Соціально-радикальна модель соціальної роботи

У 60-ті — на початку 70-х років XX ст. набули попу­лярності радикальні підходи в соціальній роботі, які, намагаючись витіснити зосереджені на терапевтичній практиці психологічні моделі, обстоювали баланс влади у соціальній взаємодії (взаємовідносинах соціальних працінників і клієнтів), виступали за необхідні, на їх погляд, структурні зміни в суспільстві, покликані поліпшити соці­альне буття вразливих груп населення, надавали перевагу колективістським діям у соціальній роботі. Нині радика­льна соціальна робота часто розглядається як прогресив­на соціальна робота, яка акцентує на необхідності вико­ристання мирних методів для досягнення змін в існуючих суспільних структурах, в т. ч. пасивного опору, демонстра­цій, страйків, політичної та соціальної активності. На­приклад, у СІЛА діє національна організація ВегіЬа Сареп Ееупоійз босіаіу (ВСК8), що об'єднує професіоналів, заці­кавлених у прогресивній соціальній роботі, її місцеві від­ділення є практично в усіх основних містах, регулярно проводяться конференції, що мають на меті узагальнити існуючі стратегії та навички, необхідні для розвитку прог­ресивної соціальної роботи, обмін досвідом.

Соціально-радикальна модель соціальної роботи — модель соці­альної роботи, яка, спираючись на марксизм і радикальний фемі­нізм, заперечує психологічні пояснення проблем клієнтів і закли­кає до розгляду балансу влади, використання структурних засобів розв'язання проблем, колективних дій.

Головні ідеї радикальної соціальної роботи походять від марксизму — ідеологічної течії, що, охоплюючи філо­софію, політичну економію, розглядає суспільно-історич­ний процес як послідовну і закономірну зміну суспільно-економічних формацій, завершенням якої є побудова ко­муністичного суспільства шляхом радикальної соціальної (пролетарської) революції. Характерною ознакою марксиз­му, як будь-якої радикальної течії, є розрив із соціально-по­літичною традицією, використання рішучих методів роз­в'язання проблем (ними можуть бути пасивний протест, революційні дії), зосередження зусиль на вдосконаленні со­ціального законодавства, орієнтація на централізоване управління. Марксизм доводить, що у кожному класовому суспільстві існують нерівність і несправедливість, свідчен­ням чого є неоднаковий доступ представників різних соці­альних класів до влади, ресурсів, інформації тощо. За твердженням марксистів, змінити цю ситуацію в межах капіталістичного суспільства неможливо, оскільки саме його економічна та соціальна структура ґрунтується на не­рівності. У зв'язку з цим необхідно змінити суспільний уст­рій чи принаймні основні його структури, змусивши їх пред­ставляти і захищати інтереси більшості.

Відповідно до марксистської парадигми соціальної ро­боти основна увага зосереджується на вивченні умов ко (Яективного буття людей, колективістських орієнтацій осо-ібистості. При цьому передусім зважають на особистісні, 'соціальні якості, соціальне становище клієнтів, їх належ­ність до певної соціальне-класової групи. Діяльність соці­альних працівників розглядається в цьому контексті як чинник, що сприяє здійсненню спільних колективних дій, спрямованих на розвиток самосвідомості клієнта, пози­тивні зміни в суспільстві.

Поширеними в соціальній роботі є такі марксистські підходи:

— прогресивний (розглядає соціальну роботу як чин­­ник позитивних змін, що сприяє поліпшенню взаємозв'яз­­ків у суспільстві, активізації колективного руху, розвитку­свідомості);

— репродуктивний (зосереджений на участі соціаль­­них працівників у відтворенні особистісних і соціальних­ресурсів передусім робітничого класу в капіталістичному­суспільстві);

— контрадикторний (лат. соп1;гагіісіогіиз від сопігайі-­со — суперечу) — фокусується на суперечливій ролі соці­­альних працівників, які своєю діяльністю, з одного боку,­посилюють капіталістичний контроль, а з іншого — під­­вищують функціональні можливості робітничого класу­завдяки навчанню, наданню повноважень клієнтам.^біль­­шість з яких належить до робітничого класу. В такий спо­­сіб соціальні працівники поглиблюють політичні, еконо­­мічні, соціальні суперечності капіталізму, що сприяє­ліквідації капіталістичних відносин.

Радикальний підхід до соціальної роботи спрямований на вивчення проблем, які переживають клієнти, в широко­му контексті структурної нерівності, бідності, неадекват­ному побуті, дискримінації та пригніченні. Його представ­ники розглядають соціальну роботу насамперед як політич­ну активність, боротьбу за гуманізацію оточення, в якому перебуває клієнт. Цілком виправданим, на їх погляд, є дво­тижневий страйк двох тисяч працівників департаменту со­ціальної роботи Глазго (Великобританія) навесні 1999 р*. у зв'язку із загрозою приватизації служб догляду вдома. Єе-ред них побутує переконання, що, діючи поодинці, соціаль­ні працівники мало що можуть зробити, а тому створення ними професійних організацій, участь у політичній діяль­ності є важливим способом реалізації їх прав, захисту інте­ресів клієнтів.

Радикальна модель соціальної роботи передбачає: 1) розвиток критичної свідомості соціальних працівни­ків (здатність аналізувати соціально-політичні умови соціальної роботи, специфіку локальних і глобальних взаємо­дій, перебіг подій в межах організацій і громад);

2) надання клієнтам достатніх повноважень і можливос­­тей для реального впливу (розвиток їх здатності змінюватися­за рахунок власних можливостей, а також сприяння станов­­ленню їх громадсько-політичної організації);

3) знання потенціалу громад і їхніх проблем, участь­членів громад у боротьбі за свої права;

4) знання особливостей соціальної служби (розуміння­сутності, процесу формування і реалізації політики як бо­­ротьби з нерівністю); володіння навичками впливу, страте­­гіями організаційних змін;

 

5) дотримання принципів колективної роботи (забезпе­­чення і підтримка практичних заходів щодо створення­сприятливої ділової атмосфери в організації, яка займа­­ється соціальною роботою; уникнення авантюризму й ізо­­ляціонізму, розвиток внутріорганізаційної демократії);

6) формування організаційної структури: департамент­чи відділ в міністерстві, відділи управлінь в областях і міс­­тах, центри, притулки та інші організації; підготовка спеці­­алістів, належне нормативно-правове забезпечення тощо.

Прихильники радикальної моделі соціальної роботи вважають, наприклад, таку індивідуальну проблему, як відсутність житла, наслідком недосконалості соціальних, політичних інститутів суспільства. Тому, щоб допомогти клієнтам, які потребують житла, соціальні працівники по­винні боротися за вдосконалення законодавства, створен­ня відповідних структур та організаційних систем. За та­кої ситуації, на їх погляд, значно ефективнішим, ніж робо­та з кожним конкретним випадком, на яку орієнтуються психодинамічна і біхевіористська моделі, є використання радикальних підходів. Саме так діяли після Другої світо­вої війни соціальні служби і їх фахівці у Швеції, виступа­ючи за впровадження соціальних програм (активна полі­тика зайнятості, соціальне житло, державне пенсійне забезпечення, державне соціальне обслуговування, без­оплатна освіта, політика тендерної рівності тощо), спрямо­ваних на запобігання нерівності у суспільстві.

Радикальні підходи застосовують в індивідуальній, груповій роботі, роботі в громаді та груповому резидентно­му (стаціонарному) догляді. Вони охоплюють такі послу­ги, як освіта, поглиблення обізнаності особи щодо її прав і свобод, підтримка клієнтів у їх захисті, допомога у ство­ренні організацій, приєднанні до існуючих, заохочення до колективної діяльності, сприяння в доступі до ресурсів.

Як ефективні організаційні форми реалізації радикальної і моделі зарекомендували себе групи самодопомоги, навчальНІ групи, гуртки, клуби, товариства, діяльність яких сприяє підвищенню свідомості індивіда, утвердженню на новому якісному рівні його особистісної і соціальної свободи. Поширеними у межах радикального підходу в соціаль­ній роботі є освітні заходи, їх розвиток пов'язують з діяль­ністю сучасного бразильського активіста і філософа Пауло фрейре, що у книзі «Педагогіка пригнобленого» (1968) розкрив дилему, яку переживають пригноблені люди. Во­ни розглядають себе як «нижчу» категорію, а тих, хто їх пригнічує — як «вищу». Унаслідок цього вони з якогось часу починають сприймати тих, хто над ними, як своїх, тобто гнобитель стає моделлю гуманності, зразком для на­слідування. Страх свободи з її відповідальністю спонукає пригноблюваного до пошуку протекції гнобителя. Така двоїстість, за твердженням П. Фрейре, не патологічна, а є нормальним і стабільним станом у дискримінаційному суспільстві. І доки цей «внутрішній гнобитель» залиша­тиметься нерозпізнаним, пригноблювана людина не змо­же розвивати ні свою свідомість, ні свою самість (цілісну сутність своєї особистості). Особливо небезпечним є такий аспект пригноблюваної свідомості, як «горизонтальне на­сильство» (насильство, спрямоване не на гнобителя, а на інші жертви — подружжя, дітей, близьких тощо). Тому людям потрібно зрозуміти й усвідомити природу свого пригнічення, розвинути власну свідомість і перестати сприймати пригнічення як належне. З огляду на це над­звичайно важливе місце в соціальній роботі має бути відве­дено розвитку самосвідомості («свідомізації») клієнтів.

Радикальні, зокрема марксистські, підходи є об'єктом критики через їх непридатність для використання на практиці, адже вони радше ідеологічні погляди, ніж прак­тичні рекомендації чи гіпотези. Радикальна теорія ігнорує невідкладні особисті проблеми клієнта, не спроможна по­яснити його емоційні стани, обминає увагою складну су­купність міжособистісних відносин, у т. ч. і між клієнтом і соціальним працівником, вважаючи їх елементами про­цесу пригнічення. Водночас радикальні підходи сприяли усвідомленню нерівності у відносинах між клієнтами і фа­хівцями соціальної служби, а також між різними професій­ними групами. На думку британського вченого М. Пейна, завдяки «теоретичним засадам, сформованим радикальною школою, стали можливими зародження і розвиток таких форм соціальної роботи, як надання повноважень, пред­ставництво, підвищення свідомості».

Якщо класичний марксизм пов'язував нерівність і не­справедливість насамперед з належністю до робітничого (пригнобленого) класу, то сучасні радикальні теорії суттє­во оновили, модифікували свої уявлення про соціальний клас. Вони беруть до уваги значно більше чинників, що зу­мовлюють підтримання нерівності у суспільстві. Таких світоглядних засад дотримуються радикальні феміністич­ні теорії та різноманітні антидискримінаційні підходи, які виступають проти пригнічення в суспільстві жінок, пред­ставників національних чи сексуальних меншин, аналізу­ють його форми.

Своєрідний підхід у цій парадигмі соціальної роботи запропонував фемінізм (лат. Іетіпа — жінка) як соціаль­ний рух, що закликає до ліквідації патріархату — кон­центрації влади у чоловіків, їх привілейованого станови­ща у суспільстві. Особливо відчутний вплив на нього спра­вив радикальний фемінізм — теорія рівності статей, яка є основою руху жінок за свої права; громадський рух за ви­знання рівних прав жінок і чоловіків у всіх сферах сімейного і суспільного життя. У його розвитку окреслилися такі нап­рями, як фемінізм рівності (обстоює абсолютну рівноправ­ність чоловіків і жінок у всіх сферах життя, жіноче звіль­нення від тендерної дискримінації, тобто нерівності чолові­ків і жінок у соціальному бутті — професійній діяльності, доступі до влади, сімейних ролях) і фемінізм відмінності (зосереджується на особливостях жіночого осмислення сві­ту як альтернативної форми знання).

Представники цієї течії виступають проти гендерної асиметрії (непропорційної представленості соціальних і культурних ролей обох статей у різних сферах життя), сек-сизму (дискримінації за статевою ознакою), обстоюючи ідеї гендерної рівності (справедливого розподілу можливостей чоловіків і жінок у здобутті освіти, виконанні сімейних і соціальних ролей), гендерної демократії (законодавчого закріплення рівності прав і можливостей чоловіків і жінок щодо участі в діяльності суспільних і державних структур).

Радикальний фемінізм, як і ліберальний (соціалістич­ний), наголошує на важливості соціально-політичних змін, розширенні в суспільстві можливостей для вибору, усуненні гендерної стратифікації, припиненні сексуально­го насильства, сприянні сексуальній незалежності. Метою його є наділення людини владою над собою і своїм життям, підвищення її здатності контролювати ситуацію. Він за­охочує розвиток незалежної особистості, на яку не вплива­ють відносини з іншими людьми. Використання цих засад передбачає рівну владу між клієнтом і спеціалістами, внаслідок чого соціальні працівники не можуть вважати себе експертами в проблемах клієнта, а лише виконують роль своєрідного каталізатора, допомагаючи клієнту само­му набувати влади.

Феміністи прагнуть зрозуміти життя і переживання жінок, беручи за основу їхні перспективи і цінності, які відрізняються від чоловічих. Наприклад, консультуючи жінок, вони радять дотримуватися таких принципів:

— використовувати знання з проблем гендерно-рольо-­вої соціалізації та її впливу на розуміння особливостей бут­­тя чоловіків і жінок;

— бути обізнаним щодо впливу розподілу влади в сім'ї­і владних відмінностей між чоловіком і жінкою у ситуації­прийняття рішень, під час догляду за дітьми, вибору про­­фесії та розподілу праці;

— розуміти сексистський контекст соціальної системи­та її вплив на індивідів і сім'ю;

— розглядати ролі чоловіка і жінки такими, що не об­­межуються культурними і тендерними стереотипами;

— використовувати навички втручання, які допомага­­ють клієнтам у їхніх гендерно-рольових переміщеннях;

— працювати для ліквідації гендерно-рольових упе­­реджень як джерела несправедливості в усіх соціальних

інститутах.

Головний пафос фемінізму полягає у проголошенні не­обхідності подолання факторів пригнічення в суспільстві, а не в освоєнні жінкою очікуваної від неї рольової поведінки. Як свідчить досвід, одночасна увага до розв'язання проблем клієнта і організаційних дій відкриває простір практичним соціальним працівникам для участі в налагодженні особис-тісних стосунків і в соціальних процесах. Практичною реа­лізацією такого підходу є робота зі зміни статевих стереоти­пів, ослаблення насильства та експлуатації.

Відмінності між нерадикальними і радикальними під­ходами в соціальній роботі ілюструє вибір стратегій втру­чання при розв'язанні проблеми насильства в сім'ї. Якщо згідно з традиційними підходами вважається, що жінці, котра зазнає насильства в сім'ї, потрібно надати змогу для перебування в притулку чи знайти інше безпечне місце для тимчасового проживання, то відповідно до радикаль­них підходів необхідно діяти навпаки: чоловікові-насиль-никові слід заборонити проживати вдома. Адже жінка і ді­ти й так вже постраждали, а пошук притулку та призвича­ювання до нових умов життя будуть для них додатковим стресом.

Сфера діяльності соціальних працівників, які викорис­товують феміністичний підхід, часто виходить за межі бю­рократичної системи соціальних послуг. Чимало учасни­ків феміністського руху зосереджені на нових соціальних проблемах, які залишаються поза контекстом державних програм: проблеми жінок, які потерпають від домашнього насилля; права сексуальних меншин тощо.

Однак феміністичні радикальні теорії розглядають ли­ше ті форми пригнічення, що спричинені патріархальни­ми порядками у суспільстві, і майже не беруть до уваги ін­дивідуального досвіду жінок. Поза їх увагою залишається і те, що владні повноваження жінок, які належать до різ­них соціальних груп, розподіляються по-різному: пред­ставниці середнього класу, які мають вищу освіту і добре оплачувану роботу, користуються більшою владою, ніж жінки, що мешкають у населених пунктах, де немає умов для продовження навчання, важко знайти достойну робо­ту, не розвинуті соціальні послуги, обмеженою є мережа соціальної підтримки тощо.

Беззастережною перевагою соціально-радикальної мо­делі є те, що вона запропонувала нове бачення відносин со­ціальних працівників і клієнтів, принципово виступає за структурні зміни. Будучи складовою конкретної практики, вона водночас слугує певною філософською платформою ін­ших моделей практичної соціальної роботи (гуманістичної, когнітивно-біхевіористської, психодинамічної).

Запитання. Завдання

1. Які причини можуть стримувати соціальних працівників у нама­­ганні застосовувати в своїй практиці системну модель?

2. Завдяки яким чинникам виявляється синергія в роботі з ви­­падком клієнта і групи?

3. Проаналізуйте центральну ідею екологічної моделі.

4. Охарактеризуйте ключові завдання соціального працівника з­погляду екологічної теорії.

5. У яких соціальних службах, програмах використання екологіч­­ної моделі найдоцільніше?

6. Які основні концепції охоплює теорія ролей? Як їх використову­­ють у соціальній роботі?

7. Що може обмежувати застосування рольової теорії в практич­­ній соціальній роботі?

8. Чим відрізняється практика соціальної роботи, яка ґрунтується­на засадах радикальної теорії, від роботи у межах психодинамічної­моделі?

9. Які підходи до практики соціальної роботи пропонує радикаль­­ний фемінізм?

Теми рефератів

1.Теорія систем і сучасна практична соціальна робота.

2.Розвиток соціальних мереж підтримки як основа екологічної­моделі соціальної роботи.

3.Можливості та обмеження застосування теорії ролей у сучасній­практичній соціальній роботі.

4.Ідеї Пауло Фрейре та розвиток антидискримінаційної практики­соціальної роботи.

5.Феміністична практика соціальної роботи.

 

1.4. Комплексні моделі соціальної роботи

Частина моделей соціальної роботи ґрунтується на наукових поняттях і концепціях з різних галузей знань (психологи, соціології, психіатрії, педагогіки) і є синтезом різноманітних теорій і підходів. Поява цих моделей зумов­лена прагненням практиків соціальної роботи зрозуміти особистість клієнта у взаємозв'язку зі світом, що його ото­чує. Такі підходи стають дедалі популярнішими серед со­ціальних працівників, оскільки дають змогу використати традиційні знання з різних наук і застосувати інноваційні прийоми і техніки роботи.

До найпоширеніших комплексних моделей належать: кризове втручання, зосереджена на завданні модель, сі­мейна терапія, психосоціальна терапія та соціально-педа­гогічна модель.

Кризове втручання

Соціальним службам і їх фахівцям часто доводиться мати справу з клієнтами, які перебувають у стані психоло­гічної кризи, для ослаблення, подолання якої необхідне оперативне втручання. У соціальній роботі на позначення цієї сукупності дій вживають поняття «кризове втручан­ня» — модель практичної соціальної роботи, яку викорис­товують за необхідності подолання глибокої психологічної кризи клієнта.

Основою кризового втручання є обґрунтовані у 60-ті ро­ки XX ст. американським психологом і психіатром Дже­ральдом Капланом техніки превентивної (запобіжної) психіатрії, спрямовані на запобігання психічним хворобам у людей, які перенесли важкі втрати. Згодом ці ідеї набули розвитку завдяки старанням його співвітчизниці Наомі Голан, котра розрізняла матеріально-організаційні заходи з подолання кризової ситуації і підпорядковану цій меті психологічну роботу. Суть цієї роботи полягала в тому, що впродовж максимум восьми зустрічей консультант пови­нен зуміти скоригувати когнітивне сприйняття клієнта і сформувати з ним нову модель його поведінки.

Першими почали використовувати ідеї Дж. Каплана британські фахівці, які працювали у громадах. З часом во­ни довели їх ефективність у роботі з усіма вразливими гру­пами клієнтів, котрі перебували у стані глибокої психоло­гічної кризи і потребували оперативного втручання.

Кризове втручання є не самостійною теорією, а ком­плексним підходом, що спирається на елементи психоди-намічної моделі, короткострокової когнітивної терапії, бі-хевіористські підходи (зокрема, теорії соціального нау-чіння), соціологічні підходи (передусім теорію систем). Особливо цінними для нього є використовувані психоди-намічною моделлю відомості з Его-психології (Я-концеп-ція особистості), що допомагають у пізнанні причин, мо­тивів емоційних реакцій індивіда на зовнішні події й ви­користанні доцільних, ефективних методів раціонального контролю за ними. Часто під час кризового втручання вживають поняття гомеостаз — стан рівноваги системи. Адже саме його прагнуть досягти внаслідок втручання. Не менш значущою його метою є відновлення зв'язків клі­єнта з іншими елементами соціальної системи.

Основою кризового втручання є глибинне розуміння кризи, особливостей її перебігу.

Криза (грец. кгізіз — поворотний пункт, вихід) — стан особистос­ті, спричинений її зіткненням з нездоланними перешкодами на шляху досягнення важливих для неї цілей.

Соціальним працівникам доводиться бути свідками й учасниками ситуацій, подій, за яких людина стикається з перешкодою, не маючи змоги подолати цю ситуацію за до­помогою узвичаєних методів розв'язання проблем. Через деякий час настає період дезорганізації (розладу діяльнос­ті), а відтак — вибуху, впродовж якого людина намагаєть­ся розв'язати проблему.

Кризу в житті людини можуть викликати народження і смерть члена сім'ї, раптова хвороба, інвалідність, перехідні періоди розвитку особистості, старіння, пошук нових цінностей та ін.

Теоретична основа кризового втручання ґрунтується на певних положеннях.

1. Індивід (сім'я, група, спільнота) неминуче пережи­­ває періоди посилення внутрішнього і зовнішнього стресу,­що порушує нормальний життєвий цикл і гармонійну вза­­ємодію з довкіллям. Такі ситуації є наслідком певних­травмуючих подій (зовнішнього удару, внутрішньої нап­­руги). Подія може бути одиничним катастрофічним випад­­ком або серією незначних невдач, які мають кумулятив­­ний ефект.

2. Вплив травмуючої події порушує внутрішню гармо­­нію (баланс) особистості і ставить людину у вразливе ста­­новище, що проявляється в посиленні напруги і стурбова­­ності. У спробах знову досягнути рівноваги людина долає­такі стадії, як первинне зростання напруги, що стимулює­звичні способи'розв'язання проблем; подальше посилення­напруги, якщо звичні способи подолання проблем є безре­­зультатними; значне посилення напруги, що вимагає мобі­­лізації внутрішніх і зовнішніх ресурсів особистості, вико­­ристання нестандартних, резервних способів подолання­проблеми; підвищення внутрішньої напруги до крайніх­меж, що є наслідком невдач у подоланні проблеми (ухи­­лення від її розв'язання або переформулювання її).

3. Будь-який каталізуючий чинник на межі найвищо­­го напруження може підштовхнути індивіда в стан актив­­ної кризи, яка супроводжується дезорганізацією і припи­­ненням опору кризогенним силам.

4. Відтак настає період поступового відновлення, яке­може завершитися досягненням стану рівноваги.

Криза може завершитися на будь-якій із стадій, якщо загроза зникає або вдається знайти спосіб її розв'язання. Од­нак не кожна людина здатна подолати її власними зусилля­ми. Зниження здатності індивіда протистояти стресовим си­туаціям може бути спричинене дією таких чинників:

— особлива значущість, незвичність проблем, які пере­­живає індивід або його родина;

— неприйнятна або дезадаптивна (така, що унемож­­ливлює існування у певному середовищі) поведінка когось­із членів родини;

— недостатня підтримка у кризовій ситуації з боку ро­­дичів, друзів;

— деструктивні когнітивні (пізнавальні) схеми, вико­­ристання життєвих сценаріїв «на це я не здатний», «це мені не під силу», «нещасливої зірки», «сумного фаталіста», боязнь піти на ризик, прихована суїцидальність;

— відчуття самотності;

— втрата конструктивної, мобілізуючої ідеї, мети, віри.­На здатність подолання кризових ситуацій суттєво

впливає попередній досвід: якщо раніше людині не вдава­лося цілком розв'язати свої проблеми, це обмежує її адап­тивні можливості.

Криза може стати постійною (тривалою), якщо події, які зумовлюють її, повторюються, внаслідок чого людина, сім'я вичерпують внутрішні ресурси опору. В такому разі вони опиняються у стані адаптації (квазіадаптації) до кри­зи. Свідченням такого стану є звикання людини (сім'ї) до того, що їх важливі потреби не задовольняються. Знаючи про це, соціальний працівник-практик повинен порушити цей квазібаланс, вивести клієнта (сім'ю) зі стану звикання до кризи.

У різних аспектах і під різними кутами зору кризу дос­ліджують психологи, соціологи, психіатри. Не всі кризові ситуації можна охарактеризувати, використовуючи кла­сичні теорії та визначення, але якщо людина стверджує, що переживає кризу, це є підставою для кризового втру­чання, пошуку й використання адекватних ситуації інс­трументів. Навіть якщо зовні ситуація не сприймається як кризова, але індивід або його сім'я стверджують, що пере­живають кризову ситуацію, ігнорувати це не слід, оскіль­ки деякі малопомітні деструктивні явища здатні з часом перетворитись на серйозні проблеми.

Наслідки кризи здебільшого бувають значно масштаб-нішими, ніж їх причини і сутність. Наприклад, сім'я, яка переживає кризу і не може з нею впоратися, перестає вико­нувати властиві їй функції, зокрема функцію соціалізації дітей, матеріальної та морально-психологічної взаємодо­помоги. Важливими ознаками, що свідчать про необхід­ність втручання соціального працівника, є відсутність умов у сім'ї для нормального розвитку та виховання дітей, тобто коли потреби дітей не задовольняються. Це проявля­ється в недоїданні, носінні одягу не за сезоном, відсутності навичок особистої гігієни й умов для їх дотримання, в не­обхідності працювати, а іноді й жебракувати, відсутності можливостей для навчання і дозвілля. Нерідко такі діти стають жертвами сексуальних домагань або сексуальної експлуатації в сім'ї, інших форм насилля.

Кризове втручання на перших порах використовували у психіатричних службах за місцем проживання. Згодом сфера його використання значно розширилася, набула уні­версального характеру, оскільки, як стверджував Е. Ерік-сон, кожна людина переживає певні кризи на всіх вікових етапах, її звернення до соціальних служб є свідченням не­можливості самостійно впоратися зі своєю складною жит­тєвою ситуацією.

Український науковець Ірина Трубавіна вважає до­цільним кризове втручання у таких гострих і хронічних ситуаціях, як:

а) відсутність важливих взаємостосунків (бездогляд­­ність, безпритульність, жебракування дитини; жорсто­­кість у сім'ї, установах державної опіки; криміногенний­та аморальний спосіб життя членів сім'ї, адиктивна (від­англ, асиИсЬ — залежність) поведінка батьків; відмова ма­­терів від новонароджених; втрата дитиною батьків; втрата­батьками змоги виховувати дитину через хворобу, ув'яз­­нення, матеріальні ускладнення, передача дитини на ут­­римання у спеціалізовані установи; втрата близької люди­­ни, годувальника, дитини);

б) неможливість діяльності у значущій для людини­сфері (вимушена міграція внаслідок стихійного лиха, тех­­ногенних катастроф, військових конфліктів; втрата діє­­здатності, змоги займатися улюбленою працею, творчістю;­захворювання на ВІЛ/СНІД, інші тяжкі хвороби; наро­­дження дитини з обмеженими можливостями; експлуата­­ція людини; праця дітей, яка шкодить їх розвитку і здо­­ров'ю; торгівля людьми; суїцидальні наміри);

3) вагітність неповнолітніх дівчат, а також дівчат, які не перебувають у шлюбі; дідівщина в армії, виправній ко­лонії тощо; втеча дитини з дому; насильство в сім'ї, уста­новах державної опіки.

Однак західні фахівці наголошують, що кризове втру­чання ефективніше у стані гострої, а не хронічної кризи, і чим гострішою є криза, тим легше буває спонукати клієн­та до позитивних змін.

Для досягнення очікуваного результату в процесі кри­зового втручання необхідні такі умови:

—розуміння клієнта як людини, котра через надзви­­чайну подію у своєму житті тимчасово не здатна до нор­­мального функціонування в суспільстві, але завдяки­цілеспрямованій соціальній і психологічній допомозі, на­­лежній консультативно-коригувальній роботі, психотера­­пії може відновити свій життєвий потенціал;

директивна (керівна, спрямовуюча) позиція соціаль­­них працівників, які в екстремальній ситуації перебирають на себе всю відповідальність, змушують інших слуха­тись і підкорятись;

— терміновість допомоги, оперативність і доступність­послуг;

— спланованість дій соціального працівника;

— орієнтація на пом'якшення впливу стресової події­на клієнта;

— мобілізація всіх зусиль і можливостей клієнта для­переборювання кризи, подолання проблеми.

Найпоширенішими методами кризового втручання є кризове консультування й інтенсивний догляд (опіка).

Кризове консультування. Опинившись у кризовому стані, людина, сім'я часто не можуть зрозуміти його при­чин та істинної суті, позиції тих, з ким їм доводиться взає­модіяти, а тому виявляють безпорадність в його подоланні, своїми невмотивованими діями ще більше поглиблюють його. У такій ситуації актуальним методом втручання є кризове консультування.

Кризове консультування — консультування, спрямоване на по­легшення вираження афекту (сильної негативної емоції), налаго­дження спілкування, досягнення розуміння клієнтом його проблем і відчуттів, демонстрацію турботи й емпатії, підвищення самооцінки, підтримку поведінки, зорієнтованої на подолання його проблем.

Наприклад, усвідомлення факту зараження ВІЛ-ін-фекцією породжує різноманітні індивідуально-психоло­гічні і соціально-психологічні проблеми, депресивні реак­ції і дезадаптивні форми поведінки, радикально змінює спосіб життя людини. Тому консультування після отри­мання результатів тестування, які підтверджують захво­рювання, є фактично кризовим консультуванням, під час якого необхідно дати клієнтові час для адаптації після от­римання результату тестування, пояснити його значення (відмінність між ВІЛ-інфекцією і СНІДом) і ймовірний процес розвитку хвороби; довести до відома клієнта, що він є джерелом ВІЛ-інф'екції протягом життя, а тому пови­нен подбати, щоб не заразити інших людей; обговорити ко­ло осіб, яких слід інформувати про ВІЛ-інфекцію, можли­ву їх реакцію на це; повідомити, які служби можуть нада­ти йому психоемоційну підтримку і допомогу в критичних ситуаціях; налаштувати на регулярні медичні обстежен­ня; підтримувати позитивні тенденції його мислення.

Якщо соціальному працівникові доводиться втручати­ся у кризову ситуацію в сім'ї, то він має бути готовим до то­го, що консультування інколи розбурхує її, додатково травмує людей, посилює почуття їх невдоволення, загострює конфлікти. З перших кроків кризового консульту­вання сім'ї соціальний працівник повинен допомогти всім, хто до неї належить, усвідомити необхідність серйозної тривалої роботи, підвищення особистої відповідальності. Проблеми соціального працівника у цей період зумовлені його недостатнім знайомством із членами сім'ї, однак він не може з цієї причини відкладати розв'язання її проблем на пізніше. Тому, наскільки це можливо, ще до початку консультування і в його процесі слід зважати на особливос­ті сім'ї (історію сім'ї, сімейні міфи, цінності, правила, уяв­лення її членів про життя, їхнє ставлення до себе, інших людей, до світу, причини сімейного неблагополуччя). Знання історії сім'ї в кількох поколіннях допомагає зрозу­міти її традиції, форми і способи реагування на обставини, конфліктні і кризові ситуації. Такі реакції можуть прояв­лятися у підвищенні або зниженні загальної активності, у посиленні згуртованості або поглибленні розколу, у відчу­женні людей, поєднаних сімейними узами.

Соціальному працівникові під час кризового консуль­тування доцільно використовувати такі техніки психоло­гічної підтримки.

1. Методика вербалізації емоційних станів. Соціаль­­ний працівник просить розповісти про особисті, сімейні­проблеми, відносини із соціальним оточенням тощо. При­цьому він має на меті переконати клієнта в тому, що бага­­то людей, маючи подібні проблеми, змогли їх подолати,­змінити своє життя, життя сім'ї. Важливо, щоб в обгово­­ренні проблем брали участь клієнти.

Під час роботи з сім'єю необхідно подбати про те, щоб.усі члени сім'ї могли вербалізувати свої внутрішні емоцій­ні стани. Спілкування когось одного з них із соціальним працівником може порушити баланс сил у сім'ї, спричини­ти хвилювання або побоювання тих, хто обійдений увагою. Колективне обговорення сімейних проблем допомагає глибше зрозуміти їх суть, особливості їх сприйняття, пере-., живання різними її представниками. Завдяки йому соці- -альний працівник допомагає сім'ї розгорнути власну діаг­ностичну роботу.

2. Програвання взаємних ролей. Ця техніка покликана­допомогти клієнтові опанувати дії, необхідні для налаго­­дження стосунків. Суть її полягає у спонуканні клієнта­програти роль його партнера по взаємодії, обґрунтуванні­необхідності цих зусиль. У процесі програвання клієнтами­цих ролей консультант коментує їх дії. Особливо доцільною є ця методика в сімейному кон­сультуванні, коли необхідно підвищити рівень емпатії (співпереживання) одне до одного. Найчастіше рольові іг­ри застосовують у корекційній роботі з дітьми, адже гра є їх природною стихією.

3. Інструкція (порада). Соціальний працівник пропонує клієнтові перелік і зміст дій, які необхідно здійснити для­досягнення своїх цілей. За певних обставин соціальний пра­­цівник може запропонувати інший спосіб виконання тради­­ційних для клієнта дій. Інструкції можуть бути прямими і парадоксальними (такими, що мають на меті стимулювання поведінки, протилежної заявленій).

З метою підвищення ефективності таких порад кон­сультант повинен точно формулювати пропозиції; запро­шувати членів сім'ї до взаємоконтролю та взаємонагадувань; встановити систему винагород і заохочень, які б сприяли утриманню від небажаних дій.

4. Методика опосередкованого спілкування. Суть її по­­лягає у запровадженні в усталені стосунки клієнта важли­­вих нововведень, які б скоригували ці стосунки у бажаному­руслі. Найчастіше цією методикою послуговуються фахів­­ці, які надають кризову допомогу сім'ї. Прийомами опосе­­редкованого спілкування є обмін клієнта записками зі сво­­їми партнерами (серед членів сім'ї), запровадження певних­правил поведінки і спілкування за принципом «конструк­­тивної боротьби», коли, наприклад, подружжя намагаєть­­ся проявити агресію один щодо одного. Для оволодіння ці­­єю методикою, яка послаблює страх перед конфліктами,­позбавляє страхів перед проявами агресії, необхідне спеці­­альне навчання (цикл занять).

5. Сімейне обговорення. Завданням його є обговорення­членами сім'ї найгостріших проблем сімейного життя та­можливих шляхів їх розв'язання. Воно корисне на почат­­ку роботи з сім'єю і може стосуватися способів розв'язання­сімейних конфліктів,.планування й організації різнома­­нітних аспектів життя'сім'ї. Результатом його може стати­руйнування певних поглядів членів сім'ї, що змушує їх пе­­реглянути свою позицію, скоригувати свої погляди і дії,­навчитися неупереджено мислити і реагувати на поведінку­своїх родичів.

Парадоксальним психологічним феноменом сімейного обговорення є поляризація суджень його учасників. Якщо під час виокремленого спілкування члени сім'ї можуть висловлювати однакові погляди, то у процесі сімейного об­говорення вони нерідко займають протилежні позиції. По­ляризація відбувається відповідно до звичних інформаційних сімейних ролей «теоретика», «практи