Програма психотерапевтичної підтримки дітей, які

Постраждали від домашнього насильства

Мета: психологічна реабілітація: редукція психологічної травми, що спричинена пережитим насильством, та формування життєвих навичок відповідно до віку дитини.

Завдання:

1. Створення клімату безпеки і отримання дітьми позитив­ного досвіду підтримки і довіри.

2. Розвиток психологічних навичок розпізнавання та адек­ватного вираження емоцій.

3. Встановлення особистісних меж та розвиток навичок асертивної поведінки.

Форми роботи.

Індивідуальна робота. її основна перевага - повна увага психолога до дитини, можливість більш повного контролю над психокорекційним процесом. Індивідуальну форму роботи з такими дітьми доцільно використовувати як під час найперших контактів з дитиною (встановлення психологічного контакту, подолання опору), так і на етапах підготовки дітей до групових форм роботи чи після закінчення групових занять.

Групова форма роботи з дітьми, які пережили насильство, є оптимальною, оскільки в процесі такої роботи у них знижуєть­ся почуття ізольованості, розвиваються навички спілкування, з'являється можливість проаналізувати внутрішні конфлікти і переживання.

Основні етапи реалізації програми.

1-й етап. Встановлення позитивних психотерапевтичних стосунків та адаптація дитини до групової взаємодії.

 

Налагодження довіри - найважливіший аспект у вирішенні проблеми травми на початковому етапі роботи. Це завдання до­сягається вправами, спрямованими на розвиток групової згурто­ваності (яка є необхідною умовою атмосфери довіри); встановлен­ня неформальних взаємин між дітьми; розвиток комунікативних навичок (досить ефективними можуть бути рольові ігри); усвідом­лення важливості існування меж у стосунках з ровесниками.

Особлива увага на першому етапі звертається на емоційний досвід дитини, оскільки такі діти часто не вміють адекватно виражати свої почуття, не завжди розуміють, які саме пережи­вання спрямовують їх до тих чи інших дій. Це досягається ви­користанням вправ, спрямованих на диференціацію та виражен­ня почуттів у словесній формі, вправ на розвиток емпатії.

2-й етап. Безпосередня робота з психологічною травмою дитини. Мета даного етапу - корекція та компенсація негатив­ного досвіду. На даному етапі визначаються люди і місця, з якими чи в яких дитина відчуває себе небезпечно, аналізують­ся такі типові в даній ситуації почуття, як сором, провина, відчуття зради та потреба приховати таємницю.

На даному етапі ефективні різноманітні вправи на вербалізацію своїх почуттів, розігрування проблемних ситуацій. Особ­ливо важлива є робота з почуттями провини та сорому, що глибоко проникають у свідомість дитини, знижують її самооц­інку та формують неусвідомлену позицію жертви.

Цей етап психотерапевтичної роботи з травмованими дітьми найбільш складний, тому вимагає від спеціаліста макси­муму уваги та зусиль.

3-й етап. Встановлення орієнтирів на майбутнє. Мета: допо­могти дитині краще орієнтуватися у життєвих проблемах, переключити її увагу з пережитої драми на нормальне життя.

Змістом даного етапу є підвищення самооцінки, формуван­ня навичок асертивної (впевненої) поведінки, розвиток умінь визначення цілей на майбутнє.

На даному етапі найбільш ефективними є методи та прийо­ми поведінкової терапії: програвання певних типів поведінки, моделювання різноманітних ситуацій.

Завершення групових занять може викликати у дитини суперечливі почуття, адже в групі вона отримує розуміння та підтримку, а між учасниками групи часто зав'язуються дружні стосунки. Розлука може викликати спогади про драматичне минуле, тому одним з головних завдань спеціаліста є підготу­вати учасників занять до завершення групової роботи.

Критерії успішності програми.

Успішність проходження програми дітьми, які стали жерт­вами насильства, можна оцінити шляхом безпосереднього спо­стереження з боку спеціаліста за поведінкою дитини. Необхід­но пам'ятати, що відновлення самооцінки дитини може тривати досить довго і часто продовжується після закінчення терапії. Але саме терапія закладає основу для цієї позитивної зміни.

Приклади психокорекційних вправ, спрямованих на роботу з травмою:

1) "Я думаю, це сталося тому, що...".

Дітям пропонується перерахувати причини, через які, на їхню думку, вони перенесли насильство. Наприклад, закінчити речення: "Інколи я вірю, що це моя вина, тому що...". Завдання психотерапевта - обговорити, чому дитина почуває себе вин­ною. Намагаючись осмислити те, що сталося, діти поступово позбавляються відчуття вини, переборюють почуття власної безпомічності.

Наступним кроком є закінчення речень типу: "Це була не моя вина, тому що...".

2) "Лист образнику".

Виконуючи цю вправу, діти налаштовуються на протис­тояння насильнику. Кожній дитині пропонується написати листа цій людині, розповісти про свої переживання з приво­ду травми. Дітям дозволяється використовувати будь-які слова та вирази. Коли дитина зачитує свій лист, психотера­певт активно підтримує дитину, належно оцінюючи її зусил­ля. Дитина сама вирішує, що робити з цим листом (читати всій групі чи тільки психотерапевту, порвати його чи пока­зати іншому дорослому).

Приклади корекційних вправ, спрямованих на підвищення са­мооцінки та розвиток асертивності (впевненості):

1). "Мені подобається в тобі...".

Кожна дитина пише на окремих листках по два позитивних вислови на адресу кожного з учасників та психотерапевта. Ве­дучий збирає листки і роздає кожній дитині адресовані їй вис­лови. Всі учасники занять, включаючи ведучого, по черзі зачи­тують позитивні про них вислови. Дітям пропонується взяти листочки додому і показати тим дорослим, яким вони довіряють.

2) Рольові ігри на асертивність.

Психотерапевт пояснює дітям, як краще вчинити, коли їхні друзі роблять чи говорять щось їм неприємне. Ця вправа дає дітям можливість проявити твердість у стосунках з однолітка­ми, не принижуючи і не ображаючи їх.

Члени групи розігрують сценки, що зображують ситуації, коли дитина ображена на друга чи засмучена через його поведінку. Далі йде обговорення почуттів, що викликані такою поведінкою. З'ясовується, чи може вона призвести до сварки, як буде почу­вати себе друг, якщо вони все ж таки посваряться. Потім дитині пропонується вступити в конфлікт. Кожний член групи повинен мати можливість побувати у ролі обох конфліктуючих сторін.

2. Розробіть технологію реабілітації (терапії) для групи клієнтів одного із закладів соціальної сфери.

 

Література

1. Діти "групи ризику": психологічні, соціальні та правові аспекти. - К.: Київська міська державна адміністрація, Служба у справах неповнолітніх, 2001.

2. Психология социальной работы: Уч. пособие / О.В. Зоголюбова, Н.Л. Васильева и др. Под общ. ред. М.А. Гулиной. - Спб.: Питер, 2004.

3. Словарь-справочник по социальной работе / Под ред. д-ра ист. наук проф. Е.И. Холостовой. - М.: Юрист, 2000.

4. Технология социальной работы: Учебное пособие для студ. высш. учебн. заве­дений / Под ред. И.Г. Зайнышева. - М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2000.

5. Шакурова М.В. Методика и технология работы социального педагога: Уч. пособие для студентов высш. пед. уч. заведений. - М.: Изд.центр "Акаде­мия", 2002.
Тема 9. Технології групової роботи

 

1. Сутність групової роботи.

2. Організація і етапи групової роботи.

3. Методи і прийоми групової роботи.

4. Організація груп взаємодопомоги.

1. Соціальна робота з групою - сукупність методів, які ви­користовуються з метою надання людині допомоги через пере­дачу групового досвіду для розвитку її фізичних і духовних сил. Нині 6-10% соціальних працівників використовують цей ме­тод як основний. Але оскільки і сім'ю можна визначити як "найбільш впливову групу", а певну організацію як сукупність декількох малих груп, то на практиці будь-який соціальний працівник має справу з групою.

Групові методи в соціальній роботі почали застосовуватися у кінці XIX ст., коли у західних країнах і Росії отримали поши­рення робітничі будинки, "гуртожитки", що створювалися рел­ігійними та благочинними організаціями.

Одним із перших досліджень у цій галузі стала робота Г. Лебона "Натовп", в якій аналізувався процес поширення інфекційних зах­ворювань у групі. Значний вклад у розробку теорії групи вніс Ч. Кулі, який ввів поняття "первинна група". Вагомий вплив на ранню тео­рію груп здійснили роботи П.Кропоткіна, який протиставив дарвіністській ідеї про боротьбу за існування принцип співробітниц­тва як основний фактор, який сприяє виживанню людства.

Остаточне визнання теорія груп як метод соціальної робо­ти отримала в 30-і pp. XX ст., коли була створена Національна асоціація США з вивчення групової роботи (1936 р.) і почав видаватися журнал "Групи в освіті, рекреації і соціальній роботі".

Під технологіями групової роботи слід розуміти спільну діяльність людей, які, працюючи в групах по 2-10 чоловік над певними завданнями і проблемами, самостійно спрямовують свою діяльність, вибирають засоби своєї роботи і встановлюють норми взаємодії.

Найбільш важливим результатом групової роботи є перетво­рення внутрішнього світу її учасників. Основа цих перетворень -переосмислення життєвих цінностей. Сприяння цьому проце­сові зі сторони спеціаліста отримало назву "аксікреація" - по­родження, "вирощування" у людини чи групи нових чи пере­осмислення старих цінностей.

У процесі аксікреації соціальний працівник не повинен повністю ідентифікуватися з групою. Його професійний обов'я­зок - зберігати можливість контролю над ситуацією, якщо вона набуває деструктивної спрямованості. Аксікреацію не слід фор­сувати - вона повинна органічно виявлятися на основі про­цесів, що відбуваються в групі.

Перевага групової роботи над індивідуальною - отримання "додаткового продукту" за рахунок досягнення і використання так званого синергетичного ефекту: результат групової роботи переважає просто суму результатів роботи її окремих членів, учасники почувають себе комфортно, впевнено, їхня активність підвищується і, як результат, відбувається якісний стрибок. Синергетичний ефект здійснюється за рахунок поділу праці, спеціалізації, кооперації, інтеграції. Стійкий синергетичний ефект досягається на етапі достатньої зрілості групи.

Згідно з документами Комітету з питань практичної робо­ти Національної асоціації соціальних працівників США групова робота використовується: 1) з виправною метою, коли спра­ва стосується одного чи декількох членів; 2) для попередження соціальних дисфункцій; 3) для забезпечення нормального розвитку окремих членів групи; 4) для утвердження особистості; 5) з метою навчання і виховання почуття громадянськості; 6) для здійснення однієї цілі чи для всіх цих цілей одночасно.

Прийнято розрізняти два основні типи груп: створені спец­іально для роботи з їх членами і вирішення внутрішньо-групових проблем (внутрішньо орієнтовані) та створені для досяг­нення якоїсь зовнішньої по відношенню до групи мети.

Внутрішньо орієнтовані групи, в свою чергу, поділяються на два типи: а) спрямовані на нормальний розвиток своїх членів (групи соціалізації); б) групи, мета яких – виправлення відхилень, що виникли в ході попередньої соціалізації (групи ресоціалізації).

У групах соціалізації метою соціальної роботи є допомога індивіду, що відчуває затруднения при виборі цілей соціалізації, а також сприяння досягненню уже вибраної цілі.

Групи ресоціалізації також вирішують два завдання: соціаль­ний контроль людей, які недостатньо адаптувались до вимог сус­пільства і не бажають прийняти на себе соціально спрямовані ролі, чи допомога в засвоєнні нових (альтернативних) ролей.

У кількісному складі група не повинна нараховувати мен­ше трьох чоловік - у протилежному випадкові не можуть бути досягнуті розгорнута кооперація, спеціалізація, інші групові ефекти. Чим менша є група, тим швидше і успішніше вона може вирішити поставлені завдання. У групі, яка нараховує більше як сім чоловік, виникають проблеми соціотехнічного характеру, пов'язані з регулюванням внутрішньо групових процесів; така група менш керована і розпадається на окремі мікрогрупи, робота уповільнюється, а спілкування стає більш поверховим.

Бажано, щоб група була однорідною за віковим складом і рівнем інтелекту (який не повинен бути низьким). За статевою ознакою група може нараховувати 40% чоловіків і 60% жінок чи навпаки.

При комплектуванні групи важливо враховувати і якісні критерії: компетентність й професіоналізм у галузі проблеми, що вирішується; зацікавленість у вирішенні завдання; доб­ровільність участі; добрі чи нейтральні взаємини членів групи.

До факторів, що сприяють груповій роботі, слід віднести:

¨ адекватність складу групи тим завданням, які вона вирі­шує;

¨ значущість завдання для всіх її учасників;

¨ оптимальний склад і чисельність групи;

¨ гармонійний розподіл ролей.

До факторів, що протидіють груповій роботі, відносять:

¨ незначущість завдання, заради якого створена група;

¨ досить жорсткі умови її існування;

¨ поганий лідер;

¨ неефективні способи ведення групової роботи;

¨ склад групи, що не підходить для вирішення завдання;

¨ багаточисельність групи;

¨ рідкі і нетривалі зустрічі;

¨ надія на легкий і швидкий успіх;

¨ необґрунтована надія на соціального працівника.

2. Група, як і індивід, проходить декілька стадій розвитку. Дослідники виділяють, зокрема, такі стадії розвитку групи: попередня, або стадія формування групи; стадія конфлікту; ста­дія консолідації і ефективної роботи.

Всі спеціалісти підкреслюють виключну роль перших етапів роботи, на яких важливо завоювати довір'я групи, допомогти її членам ближче пізнати один одного, підбадьорити "мовчунів" і притримати досить активних. Важливо, щоб всі запам'ятали імена один одного - для цього використовуються різноманітні проце­дури знайомства: офіційна (наприклад, кожний називає своє ім'я); техніка "компліменту" (кожний розповідає про себе те, чого не знають про нього інші). Ідеальних способів організації знайомства не існує, кожний спосіб має свої недоліки і переваги. Після завер­шення даної процедури у кожного учасника з'являється від од­ного до трьох знайомих зі знаком "плюс" і від одного до трьох зі знаком "мінус". Важливо мати на увазі, що перші безпосередні враження від членів групи можуть бути негативними.

Стадія конфлікту, суперництва також є небезпекою для соціального працівника. У будь-якій групі спостерігається чітке розмежування інтересів її членів. У групі з вузькими, чітко визначеними цілями деякі учасники можуть відчувати інші потреби, ніж потреби більшої частини групи. І навіть за наяв­ності спільної проблеми учасники групи можуть не ідентифі­кувати себе з іншими. Завдання соціального працівника на етапі конфлікту - допомогти членам групи усвідомити не­обхідність узгодженої роботи, перебороти "смугу штормів", ак­тивізувати осмислення того, що відбувається, орієнтувати членів групи на взаємну підтримку, вияв взаємодопомоги.

На стадії консолідації соціальний працівник допомагає групі виробити норми і способи взаємодії, а окремим членам - самовизначитися, знайти своє місце, що відповідає їхнім здібностям і нахилам.

Коли група починає працювати і потреба в соціальному працівникові послаблюється, йому слід відійти в "тінь", передо­віривши свої організаторські функції іншим учасникам. Актив­на діяльність соціального працівника припиняється, коли усп­ішна змістовна робота уже налагоджена і група приймає перші ефективні рішення.

Кожний спеціаліст використовує свої методи роботи з гру­пою. Стиль роботи спеціаліста визначається рівнем та специфі­кою його освіти, досвідом, складом характеру: одні надають пе­ревагу жорсткості, авторитарності, охоче виступають в якості "критика" і "полемізатора"; інші втручаються в роботу групи лише на прохання її учасників; треті відразу встановлюють рівноправні партнерські стосунки, підкреслюючи, що групова робота - це процес взаємного навчання соціального працівни­ка й клієнта. Залежно від завдань, поставлених перед групою, ситуації і складу учасників, ефективним може бути будь-який стиль. Важливо, щоб він допомагав людям знайти себе, згур­туватися і запропонувати цікаві ідеї.

Але слід наголосити, що, незалежно від типу групи, стилю поведінки, вибраного соціальним працівником, його основна функція в групі - посередництво.

Створення групи для продуктивної роботи є складним процесом, протягом якого члени групи повинні перебороти багато власних стереотипів щодо людської природи, взаємодо­помоги і т.ін. Головне, що повинен робити спеціаліст, - це де­монструвати впевненість в успіху спільної діяльності.

Найважливішим способом надання членами групи допомо­ги один одному є обмін інформацією, що стосується справи. Цінний життєвий досвід кожного члена групи може допомог­ти іншим її учасникам. Соціальний працівник також надає інформацію, яка у поєднанні з інформацією інших є багатим джерелом для роздумів.

Надзвичайно важливим оздоровчим елементом групової роботи є розвиток у членів групи співпереживання. Намагаючись зрозуміти почуття інших людей, члени групи починають по-іншому сприймати власні почуття. Група також забезпечує "тренування" відповідних якостей, почуттів, вироблення нових способів комунікації і усвідомлення тих якостей, від яких необхідно позбавлятись для досягнення життєвого успіху.

Ще один аспект групової взаємодії отримав назву "наша сила в чисельності". Деякі вчинки легше здійснювати, відчува­ючи підтримку групи; страх і невпевненість легше перебороти, діючи спільно.

Таким чином, група - це не просто деяка кількість людей, зібраних разом, а система, що характеризується спільністю по­чуттів, наявністю особливої атмосфери, яка знаходить відобра­ження в словах, міміці, позах, жестах.

3. Методи та прийоми групової роботи. Досить широко ви­користовуються у роботі з групою різноманітні вправи, зокрема для того, щоб учасники краще познайомилися один з одним, за­пам'ятали імена і могли вільно спілкуватися на нейтральні теми.

Вони необхідні на початковому етапі існування групи, а перша з наведених нижче вправ може надалі використовува­тися з деякими змінами як ритуал зустрічі.

¨ "Як справи?". Кожен учасник представляється і говорить кілька слів про події, що відбулися в її (його) житті з часу попередньої зустрічі.

¨ "Історія мого імені". Кожен учасник розповідає, чому їй (йому) дали таке ім'я, які почуття воно викликає. Наступ­ний учасник коротенько розповідає історію імен двох попередніх учасників, а потім свою. Коло замикається, і останній учасник (який розповідав свою історію першим) говорить усе, що пам'ятає про історію імені кожного. Інші можуть підказувати.

¨ "Знайомство". У парах протягом 5 хвилин учасники гру­пи знайомляться зі своїм партнером - дізнаються про ім'я, інтереси, захоплення, що він чекає від групи. Потім кож­ний представляє партнера всій групі.

¨ "М'яч". Тримаючи в руках м'яч, учасник групи називає себе і передає м'яч сусідові ліворуч чи праворуч. Той називає себе і передає м'яч наступному. Коли м'яч пройде по колу, кожний по черзі кидає його іншому учаснику (не сусіду), називаючи себе, потім адресата ("Від Сашка -Маші!". Вправу слід продовжувати доти, поки не запам'­ятаються всі імена.

Основна частина групових зустрічей зазвичай буває при­свячена обговоренню проблем, почуттів і переживань членів групи, пошуку відповідей на хвилюючі питання. Щоб таке об­говорення було конструктивним і різноманітним, можна вико­ристовувати певні методи та прийоми.

Формулювання проблеми. Як правило, особисті проблеми спочатку відчуваються учасниками групи як внутрішнє напру­ження, прикрість, образа та інші негативні переживання. Щоб розібратися в проблемі, необхідно: назвати чи описати негатив­не почуття; згадати і описати приклади конкретних ситуацій, коли таке почуття з'явилося; проаналізувати названі ситуації, знайти спільні риси й особливості; провести узагальнення, пе­реходячи від конкретних прикладів до суті проблеми; сформу­лювати проблему; запропонувати варіанти вирішення (наприк­лад, за допомогою «мозкового штурму»); випробувати варіанти вирішення (наприклад, за допомогою рольових ігор); почати дії; обговорити й оцінити результати.

Рольова гра допомагає подолати проблему, особливо, якщо її вирішення вимагає зміни звичних стереотипів поведінки. Рольову гру можна використовувати для розвитку впевненості в собі, як репетицію важкої розмови, щоб апробувати на прак­тиці бажану поведінку. Також можна запропонувати в рольовій грі змоделювати конфлікт, який виникнув у групі, і шляхи його подолання. Рольова гра може відбуватися за сценарієм або гравці можуть імпровізувати. По закінченні гри учасники ко­ментують свої почуття під час гри.

Ігри на розвиток навичок спілкування допомагають усвідоми­ти, як ми спілкуємося за допомогою слів, інтонації, жестів та інших знаків; навчають уважно слухати. Як простий варіант такої гри можна запропонувати учасникам прослухати зазда­легідь підготовлений монолог, а потім запитати, що вони зрозуміли з монологу: "Що ви довідалися про персонаж із моно­логу? Що найбільше за все хвилює його? Які почуття виразив персонаж?". Після відповідей і обговорення корисно зачитати монолог знову і проаналізувати його разом.

"Мозковий штурм" дозволяє генерувати велику кількість ідей, а потім вибирати ті, що найкраще вирішують визначену проблему. Для "мозкового штурму" необхідно, щоб учасники почували себе комфортно і не боялися висловлюватися.

Візуалізація - створення зорових уявлень, допомагає розсла­битися, краще зрозуміти проблему, перебороти у своїй уяві важ­ку ситуацію. Ведучий пропонує заплющити очі, зробити декіль­ка глибоких вдихів і видихів, а потім створити уявний образ ситуації. Після вправи - обговорення почуттів, висновки.

Малювання допомагає виразити свої почуття, усвідомити власне уявлення про себе, вивчити взаємовідносини з іншими людьми. Учасникам групи пропонується тема, пов'язана з їхньою життєвою ситуацією, наприклад, намалювати, з чим асо­ціюється проблема, намалювати себе серед людей, зобразити свої відносини з конкретною людиною тощо. По закінченні за бажанням учасники групи розповідають про свої малюнки.

Тайм-аут. Під час групових дискусій можуть бути порушені питання, які болісно сприймаються кимось із членів групи. Кожен учасник повинен мати можливість попросити тайм-аут, якщо почуває себе дискомфортно.

4. Під групами взаємодопомоги розуміють групи людей, що виникли добровільно, спонтанно, чи організовані за допомогою спеціалістів, і які об'єднані подібністю проблем та кризових життєвих ситуацій з метою спільного вирішення цих проблем і надання взаємної допомоги і підтримки. У соціальній прак­тиці відомо про значну кількість подібних груп, наприклад: групи анонімних алкоголіків, групи анонімних наркоманів, гру­пи ветеранів Афганістану, жіночі групи, групи хворих на СНІД, групи матерів - чи батьків-одинаків, батьків дітей-інвалідів та ін. Групи взаємодопомоги можуть поділятися на:

¨ групи, що виникли спонтанно, і групи, що ініційовані спеціалістами;

¨ групи, що мають програму функціонування і чітко визна­чену мету, і групи із спонтанною динамікою;

¨ групи закритого типу, коли склад учасників постійний, і групи відкритого типу, коли допускається зміна складу і прийом нових членів;

¨ групи, що працюють протягом певного часу, зустрічаються регулярно, і групи, що збираються лише з певних приводів;

¨ тематичні групи, що об'єднують тих, хто пережив подібний травматичний досвід (групи жертв насильства і т.ін.), і групи змішані;

¨ групи, що диференціюються залежно від складу учасників (за статтю, віком і т.ін.), змішані групи тощо.

Як правило, основними цільовими установками груп взає­модопомоги є:

¨ відреагування і обговорення минулого травматичного дос­віду, а також можливого майбутнього;

¨ мінімізація негативного самосприйняття ("Це трапилось не лише зі мною");

¨ вироблення засобів для переборення кризових станів (як психологічних, так і організаційних);

¨ формування групової згуртованості;

¨ збереження соціальної (культурної, національної) іден­тичності;

¨ надання комплексної соціально-психологічної підтримки, в тому числі інструментальної (матеріальної), емоційно-психологічної і ціннісно-смислової.

Група взаємодопомоги здатна надати як проблемно-орієн­товану підтримку (поради, втішання, обговорення особистих тем), так і проблемно-неорієнтовану (відчуття того, що тебе люблять, мають в тобі потребу і т.п.).

Незалежно від типу групи чи складу учасників повинні бути створені умови, що забезпечують групову взаємодію:

♦ кожний учасник групи прагне поважати думку іншого і приймати його почуття;

♦ кожний учасник групи має право (але не зобов'язаний) висловлюватися і може розраховувати на те, що буде уважно вислуханим, хоча не обов'язково, щоб із ним бе­зумовно погоджувались;

♦ члени групи повинні бути впевненими в конфіденційності повідомлень про себе, що створює відчуття безпеки;

♦ члени групи прагнуть до спільного обговорення і вирішення всіх групових (а за домовленістю і позагрупових) питань.

Такого роду групи мають величезне значення для соціальної підтримки. Але є, однак, і деякі негативні наслідки стихійного формування груп: зацикленість групи на самій собі; закритість до спілкування поза групою; фіксація на власних проблемах; формування ворожого ставлення до тих, хто не переживає схо­жих проблем, що є можливим при високому рівні агресії у членів групи, наявності негативно налаштованого лідера.

Спеціалісти дають такі рекомендації по створенню вказа­них груп:

¨ група формується на основі одного основоположного принципу, за іншими показниками вона може бути різно­рідною;

¨ участь в групі має бути вільною і добровільною;

¨ група повинна бути спрямована на вирішення актуальних для даного кола осіб проблем, на створення у них достат­ньої мотивації до об'єднання і участі в ній.

Залежно від специфіки групи застосовуються різноманітні методи (наприклад, групові дискусії, емпатичні слухання, впра­ви з техніки ефективного спілкування, релаксація, саморегуля­ція, обговорення проблем і т.ін.). Кожна зустріч, а також смис­лові етапи в життєдіяльності групи повинні завершуватися підведенням підсумків, визначенням орієнтирів на майбутнє. Необхідно потурбуватися про створення можливостей для не­формальних зустрічей учасників групи один з одним поза за­няттями. Основна мета - передача ініціативи самим членам групи, відхід ведучого "на права гостя".

Можна констатувати, що групова робота є одним із найус­пішніших винаходів, створених для вирішення проблем знео­соблювання, втрати індивідуальності, відчуженості, що є харак­терним для багатьох людей, які живуть у сучасному суспільстві.

 

Групова робота сприяє більшій незалежності особистості, більшій розкутості, більшому бажанню експериментувати.

Питання для самоконтролю

1. Як здійснювався процес становлення методу групової роботи?

2. В яких випадках використовується групова робота?

3. Назвіть фактори, що сприяють чи заважають груповій роботі.

4. Назвіть стадії розвитку групи.

5. Визначіть роль соціального працівника в процесі групо­вої роботи.

6. Розкрийте основні підходи до створення груп взаємодо­помоги.

Практичні завдання

1. Проаналізуйте технологію групової роботи.