Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Соціально-педагогічна модель соціальної роботиСодержание книги
Похожие статьи вашей тематики
Поиск на нашем сайте
Теоретико-методологічним джерелом соціально-педагогічної моделі соціальної роботи є соціальна педагогіка — розділ педагогіки, що вивчає особливості організації соціального виховання, виховні можливості соціального середовища й оптимальні умови соціалізації особистості, її знаннями послуговуються у вихованні особистості з урахуванням конкретних соціальних умов середовища, їх впливу на педагогічний процес. Виникла вона наприкінці XIX — на початку XX ст., що пов'язують з діяльністю німецького філософа Пауля Наторпа (1854— 1924), котрий вбачав головне завдання педагогіки у виявленні найсприятливіших для виховання людини соціальних умов й окресленні шляхів громадянського виховання. Однак правомірність виокремлення її в самостійну галузь педагогічних знань заперечувала марксистська педагогіка. Соціально-педагогічний ухил у соціальній роботі зумовлений активним розвитком державних соціальних служб для молоді, інституціалізацією соціальної педагогіки як академічної дисципліни, національними традиціями колективного виховання. Соціально-педагопчна модель соціальної роботи — модель, що фокусується на ідеї допомоги шляхом виховного впливу на процес соціалізації індивіда, соціальної групи, який здійснюється через систему соціальних інститутів (сім'ю, школу, позашкільні заклади), покликаних коригувати формування соціальних якостей особистості відповідно до суспільне значущих цінностей, обмежувати або активізувати виховний вплив конкретних соціальних факторів. Більшість теоретичних, практичних механізмів, наукових понять цієї моделі соціальної роботи запозичені із соціології, педагогіки, психології. Стрижневим процесом у соціально-педагогічній моделі є соціалізація, яка відбувається у взаємодії дітей, молоді з величезною кількістю різних умов, що впливають на їх розвиток. Соціалізація (лат. зосіаііз — суспільний) — процес перетворення людської істоти на суспільного індивіда, утвердження її як особистості, включення у суспільне життя як активної і дієвої сили; засвоєння індивідом соціального досвіду (цінностей, норм, зразків поведінки) суспільства й активного відтворення і збагачення системи соціальних зв'язків і відносин, у яких він розвивається. Поняття «соціалізація» було обґрунтоване американським соціологом Франкліном-Генрі Гідінгсом (1855— 1931) наприкінці XIX ст. на позначення «процесу розвитку соціальної природи людини». У середині XX ст. позначува-ний цим поняттям проблемний простір значно розширився, а теоретичними і практичними можливостями соціально-' педагогічної моделі зацікавилися представники біхевіоризму, необіхевіоризму, символічного інтеракціонізму, структурного функціоналізму. Основними психолого-соціальними механізмами соціалізації є: а) імпринтінг (англ. ітргіпі — відбиватися) — фіксу-*вання людиною на рецепторному і підсвідомому рівнях-особливостей об'єктів, що впливають на неї; б) наслідування — копіювання певних зразків діяльності у поведінці; в) ідентифікація (лат. ЫепЪШсаге — ототожнювати) —ототожнення людиною себе з іншою людиною, групою,спільнотою; г) рефлексія (лат. геїїехіо — відображаю) — оцінювання особистістю різних проявів свого Я; ґ) інтеріоризація (лат. іпіегіог — внутрішній) — перенесення суспільних уявлень у свідомість окремої людини; д) екстеріоризація (лат. ехіегіог — зовнішній) — процес переходу від внутрішньої (психічної) до зовнішньої (суспільної та ін.) діяльності. Залежно від джерел розвитку виокремлюють такі види соціалізації: стихійну (відбувається внаслідок впливу на особистість об'єктивних обставин суспільного життя, тобто соціально-економічного і соціокультурного контексту) і відносно соціальна керовану (здійснюється через створення суспільством умов для розвитку потенційних можливостей особистості). Теорія соціалізації тісно пов'язана з теорією ролей, оскільки передбачає засвоєння відомих зразків поведінки, моделей спілкування людей, які грають різні або ідентичні ролі. Важливим чинником соціально-педагогічної моделі є соціальне виховання — створення умов і заходів, спрямованих на оволодіння і засвоєння підростаючим поколінням загальнолюдських і спеціальних знань, соціального досвіду з метою формування в нього соціально-позитивних ціннісних орієнтацій. Здійснюють його у процесі взаємодії особистості в різних сферах життєдіяльності (освіта, організація соціального досвіду людини, індивідуальна допомога та ін.). Для цього суспільство, держава створюють відповідні організації (школа, дошкільні і позадошкільні заклади, дитячі і молодіжні організації). Певною мірою на цей процес впливають армія, виробництво, громадські об'єднання. Соціальне виховання є багатоетапним процесом, який охоплює залучення особистості до системи життєдіяльності соціальних інститутів, набуття елементів соціального досвіду та його екстеріоризацію (рис. 1.7).
Рис. 1.7. Процес соціального виховання При застосуванні соціально-педагогічної моделі інколи доводиться враховувати необхідність компенсації негативного впливу середовища шляхом створення альтернативних інституцій. Можлива й оцінка впливу інститутів соціалізації з метою їх педагогічної корекції, зміцнення соціального здоров'я населення. Важливим компонентом соціально-педагогічної моделі є ресоціалізація, яка застосовується переважно щодо осіб із девіантною поведінкою. Ресоціалізація — комплекс заходів, спрямований на відновлення соціального статусу особистості, втрачених чи несформованих соціальних навичок, зміну соціальних орієнтацій девіанта за рахунок включення його у нові, позитивно орієнтовані відносини та види діяльності. Сучасна соціальна робота спирається на адаптивно-розвивальну концепцію соціалізації, яка розглядає соціалізацію як процес адаптації, що триває впродовж усього життя людини. Будь-яка адаптація як особлива діяльність людини, пов'язана із засвоєнням нової соціальної ситуації (суб'єктивно нової для конкретного індивіда), додає їй соціального досвіду, що об'єктивно існує як елемент культури суспільства і тим самим підвищує рівень її соціалізації. Подальша адаптація дається індивіду значно легше, завдяки чому він усе швидше долає нові етапи соціалізації. З погляду адаптивно-розвивальної концепції соціалізації завдання соціальної роботи полягають у тому, щоб разом з іншими соціальними інститутами сприяти створенню в суспільстві умов для успішного перебігу процесу соціалізації; допомагати у виробленні і тренуванні індивідуального адаптивного механізму особистості; бути частиною механізму управління соціалізацією. Здійснювана в такому ключі соціальна робота допомагає людині реалізувати свою адаптивну потребу, яка виникає з появою труднощів у подоланні нової складної життєвої ситуації, що перевищує адаптивні можливості цієї людини. Якщо складність нових життєвих ситуацій не перевищує адаптивних можливостей індивіда, процес соціалізації є нормальним. З роками людина нагромаджує досвід засвоєння нових життєвих ситуацій, формується,! розвивається її індивідуальний адаптивний механізм. Унаслідок деформацій індивідуального адаптивного механізму, виникнення ситуацій, що перевищують за складністю адаптивні можливості людини, а також порушень у функціонуванні соціальних інститутів можливі відхилення у процесі соціалізації, виникнення стресів. Для подолання стресів, кризових життєвих ситуацій індивід здебільшого потребує професійної соціальної підтримки. З цією метою соціальні працівники можуть здійснити необхідну соціальну корекцію або підтримку індивідуального адаптивного механізму клієнта, полегшити для його адаптації життєву ситуацію. Для вимірювання результативності соціалізації використовують спеціальні соціальні дослідження. Соціально-педагогічна модель дає змогу зрозуміти природу деяких вчинків клієнтів соціальної роботи. Наприклад, вибір адиктивної стратегії поведінки часто зумовлений труднощами в адаптації до проблемних життєвих ситуацій (складними соціально-економічними умовами, розчаруваннями, руйнуванням ідеалів, конфліктами у сім'ї і на виробництві, втратою близьких, різкою зміною звичних стереотипів тощо). Найчастіше недостатня здатність до адаптації є наслідком системних проблем функціонування сім'ї, які штовхають дитину в групу ризику. Використання у соціальній роботі соціально-педагогічної моделі потребує глибоких знань психологічних, соціальних, педагогічних особливостей вікового розвитку особистості, який охоплює такі періоди: пренатальний (від зачаття до народження), період немовляти (від народження до 1 року), раннє дитинство (1—3 роки), дошкільне дитинство (3—6 років), молодший шкільний вік (6—10 років), молодший підлітковий вік (10—12 років), старший підлітковий (12—14), ранній юнацький (15—17 років), юнацький (18—23) вік, молодість (23—30 років), рання зрілість (30—40 років), пізня зрілість (40—55 років), літній вік (55—65 років), старість (65—75 років), довголіття (понад 70 років). На коленому віковому етапі перед людиною постають специфічні завдання, від розв'язання яких залежить її особистий розвиток. У їх сукупності виокремлюють такі властиві для кожного вікового періоду групи: — природно-культурні (обумовлені досягненням накожному віковому етапі певного рівня біологічного дозрівання, фізичного і статевого розвитку); — соціально-культурні (пізнавальні, моральні, ціннісно-смислові), пред'явлені людині у вербальній (словесній)формі інститути соціалізації, а також такі, що існують яксуспільні норми і цінності; — соціально-психологічні (становлення самосвідомості особистості, її самовизначення, самоактуалізація і самоствердження). Ці завдання на кожному віковому етапі мають специфічний зміст і відповідні способи їх розв'язання. В іншому разі це або затримує, деформує розвиток особистості, або спотворює особистість. Трапляється іноді, що не розв'язане у певному віці завдання через якийсь час проявляється у немотивованих учинках, не відповідних віковим особливостям змінах особистості. Відповідно до вимог соціально-педагогічної моделі соціальна робота має забезпечувати умови для успішного розв'язання завдань на кожному віковому етапі життєдіяльності людини, як того вимагають норми цивілізованого суспільства. З огляду на вікові особливості розвитку особистості вона передбачає надання допомоги з розв'язання таких конкретних вікових завдань: 1) дошкільне дитинство: просвітництво і консультаціябатьків, організація сімейних дитячих ясел-садків, ігрових груп і групових занять; патронаж неблагополучнихродин і сімей, які виховують прийомних дітей; 2) молодший шкільний вік: просвітницька робота збатьками, створення умов для розвитку молодших школярів у мікросоціумі, виявлення потенційно і реально вікти-могенних (лат. уісИта — жертва; схильність до такої поведінки, що провокує насильство над особою) і криміногенних чинників і віктимних школярів; координація роботиінститутів виховання; 3) підліткове дитинство: просвітницька робота з батьками, діагностика віктимності родин, робота з віктимогенни-ми родинами і віктимними підлітками; створення в мікросоціумі груп, організацій для пробудження і задоволенняінтересів підлітків до групових, масових форм взаємодії; 4) рання юність: просвітницька робота з батьками іюнаками; створення умов для змістовного проведеннявільного часу; створення різноманітних клубів та організацій; діагностика віктимних сфер і віктимності особистості,.її подолання; робота з переорієнтації юнацьких груп, «розколу» асоціальних груп; 5) юнацький вік: допомога в адаптації до нових ролей,індивідуальні консультації; допомога в пошуку сфер діяльності відповідно до потреб і можливостей особистості;консультування молодих родин; створення клубів і груп заінтересами і для спілкування; залучення до роботи з мо-°лодшим поколінням; 6) молодість: консультації з проблем сімейного життяі виховання дітей; допомога у професійній переорієнтації,організації групового дозвілля у мікросоціумі, створенняклубних, групових та індивідуальних можливостей дляреалізації позапрофесійних інтересів, залучення до громадського життя (взаємодопомога, допомога людям похилого віку тощо); допомога віктимним і маргінальним (лат.таг£о — межа, кордон; ті, хто опинився за межами характерних для даного суспільства норм і традицій) особистостям; 7) зрілий вік: консультації з проблем сімейного життя,виховання дітей; профілактика і подолання внутріособис-тісних і міжособистісних конфліктів; створення можливостей у мікросоціумі для реалізації сімейних та індивідуальних інтересів, участі в суспільному житті; створеннясімейних клубів і об'єднань; організація допомоги неблагополучным сім'ям і самотнім людям; 8) літній вік: виявлення осіб, які потребують соціальної опіки вдома або у спеціальних закладах; створенняумов для реалізації активності, задоволення інтересів людей похилого віку в мікросоціумі; допомога у переживаннівтрат близьких людей; роз'яснювальна робота з близькими людей похилого віку. У своїй основі соціально-педагогічна модель ґрунтується на феноменології (сутнісних особливостях) вікової структури населення і на типологічних вікових проблемах. Вона рекомендує обирати методи і форми роботи з клієнтами, враховуючи властиві кожному віковому періоду особливості і завдання. Серед них: а) бесіда — індивідуальна або групова розмова, що може бути заздалегідь підготовленою або спонтанною; вонастимулює інтерес клієнтів до обговорення актуальнихпроблем життєдіяльності, життя соціуму, колективу й маєзначний виховний потенціал, використовує життєвий досвід учасників; б) збори індивідів, об'єднаних за якоюсь ознакою, вирізняються підготовленістю та організованістю, мають великий виховний потенціал як орган колективного керування, виражають волю більшості учасників, мобілізуютьїх на активну діяльність з реалізації прийнятих рішень; в) диспути (лат. сіізриіаге — розмірковувати, сперечатися) та дискусії (лат. сіібсиззіо — дослідження, розбирання) як такі форми спілкування, що формують полемічнівміння, уміння залучати й утримувати прихильників; диспут передбачає організовану полеміку за заздалегідь визначеною темою, у той час як дискусія — це відстоюваннярізноманітних точок зору, інколи за темою, що виникаєспонтанно; г) створення об'єднань самоврядування, клубів, асоціацій, груп самодопомоги і взаємодопомоги, які дають змогурозвивати соціальні навички і якості, впливають на поліпшення соціального обслуговування; ґ) технології адаптації — навчання новим професіям, можливостям забезпечення власного існування і життя своєї сім'ї за допомогою засобів, адекватних умовам, що змінилися, завдяки проведенню шкіл лідерів, виборців, молодих бізнесменів тощо; д) взаємодія із сім'єю важкої дитини здійснюється задопомогою діагностики й аналізу шкільних труднощів, організації груп додаткових занять, проведення соціально-виховної роботи з батьками, сприяння у розв'язанні кризових ситуацій у сім'ї; е) кондуктивна (лат. сопйисіог — супровідний) педагогіка — педагогічна діяльність із дітьми з обмеженимиможливостями, переважно з порушеннями опорно-рухового апарату, спрямована на формування самостійної активності і незалежності дитини, що прагне адаптуватися донавколишнього середовища; таку дитину навчають, керують нею у повсякденному житті, задовольняють її біологічні та соціальні потреби, у процесі занять опановуютьсянавички побутового самообслуговування та відбуваєтьсярозвиток інтелекту, що зрештою дозволяє перевести дитину у звичайний заклад. Соціально-педагогічна модель соціальної роботи передбачає щонайменше два типи соціальних педагогів. Один із них покликаний вирішувати завдання соціалізації і ресо-ціалізації на рівні особистості (центри ресоціалізації колишніх засуджених). Другий тип зорієнтований на соціалізацію та ресоціалізацію на рівні системоутворюючих чинників, що сприяють або перешкоджають цим процесам, з урахуванням вимог моралі і соціальних цінностей.. Отже, домінуючим є саме комплексний підхід в обґрунтуванні моделей соціальної роботи в контексті соціально-педагогічної традиції, її розгляду. Соціально-педагогічну модель використовують в Україні центри соціальних служб для молоді, громадські організації. Як правило, вона спрямована на профілактику подолання негативних явищ серед дітей і молоді, а також серед різних вікових груп ризику. Прикладом застосування такої моделі є проведення чемпіонату з комп'ютерних ігор «Кіберспорт проти СНІДу» серед учнівської молоді, що орієнтовані на створення системи мотивації для дотримання безпечної поведінки. Подібну мету переслідувала й масова акція «Здоровим бути модно», що заохочувала молодь до свідомого вибору безпечної поведінки у відповідь на загрозу епідемії ВІЛ/СНІДу. Цікавою формою соціалізаційної роботи зі школярами раннього юнацького віку, що мешкають у селах, є організація спеціальних тренінгів щодо формування ініціативних молодіжних груп, здатних здійснити корисні соціальні зміни у власних громадах. За кордоном нею послуговуються шкільні соціальні працівники, університетські соціальні служби, служби пробації для неповнолітніх правопорушників, центри ре-соціалізації. Соціальним педагогам, які працюють з різними віковими групами, доводиться бути вихователями, ані-маторами, керівниками «випадку», тренерами та ін. Аналіз особливостей соціально-педагогічної моделі наводить на думку про деяку розмитість її проблемних меж, оскільки вона вбирає запропоновані іншими моделями техніки і форми роботи. Спричинено це тим, що соціальна педагогіка, як зазначає британський фахівець Уолтер Лоренц, визначає цілі, механізми будь-якої соціальної активності з широких теоретичних позицій безвідносно до конкретних організаційних меж і прийомів. Попри те завдяки концепції адаптивної соціалізації вона логічно вписується в наукову і практичну картину взаємодії людини зі світом, створює можливості для диференціації форм і методів соціальної роботи відповідно до адаптивних можливостей клієнта та завдань соціалізації на різних етапах його життєдіяльності. Запитання. Завдання 1.Якими знаннями і практичними механізмами збагачує соціальну роботу теорія кризового втручання? 2.Охарактеризуйте різновиди допомоги, яку надають у межахкризового втручання. 3.У чому полягають переваги зосередженої на завданні моделі? 4.Який етап роботи у зосередженій на завданні моделі, на Вашпогляд, є найскладнішим? Поясніть свою думку. 5.У чому полягає відмінність роботи із сім'єю як із системою відроботи з окремими індивідами, що належать до цієї сім'ї? 6.Складіть соціальну історію своєї сім'ї, відобразивши її функціонування і структуру, накресліть графічну схему стосунків у ній (геногра-му трьох поколінь). 7.Охарактеризуйте відмінності між психодинамічною і психосоці-альною моделями соціальної роботи. 8.Наведіть основні ідеї, в які закорінена соціально-педагогічнамодель соціальної роботи. 9.У чому полягає відмінність між соціалізацією і ресоціалізацією?
Теми рефератів 1. Кризове консультування й інтенсивний догляд у рамках моделікризового втручання. 2. Сильні і слабкі сторони зосередженої на завданні моделі практичної соціальної роботи. 3. Напрями сімейної психотерапії та їх важливість для практичноїсоціальної роботи. 4. Психосоціальна модель соціальної роботи: можливості і обмеження застосування в українських умовах. 5. Значення соціально-педагогічної моделі для соціальної роботи. Література Актуальні проблеми соціально-педагогічної роботи / За заг. ред. А. Й. Капської. — К.: УДЦССМ, 2002. Бурлака В. Сімейна терапія: підходи та процес // Соціальна політика і соціальна робота. — 2004. — № 3. Доил С. Работа с конкретными случаями // Практика социальной работы / Под ред. К. Ханвея, Т. Филпота. — К. — Амстердам, 1996. Доуэл М., Марш П. Ориентированная на решение задач социальная работа. — К. — Амстердам: Ассоциация психиатров Украины, 1997. Доэл М. Сосредоточенная на задаче работа // Практика социальной работы / Под ред. К. Ханвея, Т. Филпота. — К. — Амстердам, 1996. Леннеер-Аксельсон Б., Тюлефорс И. Психосоциальная помощь населению: Пер. со швед. — М.: Ин-т социальной работы, 1998. О'Хаган К. Кризисное вмешательство: изменение точек зрения // Практика социальной работы / Под ред. К. Ханвея, Т. Филпота. — К. — Амстердам, 1996. Пейн М. Сучасна теорія соціальної роботи: Пер. з англ. — К., 2000. Селиман Ф. Семейная терапия // Практика социальной работы / Под ред. К. Ханвея, Т. Филпота. — К. — Амстердам, 1996. Соціальна робота. В 3-х ч. / За ред. Семигіної Т. В., Григи I. М. — К.: Києво-Могилянська академія, 2004. — Ч. 2. Теорії та методи соціальної роботи. Соціальна робота. В 3-х ч. / За ред. Семигіної Т. В., Григи І. М. -^-К.: Києво-Могилянська академія, 2004: — Ч. 3. Робота з конкретними групами клієнтів. Соціальна робота в Україні: Навч. посібник / За ред. І. Д. Звєрє-вої, Г. М. Лактіонової. — К.: Науковий світ, 2003. Соціальні служби — родині: Розвиток нових підходів в Україні / За ред. Григи І. М., Семигіної Т. В. — К., 2002. Трубавіна І. М. Поняття кризового втручання в соціальній роботі // Соціальна робота в Україні: теорія і практика. — 2003. — № 4.
Індивідуальна соціальна робота 2.1. Ведення випадку в соціальній роботі Ведення випадку (робота з випадками) — метод соціальної роботи, який полягає у забезпеченні представників вразливих груп населення (людей похилого віку із функціональними обмеженнями, проблемами психічного здоров'я тощо) необхідною індивідуальною підтримкою для продовження життя у громаді. Типову структуру процесу ведення випадку, який починається з моменту офіційного контакту соціальної служби або соціального працівника із заявником (клієнтом), занотовування його проблем, зображено на рис. 2.1.
Традиційно практика соціальної роботи більшою мірою орієнтована на індивідуальну роботу з клієнтами. Адже кожна людина є унікальною й неповторною, як і її проблеми та потреби. Тому індивідуалізація підходів якнайбільше відповідає очікуванням клієнтів і філософії фаху. Часом клієнти, а також організації потребують інформації, підтримки, рекомендацій, тобто консультування. Співпраця клієнта і соціального працівника може бути тривалою і комплексною, коли йдеться про ведення випадку. Процес ведення випадку Одним із традиційних методів соціальної роботи є ведення випадку (ситуації особи чи родини, які звернулися по допомогу до соціальної служби і мають право на її отримання). Воно охоплює такі основні етапи: звернення клієнта, первинне оцінювання проблеми, визначення цілей втручання, планування втручання, організація втручання, моніторинг (спостереження, оцінювання і прогноз) послуг і стану клієнта, оцінювання результатів діяльності. Рис. 2.1. Типовий процес ведення випадку Один із напрямів ведення випадку, суттю якого є робота соціального працівника-консультанта з клієнтом, який переживає складні емоційні та поведінкові проблеми, в американській літературі називають клінічною соціальною роботою. Дещо інший погляд на суть і процес ведення випадку репрезентував сучасний американський науковець Роберт Баркер, який розглядає цю стратегію як «процедуру планування, пошуку, моніторингу послуг різноманітних агенцій та їх персоналу на користь клієнта». Йдеться про те, що агенція, перебираючи на себе відповідальність за клієнта, призначає керуючого випадком, який координуй служби, послуги різних професіоналів, агенцій і громадських організацій. Обов'язок керуючого випадком полягає у контролі за виконанням планів догляду, досягненням прогресу клієнта. Діяльність щодо управління етапами, процедурами ведення випадку кваліфікується як менеджмент (управління) випадку. Реалізація процесу ведення випадку може відбуватися за адміністративною моделлю або моделлю інтенсивного догляду. Адміністративна модель ведення випадку. За цією моделлю соціальний працівник, оцінивши проблеми клієнта, направляє його до інших соціальних служб, координуючи надання ними послуг і особисті зусилля клієнта щодо розв'язання власних проблем. Наприклад, юнака, який тривалий час через інвалідність не міг працевлаштувати-ся, було направлено до одного з центрів соціальної служби для молоді, де він отримав спеціальні консультації, пройшов психодіагностику рівня самооцінки і впевненості у своїх силах, узяв участь у тренінгових заняттях «Влаштовуюся на роботу», ознайомився з іншою важливою для таких ситуацій інформацією. Унаслідок індивідуальної соціальної роботи клієнт отримав направлення від служби зайнятості на курси перепідготовки за спеціальністю «оператор комп'ютерного набору», а згодом і працевлаштував-ся, про що повідомив соціальну службу для молоді. Модель інтенсивного догляду. Відповідно до неї соціальний працівник повинен надати клієнтові, який до нього звернувся, безпосередню соціальну і терапевтичну допомогу. За таким принципом діють спеціалізовані соціальні служби підтримки сім'ї, які надають безпосередньо соціально-психологічну допомогу в розвитку родинних форм виховання, запобіганні розпаду сімей тощо. Фахівці цих служб здійснюють соціально-правове консультування, представництво інтересів сімей у державних і недержавних структурах, групову роботу (групи взаємодопомоги, групи особистого розвитку), тренування навичок догляду за дітьми, ведення сімейного бюджету, допомогу в навчанні та працевлаштуванні, профорієнтаційну роботу, вишукують необхідні матеріальні ресурси для задоволення нагальних потреб сімей, що опинилися у фокусі їх діяльності. Робота з кризовими сім'ями складається з етапів, які відповідають фазам процесу індивідуальної соціальної роботи: 1) прийом і вивчення направлення до служби (інтерв'ювання клієнта, збір інформації про нього від дотичних служб і установ); 2) первинне обстеження клієнта (відвідання помешкання, огляд умов проживання, роз'яснення клієнтовізмісту та умов діяльності служби, зустріч членів командиз метою прийняття рішення про відповідність/невідповідність потенційного клієнта критеріям програми підтримки сім'ї, офіційне повідомлення клієнта про прийнятерішення), а згодом комплексне обстеження клієнта (визначення на командній зустрічі працівників, які працюватимуть із сім'єю, збір детальної інформації про сім'ю, заповнення анкети);
3) планування догляду, укладення угоди (спільне з клієнтом планування догляду, затвердження угоди на командній зустрічі, перегляд угоди разом з клієнтом); 4) надання допомоги клієнтові (здійснення втручання,надання матеріальної або фінансової допомоги); 5) завершення стосунків і оцінювання проведеної роботи (заповнення соціальним працівником оцінної форми зпевними індикаторами виконання, заповнення оцінної анкети клієнтом, надання клієнтові інформації про соціальну підтримку, якою сім'я може скористатися у майбутньому), написання звіту працівниками та обговорення проведеної роботи. У подоланні проблем кризових сімей соціальні служби застосовують системний підхід, кризове втручання, зосереджену на завданні модель, гуманістичний підхід. У деяких країнах, зокрема у Великобританії, ведення випадку передбачає наявність у соціального працівника-менеджера спеціального бюджету клієнта (для оплати най-необхідніших витрат на транспорт, їжу), а також перелік гарантованих різними державними і недержавними службами соціальних послуг. Загалом ведення випадку є спланованим процесом відносин клієнта і соціального працівника, під час якого можливе використання різних теоретичних моделей роботи і стратегій втручання. Первинне оцінювання і складання плану догляду Ведення випадку починається з офіційного звернення клієнта до соціальної служби, фіксування його проблеми, після чого настає етап первинного оцінювання його становища. Першим кроком у цій справі мають бути встановлення фахівцем соціальної роботи контакту і довірливих стосунків із клієнтом, вияв щирої зацікавленості ним і його проблемами. Процедура первинного оцінювання становища клієнта передбачає: 1) збір загальних даних про клієнта: прізвище, ім'я, по батькові; вік; стать; сімейний стан; національність; рідна мова; інші мови, якими він володіє; релігійність, конфесійна належність; домашня адреса, з ким мешкає; освіта; професія, зайнятість (повний/неповний робочий тиждень), безробітний, студент; інвалідність, група (за соматичним/психічним захворюванням, з дитинства, за віком); дата звернення до соціальної служби, медичної установи; 2) з'ясування основної проблеми клієнта: формулювання основної причини, яка спонукала його звернутися подопомогу (вплив соціальних, юридичних, внутрішніх чинників); привід для звернення клієнта (події, які вплинулина це рішення) та його очікування від служби, до якої звернувся. Інформацію бажано занотувати з урахуванням особливостей мови клієнта. Якщо інформація отримана не відклієнта, необхідно зазначити її джерело; 3) опис клієнта: стислий опис фахівцем соціальноїслужби його зовнішності, поведінки, безоцінних вражень; 4) збір відомостей про життя: реєстрація інформаціїпро побутові умови, домогосподарство; стиль життя,рівень соціальної стабільності; професійну, фінансову, соціальну сімейну ситуацію; інтереси, захоплення, вподобання; причетність значущих для клієнта людей до йогопроблеми, залученість до її розв'язання; правова ситуація;фізичний стан. Дослідження проблем клієнта потребує цілісної інформації про нього, його потреби та оточення. Важливо при цьому намагатися побачити людину та її життя загалом, а не лише окрему проблему, маючи на увазі загальнолюдську ієрархію потреб. Особливу цінність для соціальної служби матиме інформація про незадоволені потреби клієнта. У процесі з'ясування й уточнення ситуації соціальному працівникові доводиться знаходити відповіді на такі орієнтовні запитання: 1. Якою є загальна ситуація клієнта? 2. Що турбує клієнта в цій ситуації? 3. Які елементи ситуації клієнта не враховані ним? 4. Чи можна чіткіше окреслити ситуацію? 5. Яких сфер, осіб, крім клієнта, стосується ситуація? 6. Яких сфер соціальної роботи стосується ситуація? 7. Загальні особливості проблеми клієнта. 8. Загальні особистісні особливості клієнта і середовища, в якому він перебуває. 9. Особливості поведінки клієнта.
10. Яке відхилення у своєму житті клієнт усвідомлюєяк проблему? 11. Особливості проблеми, яка турбує клієнта. 12. Яке значення має проблема для клієнта та іншихлюдей, яких стосується? 13. Передумови та історія виникнення проблеми клієнта. 14. Зусилля і ресурси, необхідні для розв'язання проблеми клієнта. 15. Характеристика ресурсів клієнта для розв'язання його проблеми. У перших розмовах з клієнтом може з'ясуватися немало інших особливостей його ситуації, без урахування яких неможливо буде діагностувати його проблему, обрати оптимальні способи її розв'язання. Для цього фахівці, послуговуючись різноманітними запитаннями, намагаються достеменно встановити обставини і чинники, які спричинили проблему клієнта. Часом проблема актуалізується внаслідок збігу несприятливих обставин, хоча вона завжди є результатом закономірного перебігу подій та проявом індивідуальних особливостей клієнта. На етапі первинного збору інформації, як правило, використовують інтерв'ю (опитування) клієнта, його родичів, сусідів, колег (за згодою клієнта), працівників інших агенцій чи закладів, які мали з ним справу; спостереження за особливостями поведінки клієнта, умовами проживання, стосунками в родині тощо; аналіз документів (історія хвороби, постанови суду, попередні нотатки соціальних працівників тощо); різноманітні тестові методики психодіагностики. Найдоступнішим, а тому найпоширенішим методом збору первинної інформації про клієнта, дослідження його ситуації є інтерв'ю (англ, іпієгуіє\у — зустріч, побачення) — вербальна соціально-психологічна взаємодія між дослідником (інтерв'юером) і респондентом з метою одержання актуальної для дослідження інформації. Воно може бути вільним (відбуватися за загальною програмою без чіткої деталізації запитань), формалізованим (регламентованим, детально розробленим питальником та інструкцією інтерв'юеру) або напівформалізованим (поєднує в собі особливості вільного і формалізованого інтерв'ю). Загальною перевагою інтерв'ю є безпосередня взаємодія соціального працівника з клієнтом, що дає змогу не лише фіксувати висловлювану ним інформацію, а й від-стежувати його реакцію на певні запитання, невербальні засоби вираження змісту, а отже, об'єктивніше оцінити стан і специфіку його проблем. Під час проведення інтерв'ю важливо дотримуватися таких вимог: 1) інтерв'ю має бути оптимальним за тривалістю (незважаючи на залежність тривалості інтерв'ювання від загальної ситуації та особливостей клієнта, воно повинно бути не надто коротким, але й не довшим години); 2) розпочинати інтерв'ю необхідно з бачення ситуаціїклієнтом; для цього клієнт повинен мати змогу для висловлення своїх проблем, оцінок, роздумів; 2) емпатійне ставлення до клієнта (співпереживання),адже завжди можна сконцентруватися на його позитивнихрисах; клієнт має почуватися невимушене, не повинен боятися зізнатися у своїх проблемах соціальному працівнику; 3) усміхненість, привітна, толерантна і зацікавленаманера спілкування інтерв'юера, що допомагає клієнтовірозкритися під час інтерв'ю; 4) уникнення закритих (наприклад,, таких, що передбачають відповіді «так» або «ні») запитань, а також запитань,які підказують, нав'язують клієнтові відповіді на них; 5) недопустимість оцінних (звинувачувальних, засу-джувальних) суджень, недоцільність невиправданого заглиблення у внутрішній світ клієнта; 6) мовчання теж має зміст; соціальний працівник повинен уміти слухати клієнта і в паузах між його словами. Загальною вимогою є творче ставлення соціального працівника до розмови, варіювання запитань і реакцій на відповіді, створення атмосфери відкритості і довірливості. У багатьох соціальних службах сформульовані критерії надання допомоги, яким мають відповідати потенційні отримувачі, з'ясовуються за результатами їх первинного обстеження. З цією метою, крім традиційного інтерв'ю, використовують і спеціальні опитувальники, реєстраційні форми, листки первинного обстеження, картки комплексного обстеження тощо. Інколи спершу проводять первинне обстеження, визначаючи, чи відповідає проблема клієнта можливостям соціальної служби. З'ясувавши відповідність клієнта критеріям соціальної служби щодо обслуговування клієнтів, соціальні працівники починають комплексне обстеження, під час якого вони спільно з клієнтами виявляють проблеми і планують заходи щодо їх подолання. Результати такого обстеження фіксують в анкеті клієнта. На підставі вивчення значущості для клієнта проблеми, яка привела його в соціальну службу, формулюють
|
|||||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 992; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 13.58.84.207 (0.013 с.) |