Клуб шанувальників звичаїв українського народу

Народні звичаї - загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті й побуті українського ет­носу. Звичаї фіксують елементи прийнятого народом способу життя, пов'язані з світоглядом, віруванням, обрядами українців. Для українських народних звичаїв характерний глибокий гу­манізм. Наприклад, коли дитина залишалася сиротою, про неї піклувалася громада. Народна звичаєвість вимагала шанувати старших, особливо батьків. Громадянські звичаї передбачали матеріальну допомогу убогим, хворим, потерпілим від стихійно­го лиха - на великі свята за рахунок громади влаштовували обіди для старих, жебраків. Неоціненне значення для людини будь-якого віку мають народні філософські ідеї, що лежать в ос­нові традицій і звичаїв календаря: безкінечність світу, безпе­рервність і вічність життя та його постійне оновлення, циклічність природних явищ, взаємозв'язок людини і природи, всесвіту та ін.

Ознайомлення зі звичаями рідного народу, організація відзна­чення народних свят та участь у них принесуть у життя людей похилого віку відчуття зв'язку з іншими людьми, наповнять бу­денні дні світлими, хвилюючими почуттями, посилять переко­наність у тому, що світ будується на Добрі, Красі, Справедливості.

Засідання клубу відбуваються залежно від активності учас­ників клубу та за рішенням ради клубу.

Діяльність клубу може включати такі види занять: організація святкування найзначніших українських свят; читання різноманітної народознавчої літератури; запрошення фольклорних колек­тивів; зустрічі зі знавцями української народної культури; конкур­си на кращого виконавця народної пісні (кращого оповідача ле­генд, бувальщин, усмішок); конкурси народних майстрів та ін.

Орієнтовна тематика зустрічей членів клубу, що поглиблю­ють знання про народні свята.

Січень. Різдвяні свята в Україні. "Радуйсь, Земле, Коляда їде".

Лютий. Стрітення. "Зустріч Зими і Літа".

Березень. "Сорок святих". "Теплого Олекси".

Квітень. Благовіщення. Великдень. "На Великдень сонце "грає".

Травень. День Святого Юрія."Святий Юрій відмикає землю і небо". День Миколи-Чудотворця.

Червень. Зелені свята."3ав'ю вінки та й на святки".

Липень. Свято Івана Купала. Свято Петра і Павла.

Серпень. Маковея. Спаса. Перша Пречиста.

Вересень. Здвиження. Друга Пречиста.

Жовтень. Покрова."Покровонько, покрівонько, накрий мені голівоньку".

Листопад. День святої П'ятниці. День святого Дмитра. День Михайла Архистратига.

Грудень. Введення (Третя Пречиста). Андрія. Миколи."Ой хто, хто Миколая любить?"

Література

1. Краснова О.В., Лидере А.Г. Социальная психология старения: Уч. пособие для студентов высш. уч.заведений. - М: Изд.центр "Академия", 2002.

2. Психология социальной работы: Уч. пособие / О.В.Александрова, О.Н. Боголю­бова, НЛ.Васильева и др. Под общ.ред. М.А. Гулиной. - Спб.: Питер, 2004.

3. Синчук С.М., Бурак В.Я. Право соціального забезпечення України: Навч. по­сібник. - К.: Т-во "Знання", КОО, 2003.

4. Соціальна робота в Україні: Навч. посібник / І.Д. Звєрєва, О.В. Безпалько, С.Я. Харченко та ін. За заг. ред. І.Д. Звєрєвої, Г.М. Лактіонової. - К.: Центр навчальної літератури, 2004.

5. Технологии социальной работы: Учебник / Под общ. ред. Е.И. Холостовой. - М: ИНФРА-М, 2002.

6. Яцемирская Р.С., Беленькая И.Г. Социальная геронтология: Уч. пособие для студ. высш. уч. заведений. - М.: Гуман. изд. центр ВЛАДОС, 2003.
Тема 19. Технології соціальної роботи з дезадаптованими дітьми і підлітками

 

1. Проблема дезадаптації дітей та підлітків в сучасному суспільстві.

2. Технології соціальної роботи з дезадаптованими дітьми і підлітками.

1. Одним із найважливіших напрямів соціальної роботи є робота з дітьми, яких виділяють в самостійну категорію, але нази­вають при цьому по-різному: важкі, важковиховувані, педагогічно занедбані, проблемні, дезадаптовані, діти групи ризику та ін.

Різні назви відображують різні точки зору на цю категорію дітей. Визначення "важкі", "важковиховувані", "педагогічно за­недбані", "проблемні" даються таким дітям з позиції педагога, для якого вони створюють особливі труднощі, проблеми, не­зручності і цим виділяються серед "звичайних" дітей. Така точ­ка зору лежить в основі традиційних педагогічних підходів у ставленні до цих дітей.

Поняття "дезадаптовані діти" має соціальний чи соціально-психологічний відтінок і характеризує дану категорію дітей з по­зицій соціальної норми, а точніше - невідповідності їй. Оскільки соціальна адаптація - це включення індивіда чи групи в соціаль­не середовище, пристосування їх до відповідних правил, систе­ми норм і цінностей, то соціальна дезадаптація підлітків - це порушення процесу соціального розвитку, соціалізації індиві­да. Найбільш характерними проявами соціальної і психолого-педагогічної дезадаптації цих дітей є їх агресивна поведінка, конфлікти з вчителями і ровесниками, вживання алкоголю і наркотиків, здійснення правопорушень (бійки, крадіжки й ін.) невідвідування школи, бродяжництво, спроби суїциду і т.ін.

У літературі перераховується декілька факторів, що вплива­ють на процес дезадаптації підлітків: спадковість (психофізич­на, соціаньна, соціокультурна), психолого-педагогічний фактор (дефекти сімейного і шкільного виховання), соціальний фактор(соціальні і соціально-економічні умови функціонування суспіль­ства), соціальна діяльність самого індивіда, тобто активно-вибір­кове ставлення до норм і цінностей свого оточення, особисті ціннісні орієнтації і здатність до саморегуляції своєї поведінки. У дослідженнях наголошується насамперед на соціальній зу­мовленості відхилень, що не виключає впливу індивідуальних особливостей особистості.

Сучасний стан українського суспільства не тільки не сприяє вирішенню проблеми дезадаптації дітей і підлітків, але, навпа­ки, загострює її. Можна виділити декілька політичних, соціаль­но-економічних, духовно-моральних факторів, що впливають на збільшення кількості соціально дезадаптованих підлітків:

¨ надмірна комерціалізація суспільства;

¨ розпад цілого ряду соціальних інститутів, які раніше пра­цювали на дитинство;

¨ погіршення соціально-економічних умов функціонуван­ня сім'ї (низький матеріальний рівень, погані житлові умови);

¨ зниження моральної культури суспільства та сім'ї;

¨ криміналізація суспільства, зростання впливу культу сили;

¨ втрата престижу освіти і чесного заробітку.

Досить суттєвими є психологічні фактори. У вітчизняній та зарубіжній літературі накопичений великий обсяг даних, який свідчить про те, що на формування дезадаптації здійснюють вплив такі з них:

¨ занедбаність як наслідок зовнішньо несприятливих умов життя і виховання, недостатньої уваги до дитини;

¨ депривація як результат повної відсутності зі сторони батьків теплих, близьких взаємин з дитиною, необхідних для її повноцінного розвитку;

¨ фрустрація, зумовлена тим, що дуже часто задоволенню життєво важливих потреб дитини заважають неперебо-римі труднощі;

¨ внутрішній конфлікт, формування комплексу особистіс-них проблем як перепон у сфері спілкування і діяльності, взаємин з людьми.

Невирішуваність внутрішніх протиріч з близькими людьми і "значущими іншими" трансформується спочатку у відчу­женість, потім у конфронтацію і, насамкінець, у постійну го­товність (диспозицію) до зіткнень, різних за способами взає­модії з оточуючими, формами свого вираження, ступенем інтенсивності, тривалістю і відкритістю протистояння.

Дезадаптації значною мірою сприяють певні психологічні особливості підліткового віку. Психологічним змістом підліткового періоду є, за Е.Еріксоном, криза ідентичності. Під ідентичністю розуміється визначення себе як особистості, як індивідуальності. її криза наступає після розпаду дитячого Я, коли дитина ще не відділяє себе від батьків у психологічному і соціальному плані.

У цьому віці людина схильна до запитань: "Хто я така?" і "Що я можу?". Як правило, дитина підліткового віку ідентифікує себе з тією людиною, яка є виразником найбільш привабливої мо­делі поведінки. Підліток шукає того, хто міг би стати його "дзер­калом", через яке він перевіряв би свої вчинки.

Для підліткового мислення характерні певні особливості, що накладають серйозний відбиток не лише на інтелектуаль­ну, а й на поведінкову сферу. По-перше, їм властива схильність до крайніх варіантів оцінки фактів і подій - пе­ребільшення чи применшення. По-друге, підлітки прагнуть до глобалізації мислення і роблять рішучі й остаточні висновки із неповної, одиничної інформації. По-третє, свої висновки вони обґрунтовують, виходячи з позицій максималізму, не розрізняючи нюансів.

Формування протиправної поведінки в 12-16 років - крайні прояви численних підліткових комплексів і компенса­торних реакцій, спрямованих на їх переборення. Суть цих ком­плексів - специфічні підліткові поведінкові реакції на вплив оточуючого середовища.

Однією з найбільш яскраво виражених реакцій підлітків є реакція емансипації, тобто прагнення звільнитися від опіки дорослих. Вона може поширюватися на встановлені в суспільстві, тобто дорослими, правила і норми.

Для підлітків властиве майже інстинктивне групування з ровесниками. Багато підліткових груп жорстко структуро-вані, у них є лідер, наближені до лідера, "бійці і опозиція". Такі групи мають "свою територію", яку "захищають" від втор­гнення ровесників та інших груп. У закритих закладах реак­ція групування проявляється досить сильно: створюються "земляцтва" (об'єднання за етнонаціональним принципом) і "сім'ї" (об'єднання за принципом "подобається - не подобається"). Переважна більшість правопорушень здійснюється саме в групі. Реакція групування - головний регулятор поведінки не­повнолітніх злочинців, тому і здійснювані ними злочини пере­важно групові.

Менш небезпечний характер, з точки зору правових відносин, носять реакції-захоплення, чи хоббі-реакції, підлітків. Захоплення є особистісно значущими для підлітків, тому вони можуть слугувати ключом для встановлення кон­такту з ними. Відсутність таких захоплень у підлітків є три­вожним симптомом.

Дослідження показують, що однією із важливих причин формування делінквентної поведінки у підлітків є страх перед майбутнім. Скоєння правопорушеня стає спробою перебороти цей страх у тій ситуації, коли дитина не бачить можливості раціонального вирішення ймовірних труднощів у майбутньому.

Значну роль у формуванні протиправної поведінки відігра­ють особливості виховання в сім'ї. Наприклад, гіперопіка зі сто­рони батьків приводить до формування підкорюваності і некри­тичності у ставленні до дорослих. Такі підлітки самостійно рідко йдуть на скоєння злочинів і виявляються втягнутими в них дорослими злочинцями. Вседозволеність формує такі риси ха­рактеру, як егоїзм, небажання рахуватися з думками, почуттями і правами інших людей. Часто такі підлітки навіть не усві­домлюють того, що скоїли злочин. Емоційне відторгнення зі сторони близьких людей призводить до того, що підліток стає емоційно нестійким, імпульсивним. Він здатний до скоєння найважчих злочинів задля того, щоб добитися визнання зі сто­рони значущих для нього осіб.

Ряд дослідників вважає, що підліткові суїциди і правопору­шення - це явища одного порядку. Правопорушення - це по­ведінка суїцидального характеру, що поєднує в собі відхід від реальності з пошуками легкого життя і бажанням спровокува­ти оточуючих.

2. Соціальна дезадаптація - це процес, який може бути зво­ротним. На думку багатьох вчених і практиків, можна не тільки попереджувати відхилення в соціальному розвитку дітей і підлітків, а й управляти процесом ресоціалізації соціально де-задаптованих дітей і підлітків.

Актуальна проблема - формування нової соціальної політи­ки щодо профілактики дитячої бездоглядності і соціального си­рітства. Закон України "Про охорону дитинства" (26.04.2001 р.) передбачає таку систему заходів щодо охорони дитинства:

¨ визначення основних правових, економічних, організац­ійних, культурних і соціальних принципів охорони дитин­ства, удосконалення законодавства про правовий та соціальний захист дітей, приведення його у відповідність до міжнародних правових норм у цій сфері;

¨ забезпечення необхідних умов для охорони здоров'я, на­вчання, виховання, фізичного, психічного, соціального, духовного та інтелектуального розвитку дітей, їх соціаль­но-психологічної адаптації та активної життєдіяльності, зростання в сімейному оточешгі в атмосфері миру, гідності, взаємоповаги, свободи, рівності;

¨ проведення державної політики, що спрямована на реа­лізацію цільових програм з охорони дитинства, надання дітям пільг, переваг і соціальних гарантій у процесі ви­ховання, навчання, підготовки до трудової діяльності, за­охочення наукових досліджень з актуальних проблем ди­тинства;

¨ встановлення відповідальності юридичних і фізичних осіб (посадових осіб і громадян) за порушення прав і закон­них інтересів дитини, спричинення їй шкоди.

Цей закон вперше створив всебічну базу для захисту прав дітей на основі системного підходу (дитина - сім'я - суспільство). Види соціальної роботи з дітьми визначає Закон Украї­ни "Про соціальну роботу з дітьми та молоддю" (21.06.2001 p.). Для повноцінної соціальної роботи з дезадаптованими дітьми та підлітками необхідне створення для них системи зак­ладів, завданнями яких мають бути:

¨ профілактика бездоглядності, бродяжництва, дезадаптації;

¨ психолого-медична допомога дітям, які потрапили з вини батьків чи у зв'язку з екстремальною ситуацією (в т.ч. і з фізичним і психологічним насильством) у безви­хідне становище;

¨ формування у дітей та підлітків позитивного досвіду соціальної поведінки, навичок спілкування і взаємодії з оточуючими людьми;

¨ виконання опікунських функцій у ставленні до тих, хто залишився без батьківської уваги і турботи, засобів до існування;

¨ психологічна і педагогічна підтримка, що сприяє подолан­ню кризових станів особистості;

¨ сприяння поверненню в сім'ю;

¨ забезпечення можливості отримати освіту;

¨ турбота про подальший життєустрій дітей.

Іншими словами, основна мета діяльності таких закладів - соціальний захист і підтримка дітей, їх реабілітація і допомога в життєвому визначенні.

Досить велика різноманітність типів закладів соціально-пе­дагогічної підтримки для дітей групи ризику склалася в Росії, ознайомлення з досвідом діяльності яких має значення і для соціальної роботи в Україні. Це, зокрема, такі заклади.

Центр соціально-трудової адаптації. Завдання центру -створення умов для початкової професійної підготовки, профорієнтаційно-виховної роботи серед учнів, здійснення контролю за дотриманням прав підлітків у сфері виробниц­тва та ін.

Центр невідкладної соціально-психологічно-педагогічної допомоги. Завдання: надання практичної допомоги дітям і підліткам, які постраждали від жорстокого поводження, фізичного, психологічного, сексуального насильства, тимчасово позбавлені сімейного піклування і засобів до існування.

Центр сімейного виховання. Основне завдання - робота з неблагополучними сім'ями; підвищення педагогічних, психоло­гічних, юридичних знань батьків; збереження сім'ї, її реабіліта­ція; підготовка підростаючих поколінь до шлюбу.

Кризовий центр "Гарний друг" створений як соціально-педа­гогічний заклад для надання допомоги дітям і підліткам, котрі знаходяться у важких, кризових життєвих умовах, коли стає неможливим чи небезпечним проживання дитини дома.

Психолого-медико-педагогічна служба. У її структуру вхо­дять: психологічний відділ, дефектологічний відділ, постійно діюча психолого-медико-педагогічна консультація. За результа­тами рекомендується навчання в класах компенсуючого навчан­ня, навчання у допоміжній школі.

Центр постінтернатної адаптації. Завдання: створення необ­хідних матеріальних і психолого-педагогічних умов для розвитку особистості вихованців соціально-педагогічних закладів; створен­ня сприятливих умов, наближених до домашніх, що сприяють розвитку особистості й адаптації в суспільстві; надання психоло-го-медико-педагогічної та соціальної допомоги випускникам зак­ладів соціально-педагогічної підтримки дитинства; захист прав і інтересів випускників на всіх рівнях соціального забезпечення.

Центр здоров'я і освіти. Завдання: заняття спортом, зміцнен­ня здоров'я, рекреація дітей та підлітків.

Заклади подібного спрямування існують і в Україні, підпо­рядковуючись різним відомствам. Значну роль у роботі з про­блемними дітьми та підлітками відіграють служби у справах неповнолітніх.

Виходячи з Конституції України та Конвенції ООН про права дитини, Закон України "Про органи та служби у спра­вах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх", введений в дію у 1995 p., визначив правові основи діяльності органів і служб у справах неповнолітніх, спеціальних установ для неповнолітніх, на які покладається здійснення соціального захисту і профілактика правопорушень серед неповнолітніх.

Служба у справах неповнолітніх районних держадмініст­рацій (міськвиконкомів) здійснює практично всю діяльність по захисту прав і законних інтересів неповнолітніх. За обсягом своїх можливостей і повноважень вона є основною ланкою в структурі органів і служб, на яких покладена конкретна робота з неповнолітніми. Основні завдання Служби: здійснення дер­жавної політики щодо соціального, правового захисту непов­нолітніх та попередження правопорушень серед них, зокрема надання їм інформаційної, правової, психолого-педагогічної, медичної та соціальної допомоги; профілактична робота з не­повнолітніми та батьками, що спрямована на попередження скоєння неповнолітніми правопорушень та злочинів, запобіган­ня прояву негативних явищ у підлітковому середовищі; коор­динація зусиль місцевих органів державної влади, органів са­моврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності у вирішенні питань соціального і правового захисту неповнолітніх, організації роботи щодо запобігання правопорушенням та бездоглядності серед них.

Служба у справах неповнолітніх разом з кримінальною міліцією у справах неповнолітніх бере участь у перевихованні підлітків, які: відбували покарання у вигляді позбавлення волі у ВТК; засуджені до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі; повернулися із шкіл чи профтехучилищ соціальної реабілітації; засуджені до гро­мадських та виправних робіт; звільнені від відбування покарання з випробуванням; звільнені від кримінальної відповідальності із зас­тосуванням примусових заходів виховного характеру; амністовані; схильні до вживання наркотичних речовин.

Наприклад, у структуру Служби у справах неповнолітніх м. Києва входять: міський психологічний центр, служба "Телефон довіри", притулок для неповнолітніх, з 2000 р. - медико-оздоровчий соціально-реабілітаційний центр для неповнолітніх - державний навчально-виховний та лікувально-профілактичний заклад санаторного типу. Він забезпечує поєднання загально­освітньої підготовки в обсязі державних вимог, оздоровлення та реабілітацію неповнолітніх, що потребують особливої соціальної, психологічної, педагогічної допомоги.

Службою у справах неповнолітніх м. Києва разом з кримі­нальною міліцією організований оздоровчий табір праці, відпочинку та соціальної реабілітації. До трудових загонів таборів залучаються підлітки та молодь віком 14-17 років з числа не­повнолітніх, які перебувають на обліку, і ті, які не навчаються і не працюють. Співробітниками міського психологічного цент­ру складені психологічні характеристики на кожного підлітка, розроблені рекомендації для батьків, педагогів щодо корекції поведінки та переорієнтації цих підлітків на нові життєві, мо­ральні та духовні цінності.

Важливу роль у роботі з дезадаптованими дітьми та підлітками відіграють центри соціальних служб для молоді, насамперед спеціалізовані служби при цих центрах: Служба психологічної допомоги "Телефон довіри", Кризовий центр соціально-психологічної допомоги, Служба соціальної підтримки сімей "Родинний дім", Служба вторинної зайня­тості молоді та ін. Основні завдання кризових центрів соціально-психологічної допомоги - надання комплексної психологічної, соціально-педагогічної, соціально-медичної, соціально-економічної, юридичної та інформаційної допомо­ги дітям, молоді та різним категоріям сімей, які перебувають у кризовій ситуації, зазнали різних форм насилля; здійснен­ня соціально-реабілітаційних заходів щодо відновлення соц­іальних функцій, психологічного і фізичного стану осіб, які зазнали насильства або перебувають у кризовій ситуації.

Соціальний працівник, який прагне ліквідувати всякого роду відхилення у поведінці підлітка, повинен вибрати головним об'єктом уваги зовсім не правопорушення і навіть не дезадаптацію, а при­чини їх виникнення, в тому числі соціально-психологічні, що ведуть дитину із світу нормальних взаємин з людьми у світ ілю­зорний, нерідко примітивний, кримінальний, а отже, асоціальний. При цьому особливу увагу слід приділяти тому періодові життя дитини, протягом якого формується її особистість, коло моральних інтересів, сфера міжособистісних взаємин. По-іншому, слід починати з визначення психологічних, педагогічних, соціальних причин як чинників деформації особистості, а не зосереджувати всю увагу тільки на боротьбі (при цьому, як правило, безплідній) з її численними наслідками.

Основним змістом роботи соціального працівника з "важ­кими" дітьми і підлітками є створення атмосфери реального співробітництва і партнерства у взаєминах з неповнолітні­ми. Однаковою мірою є прийнятними і принцип їхнього доб­ровільного звернення за допомогою (пошук допомоги адре­сатом), і принцип пропозиції допомоги (рух допомоги до адресата). Пропозиція будь-якої допомоги зі сторони соціаль­ного працівника повинна "переважати" негативне і недо­вірливе ставлення до нього підлітка і обов'язково містити в собі не якісь абстрактні схеми, а атрибути підліткової суб-культури - лише після цього можна переходити до вирішен­ня більш глибинних проблем.

У спілкуванні з підлітками соціальному працівникові важливо продемонструвати, що він зовсім не збирається абсолю­тизувати себе і свої можливості і завжди готовий взяти до відо­ма досвід свого молодшого партнера по спілкуванню, тобто самого підлітка. Довірливі стосунки з підлітками виключають традиційні методи - повчання, моралізування, тотальний кон­троль, жорстку регламентацію.

Важливим є завдання пошуку нестандартних методів ран­ньої діагностики і корекції порушеного розвитку підлітків. Найбільш адекватною технологією вирішення цих завдань мож­на вважати аналітико-перетворювальний метод - коригування особистості дитини, що здійснюється в такій послідовності:

1) психологічна кваліфікація особистісних деформацій підлітка, вияв їх внутрішніх механізмів, визначення рівнів психічних змін, мотиваційно-потребнісної та ціннісно-смислової сфери;

2) визначення на основі проведеного аналізу конкретних завдань і сфер, де можливі профілактичні, дидактичні, корекційні впливи;

3) знаходження, розробка і апробація тактичних прийомів діагностичних і корекційних методик, оптимальних умов, що сприяють їх реалізації.

Із самого початку цієї роботи слід враховувати особливості підліткового віку. "Важкий" підліток, навіть виражаючи на сло­вах готовність "виправитися", не завжди відчуває внутрішню потребу це зробити. Але уже сам факт його згоди контактува­ти з соціальним працівником, його прихід, наприклад, в центр психолого-педагогічної допомоги чи спортивну секцію, може свідчити про те, що у нього зародились сумніви щодо доціль­ності звичного для нього життя, нечітке бажання "щось здійсни­ти". З психологічної точки зору це ще достатньо невизначений, дифузний стан, не завжди адекватно усвідомлюваний і оціню­ваний підлітком. Він не має певного мотиву, планів подальших дій, розуміння того, як з цим "боротися" і чи потрібно це роби­ти. І саме соціальні працівники, психологи повинні перевести цей дифузний стан в якісно інший ранг - повноцінну потребу в нормальному житті.

Такого роду завдання можуть реалізовуватися в чотири етапи:

1) мотиваційний (створення високої особистісної зацікавле­ності в пропонованих психокорекційних заняттях);

2) орієнтаційний (вводяться численні мотиви-альтернативи, вибір);

3) установчий (формуються особистісно прийнятні для конк­ретного підлітка мотиви "змін", наприклад, індивідуальні ус­тановки "на тверезість", безконфліктні взаємини з матір'ю);

4) діяльніший (розробка для підлітка розгорнутих планів і програм організації майбутньої поведінки в рамках певної діяльності - спортивної, творчої, навчальної, трудової і т.ін.).

Після діагностики і кваліфікації потребнісного стану соціаль­ний працівник пропонує підлітку попробувати свої сили в різних видах діяльності - від простих контактів із ровесника­ми в клубі чи гуртку до складних і творчих занять. Підліток повинен мати широкий спектр вибору, щоб першопочатковий дифузний стан перетворити в мотивоутворення, що може бути основою психокорекційного впливу.

Технології з дезадаптованими дітьми та підлітками можна розділити на дві групи: організаційні технології; конкретні тех­нології соціальної роботи.

Організаційні в цілому спрямовані на вияв дітей групи ри­зику, діагностику їх проблем, розробку програм індивідуально-групової роботи і забезпечення умов для їх реалізації.

Етапами реалізації організаційних технологій можуть бути такі.

1. Формування банку даних дітей та підлітків групи ризику. Здійснюється соціальними працівниками спільно з службами у справах неповнолітніх, кримінальною міліцією у справах неповнолітніх, органами освіти, охорони здоров'я, соціального захисту. У цілісний банк даних включається інформація про дітей і підлітків таких категорій: діти із сімей, які знаходяться у соціально небезпечному становищі; бездоглядні і безпритульні діти; діти, які займаються бродяжництвом; діти, які знаходяться в соціально-реабілітаційних центрах, притулках, спеціальних навчально-виховних закладах соціальної реабілітації; діти і підлітки, які скоїли правопорушення; діти, які не підлягають кримінальній відповідальності у зв'язку з недосягненням віку та ін.

При формуванні банку даних уточнюються такі позиції: які підстави взяття на облік, які структури працюють з підлітком, яка робота здійснюється для вирішення проблеми і що для цьо­го ще можна зробити.

Формуючи банк даних, спеціаліст дотримується принци­пу конфіденційності, інформацією користується лише для службових цілей.

2. Діагностика проблем особистістю і соціального розвитку дітей і підлітків, які потрапили в сферу діяльності соціального працівника Соціальний працівник вивчає індивідуальні особливості дитини, з'ясовує її інтереси і потреби, труднощі й проблеми, конфліктні ситуації, відхилення в поведінці, визначає їх причини, відслідковує джерела виникнення конфліктних ситуацій, досліджує умови і особливості взаємин у мікросередовищі життєдіялі.ності дитини.

Можна визначити такий алгоритм вивчення особистості дезадаптованої дитини:

1. Загальні дані про дитину.

2. Стан здоров'я, особливості фізичного розвитку, відповідність фізичного розвитку вікові (зріст, вага, дефекти зору, слуху, пору­шення постави і т.ін.).

3. Спрямованість особистості (егоїстична, ділова, громадсь­ка; характеристика усвідомлених мотивів; погляди І переконан­ня, інтереси, прагнення, мрії, ідеали, цінності).

4. Самооцінка (занижена, завищена, адекватна), рівень до­магань; вимогливість до себе; ставлення до критичних заува­жень учителів і товаришів; ставлення до самовиховання і його прояв.

5. Темперамент (риси якого типу темпераменту переважа­ють - сангвінік, холерик і т.д.).

6. Особливості емоційно-вольової сфери (характер емоцій­ної реакції на педагогічну дію; розвиток почуттів: моральних, інтелектуальних, їх глибина і стійкість; ступінь емоційної збуд­ливості; зовнішнє вираження емоційних переживань; вольові особливості: цілеспрямованість, самостійність).

7. Здібності (загальні і спеціальні).

8. Характер (які позитивні і негативні якості характеру ви­являються у ставленні до навчання, праці: активність, добро­совісність, відповідальність, брехливість, впертість; у ставленні до людей (старших і молодших) виявляються: повага, доброта, грубість, егоїзм, жорстокість; у ставленні до себе - скромність, гідність; чи має шкідливі звички: куріння, лихослів'я, вживан­ня спиртних напоїв, наркотичних речовин).

9. Характеристика міжособистісних взаємин вихованця:

а) в сім'ї (умови сімейного виховання, характеристика сім'ї за структурою, матеріальним забезпеченням, виховним потенціалом, особливостями взаємин між дорослими членами сім'ї, взаємин дитини з дорослими, позиція дитини в сім'ї);

б) у шкільному колективі (характеристика колективу, соціальний статус учня, його становище в колективі (лідер, популярний, прийнятий, ізольований), ставлення вихованця до думки колективу, симпатії, антипатії);

в) у сфері вільного спілкування (з ким спілкується у вільний час, до якої ірупи входить, яка спрямованість групи, яке становище займає в групі і які потреби в ній задовольняє, як і з ким проводить дозвілля).

Організаційні в цілому спрямовані на вияв дітей групи ри­зику, діагностику їх проблем, розробку програм індивідуально-групової роботи і забезпечення умов для їх реалізації. Етапами реалізації організаційних технологій можуть бути такі.

1. Формування банку даних дітей та підлітків групи ризику. Здійснюється соціальними працівниками спільно з службами у справах неповнолітніх, кримінальною міліцією у справах непов­нолітніх, органами освіти, охорони здоров'я, соціального захисту. У цілісний банк даних включається інформація про дітей і підлітків таких категорій: діти із сімей, які знаходяться у соціально небезпечному становищі; бездоглядні і безпритульні діти; діти, які займаються бродяжництвом; діти, які знаходяться в соціально-реабілітаційних центрах, притулках, спеціальних навчально- виховних закладах соціальної реабілітації; діти і підлітки, які скоїли правопорушення; діти, які не підлягають кримінальній відповідальності у зв'язку з недосягненням віку та ін.

При формуванні банку даних уточнюються такі позиції: які підстави взяття на облік, які структури працюють з підлітком, яка робота здійснюється для вирішення проблеми і що для цьо­го ще можна зробити.

Формуючи банк даних, спеціаліст дотримується принци­пу конфіденційності, інформацією користується лише для службових цілей.

2. Діагностика проблем особистістю і соціального розвитку дітей і підлітків, які потрапили в сферу діяльності соціального працівника. Соціальний працівник вивчає індивідуальні особливості дити­
ни, з'ясовує її інтереси і потреби, труднощі й проблеми, конфліктні ситуації, відхилення в поведінці, визначає їх причини, відслідковує джерела виникнення конфліктних ситуацій, досліджує умови і особливості взаємин у мцфосередовищі життєдіяльності дитини.

Можна визначити такий алгоритм вивчення особистості дезадаптованої дитини:

1. Загальні дані про дитину.

2. Стан здоров'я, особливості фізичного розвитку, відповідність фізичного розвитку вікові (зріст, вага, дефекти зору, слуху, пору­шення постави і т.ін.).

3. Спрямованість особистості (егоїстична, ділова, громадсь­ка; характеристика усвідомлених мотивів; погляди і переконан­ня, інтереси, прагнення, мрії, ідеали, цінності).

4. Самооцінка (занижена, завищена, адекватна), рівень до­магань; вимогливість до себе; ставлення до критичних заува­жень учителів і товаришів; ставлення до самовиховання і його прояв.

5. Темперамент (риси якого типу темпераменту переважа­ють - сангвінік, холерик і т.д.).

6. Особливості емоційно-вольової сфери (характер емоцій­ної реакції на педагогічну дію; розвиток почуттів: моральних, інтелектуальних, їх глибина і стійкість; ступінь емоційної збуд­ливості; зовнішнє вираження емоційних переживань; вольові особливості: цілеспрямованість, самостійність).

7. Здібності (загальні і спеціальні).

8. Характер (які позитивні і негативні якості характеру ви­являються у ставленні до навчання, праці: активність, добро­совісність, відповідальність, брехливість, впертість; у ставленні до людей (старших і молодших) виявляються: повага, доброта, грубість, егоїзм, жорстокість; у ставленні до себе - скромність, гідність; чи має шкідливі звички: куріння, лихослів'я, вживан­ня спиртних напоїв, наркотичних речовин).

9. Характеристика міжособистісних взаємин вихованця:

а) в сім'ї (умови сімейного виховання, характеристика сім'ї за структурою, матеріальним забезпеченням, виховним потенціалом, особливостями взаємин між дорослими членами сім'ї, взаємин дитини з дорослими, позиція дитини в сім'ї);

б) у шкільному колективі (характеристика колективу, соціальний статус учня, його становище в колективі (лідер, популярний, прийнятий, ізольований), ставлення вихованця до думки колективу, симпатії, антипатії);

в) у сфері вільного спілкування (з ким спілкується у вільний час, до якої групи входить, яка спрямованість групи, яке становище займає в групі і які потреби в ній задовольняє, як і з ким проводить дозвілля).

10. Участь у різноманітних видах діяльності:

а) ставлення до навчальної діяльності (успішність, рівень знань, ступінь сформованості навчальних навичок; основні мотиви навчання, вияв особливого інтересу до якого-небудь предмету; особливості пам'яті, мислення, рівень розвитку уваги);

б) ставлення до трудової діяльності (наявність трудових навичок, умінь, здатність до тривалих трудових зусиль; участь у суспільно корисній праці, наявність трудових обов'язків вдома);

в) вияв стійкого інтересу до якогось виду діяльності (член певної секції, гуртка, клубу);

г) наявність професійної спрямованості (наміри, орієнтація, мотиви вибору майбутньої професії).

11. Причини відхилень у поведінці:

а) відхилення від норми через стан здоров'я (порушення у фізичному і психічному здоров'ї, відставання в рості, акцентуації характеру, неврози, дефекти пам'яті, мислення);

б) порушення в сфері міжособистісних взаємин (непопулярний, ізольований в класному колективі; відкинутий у групі вільного спілкування; конфліктний, відчужений, безконтрольний в сім'ї);

в) помилки педагогів (перебільшення педагогічної влади; позбавлення дитини індивідуальних стимулів; покарання, пов'язані з приниженням особистості дитини; суперечність вимог; поверхове знання особливостей школяра, конфліктні відносини між педагогами і батьками дитини чи між педагогами і дитиною);

г) помилки сімейного виховання ("зала'скане дитинство", "задавлене дитинство", "загублене дитинство", "самотнє дитинство", "байдуже дитинство"; відсутність елементар­
них психолого-педагогічних знань; перекладання турбот про виховання на школу; відсторонення підлітка від фізичної праці, конфлікти в сім'ї);

д) соціальні причини (суперечності в суспільстві, в мікросоціумі);

є) психотравмуючі ситуації.

3. Розробка програм діяльності з дитиною, групою, спільнотою.

За результатами діагностики соціальний працівник визна­чає сутність проблем, підбирає адекватні психолого-педагогічні, соціальні засоби для їх ефективного вирішення як індивідуаль­но, так і в групах. Програми розробляються із залученням пред­ставників всіх необхідних для вирішення проблеми служб, відомств, ад