспільства, -з третьої, - все це визначає важливість соціально-реабілітацій­ної діяльності.

В Україні нараховується 470 реабілітаційних установ різно­го профілю, підпорядкованості і форми господарювання, у тому числі 238 реабілітаційних установ органів праці та соціального захисту населення, 52 - охорони здоров'я, 36 - сім'ї та молоді, 92 - громадських і релігійних організацій, благодійних фондів.

2. Основне, що повинен враховувати у реабілітаційній ро­боті з дітьми-інвалідами соціальний працівник, - це те, що його діяльність не є вузькоспеціалізованою, а являє собою широкий спектр послуг, що надаються дітям, які мають порушення у роз­виткові, та їхнім сім'ям.

Важливою складовою цієї роботи є розробка програми соціаль­но-педагогічної реабілітації дитини з обмеженими можливостя­ми, що здійснюється з урахуванням особистісних і психолого-педагогічних реабілітаційних можливостей дитини. У програму включаються: конкретні завдання педагогічної реабілітації, які визначаються з урахуванням як вихідного рівня фізичного і психічного розвитку дитини, так і зони її найближчого розвит­ку; зміст ігрової, мовної, художньої, трудової, пізнавальної та інших видів діяльності; форми організації реабілітаційної діяль­ності конкретної дитини з обмеженими можливостями, мето­ди і прийоми включення дітей у заплановану діяльність; облад­нання, інвентар, технічні засоби, що забезпечують здійснення * реабілітаційного процесу, індивідуальний та диференційований підхід до дітей. Кожний розділ індивідуальної програми орієн­тований на певний термін (тиждень, місяць тощо), по закінчен­ню якого здійснюється аналіз результативності реабілітаційно­го процесу, коректування завдань, уточнення і, можливо, зміна змісту реабілітаційної діяльності. У реабілітаційній діяльності етапи просування вперед повинні бути дуже незначними, мати якісні відмінності.

Виховання дитини з обмеженими можливостями - нелег­ке завдання. Дуже важливо, щоб педагоги, батьки і оточуючі ставились до неї природно, яким би не був дефект дитини. Якщо педагоги, батьки отримують радість від спілкування з дитиною, люблять її такою, якою вона є, не виявляють зайвого хвилювання, не соромляться її зовнішнього вигляду і підтриму­ють її спілкування з іншими людьми, то дитина виростає врівноваженою, здатною до спілкування і їй легше буде адаптуватися в колективі здорових однолітків. Разом з тим, жалість та надмірна опіка у ставленні до цих дітей значною мірою уск­ладнюють їх подальшу соціальну адаптацію.

Слід вказати на необхідність розвитку форм діалогічного спілкування між дітьми-інвалідами і їх здоровими однолітка­ми, де як привід до спілкування є будь-яка спільна діяльність, що однаково актуальна для обох сторін. У побудові взаємин здорових дітей з дітьми-інвалідами мова повинна іти найпер­ше не про милосердя, а про співдружність і співробітництво, де аномальна дитина - суб'єкт спільної діяльності, рівноправ­ний учасник спільного творчого освоєння оточуючого світу. У побудові й реалізації таких взаємостосунків дитина з обме­женими можливостями: отримує досвід належати до світу, що знаходиться поза стінами соціальної реабілітації; розширює репертуар своїх соціальних ролей, способів комунікацій із зовнішнім світом; привчається сама організовувати для себе допомогу зі сторони здорових людей там, де без цього не об­ійтись, спокійно ставитись до відмови стосовно допомоги, розуміючи, що така допомога, як правило, ситуативна. Як тільки вихованці починають усвідомлювати, що увага до них заснована не на бажанні вберегти від небезпек зовнішнього світу, а на прагненні включити їх у загальний хід життя і подій, підлітки-інваліди стають активними учасниками, включають­ся у спільну діяльність, яка допомагає розвиткові поведінкових і адаптаційних навичок.

Важливу роль у реабілітації дітей-інвалідів відіграє їхня трудова діяльність. Праця дітей з обмеженими можливостями повинна розглядатися як творчий спосіб вираження думки, морального ставлення до людей і до природи, громадянської відповідальності та інших особистісних сил людини, що розви­вається. У процесі включення дітей з обмеженими можливос­тями в трудову діяльність може актуалізуватися ряд соціально-педагогічних і реабілітаційних можливостей праці:

¨ праця - важливий засіб розумового розвитку, бо з її до­помогою дитина може практичним чином осягати важливі зв'язки, залежності, відносини, які потім "відкладаються"

в розумовій діяльності ("розум дитини дуже часто знахо­диться на кінчиках її пальців");

¨ праця є могутнім фактором розвитку дитячої солідарності -важливих для повноцінної соціальної адаптації дітей з об­меженими можливостями відносин взаємної допомоги, підтримки, кооперації і співробітництва. Спільна праця як фактор цілісності дитячого співтовариства може порівню­ватися лише з колективною грою;

¨ трудова діяльність дітей виступає важливим засобом їхнього морального розвитку. Правильно організована праця утверджує дитячу потребу бути потрібним людям, допомагає дитині-інваліду повірити в себе, розвинути по­чуття власної гідності, підвищити самоповагу до себе;

¨ трудова складова виховної системи є важливою для ви­роблення нормального міжпоколінного спілкування дітей з обмеженими можливостями із дорослими. У продук­тивній трудовій діяльності стосунки дорослих і дітей є більш природними, у них не за формою, а по суті реалі­зується суб'єкт-суб'єктна взаємодія.

Надзвичайно важливою є соціально-педагогічна робота з сім'єю, в якій виховується дитина з обмеженими можливостя­ми. Головна мета такої діяльності - допомогти сім'ї справитися з важким завданням виховання і розвитку дитини, сприяти її оптимальному функціонуванню, вплинути на сім'ю таким чи­ном, щоб мобілізувати її можливості для вирішення завдань реабілітаційного процесу, іншими словами - сприяти соціальній адаптації і реабілітації сім'ї в ситуації народження дитини-інва-ліда, підвищувати її соціально-рольову адаптованість.

Під соціально-рольовою адаптованістю сім'ї розуміється здатність членів сім'ї оволодіти новими поведінковими ролями в новій, вкрай несприятливій, ситуації. Рівень соціально-роль­ової адаптованості характеризується основними показниками: ставленням до дитини; реабілітаційною активністю сім'ї; реабі­літаційною культурою сім'ї.

Ставлення до дитини - одна із найважливіших характери­стик сім'ї, що визначає її внутрішні ресурси в процесі реабілітації дитини. Ставлення може бути конструктивним чи дест­руктивним.

Сім'ї, які демонструють конструктивне ставлення до пробле­ми дитини, не заглиблюються в переживання того, що трапи­лося, а намагаються змінити ситуацію і своє ставлення до неї. Головна мета в таких сім'ях - пошук шляхів компенсації пору­шень, розвиток здібностей дитини, терпіння і підтримка дити­ни в будь-якому починанні.

Деструктивне ставлення виявляється в ігноруванні пато­логії дитини чи в акцентуації на ній. Ігнорування знаходить свій прояв у тому випадку, коли батьки не докладають зусиль і навіть перешкоджають оздоровленню дитини. Акцентуація у ставленні до дитини полягає в тому, що спосіб життя сім'ї за­лежний від хвороби, орієнтований на хворобу. Зациклення на інвалідності дитини відображається у різноманітних невротич­них проявах у членів сім'ї: тривожність, низька самооцінка, почуття вини тощо, які з часом передаються дитині. Деструк­тивне ставлення до дитини може відображатися також в нега­тивізмі, тобто негативному ставленні до неї: відкритому, коли з дитиною поводяться жорстоко, чи прихованому, що виявляєть­ся в емоційному відчуженні дитини.

Під реабілітаційною активністю сім'ї розуміються всі зусил­ля її членів, спрямовані на оздоровлення, розвиток, соціаліза­цію дитини. Реабілітаційна активність сім'ї включає:

1) активність у пошуці джерел медичної допомоги, своєчасність, послідовність і ретельність у виконанні медичних рекомендацій, підтримку регулярних контактів з оз­
доровчими закладами;

2) активність педагогічних зусиль сім'ї, їх спрямованість на всебічний розвиток дитини; пошук і реалізацію її компенсаторних можливостей, самостійне оволодіння розвиваючими і корекційними методиками;

3) власне соціальну активність сім'ї, тобто її наполегливість в пошуці джерел як матеріальної, так і моральної підтримки (наприклад, через утворення груп взаємодопомоги),
прагнення сім'ї вирішувати конфліктні ситуації, що виникають, через надання переваги життєвій стратегії "той, хто виграє", а не пасивній позиції "жертви".

Реабілітаційна культура сім'ї являє собою специфічну сис­тему цінностей, ідей, знань і навичок, що допомагають вирішу­вати конкретні завдання реабілітаційного процесу.

Аксіологічний (ціннісний) компонент реабілітаційної куль­тури складають принципи філософії незалежного життя, гума­ністичні принципи і цінності. На відміну від споживацької пси­хології, прагнення до незалежності - це продуктивна психологічна орієнтація, що не передбачає відмови від допомо­ги інших людей, але полягає в тому, що людина ставить перед собою такі ж цілі, як і інші члени суспільства, бере на себе таку ж відповідальність.

Когнітивний компонент реабілітаційної культури сім'ї дитини-інваліда включає знання з різних галузей науки і практики, що сприяють виконанню завдань реабілітаційного процесу.

До них відносяться: медико-біологічні знання про патологію дитини, її причини і наслідки; гігієнічні знання про особливості вигодовування й догляду за дитиною, про організацію побуту, режиму дня; соціально-правові знання про порядок встановлен­ня інвалідності, про права і пільги, пов'язані з нею, про можливі джерела матеріальної допомоги; психотерапевтичні знання про стадії протікання стресу та його наслідки, про механізми само­регуляції і методи психотерапії; психолого-педагогічні знання про вікові особливості дітей, про особливі потреби й специфіку розвитку дитини у зв'язку з її патологією, про можливі поведін-кові відхилення дитини і шляхи їх переборення та ін.

Праксіологічний компонент реабілітаційної культури вклю­чає різноманітні вміння і навички:

¨ психогігієнічні (вміння переборювати стресові ситуації, здійснювати психотерапевтичний вплив на дитину);

¨ комунікативні (вміти налагоджувати стосунки, вирішува­ти конфлікти в сім'ї і з найближчим оточенням);

¨ педагогічні (володіти навичками педагогічної корекції, в тому числі й методами ігротерапії, логопедичними прийо­мами і вправами);

¨ соціальної адвокатури (вміти захищати власні інтереси, а також інтереси і гідність дитини);

¨ лікувальні (володіти деякими лікувальними методиками, наприклад загальним масажем).

У роботі з сім'єю дитини-інваліда можуть бути використані різні технологічні моделі взаємодії.

З точки зору тривалості виділяють короткотермінові і дов­готермінові моделі взаємодії. До короткотермінових відносять кризоінтервентну і проблемно-орієнтовану моделі.

Кризоінтервентна модель роботи з клієнтом передбачає надання допомоги безпосередньо в кризовій ситуації. Втручан­ня спеціалістів у цей момент є дуже ефективним. Це пояснюєть­ся тим, що в період усвідомлення кризової ситуації люди особ­ливо чутливі до допомоги. Оскільки кризова ситуація вимагає швидкого реагування, її оцінка не передбачає детальної діагно­стики, а увага фокусується на масштабах дезадаптації і засобах для її переборення. При цьому використовуються як зовнішні форми допомоги, так і внутрішні ресурси клієнта. Втручання в кризову ситуацію, як правило, є першим ступенем взаємодії з сім'єю, яка виховує дитину-інваліда. У подальшому застосо­вується проблемно-орієнтована модель взаємодії.

Проблемно-орієнтована модель взаємодії відноситься, як і кри-зоінтервентна, до короткотермінових технологій, тривалість яких не перевищує 4 місяців і передбачає близько 12 контактів з клієнтом. Ця модель висуває вимогу до професіоналів, які нада­ють допомогу, концентрувати зусилля на тій проблемі, яку усві­домив клієнт і над якою він готовий працювати. Проблемно-оріє­нтована модель передбачає спільне вирішення проблеми. Робота протікає в дусі співробітництва з акцентом на стимулювання і підтримку здібностей клієнта у вирішенні його власних труднощів. Провідним методом проблемно-орієнтованої моделі є укладення контракту (договору) між професіоналом, який надає допомогу, і клієнтом - сім'єю чи окремим її представником.

Довготермінові форми роботи вимагають тривалого спілку­вання з клієнтом (від 4 місяців і більше) і зазвичай побудовані на психосоціальному підході.

Психосоціальна модель передбачає більш повне розуміння людей в контексті існуючої дійсності і використання цих знань, щоб допомогти клієнту розвивати і посилювати свій потенці­ал. Роль професіонала полягає у встановленні взаєморозумін­ня, допомоги підопічному в набутті свого образу, досягненні кращої самосвідомості. Клієнт у психосоціальній моделі висту­пає в пасивній ролі, майже в ролі пацієнта.

Основні завдання психосоціального підходу:

¨ змінити клієнта, у конкретному випадку - сімейну сис­тему, адаптуючи її до виконання своєї специфічної функції (реабілітації дитини-інваліда);

¨ змінити ситуацію - інші системи, що впливають на сім'ю;

¨ впливати на перше та друге одночасно.

Психосоціальна модель взаємодії з сім'єю використовуєть­ся переважно у тому випадку, коли є можливість установлен­ня довготривалих контактів, що дозволяють глибше дослідити сімейну проблему, спостерігати її динаміку і впливати на неї. Але застосуванню довготермінових моделей роботи, у тому числі і психосоціальної, заважає віддаленість проживання бага­тьох сімей від спеціалізованих реабілітаційних центрів, які, як правило, розміщені у великих містах. Також має місце низька мотивація батьків до тривалого співробітництва.

За умови низької мотивації звернення сімей за соціально-педагогічною, психологічною допомогою необхідне є застосу­вання такої форми роботи з сім'єю, як патронаж. Це одна із форм роботи соціального працівника, що являє собою відвіду­вання клієнтів на дому з діагностичними, контрольними, адап­таційно-реабілітаційними цілями, що дозволяють встановлюва­ти і підтримувати довготривалі зв'язки з клієнтом, своєчасно виявляючи проблемні ситуації, надаючи термінову допомогу.

Важливе місце серед технологій займають консультації. Кон­сультація являє собою взаємодію між двома чи декількома людь­ми, в ході якої знання консультанта використовуються для на­дання допомоги клієнту у вирішенні проблем чи підготовці до дій, що мають відбутися. Соціальному працівникові бажано консультуватися у батьків так само часто, як вони консультуються у нього. Якщо консультант зловживає своею позицією, підкреслює її важливість, надає перевагу односторонній пере­дачі знань, існує ризик збільшення залежності від нього батьків, зниження їхньої самостійності і впевненості в собі.

Поряд з консультативними бесідами, як правило, індивіду­альними, що ставлять за мету активізувати потенціал окремих членів сім'ї, можуть застосовуватися групові методи роботи з сім'єю (сім'ями) - треніши.

Психологічний тренінг являє собою поєднання багатьох прийомів індивідуальної і групової роботи, спрямованих на формування нових психологічних умінь і навичок. В основі тренінгових програм лежать групова дискусія і рольова гра. У нашій країні освітні тренінги для батьків поки що не отримали широкого поширення. Для того, щоб тренінг отримав визнан­ня і був успішним, він повинен бути максимально цілеспрямо­ваним і інтенсивним; нові вміння і навички повинні формува­тися поступово, із створенням широких можливостей для їх закріплення. Перед батьками слід ставити завдання, що адек­ватні рівню їх можливостей. Необхідно також використовува­ти систему зворотного зв'язку та ін.

Названі методи (консультативна бесіда, освітній тренінг) є універсальними, тобто використовуються як у короткотерміно­вих, так і в довготермінових формах роботи.

Ефективне вирішення проблем сім'ї, яка виховує дитину-інваліда, вимагає участі багатьох спеціалістів: медичних пра­цівників, корекційних педагогів, психологів, юристів. Вони можуть працювати в одному реабілітаційному центрі або в різних закладах.

Дослідники визначають також тактики роботи з батьками:

1. Безпосередня робота з конкретною сім'єю.

Соціальний працівник наносить візит сім'ї і в його ході:

¨ звертає увагу на зовнішній стан і оточення будинку, під'їзду, квартири;

¨ намагається побачитися не тільки з матір'ю, а й батьком, іншими членами сім'ї;

¨ відповідає на запитання батьків;

¨ спостерігає за тим, як в сім'ї ставляться до дитини, навчають та розвивають її;

¨ демонструє стратега поведінки, навчання, вирішення проблем.

Соціальний працівник:

¨ організовує консультацію з представниками інших служб, якщо це є необхідним для кращого розуміння і вирішен­ня проблеми;

¨ запрошує батьків відвідати засідання комісії, яка обгово­рює питання, що стосуються їхньої дитини;

¨ надає батькам письмовий звіт про результати тестування, оцінювання;

¨ передає батькам письмовий висновок з рекомендаціями щодо проведення занять вдома;

¨ запрошує батьків у клас, де проводяться заняття, запро­шує їх до участі у проведенні занять.

2. Опосередкована робота з конкретною сім'єю передбачає:

¨ запис інформації від батьків і коментарів спеціалістів у спеціальному щоденникові (наприклад, кожний тиж­день); аналіз записів у домашньому щоденнику спостере­жень при зустрічі із спеціалістом;

¨ представлення у звітах (наприклад один раз у півроку) результатів реабілітації;

¨ письмові повідомлення, інформація для батьків, організо­вані соціальним працівником з участю інших спеціалістів;

¨ контакти по телефону;

¨ видача батькам додому спеціальних ігор чи навчальних посібників;

¨ заповнення батьками запитальників, карт чи схем розвит­ку здібностей дитини;

¨ надання батькам можливості знайомитися зі змістом пап­ки і матеріалів, що стосуються їхньої дитини;

¨ видача батькам додому текстів, вивчених на заняттях в реабілітаційному центрі пісень, віршів, переліку вправ;

¨ перелік телевізійних програм, які доцільно дивитись бать­кам разом з дітьми.

¨

3. Безпосередня робота з групою батьків передбачає:

¨ зустрічі з батьками, обмін інформацією, звіт про хід реабі­літації та успіхи дитини, обговорення планів на майбутнє;

¨ виступи на зустрічах з батьками, відповіді на їхні запитання;

¨ організація семінарів для батьків: виступи, бесіди, рольові ігри, наступні практичні завдання дома;

¨ організація спеціального курсу для батьків з тієї чи іншої тематики;

¨ показ слайдів чи відеопрограм про заняття дітей, пояс­нення їх мети і сутності;

¨ організація відкритого уроку чи заняття із спеціалістом;

¨ день відкритих дверей чи вечір в реабілітаційному центрі;

¨ організація спільних заходів (відпочинок, представлення) з батьками і спеціалістами; асоціації батьків і спеціалістів;

¨ залучення батьків до підготовки і проведення особливих заходів - свят, фестивалів;

¨ допомога батькам в організації групових екскурсій для дітей, спортивних змагань і т.ін.;

¨ інтерв'ювання батьків про їх ставлення до послуг і подальші очікування від співпраці із соціальними працівниками.

4. Опосередкована робота з групою батьків передбачає:

¨ надання батькам інформаційних проспектів про послуги, свідчень про кваліфікацію персоналу, розклад роботи спеціалістів, зміст занять;

¨ підготовка інформаційного бюлетеня і його регулярне роз­силання;

¨ розсилання інформаційного буклета про те, як, на яких умовах і в яких випадках слід звертатися до конкретних спеціалістів;

¨ організація виставки книг чи ігрового матеріалу в мето­дичному кабінеті чи Куточку для батьків;

¨ підготовка письмових пропозицій щодо домашніх занять чи заходів, можливості відпочинку;

¨ підготовка буклету, що пояснює процедури тестування, оцінювання, перевірку ходу виконання реабілітаційного плану, інтерпретації результатів;

¨ видача батькам книг додому чи копіювання для них по­трібних фрагментів;

¨ розсилання чи передача опитаних листів для з'ясування потреб і думки батьків про послуги;

¨ підготовка відеопрограми для батьків;

¨ організація стенду чи дошки об'яв у кімнаті, де батьки че­кають на дітей;

¨ надання батькам можливості познайомитися з вирізками із журналів і газет;

¨ підготовка навчального посібника для батьків.

5. Розвиток контактів між сім'ями, призначених для того, щоб:

¨ сприяти розвиткові сітки нянь серед групи батьків;

¨ організувати відвідування досвідченими батьками сім'ї, де народилася дитина, якій необхідні реабілітаційні послуги;

¨ допомагати організувати асоціацію чи групу самодопомо­ги батьків;

¨ брати участь у регулярних зустрічах батьків удома чи в спеціальному місці;

¨ залучати батьків до ремонту чи наладки обладнання;

¨ сприяти тому, щоб батьки були представлені в комісіях чи радах шкіл і реабілітаційних центрів;

¨ сприяти залученню батьків до роботи в громадських організаціях;

¨ допомагати батькам організовувати клуби за інтересами і заходи для дітей.

Для того, щоб перебороти труднощі надання допомоги сім'ї дитини-інваліда, корисно використати такі ресурси:

¨ робота в команді, де для кожного випадку, що розглядаєть­ся, призначається один куратор, який координує дії інших;

¨ обмін досвідом, використання знань і вмінь співробіт­ників; організація консиліуму, групи підтримки для самих спеціалістів, де можна обговорювати успіхи чи невдачі, знаходити спільне вирішення проблеми;

¨ використання публікацій з питань соціальної роботи та відеотеки для підкріплення знань спеціалістів і для рекомендацій батькам.

Існує ряд компонентів успіху взаємодії спеціалістів і батьків:

¨ регулярний контакт (залежно від можливостей і необхід­ності - раз в тиждень, на два тижні, на шість тижнів);

¨ підкреслювання здібностей дитини, а не їх відсутності чи недоліків;

¨ залучення до роботи не лише батьків, а інших членів сім'ї, родичів;

¨ увага до більш широкого спектру потреб (мова йде не тільки про батьків, а й про всю сім'ю).

Все це буде сприяти розвиткові дитини і підвищувати мо­тивацію батьків до співробітництва.

Найбільш точно відображує ідеальний тип спільної діяль­ності батьків і спеціалістів поняття "партнерство". Партнерство передбачає повну довіру, обмін знаннями, навичками і досві­дом допомоги дітям, які мають особливі потреби в індивідуаль­ному і соціальному розвиткові.

 

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте зміст поняття інвалідності стосовно сучасних умов.

2. Що входить в поняття "соціальна рольова адаптованість сімі"?

3. Як визначається реабілітаційна активність та реабілітацій­на культура сім'ї?

4. Проаналізуйте короткотермінові та довготермінові моделі взаємодії соціального працівника з сім'ями, які виховують дітей-інвалідів.

5. Назвіть тактики роботи з батьками, які виховують дітей-інвалідів.

Практичні завдання

1. Праналізуйте технологію соціальної роботи з дітьми та молоддю з обмеженими можливостями.

Програма

"Соціальна підтримка дітей, підлітків,

молоді, хворих на цукровий діабет"

(Тернопільський обласний ЦССМ)

Актуальність проблеми.

Людина, хвора на цукровий діабет, не є інвалідом у повно­му розумінні цього слова. Такі люди, на перший погляд, нічим не відрізняються від здорових, але вони є інвалідами і для них характерні проблеми більшості інвалідів, а також певні свої, що пов'язані з особливостями протікання хвороби.

Усвідомлюючи свою "нестандартність", ці люди відчувають себе в ролі "жертви", і це викликає почуття самотності, непри­датності, відсутності перспектив. Невпевненість у собі, страх перед невизначеністю завтрашнього дня - усе це стало для багатьох молодих людей неминучим і, на жаль, звичним яви­щем у сьогоднішньому житті.

Але інвалідність - це проблема не тільки інваліда, А і його сім'ї та найближчого оточення. Батьки, які виховують дитину, хвору на цукровий діабет, не можуть позбавитися почуття про­вини (адже схильність до захворювання передається спадко­во). У благополучних сім'ях дитину часто занадто опікують, а в неповних або конфліктних, навпаки, не приділяють їй належ­ної уваги. Батьки зіштовхуються з матеріальними, психологіч­ними, соціальним проблемами та проблемами, пов'язаними з розв'язанням конфліктних ситуацій, що негативно позначають­ся на житті інших членів сім'ї.

З метою об'єднати такі сім'ї, допомогти їм зрозуміти, що з виникненням хвороби життя дитини не закінчується, що по­вноцінне життя хворого залежить від розуміння і підтримки рідних та близьких, було створено громадську організацію "То­вариство батьків дітей, хворих на цукровий діабет "Буратіно".

Дане товариство неодноразово зверталося в міський центр соціальних служб для молоді за допомогою у проведенні різно­манітних заходів та наданні різних видів допомоги. Це і вик­ликало необхідність розробки програми, спрямованої на підтримку дітей, хворих на діабет, та їхніх батьків.

Мета програми: забезпечення комплексного підходу до соціаль­ної підтримки дітей, підлітків, молоді, хворих на цукровий діабет.

Завдання:

1. Подолання комплексу неповноцінності дітей, підлітків, молоді, хворих на цукровий діабет.

2. Нормалізація мікроклімату у сім'ях, де є хворі на цукро­вий діабет.

3. Створення системи роботи з дітьми та молоддю, хвори­ми на цукровий діабет.

4. Формування позитивних установок громадськості щодо дітей та молоді, хворих на цукровий діабет, і проблем інвалід­ності в цілому.

Напрями реалізації програми

1. Дослідницька діяльність:

¨ соціологічне дослідження з вивчення міжособистісного спілкування в сім'ях, де є діти, хворі на цукровий діабет;

¨ щорічн